THEATRICA _postranichno_

КОМЕДІЯ

У«Поетиці» діяча театру єзуїтів Якоба Понтана (1594) читаємо: «Комедія є драматичним твором, у якому заради засвоєння житейського досвіду представля-

ються, не без гострих і дотепних жартів, події з приватного життя обивателів. Трагікомедія є сумішшю з комедії й трагедії, адже, на відміну від правил комедії, тут виводяться на сцену також і особи більш шляхетні й високі. Можна сказати,

що трагікомедія є трагедією з розв’язкою, що притаманна комедії, тобто веселою, заспокійливою. Трагікомедія завжди завершується щасливим фіналом. Я не стану стверджувати, що можна було б написати й комітрагедію, розв’язкою якої була б загибель героя. Справа в тім, що горе нікчемних людей не може ні запам’ятатися, ні збуджувати душевні порухи. Тому й не трапляються ніде подібні п’єси… Трагедія — це поетичний твір, що змальовує за допомогою дійових осіб учинки видатних осіб з метою збудження до них співчуття й страху, а тим самим і очищення

людей від душевних хвилювань, які є джерелом такого роду трагічних вчинків».

Уфранцузькій мові лексема комедія відома з XIV ст., в українській — у ХVІ ст. Іван Вишенський, пишучи, очевидно, про перенесення моделі західної літургії до православного богослуження, вживає словосполучення «комедійське та машкарське набоженство» і дорікає керівникам львівських братських шкіл, що «тру-

дитися в церкві не хочут; только комедіі строють і іграють», а у XVIII ст. відоме «Комическое дійствіе в честь, похваленіе і прославленіе по пророчеству і обітованію рождшемуся, ветхому денми, младенствовавшему под літи, усти от віка пророк провозвіщенному, явленієм звізди і поклоненієм царей свидительствованному, царю царей, Христу Господу, всемирной для радості четирма явленії ізображенное» Митрофана Довгалевського, виставлене 25 грудня 1736 року. У російській

мові слово відоме з 1685 р. («Комидия о блуднем сыне» Симеона Полоцького),

апохідні від нього комедіант — з 1702 р. і комедиантские картины — з 1713 р.; інколи вживалося словосполучення деревянная камедия — будівля театру.

Жанрові особливості комедії визначаються тим, що всі різновиди її орієнтова-

ні на висміювання якихось явищ життя. Герої комедії — звичайні люди, наділені

типовими й гіперболізованими рисами характеру. Діалог — стрімкий, насичений каламбурами, гострою мовною характерністю. Сюжет — ускладнений перипетіями; композиція зазвичай послідовна. Залежно від змісту визначаються жанрові різновиди — від водевілю й фарсу до сатиричної і гротескової комедії.

Як і в більшості європейських країн, в Україні термін комедія початково вжи-

вався у значенні видовище, п’єса («комедии строят и играют» — 1605, І. Вишенський; «комедія, сиріч лицедійство» — 1819, І. Котляревський).

УХІХ — на початку ХХ ст. в Україні відомі такі жанрові різновиди комедії: ко­

медія увеселительная (1828), комедійка («Пан полковник», комедійка в одній дії Пльоверівної, 1900; «Покарана лож». Комедійка в 1 акті Олени Кучальської, 1901);

комедійка для забави («Добуш». Комедійка для забави, 1869); комедіо опера; коме­

діо оперетка та ін. ► ателана, водевіль, жарт, комедіо-опера, соті, фарс

281

КОМЕДІЯ АМЕРИКАНСЬКА

КОМЕДІЯ АМЕРИКАНСЬКА (англ. american comedy) — сучасні п’єси (і не лише комедії, а й драми і мелодрами), які, незважаючи на те, що їх неможливо розці-

нювати як літературні «досягнення», користуються популярністю серед глядачів. Твори написано заради розважання глядачів, однак їхня популярність вказує на те, що вони віддзеркалюють звички і настрої «простих людей». Такі твори

зневажливо сприймають «високочолі» критики, однак мають велике значення як документи часу, що, на думку американських дослідників, свідчать про наївність, пуританізм, провінціалізм та інші якості сучасного глядача.

КОМЕДІЯ АНЕКДОТИЧНА — різновид комедії, що дістав поширення у фран-

цузькому театрі початку ХІХ ст.; комедія, в основу якої покладено анекдотичну ситуацію, різновид водевілю; найяскравіший представник жанру — Ежен Скріб.

