2.2. Індійські ортодоксальні й некласичні школи філософії.

Ментальна парадигма індійського світогляду: «Хто Я? Якщо Я такий, то що таке світ і яка моя мета у ньому?».Тотожність «Я» (Атман) і «Світу» (Брахман).

Для розуміння стійкої філософської традиції Індії зверніть попередньо увагу на два важливі поняття – універсалії індійської культури:

Атман (санскрит — подих, душа, я-сам) — у давньоіндійському релігійному світогляді та в похідних з нього вченнях — поняття, що позначає всеосяжний суб’єктивний індивідуальний духовний початок, «Я», душу. Це поняття похідне від сенсообразів пуруші (космічна першолюдина) і прани (подих), якими позначили вихідний початок і основу світобудови. Окремо взяте поняття Атман не розкриває проблему єдиного і різноманітного. Вирішення її здійснюється через взаємозв’язок понять Атман — Брахман, де Атман наділяється змістом одиничного, суб’єктного прояву Брахмана, як загального початку.

При цьому співвідносність двох понять носить багаторівневий характер: коли Атман ототожнюється з тілесним суб’єктом — Брахман символізує Космос; коли Атман виражає суб’єктивне, уявне або життєве «Я» — Брахман уявляється як космічна Душа; коли Атман розкриває зміст індивідуального самопізнання — Брахман несе в собі зміст самоосяжного і всеосяжного Абсолюту. На вищому рівні, коли суб’єкт і об’єкт злиті воєдино, Атман стає вищим Брахманом, або блаженством.

Зв’язок понять Атман — Брахман у гносеологічному аспекті виражає визнання самостійності і відносної відособленості душі від тілесної оболонки і від конкретного об’єктного втілення (Атман схований і в «Я» людини, і в «Я» всіх інших істот, і в абсолюті, Брахмані). Через взаємозв’язок цих понять робиться спроба представити пізнання як цілісний процес сприйняття внутрішнього стану і зовнішнього світу. Відношення Брахмана до самості окремої людської істоти складають головну тему веданти.

Брахман – вічно існуючий творчий і життєстверджуючий принцип, що все творить, підтримує, зберігає, розчиняє і потім знову повертається до самого себе. Він невимовний у позитивній термінології і незбагненний будь-якими логічними системами. Він визначається негативно: нечутний, невидимий, не породжений, немислимий, невиявлений, "не це і не те". Справжня універсальність Брахмана досяжна за допомогою усвідомлення ним самого себе. Знаходячи в процесі самопізнання суб’єктивність, він виступає тотожним атману.

У давній і середньовічній Індії існувало шість «офіційних» (ортодоксальних) філософських шкіл – даршан,що визнають авторитет вед: ньяя, вайшешіка, санкх’я, йога, міманса і веданта. Біля витоків кожної з них лежить текст або група текстів,що є священним каноном для прихильників кожної даршани. Пізніші тексти звичайно є коментарями до канону.

Школи (даршани) ведичної ортодоксальної традиції (астіка):

астіка – це класичні, офіційно прийняті системи вчень на лінії традиції вед, упанішад та інших самхіт (брахмани, аран’яки). Веди (ведийська література) – (на санскриті veda – знання, від індоєвропейського кореня veid – знати, бачити) – священні книги індусів, що представляють собою збірники гімнів, богослужбових формул, легенд. Їхній зміст складає область сакрального міфологізованого знання. Виникнення гімнів пов’язується з переселенням арійських племен на індійські землі в 2 тисячолітті до н.е. Записувалися в 1 тисячолітті.

1. Веданта (буквально – кінець вед) – широке спрямування мудрості від упанішад до „Брахма-сутри” (2-3 ст. н.е.; засновник – Бадараяна). Пройшла три стадії. Перша стадія (6-3 ст. до н.е.) – інтуїтивна. Друга стадія (2 ст. до – 7 ст. н.е.) – відносної єдності. Третя стадія – розмежування на різні спрямування коментарів до «Брахма-сутри»: видатні мислителі – Гаудапада (7-8 ст.), Говінда, Бхартріхарі, Бхартріпрапанча.

