Bobina

21

очолювані І. Мазепою увійшли до Соцінтерну. Серед їхніх акцій – розповсюдження заяв і декларацій щодо репресій на Україні, голодомору 1932–33 років і т.д. Діяльність за кордоном була обмежена емігрантським середовищем і не мала великих впливів і наслідків.

Політичний рух в Радянській Україні в 20-ті роки

Із проголошенням Радянської влади на Україні була заборонена діяльність будь-яких партій, крім більшовицької. Але, розуміючи певну слабкість своїх позицій на Україні, російські більшовики вимушені були зробити відносні поступки. Це виявилось у формальному існуванні УКП, "Боротьбистів", створенні Комуністичної Партії (більшовиків) України.

Остання була заснована в липні 1918 року в Москві. Створення КП(б)У мало на меті об'єднати ті сили, які бажали бачити Україну комуністичною, але суверенною, а не придатком Російської Соціалістичної Республіки. Проте серед більшовиків України одразу виявились два напрямки: федералістичний та централістський. Перший відстоював певну самостійність України, другий – її жорстке підпорядкування Москві. Згодом це протистояння вилилось в боротьбу з українським націонал-комунізмом.

Націонал-комунізм сформувався наприкінці 20-х років в поглядах М. Хвильового, М. Волобуєва, А. Шумського, М. Скрипника. Всі вони відстоювали необхідність суверенного розвитку України в освіті, культурі, економіці. Ці позиції викликали велике невдоволення. На початку 30-х років М. Волобуєва та А. Шумського було репресовано, а М. Хвильовий та М. Скрипник покінчили життя за підозрілих обставин.

Таким чином, в 30-ті роки під тиском політичних репресій слабкий натяк на національний рух було ліквідовано.

Політичний рух в Західній Україні в міжвоєнний період

Доля Західної України вирішилась остаточно лише в 1923 році, коли за рішенням Антанти вона опинилась під владою Польщі без будь-яких гарантій національного захисту українців. Запровадження нових польських порядків супроводжувалося терором. Полонізація Галичини, позбавлення українців їх національної ідентичності

22

стало метою польської адміністрації. Але польські закони надавали обмеженої можливості українцям хоча б протестувати проти державної політики. Саме у боротьбі з цією політикою розгортався національний рух. І це означало, що західні українці були в кращому стані, ніж їх співвітчизники в СРСР.

Найбільшою підтримкою серед галичан користувалось Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з Д. Левицьким. Організація, створена в 1925 році, виступила за досягнення компромісу з поляками та використання всіх можливостей для розвитку українства. Компроміс був досягнений у 1935 році у вигляді угоди між урядом та УНДО. Угода закликала українців визнати інтереси польської держави, а натомість кандидати від УНДО допускались до виборів, збільшуючи тим самим представництво українців в сеймі. Були надані пільги українським кооперативам.

Але, незважаючи на поступки центрального уряду, місцева адміністрація продовжувала антиукраїнську політику. Така політика викликала появу антипольського руху, який виник ще на початку 20-х років і виявився у формі українського націоналізму. Організаційної форми український націоналізм набув у 1920 році. Тоді в Празі була заснована Українська військова організація (УВО). Вона об'єднала офіцерів української армії і очолювалась Є. Коновальцем. За мету УВО ставила створення української самостійної соборної держави. Шлях до мети – загальнонаціональне повстання, а до того – дестабілізація польського режиму через терор. Майже головним завданням УВО стало поширення духу, психології та ідеології непримиренності до загарбників.

В основі цієї ідеології, яку активно розробляв Д. Донцов, лежав так званий чинний націоналізм. Ця доктрина будувалась на принципах абсолютної цінності нації; здобуття будь-якими засобами незалежності України; право нації – вище прав людини; міфологізації національної історії; пропаганди культу боротьби, самопожертви і героїзму. Ця доктрина прагнула до монополізації всіх сфер життя, поширювала в суспільстві нетерпимість та радикалізм.

Цей радикалізм імпонував молоді, серед якої було створено ряд націоналістичних осередків: Союз української націоналістичної молоді (С. Охримович, Б. Кравців), Колегія українських націоналістів (М. Сціборський).