КОМЕДІЯ АНТИЧНА (грец. komoіdіa, komedіa — святкова пісня, бенкет; у давнину мала назву тригодія; фр. comedіe ancіenne; англ. antіque comedy; нім. antіke Komödіe; ісп. comedіa antіgua) — система комедійних жанрів давньогрецького,

а згодом і римського театру, що сформувалася у VІ ст. до н. е. і спочатку належала до неофіційних видовищ.

Початки античної комедії пов’язані з давнім звичаєм переодягання хористів у тварин. У культі Артеміди Ортії у Спарті побутувала давня ритуальна драма з лікарем знахуром і бабусею. У Сикіоні на орхестру виходила трупа учасників ритуальної пантоміми, виконуючи імпровізований гімн Діонісові. Обличчя корифея вимазане у сажу, у руках він тримав фалос. Змагання у лайці, запозичені з ритуалу

родючості, також сприяли формуванню комедійного жанру. Сталося це у мегарців за часів демократії, встановленої близько 580 р. до н. е.

Близько 560 р. до н. е. Сусаріон з Мегар виставив комедію із сатирами, а з пли-

ном часу, потрапивши до Афін, у 488–486 рр. комедія була допущена на Великі Діонісії (на Ленеях показана пізніше). Очевидно, саме про комедію цього періоду Аристотель писав: «Зміни комедії, через те, що нею не зацікавились з самого початку, невідомі, бо акторам комікам навіть дозвіл на постановку п’єси архонт почав давати тільки згодом, а раніше вони були аматорами». Комедія цього періоду мала

переважно політичний характер, адже тодішні звичаї дозволяли виконавцям публічно знущатися з ідеологічного або політичного суперника, називаючи його ім’я.

Сюжет комедії зазвичай мав фантастичний характер (проект реформування громадських стосунків та ін.). Саме на ці політичні аспекти давньогрецької комедії звертала увагу Жермена де Сталь (щоправда, вважаючи їх недоліком жанру),

коли писала, що «усі комедії Аристофана — не більш ніж п’єси на випадок, з наго­

ди; грекам, — вважала вона, — «рішуче не вистачало філософської мудрості, щоб створити комедію характерів — комедію, цікаву для глядачів усіх часів і народів.

Ось серйозна небезпека: у вільній країні успіх забезпечений кожному, хто виведе

в комедії державних мужів своєї доби. Не знаю, чи виграла від цього держава, проте драматичне мистецтво,­ безперечно, програло. Якщо Афінська республіка

282

КОМЕДІЯ АНТИЧНА

втратила незалежність, то виною тому була саме надмірна відданість афінян комедії, пристрасть до жартів дурного тону, постійна потреба у розвагах».

Як і трагедія, кожна комедія починалася з прологу, а далі йшли парод, синтагми, парабаза, епіррема, антода, антепіррема, епісодії й ексод.

Найвідоміший грецький комедіограф Аристофан (Arіstopha­nes,­ бл. 445–385 рр.

до н. е. ) написав сорок чотири комедії, з яких збереглося одинадцять: «Ахарняни», «Вершники», «Хмари», «Оси», «Мир», «Птахи», «Лісістрата», «Жінки на святі Тесмофорій», «Жаби», «Жінки в Народних зборах» і «Плутос». Він намагався перетворити театр на місце для обговорення громадських проблем, через що й провів своє життя не менш драматично, ніж його колеги трагедіографи. Загостривши стосунки з демагогом Клеоном, написав проти нього комедію «Вершники», в якій викривав його злодійські й диктаторські нахили, за що був засуджений до від-

шкодування Клеонові моральних збитків на суму у п’ять талантів.

Творчість молодшого сучасника Аристотеля й останнього відомого грецького драматурга Менандра (342–292 рр. до н. е. ) належить жанрові новоаттицької комедії. Аттицької — через те, що Афіни, де постав жанр, стали центром грецької області Аттика, а новою — щоб відрізнити її від давньої комедії Аристофана. Ме-

нандр написав понад сто комедій (їх прийнято називати міщанськими драмами), більшість яких призначалася для показу під час місцевих свят тощо.

Інший комедійний жанр, який дістав популярність у Греції, починаючи з V ст. до н. е. — міміямби — тобто міми (mіmodіa), написані ямбом — побутові сценки у діалогічній або монологічній формі, які характеризувалися натуралізмом. Характерні ролі в мімах виконували ethologus.

Популярним у Греції був також інший комедійний жанр — фляк (назва походить від поширених на островах Греції, у Сицилії та у Північній Італії виступів фляків — потішників, які розігрували сценки, висміюючи походеньки богів і героїв).

