МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КОРАБЛЕБУДУВАННЯ

ІМЕНІ АДМІРАЛА МАКАРОВА

ФЕДОРЕНКО М. О.

РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Миколаїв 2004

УДК 94(477)

ББК 63.3 (27к)

Б 72

Посібник дає можливість ознайомитись з основними аспектами історії виникнення та розвитку християнської Православної церкви в Україні. Історія Католицької та Греко-католицької церкви розглядається в контексті розвитку православ’я. Рекомендована література дозволяє студентам більш поглиблено вивчити питання, пов’язані з розвитком християнства на українських землях.

Посібник призначено для студентів усіх спеціальностей різних форм навчання.

РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

План лекції

1. Дохристиянські вірування східних слов’ян

2. Розвиток християнської церкви в Київській Русі /Х-початок ХIV ст./

3. Православна церква в Україні за часи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої /кінець ХIV- перша половина ХVII ст./

4. Православна церква в Гетьманщині /середина ХVII ст. – кінець ХVIII ст./

5. Православна церква в України за часи Російської імперії /кінецьVIII ст. – 1917 р./

6. Тенденції розвитку православної церкви в Україні в XX ст.

ДОХРИСТИЯНСЬКІ ВІРУВАННЯ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

В сучасній історичній науці відсутня єдина думка стосовно дохристиянських вірувань східних слов’ян. Це обумовлено тим, що ми дуже мало знаємо про язичництво наших предків.

Прийняття християнства в 988 році привело до того, що нова християнська віра поволі, але впевнено починає винищувати стару віру. Частково дохристиянські вірування були забуті, значна частина їх увійшла до демонології. Але впевнено можна казати, що язичництво, як ми називаємо дохристиянські вірування наших предків, подавалося як політеїстична форма релігії з досить складною формою світогляду. Слов’яни мали спільний пантеон богів, який був дуже різноманітний. Впевнено можна казати, що політеїстичність язичництва мала в собі ознаки монотеїстичності. Вся різноманітність богів являла собою іпостась одного верховного бога. Нажаль, ми певно не знаємо, як звали того верховного правителя слов’янського олімпу, і в сучасній історичній науці чиняться суперечки стосовно його імені. Існує точка зору, що головна постать мала ім’я „Бог”.

Цей бог, в свою чергу, втілювався в такі постаті, як Сварог - бог сонця, Стрибог - боги вітру, Велес – бог худоби та інші.

Згодом, наприкінці X ст. київські князі, особисто Володимир, намагаються затвердити для всіх східно-словянських племен культ бога блискавки – Перуна заступника князя та дружини.

У релігійних віруваннях предків слов’ян існували також обожнення природи та культ роду. В уявленнях наших предків вся природа була населена великою кількістю богів. Історія донесла до нас через демонологію оповіді про русалок, водяників, лісовиків та польовиків, які мешкали у річках, болотах, лісах, домівках. Рослини сприймалися як живі істоти. У зв’язку з таким поглядом на природу існували різноманітні обряди, свята, пов’язані зі змінами весни, літа, осені та зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів: коляди, щедрування, масляниця, веснянки, Купала та інших.

Культ роду заповнював усе життя. На кожному кроці відчувалася присутність предків. Особливо, під час народжень, весілля та смерті.

Посередниками між богами та людьми були волхви, які отправляли культ, ворожили, приносили різноманітні жертви, аж до людських. Богослужіння відбувалося біля вікових дубів, які вважалися священними деревами, та в капищах – своєрідних язичницьких храмах.

Але наприкінці X століття прийняття князем Володимиром християнства поклало край багатовіковій язичницькій традиції.

РОЗВИТОК ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ /ПОЧАТОК XIV CТ./

З історії християнства.

Починаючи з I ст. н. е. християнство швидко розповсюджувалося за межи Іудеї та глибоко затвердилося на теренах Римської імперії. Після розпаду Імперії в 395 році, на Західну і Східну, розвиток християнської церкви починає відбуватися в двох напрямках.

Постійна політична нестабільність Західної імперії, обумовлена вторгненнями германських народів та інших варварів, зміцнила авторитет християнської церкви та її глави Папи Римського. Християнство на Заході було єдиним джерелом стабільності, воно єднало навколо себе всі прошарки західного суспільства. Загальна підтримка всіх верств населення нарешті надала християнській церкві на Заході наддержавний статус, що поставило церковну владу над світською.

Іншим шляхом відбувався розвиток східного християнства. Остаточний занепад Західної римської імперії в 476 році поклав початок розвитку Східної римської імперії під назвою Візантія, яка проіснувала ще біля 1000 років. В умовах зміцнення імперії не могло бути мови про зверхність церковної влади над державою. Християнство на Сході опинилося під патронатом Візантійських імператорів, і стало провідником їх волі. Візантійські імператори не були зацікавлені в консолідації східних християнських громад в єдиному центрі. Тому, на відміну від Західних християн, які мали свій центр в Римі на чолі з Папою Римським, східні слов’яни були розпорошені між різними центрами. Ці центри називались патріархії. Найбільш впливовими були Вселенська, тобто Константинопольська патріархія, Антиохійська, Єрусалимська, Олександрійська. Ця розпорошеність східних християнських громад надавала можливості імператорам втручатися в церковні справи та поставити церковне життя під свій особистий контроль.

Таким чином, на підвалинах єдиного віровчення виникло два осередки християнства, з відмінним генезисом, відмінним засобом існування, відмінним політичним статусом, що нарешті обумовило розкол єдиної християнської церкви на католицьку /західну/ та православну /східну/. Представники католицтва та православ’я називають різні причини цього розколу, насамперед релігійно-догматичні. Однак, в дійсності, причини треба шукати в відмінностях реалій політичного розвитку, про які ми говорили вище.

Розкол церкви в 1054 році не тільки порушив єдність християнської церкви. Трагічним наслідком розколу явилось те, що він надав основу для виникнення конфесійного шовінізму. Після розколу обидві церкви бажали одна одну єретичними, а віруючих такими, що підлягали місіонерської діяльності, повертанню до „правильної віри”. В цей процес включалися не тільки духовні особи, але й правителі держав. Адже релігійна боротьба прикривала їх політичні інтереси. Стосовно до простих віруючих обох конфесій, розкол церкви виливався в насильництво та фанатичні кровопролиття, які не обминули нарешті і Україну.

Ось чому для зрозуміння процесів, які відбуваються в сучасному релігійному житті України необхідно знати історію виникнення та розповсюдження в нашій країні тієї чи іншої релігії.

Причини та історичне значення прийняття християнства в Київській Русі.

Вже більше 1000 років Україна існує в межах християнського світу. Абсолютна більшість українців не уявляють собі іншої віри, ніж християнська. Але прийняття та розповсюдження християнства серед наших предків вилилося в дуже тривалий процес з великими труднощами.