У 1929 році відбулось об'єднання молоді та старшого покоління

23

вОрганізацію українських націоналістів (ОУН). Організація підтвердила необхідність створення самостійної держави. Безпосереднім завданням визначалась терористична – "революційна" боротьба з польським режимом. Співчуття з боку українців дало змогу бойовикам ОУН здійснити 60 замахів на представників польської адміністрації, організувати пограбування урядових закладів – пошти та банка і т.д.

Але акції ОУН стали для поляків зручним приводом для масових репресій. Серед них так звана "пацифікація" (1930 р.) – коли регулярні війська карали шомполами українських селян, руйнували школи і бібліотеки; створили в Березі-Картузькій концтабір для українців. Нарешті в 1934 році був викритий весь крайовий провід ОУН

вГаличині на чолі з С. Бандерою та М. Лебедєм.

Діяльність організації критикувалась з боку самих українців, які сподівались на примирення з поляками. Закордонна частина ОУН критикувала молодь за її надзвичайний радикалізм і сподівалась на допомогу інших держав, зокрема Німеччини. Молодь не відступала від своєї тактики. Ці розбіжності, а згодом вбивство Є. Коновальця радянським агентом, призвели до кризи ОУН та її розколу. Та все ж напередодні 1939 р. ОУН зберегла свою підпільну організацію, уникла її винищення і залишилась чи не єдиною активнодіючою політичною організацією.

Спроби існування політичного руху в Україні в 1939–1941 роки

Радянська влада, приєднавши Західну Україну, знищила всі осередки суспільного життя українців. НКВС заарештував та депортував політичних та громадських діячів. Було розпущено УНДО та інші організації. Припинило свою діяльність товариство "Просвіта". В Галичині залишилась лише одна політична сила – підпільна ОУН. Але в 1940 році ОУН розкололась на дві фракції – ОУН (революційну), очолювану Бандерою, та ОУН, очолювану Мельником. Бандерівці проголосили боротьбу з будь-якими силами, що виступають проти незалежності України. Мельниківці орієнтувались на тісне співробітництво та допомогу Німеччини.

30 червня у 1941 року бандерівці на чолі з Я. Стецько проголосили у Львові створення Української держави. Нацисти були "обурені" українським зухвальством і арештували С. Бандеру, Я. Стець-

24

ка та інших, заточили їх до концтабору. Спробою політичної діяльності українців під час окупації стало утворення так званих похідних груп. Похідні групи мали створювати національну адміністрацію в тих місцевостях, де радянська влада вже не існувала, а німці ще не встигли створити свій апарат. Похідні групи дійшли до Харкова, Дніпропетровська, Одеси та інших русифікованих міст і створили тут українське підпілля.

Та вже наприкінці 1941 року німці розстріляли провідних діячів обох фракцій ОУН, закрили українські видання, почали інші репресії проти українців. Таким чином, ОУН знову опинилась в підпіллі й перейшла до збройної боротьби, створивши українську Повстанську армію (УПА). УПА та її політичне керівництво намагались чинити збройний опір німцям (1942–1944 рр.) та радянській владі (1944–50 рр.).

4. НАЦ²ОНАЛЬНИЙ ПОЛ²ТИЧНИЙ РУХ У ДРУГ²Й ПОЛОВИН² ХХ СТ.

Суспільно-політичний рух в умовах так званої "хрущовської відлиги" та "застійного періоду"

Перемога Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні призвела не до лібералізації суспільно-політичного життя, а навпаки. Політична обстановка набула загострення. Сталін готував нову "чистку" серед партійно-державного керівництва та інтелігенції.

Наступний етап розвитку суспільно-політичного руху пов'язаний з виступом М. Хрущова на ХХ з'їзді КПРС, в якому викривався культ особи. Боротьба з культом особи призвела до засудження окремих сторін сталінської політики, розпочалась реабілітація потерпілих. На хвилі критики сталінізму в суспільстві стверджуються ідеї відносної свободи, можливість обговорювати будь-які теми суспільного життя. Здавалось, що партійне керівництво обмежило свій вплив. Головним наслідком "хрущовської відлиги" стала поява покоління митців, названих за часом розвитку їхнього таланту "шестидесятниками". Це, зокрема, поети Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч; критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк та інші. Пози-

25

ція шестидесятників не була антирадянською чи антипартійною, навпаки, інтелігенція вважала соціалізм найпрогресивнішим та найсправедливішим ладом. Разом з тим вже при Хрущові було засуджено відступи від "соціалістичного реалізму, появи формалізму та абстракції".