Усупереч поширеному уявленню, що формула жанрів римського театру «про-

ста» й цілком зрозуміла, зіставлення джерел виявляє істотні суперечності у ро-

зумінні цих жанрових структур. Так, Діомед писав: «Видів тогат майже стільки ж, скільки й паліат: перший вид той, що називається претекстою. В них зображені подвиги полководців, громадські справи, римські царі і вожді. За величчю й чеснотами дійових осіб вони подібні до трагедії. Їх називають претекстами тому, що в п’єсах такого роду зображуються лише діяння царів і полководців,

які користуються претекстами. Другий вид тогат називається табернарії, тобто п’єси з життя крамарів: за низьким складом дійових осіб і за змістом вони схожі на комедії; в них виводять не посадовців або царів, а простих людей, і дія цих

творів відбувається у приватних будинках <…> Третій вид латинських п’єс названо ателанами, від міста Атела, де їх уперше стали виконувати. За своїм зміс-

том і жартами вони схожі на грецькі драми сатирів. Четвертий вид — босонога комедія, що грецькою мовою називається мім».

283

КОМЕДІЯ БАЛЕТ

Звернімо, однак, увагу на одне із спостережень Діомеда, що дає можливість зрозуміти відмінність між грецькою й римською драмою. «Трагедії й комедії на-

зиваються драмами від слова dran (діяти), — писав Діомед. — Латиною їх називають fabulae, тобто fatіbulae (від слова говорити); адже у латинських п’єсах більше уваги приділяється розмовам, ніж кантикам, що виконувалися співом».

УРимі, вважається, найбільший успіх серед жанрів комедійного театру мала паліата (Соmоеdіа Раllіаtа) — комедія грецького плаща (від назви грецького плаща, адже персонажі комедії носили грецький плащ — Раllіum — палліум); інколи ці переробки називалися fabula crepidata. Розквіт жанру пов’язаний передусім із творчістю Плавта (Tіtus Maccіus Plautus, бл. 250–184 рр. до н. е. ).

Уцілому ж до римської комедії може бути застосований вислів Анн Марі Бюттен, яка зауважила, що «грецька комедія жодним чином не нагадує того, що ми

називаємо комедією у наш час; радше вона схожа на наші ревю або виступи шан-

соньє». ► АГОН, АТЕЛАНА, ДРАМА САТИРІВ, КОМЕДІЯ АТТИЦЬКА, КОМЕДІЯ БОСОНОГА, КОМЕДІЯ НОВО-

АТТИЦЬКА, КОМЕДІЯ СИЦИЛІЙСЬКА, КОМЕДІЯ ТОГАТА, МІМ, МІМІЯМБ, ТОГАТА, ФЛЯК

КОМЕДІЯ БАЛЕТ (фр. comédie ballet; англ. ballet comedy; comic ballet; нім. Ballett­ komödie; ісп. comedia ballet; пол. komediobalet) — у французькому театрі XVII ст. —

жанр, який об’єднує діалог, танок і пантоміму, інструментальну, інколи й вокальну музику, образотворче мистец­тво. Творцем жанру був Ж. Б. Мольєр. Перший твір у цьому жанрі — «Настирливі» (1661 р.). Комедія балет зазвичай побудована на чергуванні виконуваних танцюристами балетних сцен за принципом нанизування ефектних номерів. Серед взірців жанру — «Принцеса Елідська» (1664),

«Любов-цілителька» (1665), «Комічна пастораль» (1666/7), «Жорж Данден» (1668),

«Пан де Пурсоньяк» (1668), «Міщанин шляхтич» (1670), «Хворий та й годі» (1673), «Шлюб із примусу» (комедія з балетом Мольєра на музику Ж. Б. Люллі, 1664 р.,

29 січня, Лувр; у виставі танцював король Людовік XІV, герцоги де Бурбон та ін.).

КОМЕДІЯ БОЖЕСТВЕНА — в Україні ХІХ ст. — синонім драми на біблійний сюжет («о божественных комедиях, писавшихся по образцу “комедий” Дмитрия

Ростовского» — М. Черняєв). ► ДРАМА ШКІЛЬНА, театр шкільний

КОМЕДІЯ БУРЖУАЗНА (фр. comédie bourgeoise; англ. bourgeois comedy, нім. Bür­ gergerliche Komödie; ісп. comedia burguesa). ► ДРАМА БУРЖУАЗНА, ДРАМА МІЩАНСЬКА

КОМЕДІЯ БУРЛЕСКНА (фр. comédie burlesque; англ. burlesque comedy, нім. burleske Komödie; ісп. comedia burlesca) — у театрі XVII ст. — комедія, в основу

