7. Государство, как основной политический институт. Правовое государство и гражданское общество

2. Правовое государство и гражданское общество

Идея правового государства развивалась из идеи господства закона в жизни народа, общества, социальных групп, личности, а также в дея­тельности государства и всех его должностных лиц. Еще Платон отме­чал: "Я вижу близкую гибель того государства, где закон не имеет силы и находится под чьей - либо властью. Там же, где закон - владыка над правительством, а они его рабы, я усматриваю спасение государства и псе блага, какие только могут даровать государствам боем". Аналогич­ные взгляды высказывались и Аристотелем: "Там, где отсутствует власть Закона, нет и государственного устройства. Закон должен властвовать над всем".

Идеи правового государства и верховенства закона в новое время были развиты мыслителями Ш.Л. Монтескье, Дж. Локком, И. Кантом, Г. Гегелем, К. Марксом. Так, И. Кант рассматривал государство как "объе­динение множества людей., подчиненных правовым нормам". Аналогич­ную мысль выразил и' К. Маркс: "Свобода состоит в том, чтобы превра­тить государство из органа, стоящего над обществом, в орган, этому обществу всецело подчиненный".

Сам термин "правовое государство" (Rechtsstadt) сформировался и утвердился в немецкой юридической литературе в конце XIX века. В настоящее время теория правового государства стала фундаментальной наукой и практикой государственного строения.

Правовое государство - тип государства, в котором функционирует режим конституционного правления, существует развитая и непротиво­речивая правовая система, эффективная судебная власть.

Правовое государство характеризуется следующими признаками: верховенством права, в обществе господствует Закон, а не люди; нали­чием и реализацией в обществе максимального объема прав и свобод граждан; разделением властей и их взаимодействием; взаимной ответ­ственностью государства и гражданина, когда оба они в равной степени несут ответственность за соблюдение законов; законопослушанием граж­дан и их правовым сознанием и культурой; действие в обществе демок­ратических принципов и процедур. Важнейшим является принцип - "раз­решено все, что не запрещено законом".

Гражданское общество.

Общество, в котором имеется и постоянно расширяется область сво­бодного волеизлияния людей, где компетенция государственного вме­шательства в их деятельность ограничена и строго определена, называ­ется гражданским обществом.

Как и правовое государство, реально оно возникает лишь на индус­триальной стадии развития производства. Его материальной основой является крупная машинная промышленность и развитая сфера научно - технического обеспечения производства. Гражданское общество боль­ше функционирует в условиях интенсивной урбанизации, расширением инфраструктуры городского хозяйства, доминированием городских форм жизнедеятельности людей. Его появление способствует формированию нового типа личности, нового типа коллективности и нового типа отно­шений между личностью, обществом и государством.

Если государство может иметь различные формы правления - де­мократическую, диктаторскую, монархическую, то для гражданского общества характерна лишь демократическая форма его функционирования. Чем больше развито гражданское общество, тем более демокра­тично и государство. И наоборот, чем менее развито гражданское обще­ство, тем более вероятно возникновение и существование авторитар­ных и тоталитарных режимов.

Холод

Розділ 6. ДЕРЖАВА І СУСПІЛЬСТВО

Концепція «соціальної держави».

Теорія і практика соціальної держави доповнила і усунула недоліки правової держави. Зокре­ма, проголошені в правових державах індивідуальна свобода, рівноправ'я громадян і невтручання держави в справи громадянсь­кого суспільства ніяк не усунули кризи в економіці, її моно­полізацію, загострення соціальної нерівності і прояви класової боротьби. Фактична нерівність знецінює формальну правову рівність і перетворює використання конституційних прав у привілеї лише заможних класів.

