13) Державна реєстрація суб’єктів.

Суб’єкти господарювання підлягають державній реєстрації. Це — обов’язкова передумова початку здійснення господарської діяльності. Відсутність державної реєстрації викликає притягнення відповідних посадових осіб до адміністративної (ст. 164 Кодексу про адміністративні правопорушення) та, в певних випадках, до кримінальної (ст. 201 Кримінального кодексу) відповідальності.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців — це засвідчення фактів створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Мета державної реєстрації — превентивний (попередній) контроль за законністю набуття, зміни чи припинення підприємницької правосуб’єктності[1].

Положення про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 № 740.

Варто зазначити, що 15 травня 2003 р. було ухвалено Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Саме він з 1 липня 2004 р. визначатиме засади здійснення державної реєстрації. Цей нормативний акт максимально відбиває вимоги директив Європейського Союзу[2].

Відповідно до чинного законодавства державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності провадиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб’єкта.

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або корис­тування приміщення, частини приміщення (договір купівлі-про­дажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного користування майном, про спільну діяльність, установчий договір тощо).

Під місцем проживання згідно з Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 р. розуміється адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Місце проживання особи має бути зареєстроване.

Якщо засновником (одним із засновників) суб’єкта підприємницької діяльності є юридична особа, її державна реєстрація підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію.

Іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію в країні місцезнаходження (витяг із торговельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ повинен бути засвідчений згідно із законодавством країни його видачі, перекладений українською та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначений документ може бути також засвідчено в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано в МЗС.

У разі коли власником (власниками) суб’єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах засвідчується нотаріусом.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим листом) подають до органу державної реєстрації:

а) установчі документи в повному обсязі для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства: рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом; статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності;

б) реєстраційну картку встановленого зразка, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію;

в) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;

г) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом.

Фізична особа (заявник), яка має намір провадити підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подає до органу державної реєстрації реєстраційну картку, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяль­ності, дві фотокартки, довідку (чи її копію) про включення до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів і документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію, а також пред’являє документ, що посвідчує особу.

Заявнику видається оригінал свідоцтва про державну реєстрацію з трьома його копіями, а також оригінал та копія поданих ним установчих документів з відміткою органу державної реєстрації.

Для одержання дозволу на виготовлення печаток і штампів суб’єкт підприємницької діяльності (уповноважена ним особа) подає відповідному органу внутрішніх справ копію свідоцтва про державну реєстрацію, два примірники зразків печаток і штампів, які затверджуються власником і додаткового погодження не потребують, а також документ, що підтверджує внесення плати за видачу дозволу на виготовлення печаток і штампів.

Протягом п’яти робочих днів з дня одержання документів орган внутрішніх справ зобов’язаний видати дозвіл на виготовлення печаток і штампів або письмову відмову із зазначенням причин, які обумовлюються законодавством України.

Від процедури державної реєстрації потрібно відрізняти постановку на облік або реєстрацію в різноманітних уповноважених державних органах. Насамперед суб’єкт господарювання після проходження процедури державної реєстрації стає на облік:

у податковій інспекції (крім того, керівник і засновники реєструються в податковій міліції);

територіальних органах статистики;

територіальних органах Пенсійного фонду;

територіальних органах соціального страхування (від нещас­них випадків на виробництві, тимчасової непрацездатності);

територіальних органах Фонду зайнятості[3].

У разі зміни назви, організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності, а також форми власності суб’єкт підприємницької діяльності в місячний термін з моменту настання зазначених змін зобов’язаний подати документи для перереєстрації з підтвердженням опублікування інформації про зміни в друкованих засобах масової інформації.

У разі зміни місцезнаходження (місця проживання) суб’єкт підприємницької діяльності зобов’язаний у 7-денний термін з моменту настання такої зміни подати до органу державної реєстрації:

реєстраційну картку з унесеними змінами;

оригінал свідоцтва про державну реєстрацію для внесення відповідних змін[4].

Невиконання цієї вимоги в зазначений термін є підставою для звернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) з позовом про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи здійснюється органом державної реєстрації за заявою власника (власників) або вповноваженого ним (ними) органу, а також на підставі рішення господарського суду в разі:

визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;

провадження діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству;

несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми влас­ності та місцезнаходження;

визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством);

неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством.

Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — фізичної особи здійснюється органом державної реєстрації за заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (господарського суду) у разі:

провадження діяльності, що суперечить законодавству;

несвоєчасного повідомлення підприємцем-громадянином про зміну свого постійного або тимчасового місця проживання;

неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством.

14. Реклама в маркетинговій діяльності.

Реклама всього лиш інструмент ринку. Вона виступає як засіб зв'язку між виробником і споживачем. Без реклами виробник не може здійснювати обмін "товар - гроші". Реклама дає потенційному покупцеві аргументи на користь товару. Для цього вона говорить про проблеми потенційного покупця, розглядаючи товар його очима. В умовах ринку і жорстокої конкуренції реклама не тільки повідомляє покупця про споживчі якості товару, але й намагається змінити поведінку людини, привернути її до рішення про покупку саме цього товару. Реклама - це своєрідне знаряддя конкуренції. Маркетинг і реклама - це два поняття, які невід'ємні одне від одного, хоч реклама і виникла задовго до маркетингу. Маркетинг включає рекламні заходи, які повинні орієнтуватися на стратегічні цілі маркетингового планування. Взаємозв'язок всіх ланок маркетингу - це основа єдиної стратегії і тактики рекламної діяльності в системі маркетингу. При розробці і здійсненні плану рекламної кампанії необхідно перш за все узгодити її цілі і принципи з загальним маркетинговим планом підприємства. При плануванні рекламних заходів по конкретному товару слід враховувати стадію життєвого циклу товару з загальним маркетинговим планом фірми. Маркетинг передбачає не тільки вирішення відносно пасивного завдання детального і ретельного вивчення потреб кінцевих споживачів щодо товару і адаптацію до них продукції, що випускається, але й активного завдання по формуванню і стимулюванню попиту на товар в цілях збільшення продаж, підвищення ефективності і прибутковості підприємницької діяльності. Саме цій меті в першу чергу і відповідає комунікаційна політика в складі комплексу маркетингових заходів впливу на ринок "маркетинг - мікс" (marketing - mix), в яку входить реклама, засоби стимулювання збуту, сервісна політика, прямі чи персональні продажі, організація участі у виставках (ярмарках), товарний знак, фірмовий стиль, упаковка, робота з засобами масової інформації тощо. Основними елементами, які складають систему заходів по формуванню і стимулюванню попиту на ринку (promotion mix) виступають: реклама, засоби стимулювання збуту, прямі продажі тощо. Щодо реклами, то вона покликана відігравати одне з найскладніших завдань в системі маркетингових комунікацій -формувати і стимулювати попит. Звичайно, що здійснити повне управління процесом впливу на споживача зі сторони фірми неможливо, проте споживачам необхідно надати інформацію з тим, щоб переконати їх в перевагах товару фірми, розсіяти недовір'я, сформувати і активізувати попит тощо. Реклама сприяє реалізації товару, процесу перетворення товару в гроші, сприяє прискореному і успішному завершенню процесу збуту товару, обігу коштів, тобто процесу відтворення на рівні фірми. Реклама може конструктувати попит і управляти ним.