якої покладено серію комічних перипетій і бурлескних жартів, які відбуваються

зекстравагантним персонажем («Дон Яфет Вірменський» П. Скаррона). ► БУРЛЕСК

КОМЕДІЯ ВЕСЕЛА, ЛЮСТШПІЛЬ (нім. Lustspiel — весела гра, комедія) — у ні-

мецькому театрі — відповідник латинського терміна comoedia. Вперше термін

зафіксовано 1536 року, але поширення він істає лише в XVIII ст. Німецький «Лексикон театру» ХІХ ст. подає цей термін у значенні сучасна комедія — на відміну

від терміна комедія, який вживався стосовно давньої комедії. У XVII ст. відомий

284

КОМЕДІЯ ВИСОКА І НИЗЬКА

також термін Freudenspiel (радісна гра). Побутують також терміни Local lustspiele

і Salonlustspiele, що можна перекласти як груба комедія або комедія, що розігру­

ється у тавернах і салонова комедія. А. В. фон Шлегель вважав стару комедію в усіх відношеннях вищою від сучасної Lustspiele. Назва Lustspiele вживається також стосовно деяких п’єс Мольера, Гольдоні, Шерідана, Лессінга та ін.

КОМЕДІЯ ВИСОКА І НИЗЬКА (фр. comédie haute et basse, haute comédie; англ. come­dy­ high and low; нім. Konversationstück, Schwank) — у театрі доби Відрод­

ження — умовний поділ комедії на два жанрових різновиди, відмінність між якими визначалася особливістю комічних прийомів, які експлуатували комедіографи: низька комедія спиралася на брутальні прийоми фарсу, буфонади, комедії ляпасів та ін.; висока комедія — на алюзії й натяки, мовні тонкощі і гру слів, на все те, що, вважалося, здатен зрозуміти лише аристократичний глядач.

Низька комедія — це комедія, основними засобами виразності якої є фізична дія й атракціон, який інколи межує із прийомами цирку, у високій комедії основним засобом виразності є словесна дія.

У ХІХ ст. високою комедією у Франції називається різновид звича­єво психо­­ логічної, інколи салонової драми.

Комізм високої комедії народжується не з гегів і трюків, а завдяки рафінованій мові, іронії і контрастові — між декларованими принципами і справжніми мотивами вчинків тощо. Найяскравішими представниками високої комедії у ХІХ ст.

були А. де Мюссе, А. Дюма син, О. Вайльд, Б. Шоу та ін. За визначенням театрального словника Джоела Трапідо, висока комедія — це комедія інтелекту і мови. Сам термін висока комедія приписують англійському письменникові Джоржеві

Мередиту (1828–1909). ► драма високого стилю, КОМЕДІЯ САЛОНова

КОМЕДІЯ ГАЛАНТНА (фр. comédie galante, англ. comedy gallant, ісп. comedia galante) — у французькому театрі XVII–XVIII ст. — граціоз­на, грайлива комедія,

що постала під впливом комедії балету. Основа галантної комедії — майстерний

вишуканий діалог з багатозначними і дотепними репліками. Крім розважальної функції, галантна комедія виконувала виховну функцію — навчала глядача пра-

вилам поведінки і світської бесіди. ► КОМЕДІЯ ВИСОКА, КОМЕДІЯ САЛОНова, МАРІВОДАЖ

КОМЕДІЯ ГЕРОЇЧНА (фр. comédie heroіque, англ. heroіc comedy, нім. heroіsche

Komödie, ісп. comedіa heroіca) — у театрі XVII ст. — проміжний жанр між трагедією і комедією, в якому відбувається зіткнення «позитивних» персонажів у дії, що завершується щасливої розв’язкою. Трагедія, на думку Патріса Паві, стає героїчною

комедією, коли замість священного й трагічного з’являються психологія і буржуазний компроміс. Один із перших зразків героїчної комедії — «Дон Санчо Арагон-

ський» (1649) П’єра Корнеля. «Сід» Корнеля є спробою примирити психологію, індивідуалізм і державні інтереси. Жанр героїчної комедії відроджено у творчості

Едмона Ростана («Сірано де Бержерак»), а згодом і О. Гладкова («Давным давно»).

комедія дель арте ► театр масок італійський

285

КОМЕДІЯ

комедія діточа — термін, який уживався в Україні стосовно п’єс для дітей («Дивне­ письмо», діточа комедія в одном акті Теофіля Медведя, 1900).

КОМЕДІЯ ЕРОТИЧНА (англ. erotic comedy) — визначення щодо давньоримської комедії, в основу сюжетів якої покладено перелюбство, ґвалтування, злягання тощо.