Соціальна держава у своїй політиці орієнтується на забезпе­чення достойних умов життя, соціальної захищеності і співучасті громадян в економічній діяльності, а в ідеалі - приблизно однако­вих життєвих шансів у самореалізації особистості. Така держава націлює свою діяльність на загальне благо (ідеал Платона) і ут­вердження в суспільстві фактичної соціальної справедливості шляхом підтримки соціальних аутсайдерів, встановлення соціального миру і формування сприятливого для кожного громадянина соціального середовища. Цим соціальна держава вигідно відрізняється від правової держави в її класичному ліберальному варіанті та від адміністративно-командного соціалізму.

Провідники ідеї і практики соціальної держави представлені політичними партіями і рухами «середнього класу» - міжнародною соціал-демократією та її прибічниками. Витоки соціальної ідеї, реалізованої державою, беруть початок у примітивній соціальній політиці, яка проводилася в далекому минулому (політика «хліба і видовищ» у Стародавньому Римі). Це зрівнювання людей, які нале­жали до протилежних соціальних полюсів, витіснили індустріалізація, урбанізація та індивідуалізація суспільства в наступні епохи. Вони зруйнували традиційні форми соціального забезпечення і перетвори­ли соціальні відносини в класове протистояння. Розв'язання про­блеми соціальної стабільності обумовило пошук головного і всесиль­ного суб'єкта політичних відносин. Ним стала соціальна держава. Соціальна - означає «суспільна», що в логічній семантиці супере­чить суті держави як ієрархічної і суто політичної структури.

В амплуа «соціальної» держава виглядає досить філантропічно: вона перерозподіляє національний доход на користь менш забез­печених верств, здійснює більш ефективне соціальне страхуван­ня, піклується про старих, молодь тощо.

Протиріччя двох підходів (правового і соціального) у визначенні оптимуму в державі неминуче ставить питання про співвідношення соціальності і правового статусу держави. Що ж є визначальним: розв'язання проблеми прав і свобод особистості чи наповнення цих прав справедливим реальним змістом? Політологи виявили ряд су­перечностей між правовим і соціальним принципами державного устрою. їх єдність є менш значущою: правовий принцип визначає громадянські й політичні права особистості піляхом визначення меж державного втручання і гарантій проти деспотії. Соціальний прин­цип установлює соціальну безпеку і матеріальні (фактичні) умови свободи й гідного існування для кожної людини.

Суперечності між ними виявляються в тому, що правова дер­жава за своїм задумом не повинна втручатись у питання розподілу суспільного багатства, забезпечення матеріального і культурного добробуту громадян. Соціальна держава займається цим безпосе­редньо, причому не прагне підривати основи ринкової економіки і породжувати масове соціальне утриманство, а стимулює підпри­ємницьку ініціативу та індивідуальну відповідальність.

Різні політичні сили прагнуть знайти оптимальне поєднання обох принципів; цей пошук розводить у різні боки консерваторів, які роблять акцент на правовому, та соціал-демократів, які по­кладаються на соціальний принцип.

Плюралізм підходів в оцінці соціальної сутності держави

Держава - багатоаспектний соціально-політичний феномен, що з'являвся в різних формах у різні соціально-історичні епохи. Державницькі концепції Платона і Арістотеля розглянуті в окремій темі. Раніш були проаналізовані основні концепції і теорії держави. Необхідно також розглянути специфіку підходів до окремих аспектів державного устрою.