На останній стадії сформувалися 3 головні напрями веданти: 1. Адвайта-веданта (поняття, що позначає стан відсутності подвійності, а також єдність всього як своєрідний принцип онтологічного порядку — монізм). Лінія Гаудапади – першого систематика. Шанкара (учень Говінди) розробив послідовно моністичне вчення. 2. Двайта-веданта (дуалізм). Засновник Мадхва. 3. Вішішта-адвайта (обмежений дуалізм). Рамануджа.

Веданта була найбільш розповсюдженою в Індії філософською школою. Елітарною школою: її адепти – представники лише варни брахманів. Основним світоглядним положенням цієї школи було визнання як єдиної реальності вічного і незмінного духовного початку – Брахмана, тотожного зі світовою душею – Атманом. Ця реальність не може бути визначена за допомогою яких-небудь позитивних характеристик, вона визначається лише негативно (це жодне, ні інше, ні третє). Світ є космічною ілюзією – майя, що представляє із себе прояв «вільної гри розуму» Атмана-Брахмана, реалізацію його творчої потенції. Майя у своєму «прихованому» аспекті є авідья (невідання) – спосіб сприйняття людиною світу, що включає уявлення про свою індивідуальність, про космос, пізнавальні моделі тощо. Однак, незважаючи на авідью, людина знає про Атмана, тому що його основу, «зерно» складає істинний Атман. Указівкою на сутнісну реальність Атмана, на тотожність Атмана і Брахмана є тексти вед. Вони допомагають людині знайти шлях до збагнення Брахмана, до звільнення від авідьї. Однак, ні знання, ні старанне виконання обрядів, ні моральні заслуги не можуть бути гарантією «прозріння». Як стверджував Шанкара, «у кожної людини свій шлях до Брахмана». Принципом веданти був пантеїзм: моє вище „Я” тотожне Богу (світу).

Шанкара-ачарья (788-820) (ачарья – учитель) – видатний індійський філософ, містик, поет, ортодоксальний теолог і реформатор, вчитель і проповідник школи Адвайта-Веданти. Прагнучи осягнути таємницю життя, стає сан’ясином (мандрівним пустельником). після переможного диспуту в Кашміру був зведений на трон Сарасваті (богині наук, мистецтв і красномовства). За 32 роки він створив більш 400 творів самих різних жанрів.

Час Шанкари був кризовим для індійського світогляду. Занепад буддизму і розшарування шкіл індуїзму, зв’язаних з культом конкретного Божества, породили тенденцію до релігійно-філософської загальності, виразником якої він і став. Реформізм Шанкари виражається у відкиданні архаїчних культів міманси, у постановці завдань очищення релігії від грубих форм поклоніння Шакті, жертвоприносин і натуралістичних обрядів. Шанкара – творець філософських засад індуїзму. Він вважав головною філософською проблемою проблему реальності як протилежності існуючій, розглядав її у відношенні до проблеми Бога. Те, що існує, може бути нереальним, а те, що не існує, може бути реальним. Надає недуалістичне розуміння Вищого духовного Початку (Брахмана) і духу індивіда (Атмана): Атман і Брахман єдині, – ілюзію роз’єднання створює виявлений світ (Майя, ілюзія). Завдання людини – перебороти ілюзію й осягнути тотожність Атмана з Брахманом. У духовній практиці був засновником «шляху знання», який вважав найбільш ефективним у подоланні авідьї (незнання) і для досягнення звільнення (мокші).

Шанкара творчо збагатив шляхи бхакті (відданості і любові до Бога), карми – безкорисливої дії і служіння людям, і практику йоги. Покладав корисними всі шляхи і духовні потяги на початкових ступенях розвитку свідомості людини. Неуцтво (авідью) вважав не тільки шкідливим недоліком, а об’єктивним космічним чинником, що ховає вищу духовну Реальність.

Наступними філософськими школами, досить близькими у своїх основах, є санкх’я і йога.