КОМЕДІЯ ЖАЛІБНА, КОМЕДІЯ ЖАЛІСНА (рос. комедия жалобная, комедия жа­ лостная) — у російському шкільному театрі XVIII ст., коли лексема комедія вжи-

валася у значенні п’єса, вистава — твір, що має драматичну розв’язку (на відміну від прохолодної комедії зі щасливою розв’язкою). ► КОМЕДІЯ ПРОХОЛОДНА

КОМЕДІЯ ЖАРТІВЛИВА (лат. ridicula) — у теорії драми єзуїтського театру, за роз’ясненням автора анонімної праці «Poetica practica anno Domini 1648»,

це — така комедія, у якій переважають жарти, різноманітні ошукування, танці

і т. ін. ► драма шкільна, театр єзуїтів

КОМЕДІЯ З ВАРІАЦІЯМИ (фр. Сomédіa e tіroіr) — у французькому театрі XVII ст. — комедія, в основу якої покладена низка скетчів або коротеньких сцен,

які варіюють одну й ту саму тему і конфлікт («Настирливі» Ж.-Б. Мольєра).

ТИСМЕНТ

комедія з перевдяганням — рідковживаний синонім до терміна водевіль з переодяганням («Що можна написати веселу комедія без гопака і без чарки, до-

казав Бораковський своєю двоактовою видумкою п[ід] з[аголовком] “Як жінки чоловіків морочать”. Се комедія з типу т[ак] з[ваних] комедій з перевдяганням»

(І. Франко). ► ВОДЕВІЛЬ З ПЕРЕОДЯГАННЯМ

КОМЕДІЯ ЗАПУСТНА, КОМЕДІЯ КАРНАВАЛЬНА, КОМЕДІЯ М’ЯСОПУСТНА (пол. komedia­ zapustna, komedia karnawałowa, komedia mięsopustna) — у Польщі XVI XVII ст. — різновид фарсу, що розігрувався в останні дні напередодні великого посту; найближчий родич — фастнахтшпіль. ► ДРАМа масляна, фастнахтшпіль КОМЕДІЯ ЗВИЧАЇВ, КОМЕДІЯ ЗВИЧАЄВА (лат. morata; фр. comédie de moeurs; англ. comedy of manners, artificial­ comedy; нім. Gesellschaftskomödie, Sittenkomödie;

ісп. comedia de costumbres; пол. komedia obyczajуw, komedia obyczajowa, рос. коме­

дия нравов) — у теорії драми єзуїтського театру, за роз’ясненням автора анонімної праці «Poetica practica anno Domini 1648», — така комедія, в якій переважає зображення характерів, виводяться добропорядні отці сімейств, родичі тощо.

Усвітському театрі XVIІ ст. комедія звичаїв — це етюд про поведінку людини

всуспільстві, про різницю у поглядах, особливості середовища і характери (Мольєр, Лесаж, Реньяр, Конгрів, Шерідан), у XIX ст. — комедія Оскара Вайльда та ін. У другій половині ХХ ст. уживається синонім — comedy of menace (комедія загро­

зи, у тому сенсі, що змальовані звичаї загрожують суспільству).

В англійському театрознавстві поширеною є думка, що початки комедії звичаїв — у творчості Менандра, Плавта і Теренція, а згодом — у творчості Бена Джонсона, Шекспіра («Багато галасу даремно») і Мольєра («Тартюф», «Мізантроп»).

286

КОМЕДІЯ ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ

Людмила Старицька Черняхівська вважала, що «переважна частина п’єс Карого, “Глитай”, “Дві сім’ї”, “Олеся” — Кропивницького, “Світова річ” — Олени Пчіл-

ки, “У темряві” — Старицького, “На громадській роботі” Грінченка, п’єса Мирного “Згуба” й другі — все це “комедии нравов”», адже, продовжує Л. Старицька, — «у цих п’єсах автори малюють нам сучасне життя з усіма його кривдами й болями,

сумними та смішними рисами». ► ДРАМА ШКІЛЬНА

КОМЕДІЯ ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ (англ. comedy of common sense) — термін, який застосовується в англомовному театрознавстві для характеристики комедії, в якій, за визначенням американського «Словника світової літератури», «підтримується гарний баланс між теоретичними стандартами людської поведінки

і практичними вимогами суспільства».

КОМЕДІЯ ІДЕЙ (англ. сomedy of іdeas, нім. Ideenkomödie, ісп. comedia de ideas, фр. comédie d’idées) — комедійний різновид драми ідей кінця ХІХ ст., у творах якого в гумористичній формі обговорюються ідеологічні або філософські системи.