Полівій зображує історію виникнення держави і зміни її форм (з посиланням на Платона) як природний процес, що здійснюється за законом природи, і робить акцент на циклічності розвитку соціально-політичних явищ. У його трактуванні держава може існувати в шес­ти основних формах у послідовності їх природного виникнення і зміни в межах повного циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Виникнення царської влади обумовлене нездатністю людей до самоєднання, замість цього - потяг до сильної особистості, царя. Тиранія є продовженням людсь­кої недосконалості як результат викривлення влади на користь її одноосібного володаря. Аристократія під тимчасовим лозунгом спільного блага неминуче вироджується в олігархію - політичну епоху зловживань проти більшості. Демократія лише посилює недосконалість держави на користь стихійної свободи і тягнеться до демагога; охлократія є виродженням правління недосвідченої більшості, в ній панує сила, натовп у кінцевому підсумку знову знаходить самовладця. Цикл зміни державних форм у Полібія, на відміну від Платона, замикається: кінцевий пункт природного роз­витку форм держави співпадає з вихідним. Полібій дійшов висновку про нестійкість кожної окремої простої форми держави, оскільки вона втілює в собі лише якийсь один початок, який поступово ви­роджується у свою протилежність. Під впливом ідей Арістотеля він надавав переваги змішаній формі держави. Полібій аналізує повно­важення трьох гілок влади в римській державі - консулів, сенату і народного трибуналу, які є виразниками відповідно царського, ари­стократичного і демократичного принципів владарювання.

Творчість Н. Макіавеллі стала містком, що поєднав античність і Новий час. Італійський філософ та історик увів у науковий обіг термін «держава» (stato). Держава в його трактуванні є об'єктив­ною історичною необхідністю, а не результатом божественного про­мислу. Це політичний стан суспільства і динамічна структура, яка відбиває стосунки владарюючих і підвладних. Н. Макіавеллі розвинув теорію круговороту політичних форм. Циклічний розви­ток політичних форм обумовлений обмеженістю наявних ресурсів у кожної з них. Політична форма, що досягла досконалості, немину­че приходить до занепаду, оскільки змінюються умови її функціонування. Макіавеллі виділяє три викривлені (тиранія, олігархія, анархія) і три позитивні (монархія, аристократія, демократія) форми та відзначає наявність переваг у кожної в конк­ретних ситуаціях, тобто він прийняв ідею змішаного правління.

Ж. Боден — першим обґрунтував поняття державного суверенітету. Формула суверенітету, запропонована французьким юристом, на перший погляд містить у собі кричуще протиріччя -«абсолютна, неподільна, єдина, постійна, така, що стоїть над законом, державна влада». Останнє викликає подив і вимагає по­яснення: чому влада вища закону? Боден має на увазі, що ніякий закон не обмежує верховенство влади. Абсолютність її визначається тим, що вона не обмежена будь-якими умовами. Постійність вла­ди в тому, що вона встановлена не на якийсь термін, а існує за власним правом. Єдина державна влада може мати складну побу­дову (монархія чи республіка), але як єдине ціле завжди має вер­ховенство і стоїть вище інших видів влади.

Т. Гоббс цілком покладався на цілющу ефективність та політичну всемогутність держави. Його творчість пронизана супе­речливими судженнями. За Гоббсом перехід людей з додержавного природного співжиття в громадянський стан на основі договору означає повне їх підкорення абсолютній владі держави. Англійський філософ називає держави, які виникли в результаті добровільної угоди, політичними державами (цей термін пізніше закріпився в західноєвропейських доктринах держави), а держави, що з'явля­ються за допомогою фізичної сили, відносив до заснованих на придбанні і ставився до них негативно. Держава засновується людьми задля того, щоб з її допомогою покінчити з «війною всіх проти всіх», властивій додержавному стану, позбавитись страху незахищеності і постійної загрози насильницької смерті. Шляхом взаємної домовленості між собою - кожен домовляється з кожним - індивіди довіряють одній особі чи зібранню людей верховну владу над собою. Держава і є ця особа, яка використовує силу, можливості і кошти всіх людей так, як вважає за необхідне для встановлення миру і загального захисту. Носій такої влади - суверен. Суверен має верховну владу, а будь-хто інший є його підданим, влада його абсолютна, безмежна, неосяжна. Фактично це означає монополію на життя і смерть підвладних.