2. Санкх’я (число) – 7 ст. до н.е. Засновник – легендарний мудрецьКапіла. Санкх’я заперечувала характерну для брахманізму або індуїзму ідею особистого бога (Шива, Вішну або Брахма) і утверджувала існування, з одного боку, безлічі індивідуальних душ, а з іншого боку– єдиної, вічної, незмінної, усе проникаючої матерії. Матерія володіє, поряд з фізичними, також і психічними характеристиками, вона не тільки формує матеріальні об’єкти і людські тіла, але і визначає психічні стани людини. Душі в санкх’ї є проявами чистого, вічного, не обтяженого ніякими характеристиками світла,що опромінює собою і процес космічної еволюції, і процес мислення. Споконвічно матерія знаходиться в стані рівноваги і спокою, але потім починає змінюватися, створюючи в процесі зміни увесь матеріальний світ, і зрештою знову приводить до стану рівноваги.Атман, тотожний Пуруші, – ось сокровенне в людині. Космос від Пуруші, суспільство з його варнами також від Пуруші: його рот – жерці (брахмани); його руки – воїни (кшатрії); його стегна – торговці (вайш’ї); його ступні – простолюдини (шудри).

3. Йога (самадхі – зосередження). Засновник класичної йоги – Патанджалі (2 ст. до н.е.), автор «Йога-Сутри». Йога (на санскриті – зв’язок, єднання, метод, зусилля) – релігійно-філософське вчення Сходу, метою якого є досягнення звільнення духу (Мокша, Нірвана); у вузькому сенсі – одна із шести даршан. Джерела йоги дуже давні. Вже у Ведах утримується ідея про досягнення людиною божественних здібностей шляхом духовної практики (аскетизм, міркування, зосередження). Упанішади і «Махабхарата» говорять про йогічні шляхи знаходження істинного знання. Найдавніші тексти йоги обнародувані у свій час російським теософом Оленою Блаватською, описують ступені йогічних удосконалень.

Філософія йоги спирається на онтологічні й гносеологічні ідеї Священних текстів давньої Індії. Оригінальним надбанням є практичний шлях до звільнення за допомогою системи тренування тіла, душі, мислення, постійних зусиль, спрямованих на самовдосконалення і виховання чеснот. Зміст звільнення – у сходженні духу до нових сфер життя шляхом виходу з кола народжень і смертей (сансари); злиття Атмана із Брахманом уявляється як якась кінцева, доступна людині мета життя. Йога розробила цілу систему послідовного очищення і просвітління свідомості з метою пізнання «Я» і досягнення самадхі (стану вищої зібраності і гармонії), останньої ступені восьмеричного шляху звільнення.

Ступені удосконалювання в Йозі, викладеної Патанджалі: «яма» – приборкання, помірність; «ніяма» – етична культура; «асана» – дисципліна тіла; «пранаяма» – регулювання подиху; «прат’яхара» – ізоляція почуттів; «дхарана» – регулювання уваги; «дх’яна» – досконалість міркування; «самадхі» – зосередженість, озаріння.

Традиційно виділяють чотири види йоги: Джняна-йога (міркування, шлях пізнання); Карма-йога (дії, шлях активного і безкорисливого служіння загальному благу); Бхакті-йога (любові, безроздільної відданості Вищій Істоті); Раджа-йога (царствена, шлях самопізнання, досягнення «великого самозаглиблення» – махасамадхі). «Бхагавадгіта» викладає всі ці йоги.

Хатха-йога належить до філософської системи йоги. Вона лише регулює нижчі психічні процеси, не сприятливі істинному духовному розвиткові, просвітлінню свідомості та запаленню людського духу. Онтологія, гносеологія і методологія йоги розвинуті в працях Вівекананди, в «Інтегральній йозі» Ауробіндо Гхоша, Вченні Агні-Йоги. Йога як «зв'язок» є східним еквівалентом західного поняття релігії. Єдність значення йоги й релігії дозволяє побачити глибоку духовну єдність йоги з містичними шляхами Заходу.

Йога, в основному, дотримувалась онтології санкх’ї, однак утверджувала, поряд із матерією і душами, існування всемогутнього, всевідаючого і всемилостивого особистого бога. Ця школа стала добре відомою завдяки серйозним практичним досягненням – детально розробленої практики аскетизму і трансової медитації.

4. Ньяя (правило) – атомістичне вчення. Засновник невідомий. Систематик – Готама (початок н.е.). Світ складається з дрібних часточок „ану”, які утворюють субстанції води, землі, вогню (жару) та повітря й існують в ефірі, просторі та часі. В індійській філософії — поняттям, що позначає ефір (трактований як матеріальна субстанція), виступає „акаша”.