В першу чергу, виникає питання, чому наприкінці X ст. князь Володимир I відвернувся від язичництва та схилився перед християнською вірою?

З цього боку в сучасній науці існує декілька версій.

В філологічних та культурологічних колах деякий час була дуже поширена думка, що Володимир I охрестився та охрестив Русь внаслідок великого кохання до Візантійської царівни Ани. Але подібний занадто романтичний погляд на таку значну подію неодноразово піддавався критиці з боку історичної науки. Навряд чи розважливий політик, як Володимир I зміг зробити подібний політичний крок під впливом особистого почуття.

Думка про те, що Володимир I прийняв християнство для того, щоб посісти гідне місце серед володарів Європи, на наш погляд, більш є наслідком охрещення. В X ст. Київська Русь була однією з великих держав того часу. І не зважаючи на язичництво, Християнська Європа підтримувала економічні та політичні стосунки з Руссю. А Київські князі мали вплив на політичну та економічну ситуації в Європі.

Найбільш правдоподібною версією прийняття християнства, на нашу думку, є об’єктивна необхідність в єдиній релігії й державній ідеології, яка зцементувала хоч і спорідненні, але водночас розрізнені східнослов’янські племена, які входили до складу держави Володимира I.

Бурхливий розвиток Київської Русі наприкінці IX-X ст. викликав необхідність в прийнятті нової державної ідеології, яка б стерла родоплемінні відмінності між племенами, що мешкали на територіях , підлеглих владі Київських князів. Існуюча на той час релігія – язичництво, не справлялась з подібним завданням. Наявність у кожному племені свого бога заступника, незважаючи на єдність божественного пантеону, провокувала сепаратистські тенденції серед племен, які входили до складу Київської держави.

Тому вже починаючи з другої половини IX ст. , Київські володарі починають шукати інші форми релігійно державної ідеології, яка б відповідала їх негайним потребам в організації власної держави.

Перші відомості про спроби прийняття християнства відносяться до 864 р. Патріарх Фотій в цьому році на прохання Київського князя , можливо Аскольда вислав до Русі єпископа. Але ця звістка сумнівна. Друга спроба християнізації була здійснена за часи княгині Ольги. В 945-964рр. Ольга, яка дуже багато уваги приділяла внутрішньому устрою держави, так само відчувала потребу зміни релігії. Близько 955 р. Вона особисто охрестилася, а в 959 р. Ольга посилає до Германського імператора Оттона I посольство з проханням надати Русі єпископа. Але язичницька опозиція на чолі з сином Ольги Святославом була ще дуже міцна, і спроба в 961 році заснувати в Києві єпископську кафедру посланцем Оттона I Адальбертом не мала успіху.

Перша невдала спроба християнізації свідчить, що даний процес був дуже складним і тривалим. Язичництво, яке мало багатовікову традицію, не могло зникнути водночас поступившись християнству. Але процес християнізації, викликаний об’єктивними чинниками державотворення набирав обертів і логічно завершився за літописним свідченням офіційним прийняттям християнства в 988 році князем Володимиром I.

Володимир I, отримавши владу в Києві в 980 році, став володарем могутньої держави. Спочатку Володимир I віддавав перевагу язичництву. Тому він чинить спробу реформування старої віри. Літопис оповідає, що в Києві на горі перед княжим теремом поставив він статуї ідолів – Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокша. Таким чином, Володимир I, прагнучи об’єднати всі підвладні племена, поставив у пантеоні богів більшості племен.

Перун як бог війни та князя посів головне місце в пантеоні. Але ця спроба закінчилася невдачею. Реформа не з’єднала розрізнені племена і показала неможливість язичництва служити ідеологічним потребам держави.

Розуміючи цю невдачу, Володимир звертає свій погляд до християнства. ідея християнізації, як зазначилось, не була новою в правлячих колах. Більш того, в Києві на той час існувала досить впливова християнська громада. Можливо, що частина радників Володимира I була християнською. Навіть у його родині були християни, згадаємо серед його дружин колишню черницю грекиню, двох чешок та одну болгарку. Без сумніву, ще більше впливали на Володимира I причини політичні. З другої половини IX ст. християнство наближалось до кордонів Київської держави. В 864 р. прийняла християнство Болгарія, 928-35 рр. Чехія, 962-92 рр. Польща. Для Володимира I було ясно, що тільки прийнявши християнство його держава стане повноправною європейською державою.

Таким чином, об’єктивно з огляду на зовнішні та внутрішні політичні умови Володимир I вирішив прийняти християнство.

Проте необхідно було вирішити питання, до кого звернутися з проханням охрещення Русі. До лідера западної християнської церкви Папи Римського або в центр східного християнства Візантію. Вибір пав на Візантію через дві причини. По перше, Візантія була головним зовнішньоекономічним та торговим партнером Києва. По друге, східна християнська церква на протязі всієї своєї історії знаходилась під патронатом світської влади. Константинопольський патріарх ніколи не втручався у справи Візантійських імператорів, знаходячись в прямій залежності від них. Папа Римський навпаки активно втручався в справи державотворців, на держави яких розповсюджувалася, підвладна йому, западно-християнська церква. Більш того, його влада офіційно була визнана вищою ніж світська влада. Даний стан речей Київського князя явно не влаштовував.

Десь 987 р. Володимир I звертається до Візантії з проханням надати християнство Києву. Але імператор Василь II та Константин, правлячи удвох, під різними приводами зволікали цю справу. Насамперед це було пов’язане з побоюванням імператорів у тому, що хрещена Русь посилить свої позиції на міжнародній арені і посуне Візантію. Побачивши такий опір, Володимир I в 988 році бере в облогу та захоплює візантійське місто Корсунь в Криму, де примушує місцеве духовенство охрестити себе та дружину. Військова експансія Володимира I примусила імператорів поступитися і надати дозвіл на охрещення Русі. Справа була закріплена шлюбом Володимира із сестрою імператорів Ганною, що підняло Київського князя до рівня з правлячою в Візантії династією.

Повернувшись до Києва, Володимир I наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти всім киянам на ріку. Таким чином були охрещені мешканці столиці в 988р. Але з справа з розповсюдженням християнства була дуже важкою, особливо в дальніх кутах Київської держави. Населення чинило опір новій релігії, обороняючи віру предків. Особливо жорстокі заворушення відбувались в Новгороді та Ростові.

Які ж наслідки прийняття християнства нашими предками? Певно можна казати, що ця історична подія одна із видатних подій в історії нашого народу.

Київська Русь набула гідне місце серед європейських країн того часу. нова релігія зміцнила княжу владу, зруйнувала родоплемінні відмінності серед племен, які входили до складу Київської держави. Прискорила процес етнічної консолідації, формування українського, білоруського та російського етносів.