Одна деталь у творчості неординарного мислителя принижує значущість його політичного аналізу: залишаючи індивідам право на опір тирану, він рішуче виступає проти розподілу влади в державі під тим приводом, що окремі гілки влади можуть знищити одна одну. «Левіафан» Гоббса сконструйований людьми з різних пру­жин, важелів, ниток, колес тощо, що дозволяло функціонувати йому як єдиному механізму - автомату. Починаючи з Гоббса, в теорії утвердилося розуміння держави як машини.

Д. Локк у визначенні природи держави також протиставляв природний і громадянсько-цивілізований стан людей. На відміну від Гоббса, він був упевненим прибічником правової державності.

За Локком, до виникнення держави люди перебували в при­родному стані, в якому не було «війни всіх проти всіх». Однак тут були відсутні органи, які могли б неупереджено розв'язувати суперечки між людьми і підтримувати загальний порядок. Все це створювало ситуацію непевності і дестабілізувало звичайно спокійне життя. З метою надійного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особистості, люди погоджувались утворити політичну спільноту і заснувати державу.

Д. Локк акцентує момент згоди, а не насилля: держава є сукупність людей, які об'єднались в одне ціле під егідою ними ж установленого спільного закону для організації загального регу­лювання. Будуючи державу добровільно, люди якнайточніше відмірюють той обсяг повноважень, який вони передають державі. Про повну відмову індивідів від своїх прав (природних прав і сво­бод) на користь держави у вченні Д. Локка, на відміну від Т. Гоб­бса, не ведеться. Право на життя і володіння майном, свободу і рівність людина не відчужує нікому і ні за яких обставин.

Держава і суспільство, згідно з Локком, пов'язані угодою і довірою, ґрунтуються на моральному порядку, знанні і праві. У його схемі держави вирішується суперечність природного (у людині) і розумного (у політиці). Держава охороняє природні права громадян, суспільство стримує природне прагнення влади до панування, а влада приборкує природні інстинкти людини.

З метою попередження можливості поглинання суспільства та індивіда державою Д. Локк висунув ідею розподілу влади на законодавчу і виконавчу, з більш високим статусом законодавчої. Нормальна структура правління, в розумінні Д. Локка, була ком­плексом офіційних нормативно закріплених «стримувань і проти­ваг». Ці уявлення про диференціацію, принципи розподілу, зв'яз­ку і взаємодії окремих складових єдиної державної влади лягли в основу доктрини буржуазного конституціоналізму, яка зароди­лася в XVII столітті.

І. Кант основною конституюючою ознакою держави вважав верховенство правового закону. Цією формулою він прагнув подо­лати недоліки лібералізму, в якому зміст законів виводився з природних прав індивіда, і недоліки демократії, яка ототожнюва­ла право з прийнятим шляхом голосування законом. У політичній філософії Канта вищим критерієм справедливості закону є не при­родне право і не одностайність тих, хто голосували за нього, а моральність як усвідомлення людиною своєї відповідальності пе­ред людським родом. «Категоричний імператив» Канта стосується

індивідів і держави. Його суть зводиться до такого: у своїх вчин­ках кожен повинен ставитися до інших як до мети і ніколи як до засобу. Саме така поведінка повинна бути і принципом загально­го законодавства.

Гегель співвідніс функції держави з суперечливою життє­діяльністю громадянського суспільства. Стихія приватних інтересів у громадянському суспільстві потребує опосередкування правом. Саме в державі досягається тотожність особливого і загального за допомогою позитивного законі/. Державу як ідею розуму, сво­боди і права Гегель розміщує біля підніжжя громадянського суспільства; він одним із перших поставив питання про взаємозв'я­зок соціально-економічної і політичної сфер.

Держава – громадянське суспільство

Сфера громадянського суспільства - повсяк­денне життя індивідів, його первісні форми. Це вся сукупність існуючих у суспільстві неполітичних відносин та інтересів ~ економічних, соціальних, культурних, конфесійних тощо, які перебува­ють поза сферою впливу держави, за межами її директивного регу­лювання і регламентації.