Серед керівництва СРСР визрівало невдоволення постійними реформами, які проводив М.С. Хрущов, його доволі непослідовною, та все ж таки десталінізацією суспільства. Зміщення М.С. Хрущова та проголошення Л.І. Брежнєвим політики стабілізації призвело до хвилі гонінь, морального та політичного тиску на інтелігенцію, діячів з її середовища. Частина з них вимушено відходить від своїх ліберальних поглядів, інші, пристосовуючись до ситуації, зайняли конформістську позицію, останні – намагались відстояти свої погляди. Саме з них і формується дисидентський рух.

Дисидент, з латинської мови, означає "незгодний". Ним іменували людей, релігійні погляди яких розходились з догматами правлячої церкви. Щодо Радянського Союзу, цей термін вживався до осіб, які були незгодні і відкрито виступали проти офіційної політики в тих чи інших сферах суспільного життя СРСР. Дисиденти критикували керівництво СРСР за порушення міжнародних угод і декларацій, а також власних законів, зокрема стосовно прав людини, свободи слова і друку, самовизначення націй, вільного розвитку національних мов і культур.

Український дисидентський рух має глибші традиції, ніж російський. Він починався з середини 50-х років у Західній Україні. Саме там залишились згадки про антирадянську діяльність ОУН–УПА. Так в 1953–1958 рр. робітники і студенти створили "Об'єднану партію визволення України", в 1959–1961 рр. – "Українську робітничоселянську спілку" на чолі з Л. Лук'яненко. На початку 60-х років засновані Український національний комітет, Союз української молоді Галичини.

Іншою особливістю було існування кількох напрямків національного дисидентства. Найпотужнішою течією було правозахисне або демократичне дисидентство. Його учасники намагались контролювати керівництво Радянського Союзу у дотриманні громадських свобод, які закріплені у Загальній Декларації прав людини (1948 р.), а також у Заключному акті Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.), підписаному СРСР у Гельсінкі.

26

Тому не випадково найвищим виявом українського дисидентського руху є створення та діяльність Української гельсінської групи (УГГ), тобто групи сприяння виконання Гельсінських угод. УГГ створена в 1976 році у Києві. Її очолив письменник М. Руденко. До складу групи входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, В. Чорновол, В. Стус та ін. УГГ намагалась знайомити українців з правами людини, збирала докази порушень прав людини, ущемлення за національними ознаками. Та вже до початку 1980 року діяльність УГГ була згорнута через масові арешти.

Наступним напрямком було релігійне дисиденство, яке мало на меті боротьбу за свободу совісті, за можливість вільного відправлення релігійних потреб. Це була діяльність, спрямована на відновлення української греко-католицької та автокефальної православної церкви, на підтримку протестанських сект. Відомими діячами цього напрямку були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

І, нарешті, національно-спрямоване дисиденство, яке виступало проти централізаторської політики Москви, масової русифікації. Серед діячів цього напряму – І. Дзюба, В. Мороз, Л. Плющ. Причому, якщо перший сповідував ідеологію націонал-комунізму, другий був прихильником інтегрального націоналізму Д. Донцова.

Характерною рисою дисидентського руху став так званий "самвидав" – створення та поширення незалежної від офіційних структур позацензурної преси, яка виникла на хвилі шестидесятництва. Серед самих відомих позацензурних видань були праці І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", В. Чорновола "Лихо з розуму", В. Мороза "Репортаж із заповідника ім. Берії". Неперіодично, в різні часи друкувались часописи "Воля і Батьківщина", "Український вісник". Останній виходив протягом 1970–1974 років. Вийшло 8 випусків.

Інформація з України виходила в світ в національних виданнях за кордоном, в часописах "Сучасність" (з 1965 р.) та "Смолоскип" (з 1976 р.) та інших.

На початку 80-х років національний дисидентський рух було придушено. Таким чином в суспільному житті була встановлена атмосфера 30-х років. Населення, задоволене відносно високим, у радянському розумінні, рівнем життя, не цікавилось дисидентським рухом, не збиралось його підтримувати і майже одностайно засуджувало "український буржуазний націоналізм", "петлюрівщину", "бандерівщину" та "антирадянську діяльність".