Християнство принесло в нашу землю письменність, завдяки йому з’явилися перші школи, які поклали початок освіти. Виникають перші бібліотеки, пишуться літописи, починається розвиток вітчизняної літератури.

Розбудова кам’яних храмів надає поштовх до розвитку архітектури, математики, живопису.

І взагалі, християнство привело східних слов’ян до європейської християнської цивілізації, до якої ми належимо і тепер.

Християнська церква в Київській Русі в XI-початку XIV ст.

Перші точні відомості про організацію церкви в Київській Русі відсутні. Патріарх Фотій повідомляв, що в 864 р., на прохання було вислано до Русі єпископа. Можливо, це був Михайло, ім’я якого збереглося в письмових джерелах. З прийняттям християнства на офіційному рівні в 988 р., за часи князівства Володимира I звістки про церковний устрій так само не докладні. Як Ії зорганізовано, хто став на її чолі залишається невідомим. Хоч деякі джерела вказують на ім’я архієпископа Івана, очолювавшого Київську кафедру за часи Володимира.

В 1037 р. Константинопольський патріарх надсилає до Києва першого митрополита на ім’я Феопемт (Теопемпт), який поклав початок офіційному списку Київських митрополитів та Київської митрополії взагалі. В списках Константинопільської патріархії Київська митрополія посідає 60 місце, а пізніше 70-е, що свідчить про прагнення принизити Київ з боку Візантії. За часи Київської Русі митрополити переважно були греки, за рідкими випадками слов’яни. В 1055 р. з наказу Ярослава Мудрого митрополитом було обрано священика церкви Спаса на Берестові, українця Іларіона /1051-1054 рр./ після нього був митрополитом Єфрем з Переяслава /1089 р./, але далі знов почався ряд митрополитів посланих Константинопольським патріархом. Згідно з практикою Візантії митрополії не тільки перебували в залежності від патріарха, але й були повинні фінансово підтримувати його.

В XI ст. Київська митрополія мала 21 єпархію. На чолі єпархії стояли єпископи здебільшого місцевого не грецького походження. Єпископи часто призначалися князем та були противагою грецьким митрополитам в церковних справах, що обмежувало вплив Візантії на Русь.

З прийняттям християнства починається розбудова храмів та монастирів. Ще за Володимира I були побудовані церкви св. Василя та кафедральна церква Богородиці, так звана Десятин-на. Особливе місце серед споруд посідає храм Св. Софії Київської, побудований князем Ярославом Мудрим, що являє собою видатний твір мистецтва XI ст. не тільки Київської Русі, але й Європи.

В 1051 р. Біля Києва виникає перший монастир – Києво-Печерська Лавра, заснована ченцями Антонієм та Феодосієм. Після Києво –Печерського монастиря починають будуватися монастирі по всій державі. Монастирі стають осередками культури. Ченці навчали грамоті, співу, малюванню, мозаїчної справи. При монастирях пишуть літописи, перекладають з грецької мови та переписують книги.

Розвиток церковного життя в Україні був підірваний вторгненням в середині XIII ст. татаро-монголів. Крім державної руйнації розпочинається руйнація церковна.

Київський митрополит Кирил /1241-1281 рр./, боячись татарського панування переїхав до більш спокійного міста Володимира на Клязьмі в 1242р. Цей переїзд поклав початок розподілу Київської митрополії на Київську та Московську. Наступник Кирила митрополит Максим в 1299 р. Так само правив не в Києві, а в Володимирі на Клязьмі в Суздальському князівстві.

Галицькі князі, які на той час стали спадкоємцями князів Київських, бажали мати окремого митрополита для Галицько-Волинського князівства. В 1303 р. В Константинополі було висвячено на галицького митрополита Ніопеонта /1303-1305 рр./. Таким чином, на Українських землях існували дві митрополії : Київська та Галицька. Але Галицька митрополія існувала недовго. Наступник Ніопеонта Петро Ратинський /1305-1326 рр./ в 1309 році став митрополитом „всія Русі” і перебував постійно в Москві. Його наступник Феогност /1326-1353 рр. / добився ліквідації Галицької митрополії. В 1347 році Константинопольський патріарх видав грамоту про прилучення Галицької митрополії до Київської - тобто до Московської.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ ЗА ЧАСИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ /КІНЕЦЬ XIV - ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ/

Вище вказані події мали важливі політичні наслідки. В XIV ст. українські землі захоплюють литовські феодали. Польща захопила Галичину. Решта українських земель надійшла до Литви. Литовські князі вважали себе спадкоємцями Київських Рюриковичів, але їхніми конкурентами стали московські князі і Московська держава. Боротьба між Вільно і Москвою за спадщину Київської Русі торкнулася й православної церкви. Кожен із претендентів прагнув заручитися підтримкою церкви, враховуючи її авторитет серед населення. Питання, де буде розташована кафедра Київського митрополита, в Києві чи Москві, набуло політичного характеру. Литовські та Московські князі бажали мати власного митрополита і очолювану ним церкву для виконання власних політичних прагнень. І так як Москві вдалося, як було вказано, перетягнути до себе Київських митрополитів, то в 1375 році литовському князю Ольгерду вдалося посадити в Києві свого митрополита Кипріяна.

Розкол єдиної Київської митрополії став неминучим. Литва та Москва роздирали між собою Київську митрополію. Призначення в 1375 році на Київську кафедру митрополита Кипріяна не вирішило питання місцезнаходження митрополита. Кипріян нарешті як і його попередник покинув Київ і переїхав до Москви. Ця подія не влаштовувала Литву, яка знов починав виборювати право на повернення митрополічої кафедри до Києва. Крапку в даному питанні поставив князь Литви Вітовт. Завдяки його зусиллям в 1415 році Київським митрополитом був обраний Григорій Цимбалак.

Боротьба за місце знаходження митрополічої кафедри привела до того, що в 1458 році Московський собор відокремив Московську митрополію від Київської. Територіальний розкол Київської митрополії нарешті стався.

В цей час стан української церкви був такий, що вона залежала від Константинопольського патріархату, але ця залежність була номінальна. Константинопіль тільки благословляв і висвячував на митрополита ту особу, яку йому рекомендували литовські князі. Після 1453 року, коли Візантію захопили турки, залежність від Константинопольського патріархату ставала все менше та менше.

Київський митрополит мав великі права в управлінні митрополією. Він призначав єпископів, його суд був остаточним, він не був обов’язаний їздити до Константинополя на синод. Київський митрополит і вся церква мали величезні маєтки. Митрополитові належало право закладати школи, а пізніше друкарні і лікарні. В 1385 році між Польшею та Литвою була заключена Кревська унія. Внаслідок цієї події Литва прийняла хрещення в Католицькому обряді. Якщо до унії язичницька, Литва орієнтувалася в культурному і частково політичному розвитку на православні Білорусію та Україну, то з 1385 року Литва зближується з Польшею. Кревська унія відкрила шлях експансії католицизму на українські землі. Це поступово приводило до занепаду українського православ’я.