Різноманіття повсякденних потреб та інтересів потребує уз­годження і координації прагнень індивідів і соціальних груп для підтримання цілісності суспільства. Держава через управлінські функції підтримує рівновагу і здійснює взаємозв'язок суспільних, групових та індивідуальних інтересів.

Глобальне суспільство - це всеохоплююча людська спільнота, яка складається з громадянського суспільства і держави. Відмін­ності двох складових глобального суспільства виявляються в змісті їх діяльності, засобах реалізації і основах.

Німецький філософ В. Гумбольдт (1767-1835) у праці «Досвід визначення межі діяльності держави» визначає три відмінності між громадянським суспільством і державою.

Громадянське суспільство - це:

- система національних, суспільних установ, які формуються знизу, самими індивідами;

- природне право;

- людина. Держава - це:

- система державних інститутів;

- позитивне право, що видається державою;

- громадянин.

У тлумаченні Гумбольдта держава є не самоціллю, а лише засобом для розвитку людини.

Громадянське суспільство - це соціально-економічний і куль­турний простір, у якому взаємодіють вільні індивіди, які реалізують власні інтереси і роблять індивідуальний вибір.

Держава є простір тотально регламентованих взаємовідносин політично організованих суб'єктів: державних структур і прилеглих до них політичних партій, рухів, груп тиску. Ця інфраструктура міститься між обома сферами.

Взаємозв'язок держави і громадянського суспільства

Держава і громадянське суспільство допов­нюють одне одного, вони є взаємообумовле-ними і залежними. Основний зміст діяльності держави не суперечить життєдіяльності гро­мадянського суспільства, що наочно зобра­жено на схемі (див. стор. 128).

Громадянське суспільство є сполучною ланкою між вільним індивідом і централізованою державною волею. Держава самою своєю природою покликана протидіяти дезінтеграції, кризовим явищам і деградації суспільства; вона створює належні умови для реалізації прав і свобод автономної особистості.

Довгий час не було змістовного і термінологічного розмежу­вання понять громадянського суспільства і держави. Н. Макіавеллі зробив перший крок до їх розмежування (див. вище).

Ідея громадянського суспільства - одна з найважливіших політичних ідей Нового часу. Саме поняття «громадянське

Держава

Зміст:

- реалізація загальнозначущих інтересів соціальних груп, верств, класів, етнічних груп;

- політика інтеграції в єдине співтовариство;

- посередництво в регулюванні соціальних конфліктів;

- політична соціалізація.

Засоби реалізації:

- конституційно-правові ресурси;

- силові ресурси влади;

- інформаційно-ідеологічні ресурси влади.

Основи:

- політичні інститути (органи трьох гілок влади);

- політичні лідери, еліта, весь функціональний полі­тичний істеблішмент.

Політичні сили:

- партії, рухи, групи тиску, які артикулюють, агрегу-ють і представляють інтереси громадян.

Громадянське суспільство

Зміст: - реалізація повсякденних інтересів індивідів.

Засоби реалізації:

- звичаї, традиції, переконання;

- правові і моральні норми;

- культура, соціалізація.

Основи:

- вільний індивід з невід'ємними природними правами;

- неполітичні організації (економічні, соціальні, культурні, конфесійні тощо), що забезпечують реалізацію цих прав;

- виробнича сфера, вільний робітник, ринок.

суспільство» виникло в середині XVII ст. в Європі і зазнало певної еволюції, хоча незмінно протиставлялось поняттю «держава».

Ліберальна трактовка громадянського суспільства презенто­вана ідеями Д. Локка і Т. Гоббса. Вони ввели поняття «грома­дянське суспільство» для відображення історичного розвитку людського суспільства, переходу людини від природного до цивілізованого існування. Природному, додержавному стану суспільства вони протиставили цивілізоване, соціально-політичне суспільство, таке, що уособлює порядок і громадянські відносини. В основі процесу становлення незалежного індивіда, за Локком, лежить приватна власність. Відносини між державою і громадянсь­ким суспільством будуються на договірній основі. Держава охоро­няє невід'ємні права громадян, а громадянське суспільство стри­мує прагнення влади до панування.