Потенційний споживач - фізична чи юридична особа до якої звернена пропозиція про угоду, яка містить ймовірну економічну вигоду для нього. Рекламодавець - суб'єкт економічних відношень, який для отримання прибутку або іншої економічної вигоди звертається до іншого суб'єкта з пропозицією про угоду або з інформацією, що впливає на успішність її здійснення.

1. Реклама перш за все являє собою процес надлишкового інформування, так як рекламодавець звертається до потенційного споживача. Виробник не має достовірного знання про те, кому конкретно із групи споживачів буде проданий його товар. Із всієї сукупності споживачів тільки частина придбає цей товар. Тому значні кошти, витрачені на рекламу, виявляться витраченими марно. 2. Позиції рекламодавця і споживача в процесі розповсюдження інформації нерівні. Психологія більшості людей така, що вони сприймають інформацію автоматично, не маючи можливості в деяких випадках уникнути контакту з нею, а в інших нейтралізувати її вплив на свої вчинки. Рекламодавець вільний в своєму виборі давати чи не давати рекламу. 3. При свідомому виборі товару покупець може відмовитись від нього, тому рекламодавцю вигідно здійснити на покупця максимальний несвідомий, автоматичний вплив. Разом з тим маніпулятивний вплив реклами виконує важливу функцію: стабілізує попит і знижує підприємницький ризик.

Основні функції реклами відповідають загальним цілям системи маркетингових комунікацій. Схематично це зображено в наведеній нижче таблиці: ЗАГАЛЬНІ ЦІЛІ МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. В залежності від цілей, що визначаються конкретною ринковою ситуацією, реклама може ефективно вирішувати наступні завдання: • інформування; • переконування; • нагадування.

Способи передачі повідомлень дуже різноманітні, в рекламі їх нараховують багато десятків, якщо не сотні - від класичних рекламних оголошень і плакатів до брелків, етикеток, клейкої стрічки. Тому, спроба строго класифікувати всі ці способи звичайно стикаються з серйозними труднощами, так як один і той же спосіб може належати різним каналам чи засобам. Тому просто перелічу деякі найбільш розповсюджені способи: І. Пряма реклама:

o по почті (direct mail);

o рекламні матеріали, інформаційні листи, листівки тощо, які вручаються особисто.

2. Реклама в пресі:

o в газетах;

o в журналах загального призначення;

o в спеціальних галузевих журналах;

o в фірмових бюлетенях;

o в довідкових телефонних книгах.

3. Друкована реклама:

o проспекти;

o каталоги;

o буклети;

o плакати;

o листівки, відкритки, календарі тощо.

4. Екранна реклама:

o кіно;

o телебачення;

o слайд-проекція;

o полі-екран.

5. Зовнішня реклама:

o крупногабаритні плакати;

o мультивізійні плакати (три чи чотири зображення на гранях трьох-чотирьохгранних призм, що синхронно рухаються електродвигуном);

o електрифіковане панно з нерухомими написами, чи написами, які біжать;

o просторові конструкції для розміщення плакатів малого (звичайного) розміру в декількох площинах.

6. Реклама в транспорті:

o написи на зовнішніх поверхнях транспортних засобів;

o друковані оголошення, розміщені в салонах транспортних засобів;

o вітрини з товарами на вокзалах, в аеропортах, інших приміщеннях.

7. Реклама на місці продажу:

o вітрини магазинів (зовнішні, внутрішні);

o вивіски, знаки, плакати в торговому залі;

o упаковка (коробка, футляри, папір, клейка стрічка з написаними назвами, товарними знаками рекламодавця).

8. Сувеніри та інші малі форми реклами (авторучки, папки, лінійки тощо).

Поділ реклами по видах і типах відбувається на основі ії певної функції, цілі, сфери дії чи впливу тощо.

Загальнонаціональна реклама використовується для просування відомих в масштабах країни, маючих фірмову марку товарів (безалкогольні напої, автомобілі тощо).

Роздрібна або місцева реклама використовується універмагами, "ланцюговою" сіткою магазинів, роздрібними торгівельниками. Ця реклама інформує споживачів дуже точно, де і коли продукти, що рекламуються, можуть бути придбані.

Індустріальна реклама звернена до уваги виробників. Об'єм промислової реклами менший, ніж об'єм споживчої, і вона адресована вузькому колу покупців.

Інституційна реклама - направлена на покращення репутації фірми і не зв'язана з рекламою яких-небудь конкретних видів продуктів. Виходячи із практичного впливу на споживачів, реклама поділяється на рекламу з безпосереднім комерційним і з більш пізнім ефектом. Реклама безпосереднього впливу і ефекту найбільш розповсюджена в роздрібній торгівлі. Вона направлена на те, щоб викликати у клієнта бажання негайно придбати продукт чи скористатися послугою (повідомлення по радіо, direct mail тощо). Реклама з більш пізнім ефектом розрахована на покращення репутації фірми, її товарного знаку, іміджу. Її головна мета - створення та підтримка у споживачів - одразу фірми і її продукції. Даний вид реклами можна охарактеризувати як імідж-рекламу.

Найбільш ефективним для імідж-реклами є:

o рекламні ролики по телебаченню;

o рекламні щити;

o реклама на транспорті;

o реклама в популярних газетах та журналах;

o участь в благодійних акціях.

Товарна реклама направлена на продаж певних товарів чи послуг, в основному шляхом описання їх якостей, переваг, інколи цін.

Пропагандистська реклама виражає погляди компаній на теми, які мають суспільне звучання (освіта, охорона здоров'я, захист навколишнього середовища тощо).

Конкурентна реклама - за допомогою цього виду особливо виділяють переваги товарів компаній перед аналогічними товарами конкурентів.

Порівняльна реклама - в якій ясно співставляються два чи більше товарів.

Кооперативна реклама - сполучення місцевої і національної реклами, фінансування якої поділяють між собою виробник товару та місцеві оптові і роздрібні продавці.

Стимулююча реклама - направлена, в основному, на стимулювання потреб покупців. Найбільш ефективною стимулююча реклама вважається тоді, коли вона виступає як реклама, що:

o постійно повторюється в газетах та журналах;

o розповсюджується по прямому поштовому розсиланню;

o реклама по радіо;

o приймає участь у виставках;

o телереклама.