27

Але факти існування хоч і нечисленного опозиційного руху, гостра, брутальна боротьба з ним свідчили про існування проблем, які накопичувались в СРСР і які при певних обставинах призвели б до загострення соціально-економічної ситуації.

Суспільно-політичний рух за часів так званої "перебудови"

В другій половині 80-х років недалекоглядне керівництво СРСР, не розуміючи усіх складнощів, поступово втягувалось в такі масштабні перетворення, які призвели до змін усього складу суспільноекономічного життя на 1/6 частині Земної кулі. В умовах цих перетворень, що прийняли назву "перебудови", відновився політичний рух в Україні. Протягом 1985–1996 років він пройшов кілька фаз перетворень і трансформацій.

На першому етапі – 1987–1989/90 рр. – громадська активність українців розвивалась в межах так званого "неформального" суспільного руху. Головним завданням цього періоду було пробудження громадсько-політичної свідомості, формування початкових програмних засад майбутніх політичних сил.

Другий етап – 1990–1994/95 рр. – період формування формальної багатопартійності. В цей час створюється велика кількість політичних організацій, що іменують себе партіями. Але, за невеликим винятком, вони нагадують політичні клуби, в основу яких покладено амбіції певної особи, регіонально-кланові інтереси. Весь ідеологічний спектр за цей час був зайнятий: від ультра-націоналістів (Українська національна асамблея – Українська національна самооборона) до українофобів (Громадянський конгрес України) та екзотичної Партії любителів пива. Звичайно, що і мету своєї боротьби вони формували по-різному: від боротьби за проголошення незалежності України (1990 р. – Українська республіканська партія) до боротьби за створення нового Радянського Союзу (комуністи після 1991 р.).

Нарешті третій етап починається з 1996 р. Саме в цьому році відбулось об'єднання кількох партій демократичного напрямку. Це привело до створення нових політичних структур, які більш-меньш відповідають класичним уявленням про партії.

А взагалі відсутність в українському суспільстві чітко виявлених за економічними, соціальними, політичними ознаками груп призводить до надмірного політичного різнобарв'я, подібності програм і цілей, нечисленності і загальної слабкості політичних структур.

28

Першими "неформальними" (назва некомуністичних, некомсомольських організацій) організаціями стали осередки так званих "зелених" або екологічні природоохоронні організації. Їх діяльність активізувалась після Чорнобильської катастрофи в квітні 1986 року. Поряд з ними з'явились політичні дискусійні клуби, історико-про- світницькі, культурологічні об'єднання. Сенсом їх існування стала можливість вільно збиратись і вільно обговорювати заборонені теми з історії України. Серед відомих осередків були: Український культурологічний клуб (Київ), "Товариство лева" (Львів), "Просвіта", "Меморіал", "Товариство української мови".

В 1987 році відновлює свою діяльність УГГ, яка згодом перетворюється в спілку (УГС). Декларація принципів УГС зазначала необхідність відновлення української держави; проголошення Конфедерації замість Союзу республік; визнання української мови як державної; захист національних меншостей; заохочення приватної ініціативи.

Важливою подією того часу стало створення масової народної організації на підтримку перебудови РУХ. В своїх засадах РУХ трансформувався від підтримки "перебудови" і "гласності" до боротьби за незалежність України. Звичайно партійна та радянська влада одразу засудила РУХ як націоналістичну організацію, а слово "руховець" лунало як брутальна лайка, але повністю заборонити РУХ вже було неможливо. Це стало першою політичною поразкою влади.

1990 рік став роком початку створення формальної багатопартійної системи в Україні. В квітні створено, а згодом і першою зареєстровано Українську республіканську партію, в яку увійшли колишні дисиденти, лідери УГС. Очолив нову партію Л. Лук'яненко. Загалом за 1990 рік було створено такі партії, як Українська християн- сько-демократична партія (УХДП), "Державна самостійність України" (ДСУ), Демократична партія України (ДПУ), Українська селянська партія (УСП), Соціал-демократична партія України (СДПУ).