Г. Гегель розглядав громадянське суспільство як сукупність індивідів, які задовольняють через працю свої повсякденні потре­би. Основою тут є приватна власність. Однак, за Гегелем, рушійною силою соціального прогресу є держава, а не громадянське суспільство. Примат держави пов'язаний з тим, що вона уособ­лює всі чесноти і найбільш повно втілює «Абсолютну Ідею», що саморозвивається. Громадянське суспільство, навпаки, втілює «інакше буття» Духа-Ідеї.

Е. Маркс трактував громадянське суспільство як сукупність матеріальних стосунків індивідів. Економічний базис обумовлює над­будову: державу, право, мораль, релігію тощо. Услід тезі про залежність надбудови від базису К. Маркс вважав державу інструментом політичного панування класу, який володіє засобами виробництва. Отже, в буржуазній державі громадянами виявляють­ся лише заможні класи і соціальні групи. Буржуазна держава реалізує волю економічно пануючого класу і перешкоджає вільному розвитку інших індивідів, поглинає більшість громадянського суспільства, що робить нерівними і договірні відносини між обома сферами.

Формаційний і цивілізаційний підходи до аналізу взаємовідносин між державою і громадянським суспільством

Формаційний (марксистський) підхід абсолю­тизує класовий принцип і розглядає класові ідеології, цінності, інтереси як єдиний опор­ний принцип і рушійну силу в зміні соціально-економічних формацій. Сфера діяльності держави звужена і обумовлена її класовою природою. Так, К. Маркс визна­чає державу в перехідний політичний період від капіталізму до соціалізму як революційну диктатуру пролетаріату.

Цивілізаційний підхід виходить з пріоритету загальнолюдсь­ких цінностей як універсального способу інтеграції загально-гуманістичних традицій і демократичного політичного досвіду. Гуманізм розглядається як вища ціль і цінність сучасної цивілізації, а суспільство — рівною мірою відповідальним за таку важливу місію. Це не вимагає виокремлення особливого класу - гегемона, моно­польно (через «свою» державу) покликаного стати творцем більш високого рівня цивілізації.

Нестандартна оцінка достоїнств обох підходів вимагає визнати перевагу того, за якого досягнута вища якість емансипації суспільства і особистості і в якому соціалізація не суперечить базо­вим потребам людини.

Еволюція суспільства вирішальною мірою залежить від його взаємовідносин з державою. Свобода індивіда як мета і мірило гуманізації соціального життя є недосяжною навіть у потенційно сильному суспільстві, якщо держава домінує над ним.

Формаційний підхід передбачає перетворення держави з орга­ну, що стоїть над суспільством, в орган повністю підкорений суспільству, але неодмінно через проміжну форму держави - дер­жаву диктатури пролетаріату.

Цивілізаційний підхід виходить із службово-регулюючої функції держави як інституту, який представляє все суспільство, а не окре­мий клас-гегемон. Використання держави від імені і на благо одно­го класу чи соціальної групи суперечить утвердженню загально­людського і веде до серйозних деформацій у відносинах між' суспільством і державою, посиленню ролі державної бюрократії.

Однією з таких деформацій є етатизація соціального життя. Це одержавлення суспільства, підкорення його всеохопному апа­ратному контролю з боку апаратної держави, який набирає гіпертрофовані, не обумовлені об'єктивною необхідністю обсяги. Теоретичною основою цього процесу є етатизм - політичне вчен­ня, яке утверджує державу як вищу соціально-історичну цінність і вищу мету суспільного розвитку.

Етатизація в економічній сфері приводить до одержавлення власноті, ототожнення суспільної власності з державною, невиз­нання всіх інших форм власності, домінування державної власності.