Реклама стабільності. Навіть при налагодженому збуті товарів і послуг і при повному "портфелі замовлень" необхідна час від часу закріплювати результати, які досягнуті рекламою.

14. Державне регулювання інновацій. Державне інвестування інновацій.

Інновація — це кінцевий результат впровадження досягнень НТП з метою

отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного

або іншого ефекту. Інновації втілюються у вигляді нових технологій,

видів продукції, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень

виробничого, фінансового, комерційного та іншого характеру.

Закон України "Про інноваційну діяльність" визначає правові та організаційно-економічні засади державного регулювання інноваційної діяльності, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів. Він дає визначення інновацій - як новостворених або вдосконалених конкурентоздатних технологій, продукції або послуг, а також організаційно-технічних рішень виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва або соціальної сфери.

А інноваційна діяльність - це діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію наукових досліджень та розробок, яка зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.

Закон України "Про інвестиційну діяльність" визначає інноваційну діяльність як форму інвестиційної, яка здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу.

Інноваційна діяльність включає:

— випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

— прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

— реалізацію довготермінових науково-технічних програм з великими термінами окупності витрат;

— фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;

— розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального та екологічного становища.

Державна інноваційна політика - це комплекс правових, організаційно-економічних та інших заходів держави, спрямованих на створення належних умов для розвитку інноваційних процесів в економіці, стимулювання впровадження результатів інноваційної діяльності у виробництво.Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямами:

— сприяння зростанню інноваційної активності;

— орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які складають основу сучасного технологічного процесу;

— узгодження державної інноваційної політики з ефективною конкуренцією в цій сфері;

— захист інтелектуальної власності та інтересів національного інноваційного підприємництва;

— сприяння регіональному, міжрегіональному і міжнародному співробітництву в інноваційній діяльності.

Головною метою державної інноваційної політики є створення належних умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва і реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

— визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

— формування і реалізації державних, галузевих і регіональних інноваційних програм;

— створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

— захисту прав та інтересів суб´єктів інноваційної діяльності;

— фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

— стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ щодо кредитування інноваційних проектів;

— встановлення пільгового оподаткування суб´єктів інноваційної діяльності;

— підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури;

— державної реєстрації інноваційних проектів.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності - це законодавчо та науково обґрунтовані напрями інноваційної діяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу країни (рис. 19).

Рис. 19. Характеристика пріоритетних напрямів інноваційної діяльності

 Формування стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності здійснюється центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності із залученням Національної та галузевих академій наук "України на основі ґрунтовних прогнозно-аналітичних досліджень тенденцій світового науково-технологічного розвитку, моніторингу інноваційної діяльності в країні, інноваційного потенціалу та інноваційної культури суспільства.

Кабінет Міністрів України проводить експертизу розроблених стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, організовує їх публікацію та обговорення в громадських науково-технічних організаціях, засобах масової інформації і передає на затвердження Верховній Раді України (до 1 березня останнього року дії попереднього аналогічного документа).

Аналогічно формуються середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності, які на державному рівні затверджуються разом із стратегічними напрямами, а зміни до них вносяться разом із формуванням проекту закону про Державний бюджет; на галузевому рівні - розробляються галузевими органами влади і затверджуються колегіями галузей; на регіональному рівні - розробляються виконавчими органами місцевого самоврядування та затверджуються обласними радами.

Держава забезпечує реалізацію стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності через систему загальнодержавних (національних) програм, економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля.

Реалізація середньострокових інноваційних пріоритетів загальнодержавного рівня здійснюється через державні прогнози та програми економічного і соціального розвитку України, на конкурсних засадах через державне замовлення; на галузевому та регіональному рівнях - через інноваційні програми та проекти, інноваційні проекти технопарків.

Стратегічними пріоритетними напрямами інноваційної діяльності в Україні на 2003-2013 pp. визнано:

1. Модернізацію електростанцій; нові та відновлювальні джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології.

2. Машинобудування та приладобудування як основу високо-технологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії.

3. Нанотехнології, мікроелектроніку, інформаційні технології, телекомунікації.

4. Вдосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій.

5. Високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості.

6. Транспортні системи, будівництво, реконструкцію.

7. Охорону й оздоровлення людини та навколишнього середовища.

8. Розвиток інноваційної культури суспільства.

З метою забезпечення динамічного та ефективного управління процесами інноваційного розвитку, своєчасного внесення змін і доповнень проводиться систематичний моніторинг реалізації пріоритетних напрямів інноваційного розвитку. Подається узагальнена інформація про запроваджені заходи та досягнуті результати, яка містить такі показники:

— обсяг інноваційних капіталовкладень відносно річного рівня амортизаційних відрахувань;

— розмір доходу від інноваційних капіталовкладень за рік відносно обсягу інноваційних капіталовкладень;

— розмір сукупного фінансування розвитку науки і техніки відносно річного ВВП;

— обсяг продажу новоствореної продукції за рік відносно річного обсягу продажу;

— кількість винаходів на 1 млн. населення;

— кількість впроваджених винаходів за рік відносно їх загальної кількості.

Для реалізації інноваційних проектів суб´єктам інноваційної діяльності надається фінансова підтримка шляхом:

— повного безвідсоткового кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

— часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування інноваційних проектів та залучення до фінансування решти необхідних коштів виконавця проекту або інших суб´єктів;

— повної або часткової компенсації відсотків, сплачуваних суб´єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам;

— надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

— майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків.

Джерелами фінансування інноваційної діяльності є кошти державного бюджету України, місцевих бюджетів і бюджету Автономної Республіки Крим; власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ; власні чи запозичені кошти суб´єктів інноваційної діяльності; інвестиції фізичних і юридичних осіб; інші джерела.

Інноваційним підприємством вважається підприємство (об´єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 % обсягу його продукції складає інноваційна продукція (продукти).

Інноваційною визнається продукція, яка є результатом виконання інноваційного проекту або виробляється вперше, є конкурентоздатною і має вищі техніко-економічні показники.

Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді інноваційного центру, бізнес-інкубатора, технополісу, технопарку тощо.

Зараз в Україні визначилися декілька організаційних форм реалізації інноваційної діяльності:

— університетські науково-дослідні центри, де відбувається ефективне об´єднання фінансових ресурсів, кваліфікованих наукових кадрів, матеріально-технічної бази;

— технопарки - акціонерні товариства, які займаються патентуванням, рекламою, маркетингом, консалтингом, лізингом, орендою в сфері науково-технічної діяльності;

— технополіси - якісно нова територіальна форма інтеграції науки і виробництва, що забезпечує високі темпи науково-технічного розвитку за рахунок можливостей регіону;

— бізнес-інкубатори - дрібні наукомісткі фірми, на яких створені сприятливі умови для створення сучасних наукових продуктів, навчання кадрів, стимулювання власного бізнесу;

венчурні підприємства - малі підприємства, які забезпечують зв´язок між фундаментальними дослідженнями і масовим виробництвом, спеціалізуються на розробці нових наукових ідей та їх втіленні у виробництво.