Народження жанру пов’язане з творчістю Б. Шоу і О. Вайльда. ► ДРАМА ІДЕЙ

КОМЕДІЯ ІМПРОВІЗОВАНА (ісп. comedia de repente; фр. comédie improvisue, co­ médie аl’impromptu) — комедія на основі сценарію, інколи — італійська комедія

масок («В Італії сей жанр [інтерлюдія] набув оригінального вигляду імпровізованих комедій (commedia dell’arte), в яких до схематичного змісту п’єси лицедії додавали від себе, що підказувала їм фантазія» — М. Вороний). ► інтерлюдія, КОМЕДІЯ

МАСОК ІТАЛІЙСЬКА

КОМЕДІЯ ІНТРИГИ, КОМЕДІЯ ІНТРИГОВА (фр. comédie d’intrigue; англ. comedy of intrigue,­ intrigue comedy; нім. Intrigenstück; ісп. comedia de intriga) — різновид комедії ситуацій із заплутаною, зазвичай любовною інтригою (підступними діями, спрямованими проти когось), що містить змови, переодягання, впізнавання тощо, а головне­ — спирається на складні стратегеми і конспірацію. Персонажі в комедії інтриги окреслені схематично, але винахідливість сторін і несподівані повороти

дії тримають увагу глядача («Витівки Скапена» Мольєра). Першу відому комедію

інтриги — «Каландрія» майбутнього кардинала Бернардо Довіці Бібієни — виконано 1513 р. в Урбіно (в основі п’єси — сюжет «Менехмів» Плавта). До жанру належить більшість комедій Мольєра, «Севільський цирульник» П. Бомарше, «Дами і гусари» А. Фредро, «Шельменко — денщик» і «Шельменко — волосний писар»

Г.Квітки Основ’яненка та ін. ► ІНТРИГА, КОМЕДІЯ ПЛАЩА ТА ШПАГИ, КОМЕДІЯ СИТУАЦІЙ

КОМЕДІЯ КУМЕДНА (англ. laughing comedy) — в англійському театрі кінця

XVIII ст. — легка, дотепна, несентиментальна комедія. ► КОМЕДІЯ ВЕСЕЛА

КОМЕДІЯ ЛАТИНСЬКА (пол. komedia łacińska) — вчена комедія, написана ла-

тиною або за взірцем давньоримських комедій. ► драма вчена, комедія вчена, драма

шкільна, театр шкільний

КОМЕДІЯ ЛЕГКА (фр. comédie legere; англ. light comedy; нім. leichte Komödie; ісп. comedia liegera). В Україні з цим жанровим визначенням відомий твір «Оказія

287

КОМЕДІЯ ЛЕГКОВАЖНА

з сотником Яремою». Легенька комедія у 4 діях і 6 одмінах. Скомпонував Гр. Ашкаренко, 1896). ► ВОДЕВІЛЬ

КОМЕДІЯ ЛЕГКОВАЖНА (англ. lightweight). ► ВОДЕВІЛЬ

КОМЕДІЯ ЛІРИЧНА (рос. комедиялирическая) — у російському театрі останньої чверті XVIII ст. — комічна опера. Так, «Драмматической словарь…» (1787) повідо-

мляє про виставу в домовом театре ліричної комедії «Лоретта» — «выбранная из скаски г. Марморнтеля того ж названия». ► ВОДЕВІЛЬ, ЗИНГШПІЛЬ, ОПЕРА КОМІЧНА

КОМЕДІЯ ЛЯПАСІВ, КОМЕДІЯ НИЗЬКА (англ. slapstick comedy) — термін, який вживається стосовно комедії ситуацій, що зазвичай розважає ляпасами, тумаками і т. ін. (фарс, комедія дель арте, американська комедія початку ХХ ст. та ін.). Сам термін запозичений із кіно у 1920 х рр. ► КОМЕДІЯ НИЗЬКА, комедія МАСОК ІТАЛІЙСЬКа

КОМЕДІЯ МАВП’ЯЧА (нім. Affenkömodie) — у Німеччині — зневажлива назва

фарсу. ► КОМЕДІЯ ФАРС

КОМЕДІЯ МАГІЧНА, КОМЕДІЯ ЧАРІВНА (ісп. comedia de magia) — в іспанському театрі доби Відродження — вистава з використанням сценічних машин і ефек-