Католицька церква, опираючись на державну підтримку в Польші та Литві, крок за кроком починає обмежувати права православ’я. Трагедією Православної Церкви було те, що вона на той час значно поступалася перед Католицькою рівнем своєї освіти. Починаючи з XV ст. до половини XVI ст., Українська православна церква культурно, та морально зубожіла. Її література обмежувалось церковно-богослужбовими книгами та книжками для побожного читання, цього було замало для культурно розвиненої людини. Моральний стан православних священиків бажав найкращого. Більшість з них не вміла читати та писати. Ширилася симонія – купівля церковних посад. Все це не сприяло розвиткові православ’я і дуже боляче сприймалося українським народом. Православні українці Галичини, опинившися під Польщею, терпіли дуже сильного тиску як з боку католицтва, так і урядових структур.

Переслідування української церкви, на землях окупованих Польшею йшло трьома напрямками: знищенням церковно-національних цінностей і святощів минулого; пониженням пристижу Православної церкви; викликання почуття сорому в зв’язку з приналежністю до православ’я. З першої половини XVI ст. Львів полонізується, українцям заборонено мати будинки в центрі міста, старшим в цеху міг бути тільки поляк; православним не дозволяється складати присяги перед урядом, в судах не приймається від них свідоцтв; не дозволяється їм нести своїх покійників процесіями через центр міста; зоборонено православним священникам нести Святі Дари до хворого, згідно з звичаєм, із запаленими свічками. Цей утиск поширився на решту Українських земель після Люблінської унії 1569 року, згідно з якої була створена Річ Посполита, а українські землі, що входили до складу Литви відійшли до Польші.

Значна частина української шляхти та магнатів прийняло католицтво та полонізувалося. Православна церква опинилася перед загрозою знищення. Але українське суспільство і перш за все міщанство виступило на захист національної церкви. Міщанство створює церковні братства і намагається взяти церковну справу в свої руки. Церковні братства дбали про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його матеріальних потреб, пілкування про хворих, влаштувало церковні свята. В XVI ст. братства набули громадсько-політичного і національно-культурного значення. Вони виступали перед судами і самим королем в обороні православної церкви, звертались із скаргами на дії польскої адміністрації до судів, посилали посольства до короля. З кінця XVI ст. відкривали братські школи, друкарні, збирали бібліотеки.

Братства рішуче виступали проти польско-католицької пропаганди, національних і релігійних обмежень та аморального життя духовенства, намагаючись впливати на висвячення гідних людей. Але таке втручання світських осіб у церковні справи викликало незадоволення єпископів. Невдоволення єпископів посилилось в 1586 року, коли в Україну приїхав Антіохійський патріарх Йоаким. Ознайомившись з непорядками в Православній церкві та заходами братчиків для оздоровлення церкви, він благословив їх. Так наприклад, львівське братство, яке було засновано ще у 1453 році, стало зразком для інших братств, центром організації, яка охоплювала всю Україну. Йому надавалося право контролювати моральність його членів і навіть право відлучати їх від церкви. Воно мало слідкувати не тільки за своїми членами, а й за духовенством, включно з митрополитом та єпископами, щоб жили і служили церкві згідно з апостольськими правилами. Константинопільський патріарх Єремія підтвердив в 1589 році розпорядження Йоакима і затвердив права братств на духовну цензуру церкви. Під час своєї подорожі Україною, патріарх рішуче став на боці братств, лишив сану митрополита Онисифора Дівочку, як двоєжонця, і ряд неправно поставлених священиків.

Але з занепадом Православної церкви відбувся занепад і католицької. Ряд негідних свого становища пап підривало пошану до папства взагалі. Симонія – продаж церковних кафедр, індульгенції та інші негативні явища – все це підривало велич та могутність католицької церкви.

З початку XVI ст., в Європі розпочинається Реформація – рух за оновлення християнської церкви. Україна через Польшу була втягнута в реформаційний протестантський рух. В ній поширились переважно ліві течії: антитринітаризм, кальвінізм, соціанство.

Хоч антитринітаріїв було й небагато, але вони мали значний вплив на молодь. До них належали такі впливові особи, як Ян Кишка, староста Жмудський, родини Чапличів, Гайськіх, Немиричів, Холоновських, Чеховичів, Любиницьких та інш. Протестантські рухи не мали глибокого впливу в Україні, до них приєдналася лише невелика група аристократії, переважно одного покоління, бо їх діти відійшли від реформаційних ідей.

Але Протестантизм мав великі позитивні наслідки в культурній сфері. В першу чергу це було пробудження інтересу до рідної мови і поява перекладів Святого Письма на українську розмовну мову. Наприклад Пересопницьке Євангеліє. Дальший розвиток реформаційного руху в Україні був спинений католицькою реакцією – терором інквізиції і діяльністю ордену єзуїтів.

Єзуїти об’єднали навколо себе видатні інтелектуальні сили, взяли в свої руки виховання молоді за допомогою видатних педагогів у школах різних ступенів. Запрошені до Польщі єзуїти, після Люблінської унії поширили свою діяльність на Україну. В Україні єзуїти повели запеклу боротьбу не тільки з реформаторами, а із православ’ям. Вони стали зброєю правлячих кіл Польщі, в справі окатоличення та спольщення українського народу. На політичному грунті єзуїти створили теорію єдності держави і церкви, звичайно католицької. Як другу ідею вони висунули ідею польського месіанізму. Велику роль вони відіграли в проголошенні Берестейської Унії.

Берестейська унія 1596 року.

Ідея об’єднання Православної та Католицької церкви існувала з початку розколу єдиної християнської церкви в 1054 р. Вже в XI ст. було кілька спроб поєднати церкви. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх об’єднання. Спроби 1274 р. та 1418 р. так само зазнали невдач. Флорентійський собор 1439 р., наголосившии про об’єднання церков, не був визнаним православним і його рішення залишилось на папері.

З середини XVI ст. католики-полемісти розпочинають активну боротьбу проти Православної церкви. Особливо відзначився серед них єзуїт Петро Скарга, який написав у 1577 році книгу “Про єдність костьолу Божого”. Скарга засуджував православну віру, і доводив необхідність її об’єднання з католицизмом.

Католицькі заклики до унії зацікавили українських церковних владик. Значною мірою спричинилася до цього політика Константинопольських патріархів Йоакима та Єремії. Вони стали на бік братств, в їх суперечках із єпископами. Крім того українські єпископи були занепокоєні наступом на православну церкву з боку католицизму та реформаційних течій.

Наприкінці 1589 року, єпископ Львівський Гедеон Балабан порушив питання про унію. До нього приєднались: Кирил Терлецький, Леонтій Пельчицький, та Діонісій Збируйський. Наслідком їх змови в Белзі, у 1590 році, був написаний лист до Польського короля, в якому єпископи заявляли свою згоду визнавати владу Папи Римського.