Головною філософською проблемою ньяї, на відміну від вайшешіки, з якою вона близька, є методи «правильного мислення». Досягнення цієї школи в логіці досить великі. Нею розроблена, зокрема, модель «п’ятичленного силогізму»,що нагадує тричленний силогізм Аристотеля.

5. Вайшешіка (різниця, роздріб) – також атомізм, але розглядає світ з точки зору реалізації морального закону і визнає монадні субстанції – «дхарми». Закони „адрішті” все спрямовують на благо душі. Засновник – Канада (ІІІ ст. до н.е.).

Основними категоріями вайшешіки є атом і субстанція. Атоми – це вічні, неподільні, ніким не створені «цеглинки» буття, зчеплення яких утворює усі матеріальні об’єкти. «Ану»–атоми в різних комбінаціях утворюють речі за законами адрішті. Субстанція – незмінна у всіх змінах, єдина першооснова всіх речей. Субстанцій всього дев'ять: чотири елементи (земля, вода, вогонь, повітря), ефір, простір, час, манас (орган людського мислення) і атман, трактований у вайшешіці як духовна субстанція, у з’єднанні з манасом утворююча індивідуальну людську душу. Чотири елементи і манас складаються з атомів і тому невічні (вічні лише складові їхні атоми), інші неподільні, мають континуальну природу і тому вічні, так само як і атоми. Рух атомів відбувається завдяки дії цих сил і приводить до періодичної загибелі й відродження всесвіту, у процесі яких тіла розпадаються на складові їхні атоми, а потім утворяться знову завдяки повторному з’єднанню атомів між собою. Філософське кредо вайшешіки – послідовно проведений раціоналізм. Світ, за уявленнями цієї школи, – пізнавана реальність і відповідає тому, що відчувається нашими органами почуттів; умосяжна картина світу не відрізняється принципово відтієї,що відчувається, вона є лише більш повною, більш глибокою, більш точною.

Ньяю і вайшешіку часто розглядають як єдине ціле: ці школи ніколи не полемізували між собою, кожна приймала філософську модель іншої, розходження між ними складалося лише в тім, що перша акцентувала увагу на методах пізнання світу, а друга – на структурі космосу.

6. Міманса (дослідження).Зародилася біля 200 року до н.е. Досить незвичайні філософські побудови пурва-міманси. Ця школа складалася на гребені брахманізму як «релігія жертвоприносин», являючи його саморефлексію і філософське осмислення. Міманса не використовувала у своїх побудовах ідею особистого всезнаючого бога або ідею осягання неемпіричного світу явищ. Вона спиралася не на релігійний, а намагічнийспосіб пізнання світу. Світ, за уявленнями цієї школи, діється і функціонує тільки завдяки жертвопринесенню. Жертвопринесення є тут уже не ритуалом, акосмічним дійством, що зв’язує різні частини всесвіту в єдине ціле. Це відбувається завдяки космічній енергії, укладеної у священних словах, енергії, що звільняється в процесі жертвоприносин. Вчення про шляхи і засоби звільнення безсмертної душі від зв’язків з пракриті – матеріально-чуттєвим світом, що є головною перешкодою на шляху до праведного життя. Розробка проблем мови. Звуки мови – це особливі субстанції.

* * *

Представники різних шкіл доводили істинність своїх поглядів у широко розповсюджених «словесних двобоях»,що беруть свій початок у далекій давнині, коли раджа,що влаштовував урочисте жертвопринесення, запрошував найбільш знаменитих брахманів на диспут про природу Брахмана. Диспутне був ні виставою, ні грою, він мав величезне ритуально-космічне значення і представляв дуже серйозний іспит для учасників. Як утверджується в упанішадах, поразка в брахмодьї (диспуті) нерідко супроводжувалася негайним ритуальним убивством тих, що програли. Звичайно, «словесні двобої» до такої крайності не доходили, однак поразка в них ставила під сумнів як професійну придатність адепта, так і істинність вчення, що відстоюється ним. Хто програв змагання, як правило, залишали дану місцевість. У всіх відомих описах життя Будди, Шанкари та інших засновників релігійно-філософських шкіл велике місце приділяється описам їхніх перемог в таких «словесних двобоях». Перемоги приводили до поширення пропагованого вчення.