На основі забороненої в серпні 1991 року Комуністичної партії почали діяти Соціалістична партія України (СПУ) та Комуністична партія (КПУ). В 1991–1995 роках відбувалися процеси виникнення нових, розколу та об'єднання існуючих партій. Це свідчило про слабкість і нестабільність багатопартійної системи. В середині 90-х років було зареєстровано 40 партій. Переважна більшість з них були дрібні і маловпливові. Виняток становили КПУ, СПУ, РУХ, Конгрес українських націоналістів.

29

Через те, що програми партій майже подібні (за винятком поділу "ліві" – "праві"), принципові ідеологічні засади розрізнялись за такими напрямками, як ставлення до державності України; до економічного устрою та економічних перетворень; до політичного устрою держави.

Становлення та розвиток молодіжного руху в Україні наприкінці 80-х – початку 90-х років

Молодь завжди була в перших рядах суспільно-політичної боротьби на переломах української історії та історії людства взагалі. Так, наприклад, молодь очолила боротьбу з москвофілами на Західній Україні, молоде покоління здійснило перехід до політичної боротьби на сході України на початку ХХ ст. Причини цього криються в психології молодої людини, її виключних вимогах до суспільства та радикалізм, в певній романтизації політичної боротьби. Крім того, молодіжний рух має під собою велику соціально-кількісну основу. Так, на початок 90-х рр. кількість молодих людей в Україні віком від 15 до 28 років становила близько 10 млн чоловік.

Тому нічого дивного не було в тому, що за часи "перебудови" підвищилась активність молоді. Першими "провісниками" такої активності стало існування таких груп, як "панки", "рокери", "металісти", дещо запізнілі "хіпі" і т.д. Молодь активно включалась у "неформальний" рух, беручи участь в різноманітних дискусіях, диспутах, масових акціях. Поступово молодь залучається до суспільно-полі- тичної боротьби. Попереду завжди були студенти.

В 1989 р. у Києві було засновано Український студентський союз (УСС) та Союз Українського Студентства, у Львові – Студентське братство. Метою їх діяльності, звичайно, була проголошена боротьба за права студентів, серед них: підвищення стипендій, вільне відвідування лекцій, автоматичне зарахування екзаменів, вивчення історії України. Молодь активно включається до політичного руху. О. Вітович та Д. Корчинський стояли на чолі Союзу незалежної української молоді (СНУМ). СНУМ заявив про свою антикомуністичну позицію і боротьбу за відновлення Української самостійної соборної держави.

Діяльність молоді, студентства стала в 1990 р. домінантою політичної боротьби. У жовтні було проведено акцію голодування сту-

30

дентів на майдані ім. Леніна в Києві та блокаду будинку Верховної Ради, крім того було перекрито вул. Хрещатик, захоплено головний корпус Київського університету. Після цих акцій, 15 жовтня, голові Української студентської спілки О. Донію було дозволено виступити у Верховній Раді і викласти свої вимоги про відставку уряду, непідписання союзного договору, військову службу на території України. Лише під загрозою підтримки студентів робітниками м. Києва Верховна Рада частково задовольнила ці вимоги.

Після таких активних дій молодіжний рух приходить в занепад, а частково набуває інших форм. В середині 90-х років було зареєстровано 27 всеукраїнських молодіжних та дитячих організацій, 120 об'єднань молоді. Головною рисою сучасного молодіжного руху є занепад самостійних молодіжних організацій та перетворення їх у молодіжні філії при інших політичних організаціях.

Політичний рух в Україні в другій половині 90-х років ХХ століття

В другій половині 90-х років тривав процес становлення багатопартійності. Характерними рисами цього процесу є велика кількість партій (в 1993 р. зареєстровано 27 партій, в 1998 – 52 партії, а в 2000

– більше 100); невелика кількість членів партій; відсутність соціальної підтримки партій; в своїй більшості партії створювались не на основі об'єднання навколо основної, головної ідеї, а навколо конкретного лідера чи окремої групи осіб; партійні структури активно діють лише в порівняно великих містах і промислових центрах.

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ

Семінар № 1. Політичний рух в Україні в ХІХ ст.

План 1. Неукраїнський політичний рух в ХІХ–на початку ХХ ст.: а) дворянський (декабристський) рух;

б) різночинський (народницький) рух; в) діяльність неукраїнських партій в кінці ХІХ–на початку ХХ ст.

в Україні; г) українське питання в загальноросійському політичному русі.

2. Національний суспільно-політичний рух у Східній Україні