Православні, занепокоєні непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентно. Тільки князь Костянтин Острозький виступив рішуче проти унії. Але наприкінці 1595 року єпископи Іпатія Потій та Кирило Терлецький прибули до Риму, де папа Климент VIII урочисто прийняв українську православну церкву із збереженням обрядів у лоно каталицької церкви. В 1596 році у Бересті відбулися два собори: уніатський та православний. Делегати обох соборів прокляли один одного. Уніатський собор проголосив унію і відразу ж отримав підтримку Польші. Таким чином замість єдиної об’єднанної церкви, утворилась ще одна – уніатська або греко-католицька.

Відродження православ’я на початку XVII ст.

Після Брестейської унії православна церква опинилася в катастрофічному стані. До уніатів перейшли всі її права, церкви, монастирі, маєтки. З усіх ієрархів залишилися вірними лише два єпископи – Гедеон Балабан, який відійшов від унії хоч і був її ініціатором, та Михайло Копистенський. Уніатський собор в Берестє їх низложив, а польський уряд не визнав за єпископів. Але на боротьбу за батьківську віру став український народ.

Тим часом у Польші постала опозиція проти короля, через його нетерпимості супроти православних та протестантів. Почалися “рокоші” – бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом цих виступів польський уряд був вимушений піти на деякі поступи православним. Так у 1605 році православним був повернений Києво-Печерський монастир. Але ці поступки були не значні і справи на краще не змінили. Навпаки після смерті в 1607 році Гедеона Балабана, а в 1610 році Михайло Копистинського становище православної церкви стало гіршим, так як вона залишилась без єпископів.

Але в 1610 році на допомогу міщанам, православній шляхті, в оборону правослв’я стало українське козацтво. Уніатський ігумен Видубицького монастиря Антоній Грекович в 1610 р., заборонив православним служити в Софіївському Соборі за що отримав опір від козаків. А в 1618, коли він знову почав утиски православних, козаки його схопили та втопили в Дніпрі. В 1615 році з допомогою та під опікою козацтва засновано в Києві Богоявленьке братство, до якого записався гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорізьким. Таким чином козацтво виступило вже як офіційний патрон і захисник православної церкви.

В 1620 році в історії Української Православної церкви сталася значна подія. Відсутність в церкві єпископів загрожувало забороною православ’я з боку польського уряду. В 1620 році в Києві проїздом опинився Єрусалимський патріарх Феофан. Він, за проханням козацтва та міщан, висвятив вищих ієрархів Української Православної церкви. Митрополитом Київським став Іов Борецький, архиєпископом Полоцьким – Мелетій Смотрицький, єпископом Перемиським та Самбірським – Ісая Копистенський, єпископом Володимирським та Берестейським – Єзекиль-Йосиф Курцевич, єпископом Луцьким та Острозьким – Ісаак Борискевич, єпископом Холмським та Бельським Паїсій Іполитович.

Таким чином ієрархія православної церкви в Україні була відновлена. Боротьба за православ’я продовжилася в 1620 році вже на сеймі Речі Посполитої. Головним питанням сейма, була охорона держави від турецької навали. Представники Віленського братства заявили на сеймі, що допомогу від козаків польський уряд отримає лише тоді, коли визнає ново висвячену ієрархію. Петро Сагайдачний прибув на сейм з єпископом Йосифом Курцевичем і обіцяв допомогу козаків в війні з турками за умовою визнання нової ієрархії.

Але тільки у 1632 році на сеймі, під тиском козацтва, міщан і православної шляхти були прийняті “Пункти заспокоєння”, які визначили права Православної Церкви. На сеймі 1633 року король Владислав IV офіційно підтвердив ці “пункти”.

В 1634 році православну церкву очолив новий Київський митрополит Петро Могила (1634-1647 рр.). З ним пов’язано відродження української православної церкви.

Петро Могила крок за кроком змінював українське православ’я. Багато він зробив для піднесення церковних братств, особливо київського Богоявленського братства. Київську братську школу Могила зреформував на зразок західноєвропейських колегій, із того часу вона отримала назву Могилянської, згодом колегія була перетворена в академію із стін якої вийшло багато діячів освіти, культури та політики. При митрополичої кафедрі Петро Могила зібрав гурток видатних учених. Завдяки допомозі цього гуртка він зміг провести реформу Братських шкіл і зробити багато важливого для піднесення культури та науки України. Діставши прибутки з монастирів Могила поновив храм св. Софії і Спаса на Берестові. При цьому шукаючи гробу Володимира I, він провів перші розкопки руїн Десятинної церкви, реставровано і приведено до порядку печери Києво-Печерського монастиря. Петро Могила перший зробив заходи для канонізації всіх Печерських угодників. Він мав дуже багато планів, але смерть ці плани перекреслила.

Взагалі, перша половина XVII ст. була тяжкою добою для Української церкви. Церковна боротьба точилася між православною, католицькою та уніатською церквами. Православна церква, була фактично без керівництва, бо ієрархія 1620 року не визнавалась польським урядом. Уніатська церква не дістала того ще їй обіцяв король і Ватикан, католицьке духовенство й польська шляхта ставились до неї вороже, що зробило уніатів непотрібним буфером між Католицькою та Православною церквами, як писав М. Грушевський.

Ці суперечки між церквами посилили напругу в суспільстві, ставши однією з причин Хмельниччини.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ГЕТЬМАНЩИНІ /СЕРЕДИНА XVII – КІНЕЦЬ XVIII СТ./

Внаслідок національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в Україні було утворено Гетьманщину. Завдяки цим політичним подіям, стан української православної церкви змінився.

Хмельницький та інші гетьмани надали церкві та монастирям великих привілеїв. Крім земель, церкви та монастирі отримали дозвіл на торгівлю, промисли, збирання місцевих податків та повинностей. Церква володіла понад 17 відсотків всієї землі Гетьманщини і стала найбільшим землевласником. Гетьмани не втручались в вирішення внутрішніх церковних справ.

Після смерті Б. Хмельницького Московська держава починає діяльність по прилученню Київської митрополії до Московської патріархії. Москва розглядала Переяславську угоду 1654 року, як перший крок до входження України до складу земель Московської держави.

В разі перетворення Київської митрополії в частину Московської патріархії, відкривалася можливість ідеологічної обробки українського населення через авторитет Православної церкви, з метою навернути народ до ідеї об’єднання з Московською державою.