У політичній сфері етатизація виражається в одержавленні практично всіх механізмів, які закривають масам доступ до участі в політиці. Зокрема, одержавлення профспілок перетворює їх на коліщатко величезного держаного механізму; етатизація приво­дить до зрощення партійного апарату з державними структурами. Цей процес проявляється в дублюванні правлячою партією функцій державних органів; у суспільстві створюється злоякісний симбіоз партійно-державної бюрократії. Він монопольно розпоряджається всіма соціальними взаємодіями, знищує паростки громадянського суспільства. У романах-антиутопіях «Ми» Є. Замятіна, «1984» Д. Оруелла та інших дається опис соціального маніпулювання, здійснюваного такою всюдисущою державою, і соціальні витрати її тотального патронажу.

У духовній сфері етатизація породжує «етатичну» свідомість. Це унікальний тип свідомості, що характеризується не грома­дянським ставленням до держави як до рівноправного партнера, а підданською покірливістю до неї людей. У ньому синтезовано споживацьку психологію людей: держава розглядається ними як певна месіанська структура, всевладний патрон-розпорядник людських доль.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. Є дві основні, альтернативні відносно одна одної доктрини організації державного апара­ту: доктрина троїстого розподілу влади (її творець - Ш. Монтеск'є), згідно з якою зако­нодавча, виконавча і судова влади повинні взаємодоповнювати, стримувати і контролю­вати одна одну; доктрина єдності влади, згідно з якою мандат на здійснення тих чи інших державних функцій дає представницька влада, тобто виконавчі і судові органи діють лише від особи влади, не будучи її суб'єктом. Яка доктрина візьме гору в політичній практиці майбутнього, якщо взяти до уваги:

а) «огромадянення» народу - первісного суб'єкта політики;

б) збільшення чисельності політичних партій як передумови підвищення значення парламенту;

в) прогресуючу бюрократизацію і корупцію державного апарату, що вимагає ефективного конституційного контролю?

2. Іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет (1883-1955) досить песимістично оцінював перспективи відносин у системі «держава-маси». Він стверджував, що маса жорстоко помиляється, коли вважає державу своїм «я». Держава, на його погляд, є ідентичною масі лише в тому сенсі, в якому «х» є ідентичним «у», оскільки ніхто з них не є «2». Держава неодмінно остаточно придушить соціальну самодіяль­ність, суспільство буде вимушене жити для держави, людина - для державної машини. Сама держава, будучи лише машиною, стан якої залежить від живої сили оточення, витягне із суспільства всі соки, захиріє і вмре іржавою смертю механізму. Як Ви вважаєте, чи має підґрунтя такий сумний прогноз, якщо врахувати:

а) фактичну ізоляцію мас від прийняття життєво важливих рішень;

б) функціональну непідконтрольність влади електорату;

в) психологічний бар'єр, що розділяє державну номенклатуру і соціальні низи?

3. В якій країні — мононаціональній чи багатонаціональній — федерація як форма державного устрою є більш ефективною і життєдійною?

4. Чи є поняття «республіка» універсальним, таким, що несе в собі політичний зміст, визначений Цицероном як справу і надбання народу? Якщо ні, то чому?

5. Чому конфедерація, як свідчить політична історія, є тимча­совим державним утворенням?

6. Які суб'єкти політики утворюють «стик» між власне політичною і неполітичною сферами суспільства?

7. Загальновідомою є передумовна база, яка обумовила виник­нення держав. Чи можуть ці передумови в модифікованому вигляді обумовити якусь нову політичну якість сучасних держав?

8. Правлячі партії - оплот держави, опозиційні ж партії примушують державу витрачати енергію на їх нейтралізацію, а

в ряді випадків і на придушення суперників-конкурентів. Що може мінімізувати це одвічне «зло»?

