1.2. Основне питання філософії.

Отже світогляд (навіть філософський) – поняття загальнокультурне. Універсальним для всієї культури питанням є питання про відношення людини і світу. Питання про те, яким чином людина отримує сенс світу і як вона наділяє світ своїм („людським”) сенсом?

„Світ” в розумінні культури – це духовне осмислення зовнішньої і внутрішньої реальності людського буття в його можливій повноті та цілісній просторово-часовій єдності, проекція людини в загальність і складність сенсового горизонту й глибини дійсності. Кожна культурна епоха має справу з особливими світами, зі своєрідною моделлю світобудови. Світ – це знаки людської діяльності та спілкування, що характеризують у духовному житті просвітлення темного, вже освоєну реальність. Світ не є щось стабільне, підручно-належне: це реальність, що з небуття виринає, туди ж і втопає, він здійснюється, просторуючись і часуючись. Тому світ – це також духовне життя.

Лише в добре освітленому й проговореному світі – „мовчання – золото”. Українці зберегли поняття світу окремо від позначення общини, спільноти. Росіяни кажуть: „Появился на белом свете”. Але у них є й термін „мир” – позначення світу, спільності людей, стану спокою між війнами. Порівняйте: Квирін (мир) і Марс (війна) у римлян. Світ „світиться”, мир міряється й мириться. Навіть у сучасному природознавстві „світ” не характеризується вже предикатами речей, не є просторово-локальна річ, а визначається завдяки єдності простору й часу, точками якої є події. Світовий лад виступає не стільки як структура речей, скільки як структура подій, а загальним способом організації буття світу виступає природний та соціальний історичний процес. Єдиного визначення „світ” не витримує, але й повної відносності суджень також не припускає.

Оскільки філософію цікавить мислений аспект, бо ж вона – культура мислення (мислення називали п’ятою сутністю – квінтесенцією – найважливішою для сутності самої людини), то загальнокультурне питання про відношення людини і світу трансформується до відношення мислення і буття. Береться від людини лише одна якіть – мислення, а від світу не те, що він є, о те – що він є, що буде..

Отже, основним питанням філософії є питання про відносини мислення і буття. Проблеми буття світу та самого світу не збігаються. Що світ є – це одне, але що є світом і у світі? – це зовсім інше. А найцікавіше для філософії: як відноситься думка про щось у світі до буття цього чогось? І неважливо, чи це щось чуттєво осягається (ознака матеріального світу), чи воно почуттям недоступне, але ж якось осягається (ознака ідеального світу). Отож не випадково категорія буття стала центральною для філософії і зовсім не вживаною для природознавства.

Висхідною проблемою буття є проблема субстанціальності, тобто самодостатності Буття, самостійного його початку. Що є у світі таким, буття чого вже нічим іншим не визначається, лише самим собою обумовлюється? Саме звідси зародилися два основні напрямки філософії: матеріалізм та ідеалізм. Перший визнає самостійним початком буття матеріальну субстанцію. Другий – ідеальну (духовну) субстанцію. І те й інше мислиться як властивість буття.

У межах ідеалізму розрізняють “об’єктивний” і “суб’єктивний” ідеалізм. “Об’єктивний” у якості субстанції приймає незалежний від людського суб’єкта духовний початок буття, певний духовний Абсолют (об’єктивний дух). Суб’єктивний ідеалізм у якості субстанції покладає актуалізовані ідеальні можливості людини, „мого Я” (суб’єктивний дух). Девід Юм: „Ми не знаємо не лише який світ, іле й чи існує він поза нами”. Рене Декарт: „Мислю – отже я є”.

	Матеріальне предметне				Думка про чуттєво досяжне
	Буття		мисленне відношення		Мислення
	Ідеальне предметне				Думка про надчуттєве
об’єктивоване		суб’єктивоване

Інший бік основного питання філософії – це питання про відповідність (адекватність) думки про предмет предметному змістові реального буття. Тобто, це питання про можливість мислення пізнавати сутності буття: чи наше мислення володіє предметною істинністю? Чи можемо ми знати, яким є світ сам у собі?

Філософська позиція, яка не визнає самої можливості пізнавати сутності світу, отримала назву агностицизм. Її представники вважають, що у кращому випадку людське мислення здібне до відображення явищ світу, але не його сутностей.

Так чи інакше залежать (не в ідеологічному або доктринальному розумінні) від вирішення основного питання й інші філософські позиції:

• монізм – визнання лише однієї субстанції (одного першоначала буття). Або – або.

• дуалізм – визнання обох субстанцій (матерії та духу) як рівноправних.

• плюралізм – визнання множини (найчастіше – безлічі) самостійних початків буття (атоми, монади, елементи світу тощо).

• апріоризм – визнання вроджених (закладених до всякого власного досвіду) здібностей мислення: формальних або й змістовних.

• емпіризм – визнання чуттєвого досвіду єдино надійним джерелом пізнання.

Основне питання філософії було уперше сформульоване у рамках французького Просвітництва; у філософії Гегеля воно осмислене як «вирішення протиріччя між буттям і свідомістю». У цілому німецька класика розглядала основне питання філософії як фундаментальну проблему для філософської традиції: «вся історія філософії обертається навколо питання про відношення духовного до матеріального» (Фейєрбах). Така постановка у домарксистській філософії не позбавляє цю проблему логічного статусу, не деформує специфіку філософського мислення як мислення проблемного, організуючого себе.

"Основне питання філософії" в марксистській інтерпретації набуло статусу фундаментальної проблеми співвідношення буття та свідомості. Філософське осмислення місця людини у світі постає у філософії як проблема співвідношення буття і свідомості, що надає статус буття лише матерії. У рамках марксизму воно набуло принципового значення й аксіологічної навантаженості. Було виділено у ньому два аспекти: генетичний аспект співвідношення матерії і свідомості (так зване питання про первинність? І це при визнанні несотворимості матерії) і функціональний (питання про пізнаванність світу). Акценттування марксизмом матеріалістичного оптимізму перетворює основне питання філософії саме в питання (логічну форму, що – на відміну від проблеми – припускає можливість не тільки фінально вичерпної, але й правильної відповіді). Такий підхід робить філософію доктринальним вченням, догмою істинності: від перших моделей у Енгельса до класичного варіанту в Сталіна.