Московські дипломати вирішили перш за все схилити на свій бік деяких українських ієрархів, з метою розколу митрополії. Привод для цього знайшовся після смерті, в 1657 році, Богдана Хмельницького. Гетьман Виговський вирішив розірвати союз з Москвою. Його підтримав Київський митрополит Діонісій Балабан. Але завдяки вдалому втручанню московітів, лівобережна Україна виступила проти Виговського та його прихильників. Митрополит Діонісій був змушений залишити Київ і переїхати до Чигирина. Після зречення І. Виговського митрополит залишився на Правобережжі, правлячи правобережними єпархіями. Тоді, з наказу Москви, на Лівобережній Україні призначено „місцеблюстителя” митрополії, єпископа Лазаря Барановича. Таким чином Київська митрополія розкололася на Право - та Лівобережну.

А в 1659 році в „Статтях”, які підписав гетьман Юрій Хмельницький, було зазначено : „ ... а митрополиту киевскому, так и иным духовым Малыя России, быть под благословением святого патриарха Московского”. Така активна, і наполеглива політика Москви щодо Київської митрополії приносила свої плоди. У 1660 р., вже українське духовенство вислало до Москви спеціальне посольство з проханням наказати духовним чином обрати митрополита і вказати, „від кого йому рукоположенним бути: чи від Московського патріархату, чи від Царгородського”. Але складна для Москви зовнішньополітична ситуація, не дозволила порушити канонічні права Константинопільського патріархату.

Внутрішні суперечки між українськими єпископами, стосовно переходу під владу Москви так саме не сприяло цій справі.

Тому знадобилось ще двадцять п’ять років, щоб схилити на свій бік українське духовенство, та отримати згоду від Константинопольського патріархату на перехід Київської митрополії до патріархату Московського.

В липні 1685 р. У Києві відбувся церковний Собор на якому було обрано митрополитом єпископа Луцького Гедеона, та прийняте рішення про перехід Київської митрополії до Московського патріархату. Перехід був здійсненній за таких умовах:

1. Київська митрополія непідсудна Московському патріархату;

2. Київського митрополита вільно обирають за старими звичаями, і він залишається митрополитом до кінця свого віку;

3. Йому підвладні всі єпископи, ігуменства, монастирі і церкви митрополії;

4. Залишається право засновувати друкарні та школи;

5. Залишаються церковні маєтки, в тому числі й за Дніпром;

6. Київська митрополія вважається вищою, ніж інші;

7. В справах управління єпархіями, що залишилися під Польщею, митрополит мусить радитися з гетьманом.

Таким чином Українська православна церква намагалась забезпечити собі широку автономію. Але як показала історія все це було марним.

В 1721 року Петро І проводить велику реформу церкви. Утворюється Святійший Синод, як колегіальна установа, що виконує функцію патріарху, адже його посада касується. Головою церкви став імператор. Святійший Синод обирав тільки кандидатів на митрополитів, а затверджував їх імператор. В 1722 року Св. Синод подав Петру І імена чотирьох кандидатів на посаду Київського митрополита. Петро І вибрав Варлаама Вонятовича /1722-1730 р. р./, проте дістав він лише сан архієпископа, а не митрополита. По суті це було позбавлення Української Церкви автономних праві пониження її до рівня звичайної єпархії. Надалі правління кожного з Київських митрополитів позначалося повільним обмеженням прав Київської митрополії, а Св. Синод обирав на митрополичу кафедру тільки таких кандидатів, який довгий час вірою і правдою служили Росії. Основним завданням митрополитів стало розповсюдження в Україні загальноросійських церковних порядків. В 1786 р. секуляризація земель підірвала економічну самостійність церков. Київська митрополія лишилась можливості утримувати школи, друкарні, Могилянську академію. Поступово ці сфери занепадають.

З кінця XVIII – початку XIX століття Україна та її церква, стали складовою частиною Російської імперії.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ ЗА ЧАСИ РОСІЙСКОЇ ІМПЕРІЇ / КІНЕЦЬ XVIII-1917р. /

Ліквідація у 1785 р. Гетьманщини, як вже говорилось вище потягло за собою скасування автономії Київської митрополії. Останнім українцем-митрополитом став Єрофей Малицький /1796-1799р. р./ Починаючи з 1799 року до 1921 року Київськими митрополитами призначались не українці. Політика російської держави в справі денаціоналізації української церкви в XVIII ст. дала свої наслідки у XIX ст. Церква була відірвана від народу й стала частиною Всеросійської Православної Церкви. Київські митрополити змінялися не залишаючи жодного сліду. Всі вони були росіяни і для більшості з них Київська митрополія була лише сходинкою на шляху до Москви або Петербургу.

У XIX ст. Російська Церква вела запеклу боротьбу з виявами української національної самобутності. Було заборонено будувати церкви в українському стилі, вживати при малюванні ікон український стиль, прикрашати церкви статуями , додержуватися інших звичаїв, які відрізняли українське Богослужіння від московського.

Священики вже не вибиралися громадами віруючих, а призначалися консисторіями. Відповідно до цього серед духовенства починає ширитись відношення до богослужіння, як до звичайної справи, а у населення виникає прохолода до священиків. Така обоюдна зневага створювала умови для поширення в Україні різних релігійних сект. Найбільший розвиток отримала секта баптистів /штундистів/.

Охолодження до церкви відчувалося і серед інтелігентів. У XIX ст. серед молоді ширилися революційні, соціалістичні, атеїстичні ідеї. Наприкінці XIX ст. стало модним як безвір’я, чи байдуже становлення до церкви, так і войовничий атеїзм.

Однак головна маса народу залишилася відданою Православ’ю. З середини XIX ст. розпочинається новий виток розвитку національної ідеї. Не зважаючи на усі урядові заходи зрусифікувати духовні школи, семінарії та Київську духовну академію, вони стали осередками відродження України. Треба виказати велику вдячність професорам та викладачам Київської духовної академії, які будучи в більшості росіянами за походженням, прищеплювали студентам любов та пошану до Української історії і культури. Створене при академії Церковно-історичне та археологічне товариство внесло вагомий внесок в справу збереження пам’яток історії Української Церкви, сприяло залученню студентів до збереження національної спадщини. Завдяки сьому в Академії та семінаріях утворилися українські гуртки, члени яких вивчали історію, літературу, етнографію України. З духовних родин вийшло багато науковців і письменників, які сприяли розвитку української науки, культури та національному відродженню України взагалі.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ В XX СТ.

Революція 1917 року в Російській імперії та національне державотворення в Україні, відбилося на українському церковному житті. На єпархіальних зборах та на зібраннях солдат і селян у 1917-1918 р. р., пропонувалось розірвати зв’язок з Російською церквою і утвердити церкву в Україні, як незалежну, тобто автокефальну. Ця ідея знайшла прибічників серед низового духовенства та міської інтелігенції. Тому у 1918 р. за для цієї мети була утворена Всеукраїнська Церковна Рада.

Але Центральна Рада не виявила великого інтересу до цієї справи. Навпаки, ідею про утворення Української Автокефальної Православної Церкви / УАПЦ /, підтримав уряд гетьмана Скоропадського., а згодом схилилась і Директорія. Але обидва уряди протримались недовго і їх підтримка не мала конкретних наслідків.

