Особливості догляду та лікування віл-інфікованих у хірургічному стаціонарі

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ВІЛ-ІНФЕКЦІЮ, СНІД

ВІЛ-інфекція – захворювання, яке викликано вірусом імунодефіциту люди­ни; характеризується повільно-прогресуючим дефектом імунної системи, що призводить до загибелі хворого від вторинних уражень (інфекційних і пух­линних процесів) описаних як синдром набутого імунодефіциту (СНІД) або від підгострого енцефаліту.

КЛІНІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ

І. Стадія інкубації.

Від моменту зара­ження до появи антитіл.

Діагноз може бу­ти підтверджений методом полімеразної ланцюго­вої реакції при виявленні антигена НIV-РНК. Виділення антигена НІV методом ІФА має низьку специфічність.

II. Стадія пер­винних проявів.

Характеризується відносною рівно­вагою між імун­ною відповіддю організму і дією вірусу. Тривалість від 2-3 до 10-15 років

ІІ А. Гостра інфекція.

Зазвичай триває 2-3 тиж. Супро­воджується лихо­манкою різного ступеня вираженості, лімфаденопатією, збільшен­ням печінки, селе­зінки, шкірними висипаннями, мо­жливі менінгеальні явища. Потім пе­реходить в стадію ІІ Б або ІІ В.

ІІ Б. Безсимптомна інфекція.

Характери­зується від­сутністю клінічних проявів. Може відміча­тися помір­не збіль­шення лім­фовузлів. На відміну від стадії інкубації визначаються антитіла до антиге­нів ВІЛ.

II В. Персистуюча інфекція.

Характе­ризується персистуючою генералізованою лімфаденопатією, яка є клі­нічним проявом на цій стадії.

III. Стадія вто­ринних проявів.

При прогресуван­ні захворювання розвиваються клі­нічні симптоми, що свідчать про поглиблення уражен­ня імунітету, яке характеризує початок 3-ї стадії.

III А. Характе­ризується втратою ваги мен­ше 10%, бактері­альними, грибкови­ми, вірус­ними ура­женнями слизових і шкірних покривів, запальни­ми захво­рюваннями.

ІІІ Б. Характеризується втратою ваги мен­ше 5%, шкірними ураження­ми, які но­сять більш глибокий характер. Розвива­ються ура­ження внутрішніх органів; локалізо­вана саркома Капоші.

ІІІ В. Характе­ризуєть­ся кахексією, ге­нераліза­цією ін­фекцій­них зах­ворювань, дисемінованою саркомою Капоші, важкими уражен­нями ЦНС різної етіології.

IV. Терміналь­на стадія.

Характеризується незворотнім ураженням орга­нів і систем. На­віть терапія вто­ринних захворю­вань, що прово­диться адекватно малоефективна і хворий гине протягом кількох місяців.

Першопричиною зараження ВІЛ-інфекцією є професійна експозиція до ВІЛ-умісних біологічних середовищ пацієнтів.

Більшість зареєстрованих випадків професійного зараження відбувається внаслідок випадкових ушкоджень шкірних покривів медичного персоналу гострими предметами (ін'єкційними голками, лезами тощо), які супрово­джуються парентеральним контактом з біологічними середовищами паці­єнта; потрапляння цих середовищ на слизову оболонку очей, ротової по­рожнини, на відкриті ділянки шкіри, що мають порушений епідерміс (порі­зи, подряпини тощо). Натомість, значно більший потенціал щоденного неусвідомленого ризику хірурга складають так звані субопераційні пошкодження цілості хірургічних рука­вичок (СПР), які становлять від 25 до 75% ви­падків під час оперативних утручань. До того ж лише третину таких ушко­джень хірурги здатні помітити візуально та вжити необхідних превентив­них заходів.

Запобігання ВІЛ-інфікуванню хірургів ґрунтується на таких засадах:

1. Підвищена настороженість лікаря щодо ВІЛ-інфікованих пацієнтів.

2. Запобіжні заходи професійної експозиції:

а) бар'єрні засоби захисту;

б) зменшення ймовірності професійної експозиції — "дистантна хірургія".

3. Своєчасне виявлення випадків професійної експозиції, якщо такі трап­ляються.

4. Запобігання наслідкам контакту з біологічними середовищами паці­єнта — постекспозиційна профілактика.

Доктрина підвищеної ВІЛ-настороженості щодо ВІЛ-інфікованих пацієнтів

Під час первинного огляду на основі даних анамнезу та об'єктивно­го обстеження виокремлюють пацієнтів, які мають або мали в минуло­му ризикований щодо СНІД спосіб життя і (або) належать до категорій ризику:

1. Парентеральні наркомани.

2. Особи, які ведуть безладне статеве життя або надають статеві послу­ги за винагороду.

3. Особи, які користувалися спільним шприцом з іншою особою.

4. Особи, які жили або живуть в ендемічних щодо СНІД регіонах (Аф­рика) .

5. Особи, які часто отримують гемотрансфузії або препарати, які виго­товляють з донорської крові.

6. Діти ВІЛ-інфікованих батьків.

7. Статеві партнери осіб, які належать до перелічених категорій ризику.