14. Загальна характеристика методів сбіра даних.

Для одержання інформації в маркетингу використаються наступні методи: опитування, спостереження і автоматична реєстрація даних (експеримент представляє тільки специфічний план досліджень), панель. Вибір конкретного методу залежить від цілі досліджуваної ознаки (людина, предмет).  Методи збору маркетингової інформації наведені в таблиці (див. табл. 1.1)  Таблиця 1.1.  Методи збору маркетингової інформації Метод Визначення Форми Економічний приклад Переваги й проблеми 1. Первинні дослідження Збір даних при їхньому виникненні   Спостереження Планомірне охоплення сприйманих органами почуттів обставин без впливу на об'єкт спостереження Польове й лабораторне, особисте, за участю спостерігача і без нього Спостереження за поведінкою споживачів у магазину або перед вітринами Часто об'єктивніше і точніше, ніж опитування. Багато фактів не піддаються поясненню. Високі витрати. Інтерв'ю Опитування учасників ринку і експертів Письмове, усне, телефонне, вільне, стандартизоване Збір даних про звички споживачів, дослідження іміджу марок і фірм, дослідження мотивації Дослідження не сприймаємих обставин (мотиви, наприклад) Надійність інтерв'ю, вплив інтерв'юера, проблеми репрезентативності вибірки Панель Повторюваний збір даних в однієї групи через рівні проміжки часу Торговельна, споживча, спеціальна Постійне відстеження торговельних запасів у групі магазинів Виявлення розвитку в часі. Смертність панелі, ефект панелі Експеримент Дослідження впливу одного фактору на іншій при одночасному контролі сторонніх факторів Польові, лабораторні Тест ринку, дослідження продукту, дослідження реклами Можливість роздільного спостереження за впливом змінних. Контроль ситуації, реалістичність умов. Витрата часу і грошей 2. Вторинні дослідження Обробка вже наявних даних Аналіз частки ринку за допомогою даних обліку і зовнішньої статистики Низькі витрати, швидкість. Неповні і застарілі дані, невідповідність методик одержання даних   Найбільше часто використовуваною формою маркетингового дослідження є опитування. Опитування розділяються:  - по колу опитуваних (приватні особи, експерти, підприємці й ін.);  - по кількості одночасно опитуваних (одиничне або групове інтерв'ю);  - по кількості тем, що входять в опитування (одна або кілька);  - за рівнем стандартизації (вільна схема або структурована, повністю стандартизована);  - по частоті опитування (одне- або багаторазове опитування).

14. Формування бюджету фірми.

Процес формування бюджету підприємства відбувається, як правило, наступним чином. Перш за все, на основі даних фінансово-економічної стратегії підприємства формуються цільові установки на заданий період планування (наприклад, рік, місяць). Ці установки можуть доводитися до відділу маркетингу, виробничих підрозділів, планово-економічної служби і т.д. Керівники служб повинні забезпечити виконання цільових установок. На наступному етапі розробляється бюджет продажів. Якщо такий бюджет не сформований, то фінансове планування (бюджетування) практично втрачає сенс. Детальний бюджет продажів формується в комерційній службі підприємства (відділи маркетингу, збуту), потім готується укрупнений бюджет продажів і передається в планово-економічний відділ (ПЕО). Крім того, комерційна служба формує бюджет комерційних витрат - реклама, просування товару, зарплата торгових агентів та ін. На основі плану продажів формується план виробництва в натуральних показниках, а також бюджети виробничих запасів і прямих витрат на матеріали (сировину), бюджет прямих витрат на оплату сировини. Якщо додати до цих бюджетам бюджет загальновиробничих витрат, то отриманої інформації буде достатньо для формування виробничої собівартості продукції. Таким чином, вже можна частково сформувати бюджет про прибутки та збитки. Тут же розраховується бюджет управлінських витрат: амортизація, зарплата управлінського персоналу, відсотки по кредитах, податки і т.д. На наступному етапі проводять остаточне формування бюджету про прибутки та збитки, бюджету руху грошових коштів і планового агрегованого балансу. Для забезпечення успішного функціонування системи бюджетування, на підприємстві повинні бути розроблені та затверджені технології (методики) управління фінансами. Технології повинні включати: опис мети та досягається результату, вирішуються в процесі виконання технології завдання, підрозділи та посади, у ній беруть участь, послідовність кроків (етапів) виконання, вхідна і вихідна інформація та форми її подання, засоби автоматизації. За допомогою технологій формалізується завдання підготовки і консолідації бюджетів, підвищується ефективність планування. Технології необхідно прив'язати до конкретних підрозділам, відповідальним, термінами. Така прив'язка здійснюється за рахунок регламентів системи управління фінансами, які затверджуються наказами по підприємству і є обов'язковими для виконання. Передбачаються також необхідні доповнення до посадових інструкцій. Слід відзначити важливість автоматизації завдань бюджетування на підприємстві. Без автоматизації неможливо оперативно розрахувати кілька альтернативних варіантів плану, вибрати оптимальний. Крім того, скорочення часу рутинної обробки інформації дозволить працівникам фінансової служби підприємства більше часу приділяти таким актуальним завданням, як аналіз та розробка цінової та асортиментної політики, аналіз і планування витрат, підготовка ефективних рішень з управління оборотним капіталом та ін. При формуванні бюджету підприємства можуть виникнути такі основні проблеми. Нечіткі цілі і відсутність технології планування призводять до того, що співробітники планово-економічних і фінансових служб готують документи, за якими важко приймати оперативні рішення з управління фінансами та економікою підприємства. Особливо слід підкреслити, що на багатьох підприємствах використовується витратний механізм планування, коли ціна на готову продукцію формується на основі повної собівартості і заданого відсотка рентабельності. Підготовлена ​​в плановому (фінансовому) відділі інформація часто не може бути оперативно зіставлено з фактичними даними, а коли така можливість з'являється, проведення аналізу вже стає не актуальним, оскільки коригувальні план рішення приймати занадто пізно. Поширена ситуація, коли ПЕО (планово-економічний відділ) розраховує планові дані на основі фактичних даних з виробництва за аналогічні періоди в минулому, при цьому, як правило, втрачається зв'язок із планом продажів, який повинен бути основою комплексного фінансового плану підприємства. Слід підкреслити, що основним недоліком роботи багатьох ПЕО є відсутність документів, що надають керівництву можливість оцінити майбутній стан підприємства (наприклад, через місяць), знати, якими оборотними засобами воно матиме в своєму розпорядженні, приймати рішення по їх найбільш ефективному розподілу. Необхідними для цього документами є: плановий звіт про прибутки та збитки, плановий агрегований баланс, план руху грошових коштів. Крім зазначених, існує багато інших проблем на шляху побудови бюджету підприємства.