тів. ► ЗАУБЕРШПІЛЬ, ТРАГЕДІЯ МАШИННА

КОМЕДІЯ МАДРИГАЛЬНА, МАДРИГАЛ ДРАМАТИЧНИЙ — в італійському театрі другої половини XVI ст. — різновид побутової або гротескно сатиричної музичної комедії з традиційними персонажами комедії дель арте (Панталоне, Капітан, закохані, слуги та ін.). Жанр являв хорову композицію на текст комедій-

ної або пасторальної п’єси з музикою у характері мадригалу. Усі партії виконував багатоголосний ансамбль. Найвідоміші твори: «Балачки жінок під час прання» А. Стріджо, 1567; «Амфіпарнас» («Передгір’я Парнасу») Ораціо Веккі (1594), «Вірні закохані» Гаспаро Тореллі (1600) та ін. З народженням опери жанр втратив актуальність. ► ОПЕРА

КОМЕДІЯ МАЛА (рос. малая комедия) — у російському шкільному театрі XVIII ст. — п’єса, що складалася з трьох чотирьох «дійств» (на відміну від простої «комедії» з більшою кількістю актів). ► драма ШКІЛЬНа, ПЕТІ П’ЄСА

КОМЕДІЯ МАСОК ІТАЛіЙСЬКА ► театр масок італійський

КОМЕДІЯ МІСЬКА (англ. city comedy) — в англійському театрі початку

XVIІ ст. — загальна назва для комедії, представленої у творчості Томаса Міддл­ тона, Бена Джонсона та ін.

комедія міщанська — авторське визначення жанру («Панська­ губа та зубів нема» («За двома зайцями»). Міщанська комедія в 4 діях з співами і танцями.

Скомпонував Старицький і Левицький, 1890). ► драма міщанська

КОМЕДІЯ МОТОРНА (лат. comoedia motoria) — у давньоримському театрі —

різновид комедії, «рухливої», на відміну від спокійної комедії (comoedia Stataria).

Так само розрізнялися манери акторського виконання і типи акторів — actor statarius (актор нерухомий) і actor motorius (актор рухливий). ► КОМЕДІЯ АНТИЧНА, КО-

МЕДІЯ РУХЛИВА, комедія АНТИЧНа

288

КОМЕДІЯ

комедія музична — синонім до оперети («Енеїда». Музична комедія (оперета) на 3 дії (по Котляревському). Зложив Микола Садовський, музика М. Лисен-

ка, 1910). ► ОПЕРЕТА

КОМЕДІЯ М’ЯСОПУСТНА ► КАРНАВАЛ, КОМЕДІЯ ЗАПУСТНА, ФАСТНАХТШПІЛЬ

КОМЕДІЯ НИЗЬКА (англ. low comedy) — термін, опозиційний до високої комедії; комедія, що ґрунтується на фізичній дії, а не на інтелектуальній основі. Жанр характеризується брутальними прийомами акторського виконання, вульгарною мовою тощо. Найчастіше визначення застосовується до cтарогрецької комедії

(Аристофан), середньовічного фарсу та ін. ► драма високого стилю, КОМЕДІЯ ВИСОКА

І НИЗЬКА, театр масовий

КОМЕДІЯ НОВОАТТИЦЬКА, КОМЕДІЯ НОВА (фр. comédie nouvelle; англ. new comedy; нім. neue Komödie; ісп. nueva comedia) — у давньогрецькому театрі — комедія, сюжети якої на відміну від «старої» аттицької комедії, зосередженої на громадських проблемах, обертаються навколо побутових ситуацій. Аттицькою комедія називалася тому, що давні Афіни, де постав цей жанр, стали центром грецької області Аттика, а новою — щоб відрізнити її від давньої комедії Аристофана.

Найяскравішим представником новоаттицької комедії греки вважали Менандра (342–292 рр. до н. е. ), який написав понад сто комедій (їх прийнято називати

міщанськими драмами), більшість яких призначалася для театральної периферії. На думку Б. Варнеке, «комедіями драми Менандра є лише за складом учасників: якщо більшості з них дати імена богів або героїв, вийде трагедія, котру створив Еврипід…» На відміну від соціальних комедій Аристофана, основними сюжетними мотивами у побутовій драмі Менандра стали ґвалтування під час нічних свят, таємні пологи, позашлюбні діти, що, подорослішавши, обов’язково знаходили батьків і т. ін. У широкому сенсі — дошлюбні й позашлюбні ігрища. Втім, в античні часи Менандр користувався неабиякою популярністю й пошаною — Плутарх називає його поетом кохання й пише, що краще на симпосії залишитися без келиха