Як не парадоксально, боротьба за УАПЦ досягла свого результату за Радянської влади. Вважаючи найбільш небезпечним ворогом Російську Православну Церков /РПЦ/ на чолі з новообраним патріархом Тихоном. Радянська влада не заважала виникненню різних релігійних груп, та незалежних від РПЦ церков, які б підривали авторитет Російської церкви. Тому більшовики виявили терпимість до процесу утворення УАПЦ.

Однак спроби Всеукраїнської Церковної Ради, відокремитись від РПЦ наштовхувалися на значний опір з боку патріарха Тихона і українських церковних ієрархів, які були росіянами за походженням. Погрожуючи відлученням від церкви, вони неодноразово блокували спроби Всеукраїнської Церковної Ради розширити свій вплив.

Незважаючи не перешкоди, 21 жовтня 1921 року, під час Собору, Рада незважаючи на канони, та ігноруючи погрози ієрархів, обрала священика Василя Липківського митрополитом. Василь Липківський одразу висвятив архієпископа і чотирьох єпископів. Рада підтвердила рішення про створення УАПЦ.

Нова церква швидко зростала. Вже у 1924 році вона мала 30 єпископів, біля 1500 священиків, понад 1100 парафії /із загальної, по Україні, кількості у 9 тисяч/, 1000000 віруючих. На відміну від РПЦ, яка зберігала церковну традицію, УАПЦ використовувала українську мову під час Богослужіння, замість церковнослов’янських, заборонила традиційну рясу, довге волосся та бороду. Вона відкинула авторитаризм патріаршої системи, надала вищу владу в церкві обраній раді єпископів, священиків та мирян. Виборність так само була розповсюджена й на призначення єпископів і парафіяльних священиків.

Однак все це принесло з собою великі проблеми. Радикальне порушення канонічних правил, заяви патріарха Тихона про незаконність УАПЦ, невизнання її іншими патріархами за теренами СРСР, утворили вельми погану репутацію УАПЦ, яка відштовхувала від неї багатьох послідовників. Дуже серйозною була проблема нестачі священиків, та коштів. По мірі того як ці проблеми почали виявлятися, зростання УАПЦ сповільнилось. Однак все-одно УАПЦ зберігала велику кількість своїх прихильників. Більшу небезпеку для УАПЦ викликала політика уряду більшовиків. Занепокоєна успіхами Української автокефальної церкви Радянська влада у 1926 році починає наступ на УАПЦ. Були введені високі податки на парафії і обмежена діяльність духовенства. На початку 30-х років влада звинуватила митрополита Липківського і його прибічників в українському націоналізмі. Митрополит і ієрархи УАПЦ були заарештовані, а Всеукраїнська Церковна Рада розпущена. На території України було дозволено діяти тільки РПЦ.

Після приєднання Західної України до УРСР, враховуючи прихильність західних українців до своєї церкви, Радянський уряд спочатку обережно ставився до Греко-Католицької церкви. Вводились відносно невеликі обмеження її діяльності. Священиків зобов’язали мати особливі паспорти, а за використання церкви виплачували високі податки. Однак ці обмежування поступово зростали. Влада конфіскувала церковні землі та посилила антицерковну пропаганду.

Таку ж політику влада проводила і стосовно Православної церкви на Волині, де здійснювались спроби підпорядкувати її Московському патріархату.

По завершенню Другої Світової війни Радянська Влада почала новій наступ на Греко-Католицьку церкву. Була заарештована і заслана до таборів вся греко-католицька ієрархія на чолі з новим архіпастирем – Йосифом Сліпим. 8 березня 1946 року, група греко-католиків на чолі з священиком Г. Котельником, під наглядом радянських спецслужб, скликала Собор, хоча це було не канонічно із-за відсутності єпископів, для вирішення питання про зв’язок з Римом. Собор прийняв рішення про ліквідацію Берестейської Унії 1596 р. І розрив з Римом. Було проголошено про об’єднання Греко-Католицької церкви з РПЦ, в Україні була відновлена монополія Московської патріархії, яка контролювалась владою.

Ситуація кардинально змінилася з проголошенням незалежності України в 1991 році. Був даний офіційний дозвіл на відродження діяльності українських греко-католицької та Автокефальної церков. Почалась руйнація РПЦ. В Україні вона розкололась на Українську Православну Церкву Московського Патріархату /УПЦ-МП/ на чолі з митрополитом Володимиром /Сабоданом/ і підпорядковану Московський патріархії, та Українську Православну Церкву Київського Патріархату /УПЦ-КП/ на чолі з патріархом Володимиром, а після його смерті Філаретом.

УПЦ-МП найбільший вплив має на сході та півдні України, УПЦ-КП у Центрі та Волині. Українська Греко-Католицька церква впливала на Захід. Розкол єдиної христової церкви не сприяє миру та взагалі між віруючими в країні. Зокрема Православних конфесій в Україні діє Католицька та велика кількість протестантських церков, мусульманська та іудейська конфесії.

Взаємовідносини між конфесіями та державою регулюються чинною Конституцією України, та іншими нормативно-правовими актами, які сприяють розвитку кожному віросповіданню, як що воно не носить антисоціального характеру.

Семінарське заняття.

Семінар №1. Розвиток християнської церкви в Україні X-XVI ст.

План

1. Особливості дохристиянських вірувань східних слов’ян.

2. Причини та наслідки прийняття християнства.

3. Християнська церква в Україні в добу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої XIV-XVI ст.

Семінар №2.

План

1. Передумови та наслідки Берестейської Унії 1596р.

2. Відродження Православної церкви в Україні перша половина XVII ст.

3. Православна церква в Україні за часи Гетьманщини 1648-1764 рр.

4. Православна та інші церкві в Україні XX ст., відродження Українського православ’я.

Питання для самоконтролю:

1. Яка форма релігії панувала серед східних слов'ян до прийняття ними християнства?

2. Які київські князі, до Володимира I, виявляли цікавість до християнства, як до державної релігії?

3. Назвіть причини, що викликали перехід київських князів від політеїзму до монотеїзму.

4. Поясните, чому з ісламу, індуїзму і християнства, князь Володимир I вибрав християнство?

5. Які причини змусили князя Володимира I вибрати для хрещення Русі християнську церкву східного, а не західного обряду?

6. Чому князь Володимир I захопив у 988р. Херсонес?

7. Яким образом відбувалося хрещення Русі?

8. Назвіть наслідки прийняття християнства на Русі.

9. У чому полягала політика київських і удільних князів стосовно православної церкви в XI-XIII ст.?

10. Дайте пояснення щодо причини боротьби литовських і московських князів за київську митрополію.

11. У чому полягають причини занепаду Православної церкви в Україні в XVI ст.?