Навіть сама ретельна розробка бюджету компанії не гарантує його виконання. Щоб бюджет виконувався, потрібно запровадити процедури, які забезпечать досягнення планових показників. Умовно можна виділити наступні основні процедури виконання бюджету: управління договорами; управління платежами; управління надзвичайними подіями і резервами; авторизація господарських операцій, перевірка їх на відповідність бюджету; оперативне планування і облік; коректування бюджету. Управління платежами. У момент укладання договору менеджери рідко замислюються про виконання бюджету. Але вже на цій стадії необхідно зіставляти прийняті рішення з цілями компанії, відображеними в бюджеті. Наприклад, ведучи переговори про зниження ціни, менеджер не бере до уваги, що це зниження компанії не потрібно, а необхідні більш вигідні умови постачання і відстрочка платежів. Тому в рамках управління договорами необхідно забезпечити жорстку прив'язку всіх укладених договорів із затвердженим бюджетом. Для цього слід реалізувати наступний комплекс заходів. Всі укладені договори на придбання ресурсів повинні відповідати плану закупівель або витрат. Іншими словами, обсяги закупівель, терміни поставки, ціна придбання повинні відповідати аналогічним показникам, які встановлені в бюджеті. Довгострокові договори, укладені на момент формування бюджету, а також договори, які планується укласти протягом бюджетного періоду, включаються в проект бюджету на стадії його формування та затвердження. Рішення про укладення договорів, пов'язаних з виникненням витрат, не передбачених бюджетом, приймається відповідно до встановленого порядку перегляду бюджету. Рішення про укладення нових договорів приймаються керівниками підрозділів на підставі даних оперативного обліку та в розрізі статей затвердженого бюджету. Перед прийняттям рішення про укладення нових договорів необхідно відстежувати освоєний обсяг бюджету - це дозволить контролювати виконання бюджету. Підписанню договору має також передувати обгрунтування вибору постачальника, а якщо договір укладається на значну суму, то проведення тендеру. Виконання договорів та оплата по них здійснюються після авторизації заявки посадовою особою, що розташовує необхідним набором прав. Договори, що не відповідають параметрам бюджету і кредитної політики компанії, можуть бути укладені лише за прямою вказівкою фінансового або генерального директора. Аверчев І. наводить наступний приклад. Опис управління договорами на великому нафтохімічному підприємстві. Управління договорами відповідно до прийнятим бюджетом включає наступні етапи: формування бюджету продажів в розрізі договорів; узгодження договорів; висновок великих договорів: вибір і обгрунтування постачальника, проведення тендерів. Планування продажів у розрізі договорів і покупців дозволяє відійти від абстрактного планування обсягів реалізації та акцентувати увагу менеджерів на параметрах договорів, закладених у бюджеті. При узгодженні договір не тільки візується юридичною службою і бухгалтерією, але й проходить перевірку у фінансово-економічній службі на предмет відповідності суми та умов договору параметрам, зазначеним у бюджеті. У разі невідповідності (перевищення встановлених лімітів по сумі, обсягом закупівлі і т.д.) підрозділ, що ініціює укладання договору, проводить наступні заходи:

перерозподіляє витрати і виплати між статтями, закріпленими за даним підрозділом; вживає заходів щодо зменшення суми договору; якщо перевищення суми за договором склало не більше 10% від загальної величини сумарних витрат підрозділу, керівник обгрунтовує його виникнення в супровідному листі фінансовому директору. У такому разі фінансування за даним договором буде продовжено з резервного фонду. При укладанні великих договорів, особливо інвестиційного характеру, загальною вартістю понад 1 млн. руб. в компанії проводяться тендери. Тендери організуються структурними підрозділами компанії спільно з фінансовою службою. Процес управління платежами включає три основні частини: процедуру узгодження платежів; визначення пріоритетів у виконанні платежів; управління ліквідністю (касовими розривами). 1. Процедура погодження платежів Заплановані виплати на підприємстві мають здійснюватися на підставі заявок, затверджених казначейством (якщо такий підрозділ створено на підприємстві) або фінансовим директором. У заявці, що подається на затвердження, вказуються ініціатор платежу, призначення, документ-підстава, термін здійснення платежу, код статті витрат відповідно з кодуванням, прийнятої в системі бюджетування, відмітка бюджетного контролера про відповідність заявки бюджету виплат на поточний період. Наведемо такий приклад. Управління платежами на металургійному підприємстві. Заявки на оплату складаються керівниками підрозділів у встановленій на підприємстві формі, потім передаються на затвердження бюджетного контролеру, який перевіряє їх на відповідність прийнятому бюджету. Тривалість перевірки не повинна перевищувати одного дня з моменту надходження заявки. Якщо бюджет виплат перевищено менш ніж на 10%, то заявка передається на погодження у фінансовий відділ з зазначенням причин перевищення та пояснювальними матеріалами. Якщо перевищення складає більш 10%, то виплата за такою заявкою здійснюється після її затвердження і коригування бюджету. Подібні заявки приймаються до виконання тільки після їх візування фінансовим директором. Затверджені до оплати заявки передаються в бухгалтерію, яка перевіряє додані до них первинні документи (рахунок, рахунок-фактуру і т.д.) та їх реквізити на відповідність вимогам бухгалтерського обліку з оформлення первинних документів. Якщо документи, що додаються до заявки на оплату, задовольняють вимогам бухгалтерії, то заявки виконуються. В іншому випадку документи повертаються у фінансовий відділ з зазначенням причин повернення. На підставі узгоджених заявок на оплату бухгалтерія щодня готує платіжні документи та провадить розрахунки згідно з графіком оплати на день. 2. Визначення пріоритетів виконання платежів Для більшості компаній характерна ситуація, коли загальна сума які поступили на оплату заявок перевищує обсяг грошових коштів, якими володіє компанія на поточний момент. Питання, з яких рахунками платити зараз, а які платежі відкласти, має вирішуватися не при виникненні кризової ситуації, а заздалегідь, на етапі розробки процедур виконання бюджету. Для цього всі виплати, заплановані в бюджеті, потрібно поділити на групи за ступенем їх важливості. Як правило, виділяють 2-3 групи, але в залежності від специфіки компанії їх може бути і більше. До платежів "першого пріоритету", або обов'язковим платежам, як правило, відносять: заробітну плату персоналу; податкові платежі; погашення кредитних зобов'язань перед основними постачальниками (електроенергія, сировина, матеріали); погашення кредитів, отриманих в банку; інші платежі (лізингові платежі, виплати за реструктуризованої заборгованості, виплати дивідендів і т.д.). Обов'язкові платежі здійснюються повністю у затверджені для виплати терміни. До групи платежів "другого пріоритету" в більшості випадків відносять: премії, винагороди за підсумками року; платежі іншим кредиторам; закупівлі по не основної діяльності та інші платежі. Виплати по цих статтях виробляють після платежів "першого пріоритету". Можна також керуватися таким принципом: якщо виторг надходить у повному обсязі, то платежі "другого пріоритету" здійснюються повністю, якщо немає, то обсяг платежів скорочується пропорційно надходженню виручки і частина платежів переноситься на наступний період. 3. Управління ліквідністю. Управління ліквідністю в рамках бюджету спрямовано на запобігання виникнення дефіциту грошових коштів (касових розривів). Уникнути виникнення касових розривів компанія може за рахунок залучення фінансування з боку (кредити, позики), створення резервів або скорочення виплат. Вибір способу покриття касових розривів залежить від пріоритетності платежів та розміру дефіциту. Якщо в результаті виникнення дефіциту не вистачить коштів на здійснення платежів "першого пріоритету", то необхідно залучити позикові кошти або використовувати створений резервний фонд. Для виплат "другого пріоритету" використання того чи іншого методу управління касовим розривом залежить від величини дефіциту. Якщо передбачуваний дефіцит незначний, то приймається рішення про скорочення обсягу менш пріоритетних платежів, у противному випадку використовуються кошти резервного фонду або позикові кошти. У більшості компаній порогове значення дефіциту складає близько 10% від величини надходжень.