9. Чи є наступність між політикою Петра І, який здійснював курс на «озахіднення» Російської імперії, та політикою теперішньої генерації лідерів Росії та України, які роблять ставку на асиміляцію політико-економічних цінностей Заходу?

10. Громадянське суспільство формується в процесі перетворен­ня підданих і громадян, однією з характеристик яких є здатність робити власний політичний вибір. Яку роль у цьому процесі відіграє держава?

11. Російський філософ і логік А. Зінов'єв стверджує, що у світі виник новий соціальний феномен - «надсуспільство - друге суспільство», більш високого рівня по відношенню до існуючих країн світу. До нього залучені сотні мільйонів людей. Це своєрідна надбудова над людством. На погляд Зінов'єва, це «надсуспільство» є своєрідною метрополією світової імперії. Якщо взяти цю посилку за основу, то виходить, що в цієї метрополії має бути і своя політична столиця. Яка наддержава не лише претендує, але й реально демонструє якості такого глобального монстра? Який варіант відповіді є найбільш імовірним:

а) США як наддержава, яка поставила себе вище від ООН внаслідок вигідної політичної кон'юнктури;

б) «велика сімка» як колективний виконавчий союзник США;

в) транснаціональні корпорації - «другі уряди» своїх країн і повновладні господарі економічних механізмів планети;

г) наднаціональне єврейське лоббі, яке реалізує «єврейську змову» і бере активну участь в управлінні суспільством;

д) ООН як формальний штаб міждержавної політики?

12. Видатний політолог США М. Паренті називає Конституцію своєї країни «невмирущим документом», оскільки вона справно служить народу своєї країни за допомогою нових тлумачень і поправок. Чи можна сказати те ж саме про Конституцію України?

13. Чи можна прийняти ефективну Конституцію і жити за її нормами, якщо:

а) суспільство перебуває в кризі, що затягнулася, і в ньому переважають маргіналізовані верстви;

б) у суспільстві відсутня політична еліта, здатна відповідально нести тягар конституційної творчості;

в) у суспільстві переважає номенклатурна державна бюрократія;

г) у суспільстві утвердилась позаекономічна поляризація і різко відчувається дефіцит «середнього класу»?

14. Марксисти мріяли про відмирання держави, коли на місце «управління людьми прийде управління речами». Які обставини спростовують цю прекраснодушну утопію?

Терміни і поняття

Генезис держави - сукупність чинників, які обумовили виникнення і вдосконалення дер­жави.

Глобальне суспільство - всеохопна людська спільнота, яка складається з громадянського суспільства і держави.

Етатизація - одержавлення, домінаж публічноправових відносин над приватноправовими, інфільтрація держави в усі сфери життєдіяльності суспільства, підкорення суспільства державі.

Конституційна держава - облаштування держави шляхом свідомого управління і регулювання; характеризується юридичною окресленістю повноважень і сферою втручання в суспільне життя.

«Левіафан» - алегоричний образ держави-машини, держави-автомата (Т. Гоббс).

Органічна теорія держави - теорія, яка ґрунтується на проведенні аналогії між державою і біологічним організмом (Г. Спенсер).

Правова держава - держава, яка функціонує на визнанні пріоритету права і законності, це правління законів, а не людей.

Республіка - форма правління, яка реалізує і представляє інтереси народної більшості як верховного суб'єкта політики і влади; основна ознака республіки — представництво влади.

Соціальна держава - держава, яка усуває недоліки правової держави; утверджує в суспільстві фактичну соціальну спра­ведливість, формуючи сприятливе для кожного громадянина соціальне середовище.

Традиційна держава - держава, яка виникла стихійно, на основі звичаїв і норм, що сягають у давнину; традиційна держава пригнічує суспільство та індивіда, одержавлює всі прояви життє­діяльності людини.

Політика в рамках системного аналізу

Шляхтун

Розділ ІІІ. Інституціоналізовані форми політики.