12. Які причини виникнення українських православних братств?

13. Яка роль українських православних братств у захисті Православної української церкви?

14. Назвіть причини Брестської унії 1596р.?

15. Які наслідки Брестської унії для культурного, етнічного і релігійного життя Українського народу?

16. У чому полягала діяльність українського міщанства і козацтва в захисті українського православ'я?

17. Коли була відновлена українська православна ієрархія?

18. Що таке Могилянське відродження й у чому воно виражалося?

19. У чому виражалася політика українських гетьманів стосовно православної церкви в другій половині XVII ст.?

20. Пояснить, чому і яким образом Київська митрополія була підлегла Московської патріархії наприкінці XVII ст.?

21. Яким образом проводилася русифікація православної церкви в Україні в XVIII-XIXст.?

22. Назвіть причини створення української автокефальної церкви.

23. Чим відрізнялася УАПЦ від Російської православної церкви?

24. Які причини ліквідації УАПЦ?

25. У чому полягала політика радянської влади стосовно православної церкви в Україні?

26. Назвіть причини зміни релігійної політики в УРСР у середині 80-х рр. XX ст.?

27. Дайте пояснення щодо причини розколу православної церкви в Україні, на Українську православну церкву Київського патріарха і Московського патріархату (УПЦ КП і УПЦ МП).

28. Хто сьогодні є предстоятелем УПЦ КП і УПЦ МП в Україні?

29. Який розвиток греко-католицької церкви в Україні сьогодні, і хто її очолює?

30. Які відмінності між православною, католицькою і греко-католицькою церквами?

Теми рефератів.

1. Демонологія східних словьян.

2. Боротьба християнства з язичництвом в Київській Русі.

3. Православ’я та католицизм, спільне та різне.

4. Реформаційні рухи в Україні XVI ст.

5. Українські церкви братства, іх діяльність та значення.

6. Греко-католицька церква, причини виникнення та її особливості.

7. Митрополит Петро Могила та його діяльність в укріпленні української православної церкви.

8. ВпливУкраїнського православ’я на Московську православну церкву в кінці XVII- початку XVIII ст.

9. Політика Російського самодержавья в питанні ліквідації Української православної церкви в XVIII ст.

10. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), причини виникнення, історія діяльності.

11. Українська народна республіка і церковне питання 1917 – 1920 рр.

12. Політика радянської влади за відношенням до православної церкви в Україні 1920 – 1990 рр.

13. Ставлення до греко-католицької церкви в Україні 1939 – 1990рр.

14. Сучасне міжконфесійне положення в Україні

Література для поглибленого вивчення теми та семінару:

1. Бумсін К. Собор УАПЦ : згадка через 80 років // Нова політика – 2001 - №6 – с. 21-25

2. Грушевський М.С. Історія України. Русі : ВІІ5, 12 кнр-К., : Наук. Думка, 1991. Т.І. с.315-339; с. 450-456; с.496-529; Т.2. с. 40-43; 298-300; 333-334; 377-379; Т.3. с. 112-113; с. 189-191; с. 260-302; с. 467-487. Т.4. с. 77-78; с. 279-280. Т.5. с. 245-246; 258-259; 261-289; 385-507. Т.6. с. 263-264; 294-312; 320-326; 328-356; 417-444; 445-479; 498-539; 539-601; Т.7. с. 211-212; 388-462; 497-508; Т.8. ч.1. с. 3-19; 73-101; 132-135; 140-200; ч.2. с. 84-117; ч.3. с. 123-129; Т.9. с. 24-27; 172-173; 328-329; 346-347; 626-627; 747-748; 834-835; 835-866; 966-971; 985-986; 988-1002; 1005-1007; 1034-1035; 1220-1221; 1373-1375; 1480-1481;1508-1523;

3. Грушевський М.С. З історії релігійної думки на Україні. К., „Освіта”, 1992 – 192с.

4. Гутчак Т. Політика релігії : Брестьска Унія.1596. // Сучасність – 1996 - №11 – с 88-94

5. Довнар – Загольський М. Церква і духовенство в домонгольський Русі. // Історичний календар 2000, 1999 – с 89 – 92.

6. Дорошенко Д. Православна церква : В минулому и сучасному житті укр. Народу – Ксерокоп. – Беркит : Р.Б. 1940 – с. 69.

7. Качковський Л. Как происходило крещение Руси // День 2000 – 18 овч. с. 8

8. Кузьмин А.Г. Падение Перуна – М.: Мол. гвардия, 1988 – 240с.

9. Носова Г.А. Язычество в православии. М., «Наука», 1975. 512 с.

10. Огієнко І.І. Українська Церква : Нариси з історії Української православної церкви : У-2т., Т.І-2-К : Україна, 1993 – 284с.

11. Полонська-Василенко П. Історія України: У 2т. К., : Либідь, 1992. Т-1, с. 233-239; 373-394; 469-499 : Т-2, с. 192-211; 351-373.

12. Рибаков Б.А. Язычество Древней Руси., М.1987.

13. Толочко П. Толочко О. Хрещення Русі // Історія України – 2000 – берез. (№10)с.1-4

14. Толочко П.П., Толочко О.П. Від язичництва до християнства // Історія України – 2000 жовт. (№40) с. 1-3.

15. Тесля Т. Релегійна політика періоду незалежного існування української держави (1917-1920 рр) // Історія в школі – 2001 - №3-4 – с 49-54.

16. Тимошенко Л. Єзуіти і Берестейська унія // Київська старовина – 2001 №4 с. 43-55

17. Шевченко В. Русь – Україна : Шлях від Унії Ферраро – Флорентійської до Берестейської // Пам'ять століть – 1996. - №3 с. 121-134

18. Шевченко В. Православно – католицька полеміка та ії вияви на тенетах Русі – України (кінця X – 30х років XV ст.) // Розбудова держави – 1996 - №12 – с. 19-22.

19. Шевченко В. Кілька документальних свідчень про передумови запровадження Берестейської унії // сучасність. 1996 №12 – с. 66-77.

20. Ульяновський В.І. Церква в українській державі 1917-1920рр (доба Гельманату Павла Скоропадського) : Навч. Посібник для вивчення закладів освіти – К. : Либідь 1997 – с. 318[2]

21. Ульяновский В.І. Церква в українській державі 1917 – 1920рр. ( доба Української Центральної Ради) : Навчальній посібник для студентів вузів – К. : Либідь, 1997 – с.196 [2].

22. Ульяновский В. Минуле України через призму історії православної церкви, уроки, перспективи. // Київська старовина – 2003 - №5 – с. 3-28.

23. Яроцький П. Чотири століття Берестейськиї унії // Віче – 1996 - №11 – с. 102 -115

1

28

2

27

3

26

4

25

5

24

6

23

7

22

8

21

9

20

10

19

11

18

12

17

13

16

14

15