14. Умови і порядок визначення юридичних осіб банкрутами.

Під банкрутством, розуміється пов'язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. Підставою для порушення справи про банкрутство є письмова заява будь-кого з кредиторів чи боржника до арбітражного суду. Кредитор може звернутися з заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи в разі, коли остання неспроможна задовольнити протягом одного місяця визнані нею претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами. Після прийняття заяви арбітражний суд упродовж п'яти днів од дня її надходження виносить і надсилає боржникові, кредиторам та банкам, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій повідомляється про прийняття заяви і призначення справи до розгляду в попередньому засіданні, час і місце його проведення, а також витребує необхідні для розгляду справи документи, що свідчать про фінансовий і майновий стан боржника. За результатами попереднього засідання арбітражний суд ухвалою, в разі необхідності, призначає розпорядника майна боржника, а також зобов'язує заявника подати до офіційного друкованого органу Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України оголошення про порушення справи про банкрутство. Арбітражний суд покладає на банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника, на Фонд державного (комунального) майна, якщо боржник - державне підприємство чи організація, або на іншу особу, за пропозицією боржника чи кредиторів, повноваження щодо розпорядження і контролю за майном боржника. Кредитори у місячний строк од дня опублікування в офіційному друкованому органі Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України оголошення про порушення справи про банкрутство подають до арбітражного суду письмові заяви з майновими вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Арбітражний суд за результатами розгляду цих вимог своєю ухвалою визначає їх чи відхиляє. Громадяни та юридичні особи, які бажають взяти участь у санації боржника (допомогти йому), у той же строк повинні подати до арбітражного суду заяви з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу. Право вибору умов проведення санації через реорганізацію чи приватизацію залишається за боржником у разі, якщо він сам звернувся до арбітражного суду з заявою про визнання його банкрутом. Якщо порушено провадження у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства йому в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності, за умови прийняття на себе боргів підприємства-боржника. Арбітражний суд визнає боржника банкрутом за відсутності пропозицій щодо проведення санації або незгоди кредиторів з умовами проведення санації боржника. Умови й порядок визнання юридичних осіб- суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами визначаються Законом України "Про банкрутство", що набрав чинності 1 липня 1992 р., а для сільськогосподарських підприємств - 31 січня 1993 р. Він складається з 3 розділів (22 статті); Розділ 1. Загальні положення. - Визначається поняття "банкрутство", визнаються його суб'єкти і кредитори. Розділ 2. Провадження у справах про банкрутство. - Закріплюються підстави для порушення справи, порядок розгляду справ в арбітражному суді та прийняття постанови про визнання боржника банкрутом. Розділ 3. Оголошення про банкрутство, його наслідки і задоволення вимог кредиторів. - Закріплюються порядок оголошення про банкрутство, наслідки визнання боржника банкрутом, порядок призначення й дії ліквідаційної комісії та інші дії, а також порядок припинення справи про банкрутство.

14. Сутність менеджменту та його роль у розвитку підприємства.