вина, ніж без Менандра, щоправда, аргументує свою думку доволі дивним чи-

ном: «любовні сюжети комедій Менандра підходять для людей, котрі, провівши вечір за келихом вина, повертаються після цього до своїх дружин». Проте з Плутархом сперечається ближчий до нашого часу історик античності Ф. Зелінський: «Менандр був схильний до вишуканих нюансів і довгих розмов, а це було нудно». Борис Варнеке писав про «одноманітність п’єс» Менандра і про те, що «самі

древні казали, що той, хто знає одну з них, знає всі». Очевидно, саме на комедіях Менандра базувався висновок Діомеда, який вважав, що «комедія є відтворенням приватного життя громадян, які перебувають у небезпеці». Розмежовуючи

жанри соціальної комедії й міщанської драми, не слід, однак, жорстко розмеж-

овувати творчість грецьких комедіографів, адже саме Аристофанові належить комедія «Кокал», у якій він чи не вперше в античній драмі ввів мотив спокушання дівчини, упізнавання «і все інше у тому ж дусі, — як писали античні автори, —

289

КОМЕДІЯ ОРИГІНАЛЬНА

учому з ним суперничав Менандр». Цим фактом можна пояснити відмінності

утворчості Аристофана й Менандра, зумовлені не так особливостями їхнього

власного смаку, як вимогами нового замовника. За часів Аристофана, на хвилі патріотичного піднесення, попит на патріотизм (а відтак і на соціально політичні комедії), ясна річ, посилився, однак за доби еллінізму, коли настроями греків

оволоділи зневіра і збайдужіння до громадських справ, а відраза до політичного життя і національних святинь уже важко приховувалася, популярність здобуло гасло Епікура (однолітка Менандра): «Живи непомітно». До певної міри драми

Менандра й ілюструють цю тезу. ► КОМЕДІЯ АНТИЧНА, КОМЕДІЯ ЗВИЧАЇВ

КОМЕДІЯ ОРИГІНАЛЬНА — у театрі XVIII–XIX ст., коли були поширеними різ-

номанітні переробки тощо, формула, що її застосовували до творів на самостій-

ний сюжет (Г. Квітка Основ’я­ненко,­ «Приезжий из столицы», 1827).

КОМЕДІЯ ПАЛАЦОВА (ісп. comedia palaciega) — в іспанському театрі — вистава, дія якої відбувається в палаці.

КОМЕДІЯ ПАСТОРАЛЬНА (фр. comédie pastorale; англ. pastoralplay; нім. Schafer­ spiel; ісп. comedia pastoral; пол. sielanka dramatyczna, dramat pastoralny, komedia pastoralna) — у європейському театрі XVI–XVII ст. — п’єси й вистави, що ностальгійно оспівували безтурботне життя пастухів і пастушок. ► ПАСТОРАЛЬ КОМІЧНА

КОМЕДІЯ ПЛАЩА ТА ШПАГИ (ісп. la comedia de capa y espada; англ. cloak and sword drama) — в іспанському театрі XVІ ст. — один із різновидів комедії інтри­ ги. Перші твори у жанрі комедії плаща та шпаги видрукувано 1517 р. — це були п’єси Бартоломео Торреса Наварро. У XVII ст. комедією плаща та шпаги називали

твори, що виконувалася у звичайних дворянських костюмах, на відміну від ви­ довищних комедій. Згодом термін познав комедії інтриги Лопе де Вега і драма-

тургів його школи, характерними ознаками яких були: зображення конфліктів,

народжених коханням, ревнощами, почуттям честі; стрімкий, динамічний розвиток сценічної дії; переважання інтриги над розробкою характерів; усталеність сценічних типів тощо. У комедії плаща та шпаги на історичному тлі, в історичних костюмах розігруються галантні історії, заплутані масою перипетій. Розвиток дії зазвичай будується як подолання перешкод від вихідної ситуації (закоханості)

до фіналу (щасливого одруження). В англійських словниках театру комедією плаща та шпаги інколи називають сценічні версії «Трьох мушкетерів» А. Дюма і твори

романтичної драматургії. ► ДРАМА КОСТЮМОВА, драма честі

КОМЕДІЯ ПОБУТОВА (ісп. comedіas a notіcіa — комедія побуту і звичаїв) — в іс-

панському театрі XVI ст., а згодом у театрах інших країн — жанровий різновид

сатиричної комедії, предметом осміювання якої є соціальні звичаї. В межах побутової комедії інколи розрізняють соціально побутову комедію (висміювання соці-

альних явищ) і родинно побутову комедію (висміювання родинних стосунків). За-

родки побутової комедії можна виявити у творчості Менандра, однак остаточно

жанр сформувався лише у ХІХ ст., у творчості драматургів школи здорового глузду,

290