Сучасний етап науково-технічного прогресу значно посилив потребу в раціональному управлінні підприємством і відповідно у висококваліфікованих спеціалістах в галузі організації та управлін-ня. Для ринкової економіки характерна управлінська модель, яка спирається на розвинені ринкові відносини і ринкову інфраструк-туру. Вона дістала назву менеджмент (від англ. management - ке-рування, управління). Менеджмент є, по-перше, теорією управління виробництвом, а, по-друге, практикою управлінської діяльності. Як економічна тео-рія менеджмент вивчає систему організаційних відносин впливу на виробництво. Досліджуються такі аспекти управління, як організа-ція діяльності підприємства, використання робочої сили, стимули та умови праці, інженерно-економічні рішення тощо. Практичний менеджмент - функціональна реалізація вимог його в діяльності підприємств-товаровиробників. Діяльність підприємств-товаровиробників передбачає вишукуван-ня величезної кількості можливостей з розв'язання повсякденних і стратегічних завдань закупівлі сировини, матеріалів, енергії, залу-чення робітників, вирішення фінансових проблем, налагодження взаємозв'язків з іншими підприємствами, фірмами, організаціями, регіонами, виробництва товарів і пошуку споживачів, визначення ринку підприємства та його сегментів тощо. Це зумовлює появу менеджменту як особливої, відносно відок-ремленої діяльності підприємства щодо організації виробництва і збуту товарів. Отже, менеджмент - це цілеспрямований організаційний вплив на діяльність підприємства в умовах ринку для досягнення цілей, поставлених перед підприємством, і одержання прибутку. Менеджмент підприємства можна класифікувати так: система організаційних відносин; особливий вид розподілу людської праці, що характеризує ді-яльність щодо організації виробництва і збуту товарів; відокремлена діяльність щодо впливу на підприємства-товарови-робники і споживачів у певних ринкових умовах. Менеджмент зумовлює необхідність відповідних фахівців з ор-ганізації виробничого і збутового процесів - менеджерів. Звичайно, управляти, керувати, впливати потрібно на будь-який процес, що відбувається в суспільстві, державі, регіоні тощо. А ме-неджер - це не пересічний керівник, а тільки той, хто цілеспрямо-вано впливає на виробництво, організовує його, вивчає ринок за допомогою маркетингу, добре знає кон'юнктуру та динаміку попи-ту, спрямовує діяльність підприємства на задоволення потреб спо-живачів з урахуванням вимог ринку. Менеджери як творча сила організації виробництва на підпри-ємстві відіграють особливу роль. Їхня діяльність відбиває тенденцію економічної децентралізації управління суспільним виробництвом в умовах високих темпів наукового прогресу, широкого розвитку ма-лого бізнесу, венчурних (пошукових) фірм тощо. Зростання акціо-нерних форм підприємства посилює роль менеджерів у суспільному виробництві. З розвитком менеджменту і зростанням ролі менедже-рів в управлінні підприємствами змінюються не тільки організацій-но-економічні, а й соціально-економічні відносини. Власники капіта-лу все більше втрачають безпосередній контроль над підприємством. Менеджмент підприємств відрізняється від інших видів управ-ління (уряд, політичні партії, церква, громадські організації) тим, що він організаційними діями ринкової спрямованості забезпечує реалізацію мети підприємницької діяльності товаровиробників. Фахівець з менеджменту спроможний організувати діяльність підприємства будь-якої галузі, у будь-якому регіоні й місці, якщо він володіє теоретичними основами менеджменту. Менеджмент - це досить складна система впливу, всебічне до-слідження якої потребує різноманітних підходів. Зокрема, теорія і практика менеджменту передбачає визначення суб'єктів і об'єктів управління. Суб'єкти управління - це ті ланки менеджменту, які здійсню-ють організаційний вплив на робітників, виробничий процес, жит-тєвий цикл підприємства тощо. Суб'єктами управління є менеджери різних рівнів управління (директори підприємств, начальники цехів, відділів, майстри, бри-гадири). До суб'єктів управління належать також апарат управлін-ня підприємства (економісти, бухгалтери, маркетологи), колегіальні органи управління (колегії, правління фірм, різні ради, президії). Певною мірою суспільство регламентує правові засади форму-вання і діяльності суб'єктів управління на підприємстві. Зокрема, законодавство України відповідними законами про підприємства, господарські товариства визначає загальні принципи управління підприємством, самоврядування трудовим колективом, систему та посадових осіб управління в різноманітних товариствах: акціонер-них, повних, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відпові-дальністю, командитних. Оскільки всі підприємства діють згідно з статутом, суб'єкти уп-равління відповідно до чинного законодавства визначаються в ста-тутних і засновницьких документах підприємств. Об'єкти управління - це ланки організаційного впливу менедж-менту, що безпосередньо виробляють продукцію, виконують робо-ти і надають послуги. Вони становлять трудовий колектив підпри-ємства і його підрозділів. Світова практика засвідчує, що менеджмент підприємства ви-значається кількома рівнями управління об'єктами: вищий рівень - top management, невелике коло менеджерів ке-рівної ланки (президенти і віце-президенти фірм, директори, їхні заступники та ін.), що забезпечують стратегію фірми; середній рівень - middle management, керівники підрозділів, філіалів, відділів, цехів, що забезпечують менеджмент виконання планів, програм стратегії фірми; нижній рівень - lower management, менеджери, які забезпечу-ють безпосередньо організацію виробничого процесу, управління виробниками (трудовим колективом). Взаємодія суб'єктів і об'єктів управління утворює ринковий прос-тір функціонування менеджменту підприємства, створення умов для зміцнення його позицій на ринку, досягнення мети тощо. Практичний менеджмент передбачає необхідність реалізації на рівні підприємства таких основних функцій управління: стратегіч-ного фірмового планування (бізнес-план) та його реалізації; фор-мування організаційної структури управління; комплектування штатів; управління працівниками через мотивацію праці та її конт-роль (передбаченість результатів, превентивний (попередній) конт-роль тощо); управління маркетингом; координації та кооперування виробництва тощо. Менеджмент як управлінська діяльність має справу з складними соціально-економічними системами і процесами, що зумовлює не-обхідність прийняття управлінських рішень відповідно до умов і обставин розвитку життєвого циклу підприємства. Рішення в менеджменті означає вибір з багатьох (як мінімум, з двох) альтернатив стратегії й тактики діяльності підприємства (ви-робництва) . Рішення обумовлює ефективний, оптимальний режим функціо-нування підприємства і залежить від особистості менеджерів, їхньої теоретичної підготовки, практичного досвіду, таланту, культури тощо. Менеджмент підприємства передбачає прийняття рішень з най-різноманітніших питань діяльності підприємств: фінансових, мар-кетингових, постачальницьких, інноваційних, збутових, виробни-чих, кадрових, регіональних тощо. Менеджмент значною мірою зумовлює політику підприємства, його філософію, культуру, втику, інноваційну спрямованість. Ці проблеми досліджують відповідні розділи єдиної науки управління (менеджменту).

14. Санація підприємства.

Термін «санація» походить від латинського «sanare» і пере­кладається як оздоровлення чи лікування. У Фінансовому слов­нику санацію трактують як оздоровлення фінансового стану підприємства через здійснення системи заходів для попередження його банкрутства чи підвищення конкурентоспроможності. Зви­чайно здійснюють санацію через структурну перебудову вироб­ництва, зокрема через зміну номенклатури продукції, подрібнен­ня підприємства, зміну ринків збуту, злиття підприємства, що є на грані банкрутства, з більш потужними, випуск нових акцій та облігацій для мобілізації капіталу, інші заходи.

Ряд іноземних економістів, спеціалістів з питань виведення підприємств з фінансової кризи дотримуються думки, що санація як економічна категорія виражає комплекс послідовних, взаємо­пов'язаних заходів фінансово-економічного, організаційно-пра­вового, виробничо-технічного, соціального характеру, які спря­мовані на подолання фінансової кризи на підприємстві і віднов­лення чи досягнення його прибутковості і конкурентоспромож­ності в довгостроковому періоді.

В Україні внаслідок недосконалого законодавства, відсутності необхідного техніко-методичного забезпечення процесів санації, дефіциту кваліфікованих спеціалістів велика кількість потенційно життєздатних підприємств стають потенційними банкрутами.

Тому особливе місце в процесі санації підприємств займають організаційні та техніко-економічні заходи поряд з заходами фінан­сово-економічного характеру. Метою фінансової санації є покрит­тя поточних збитків і ліквідація причин їх виникнення, відновлення чи збереження ліквідності і платоспроможності підприємств, ско­рочення всіх видів заборгованості, покращення структури оборот­ного капіталу і формування фондів фінансових ресурсів, для прове­дення заходів виробничо-технічного і організаційного характеру".

Цілісний погляд на етапи розробки санаційної концепції окремо­го підприємства являє собою так звана «класична модель са­нації», яка широко використовується як основа для розробки ме­ханізму фінансового оздоровлення суб'єктів господарювання у країнах з розвинутою ринковою економікою. У відповідності з класичною моделлю санації процес фінансового оздоровлення підприємств починається з виявлення і аналізу причин і факторів фінансової кризи. На основі даних носіїв інформації (первісні бухгалтерські документи, рішення зборів акціонерів, фінансові плани тощо) визначаються зовнішні і внутрішні фактори кризи, а також фінансового стану фірми, глибина кризи.

В межах санаційного аудиту здійснюється поглиблене вивчен­ня фінансового стану на основі розрахунку ряду коефіцієнтів. Ос­новними з них є показники платоспроможності, ліквідності, при­бутковості тощо. Після отримання необхідних даних щодо фінансового стану підприємства і причини фінансової кризи ро­биться висновок про доцільність чи недоцільність санації даного суб'єкта господарювання.

Варто звернути увагу, що в економічній літературі з питань санації часто згадується концепція швидкого виявлення фінансо­вої кризи і радикальних санаційних дій. Прихильники цього на­пряму (в основному економісти-практики) не враховують той факт, що в даному випадку не залишається часу для детального дослідження причин спаду і розробки оптимальної стратегії. На противагу цій точці зору більша група економістів-теоретиків стверджує, що цейтнот у підготовці санаційної програми — ос­новний фактор майбутніх невдач. Саме тому окремим аналітич­ним блоком у класичній моделі санації є формування стра­тегічних цілей і тактики.

Стратегія являє собою узагальнену модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей шляхом оптимізації, коорди­нації і розподілу ресурсів компанії. Кінцева мета санаційної стра­тегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних переваг, які забезпечили б компанії високий рівень рентабельності. Суть стратегії — вибір найкращих варіантів розвитку фірми і оптимізація політики капіталовкладень.

У відповідності з розробленою стратегією розробляється про­грама санації, яка виражає систему запрогнозованих взаємо­пов'язаних заходів, спрямованих на виведення підприємства з кризи. Вона формується на основі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх фінансових джерел і з врахуванням стратегічних цілей санації. В програмі фіксуються загальні принципові підходи до оздоровлення, які конкретизу­ються в проекті санації. В ньому повинні міститись техніко-економічне обґрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкрет­ні графіки і методи мобілізації фінансового капіталу, строки ос­воєння інвестицій та їх окупності, оцінка ефективності санацій­них заходів, а також прогнозні результати реалізації проекту.

Важливим компонентом санаційного процесу є координація і контроль за якістю реалізації запланованих завдань. Внутрішні контрольні органи повинні своєчасно виявляти нові санаційні ре­зерви, а також підготовляти об'єктивні кваліфіковані рішення відносно ліквідації можливих перешкод під час проведення оздо­ровчих процедур. Суттєву допомогу при цьому може надати опе­ративний санаційний контролінг, який синтезує в собі інфор­маційну, координаційну і контрольну функції. Основним завдан­ням санаційного контролінгу є ідентифікація оперативних ре­зультатів і підготовка проектів рішень відносно використання виявлених резервів і подолання додаткових труднощів.

Використання внутрішніх фінансових резервів і інструментів стабілізації дозволяє не тільки суттєво знизити загрозу банкрут­ства, а й значною мірою зменшує потребу в залученні капіталу з зовнішніх джерел. По-перше, в зв'язку з тим, що здійснення капітальних вкладень є складовою частиною процесу фінансово­го оздоровлення підприємства, внутрішні джерела санації співпа­дають з внутрішніми джерелами фінансування капітальних вкла­день: прибуток від реалізації основної продукції, фондів, нема­теріальних активів і матеріальних цінностей, надходження від здачі майна в оренду, інших позареалізаційних операцій, а також амортизаційні відрахування. По-друге, використання внутрішніх фінансових резервів є необхідною умовою залучення зовнішньо­го капіталу.

Відновлення платоспроможності підприємства може здійсню­ватися з допомогою зменшення зовнішніх і внутрішніх фінансо­вих зобов'язань, з однієї сторони, і збільшення ліквідних ак­тивів, — з другої.

До найважливіших заходів зі скорочення поточних зо­бов'язань треба віднести:

- скорочення рівня витрат на виробництво і реалізацію продукції, у тому числі за рахунок зменшення обсягів ви­робництва нерентабельної чи тої, яка не користується попитом, продукції, скорочення апарату управління тощо;

- пролонгація короткострокових банківських кредитів й іншої кредитної заборгованості;

- скорочення обсягів капітальних вкладень, у тому числі витрат на капітальний ремонт;

прискорення оборотності оборотного капіталу;

відстрочка виплати дивідендів і винагород за виробничі результати.

До найважливіших заходів із збільшення ліквідних активів можна віднести:

- реалізацію частини основних фондів підприємства, яка безпосередньо не бере участі в процесі виробництва;

- використання оберненого лізингу (операція, яка передба­чає продаж основних фондів лізингової компанії з одно­часним отриманням назад таких основних фондів в опе­ративний чи фінансовий лізинг);

- ліквідацію портфеля короткострокових фінансових вкладень;

- оптимізацію структури оборотного капіталу (у тому числі за рахунок реалізації надлишкових запасів товарно-матеріальних цінностей, сировини, незавершеного вироб­ництва);

- реорганізацію маркетингових служб з метою підвищення ефективності їх функціонування в напрямі збільшення об­сягів збуту продукції;

- рефінансування дебіторської заборгованості (переведення її в інші, ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення тощо).

Стягнення дебіторської заборгованості є суттєвим моментом внутрішньої стабілізації суб'єкта господарювання. Багато підприємств, які опинились на межі банкрутства, мають непомірно великий рівень дебіторської заборгованості, що є суттєвим резервом відновлення платоспроможності. Тому фінан­совий менеджмент підприємств повинен використовувати всі існуючі можливості її погашення. Основними формами рефінан­сування дебіторської заборгованості є: факторинг, облік век­селів, продаж векселів на фондовому ринку, форфейтинг (транс­формація комерційного кредиту в банківський шляхом індоса­менту перевідного векселя на користь банку).

Крім того, треба виконати комплекс процедур з примусового стягнення дебіторської заборгованості, у тому числі шляхом звернення з позовом в арбітражний суд.

Фінансова санація може здійснюватися з допомогою залучен­ня коштів власників (пайовиків, акціонерів) підприємства; шля­хом використання кредитних ресурсів; за допомогою основних кредиторів; персоналу підприємства.

В деяких випадках з метою фінансового оздоровлення, підприємством може бути прийнято рішення про зменшення статутного капіталу. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства може здійснюватися двома методами:

1. Зменшення номінальної вартості акцій.

2. Зменшення кількості акцій шляхом викупу частини акцій у їхніх власників з метою анулювання цих акцій.

Рішенням акціонерного товариства-про зменшення розміру статутного фонду акції, не представлені до анулювання, визна­ються недійсними, але не раніше, ніж через шість місяців після повідомлення про це всіх акціонерів. Законодавством встановле­но, що підприємство повинно відшкодувати власнику акцій збит­ки, пов'язані зі зміною статутного фонду.