9.2. Сучасні соціально-політичні ідеї та концепції

До цієї групи відносяться теорія постіндустріального суспіль­ства, теорія соціальної держави та альтернативні соціально-політичні течії.

Вважається, що термін «індустріальне суспільство» ввів у науковий обіг ще Анрі де Сен-Симон, але засновником кон­цепції індустріального суспільства по праву є французький філософ та соціолог Огюст Конт. Свого найвищого розвитку та визнання ця теорія досягла у 50 - 60 роки XX ст. після появи книги Уолта Ростоу «Стадії економічного росту» та лекцій Рай-мона Арона. Розвитком ідей цих авторів є концепція постінду­стріального суспільства та її новітня модифікація - теорія інформаційного суспільства, що їх розробляють - Д. Белл, 3. Бжезинський, Дж. Гелбрейт, А. Тоффлер та ін.

В основі концепції постіндустріального суспільства - прин­цип технологічного детермінізму: вирішальне значення в роз­витку суспільно-економічних структур належить змінам у тех­нічних і технологічних сторонах виробництва. На думку авторів цієї теорії, будь-які зміни техніко-технологічного порядку тягнуть за собою зміну соціальних структур та відносин. Доіндус-тріальне, індустріальне, постіндустріальне та інформаційне сус­пільство - це результати послідовних стадій технологічних змін у виробничих та інформаційних процесах.

У доіндустріальному суспільстві виробництво ґрунтується на доньютонівській науці й технології та на спрощених уявлен­нях про зовнішній світ. Таке виробництво - це натуральне гос­подарство. Соціальна структура у такому суспільстві має стано­во-ієрархічний характер, панують священики та землевласники. Головним регулятором суспільних відносин є традиція.

Для індустріального суспільства характерним є високий рівень розвитку промислового виробництва, що орієнтований на масовий випуск товарів тривалого використання (теле­візорів, автомобілів, пилососів тощо). Головним підґрунтям для переходу до індустріального суспільства вважається промисло­ва революція, що призвела до якісних технічних нововведень у виробництві та управлінні, які, в свою чергу, призвели до зміни характеру виробництва та перетворення всієї суспільної структури. У такому суспільстві виробництво повністю стає товарним, воно зорієнтоване на отримання максимальних при­бутків. Основа організації такого суспільства - капітал і праця, домінуюче місце у соціальній структурі займають капіталісти, банкіри, торговці. З'являється протиріччя між найманими робіт­никами та капіталістами.

При переході від традиційного суспільства до індустріаль­ного знищуються станові привілеї. Влада набуває централізо­ваного характеру, розвиваються демократичні форми правлін­ня і традиція поступається місцем закону.

Автори концепції постіндустріального суспільства стверд­жують, що в залежності від рівня розвитку техніки у суспільстві послідовно панують: спочатку сільське господарство, потім про­мисловість, а вже потім сфера послуг. Концепція постіндустрі­ального суспільства виходить з того, що на кожній із стадій економічного розвитку пануюче положення у суспільстві зай­мають певні соціальні групи. Це - священики та феодали у традиційному суспільстві, бізнесмени - в індустріальному, вчені

та фахівці, які надають послуги - у постіндустріальному. Кожній економічній стадії притаманні також свої специфічні соціальні інститути. У традиційному суспільстві - церква та армія, в індустріальному - промислово-фінансові корпорації, у постіндустріальному - університети та науково-дослідні уста­нови. При переході від індустріального суспільства до постіндустріального відбуваються істотні зміни в різних областях життя. В економіці відбувається перехід від товаровиробницької до обслуговуючої економіки, переваги питомої ваги сфери послуг над сферою виробництва. В соціальній структурі кла­совий розподіл поступається місцем професійному, при яко­му зберігається природна нерівність людей. У політичній сфері має місце розподіл на правлячу, технократичну еліту та ті маси населення, якими правлять. Автори концепції постінду-стріального суспільства не заперечують існування у такому суспільстві соціальних і політичних конфліктів, але вважають, що їх природа є зовсім іншою. Якщо в індустріальному суспільстві головний конфлікт пов'язаний із власністю, що зосереджена в руках капіталістів, то у постіндустріальному суспільстві він зумовлений змінами у змісті праці і виступає як конфлікт між знанням та некомпетентністю.

Істотним елементом теорії постіндустріального суспільства є ідеї, що відносяться до процесів розвитку світової спільноти. Головне місце серед них посідає ідея взаємозалежності народів, посилення інтеграційних тенденцій у світовому розвитку при наближенні до постіндустріальної стадії. Автори вважають, що у XXI ст. людству доведеться входити разом, незалежно від стартового майданчика, на якому знаходиться той або інший народ. А це передбачає нове політичне бачення світу.

Різновидом теорії постіндустріального суспільства є концеп­ція інформаційного суспільства. Інформаційна стадія розвитку суспільства характеризується тим, що значно підвищується інте­лектуалізація праці. Культура, освіта та охорона здоров'я втрача­ють своє традиційне призначення «невиробничої сфери» і транс­формуються в самостійну виробничу силу, що орієнтована на виробництво не тільки матеріальних благ, але й самої людини.

Одним з головних у концепції інформаційного суспільства є положення про посилення нематеріальної мотивації трудової діяльності людей у сучасній виробничій корпорації.

Вважається, що у розвинутих країнах Заходу такий мотив до праці як висока заробітна платня поступово відходить на дру­гий план, а на перший план виходять зміст праці, можливість самореалізації, перспективи професійного зростання, психологі­чний клімат у колективі та інші. Один з авторів цієї теорії Дж. Гелбрейт (книга «Нове індустріальне суспільство») вважає, що важливими мотивами в діяльності техноструктури є ототож­нення та пристосування, тобто добровільна заміна своїх цілей цілями організації та зв'язок з організацією для того, щоб приве­сти її цілі у відповідність із своїми. Це призводить до розвитку різних форм соціальної взаємодії та злагоди - солідаризм та фор­мування органічних людських спільнот - комунітаризм.

Доповнює теорії постіндустріального та інформаційного суспільства концепція соціальної держави. Термін «соціальна держава» увійшов у політичну та правову літературу після того, як у 1949 році в Конституцію ФРН був включений вислів «соціальна правова держава». Німецькі вчені прийшли до вис­новку, що уряд країни має здійснювати політику, спрямовану на забезпечення гідного людини рівня життя, задоволення ос­новних життєвих потреб усіх соціальних груп. Цей принцип поступово був розвинутий до концепції соціальної держави.

Соціальна держава покликана здійснювати політику, спря­мовану на забезпечення блага всіх своїх громадян, підтримку соціально слабких груп населення, ствердження у суспільстві соціальної справедливості. Разом із терміном «соціальна держа­ва» використовується термін «держава загального благоден­ства». Ці поняття використовуються для визначення одного і того ж явища - держави сучасного демократичного типу в умовах постіндустріального суспільства. Автором концепції такої держави вважається американський економіст Дж. Гелб­рейт. Ідея соціальної держави є конструктивною відповіддю на критику недосконалості держави ліберального типу, що не може забезпечити соціальні права та гідний рівень життя усім громадянам. Ця ідея виходить за межі давніх уявлень про зміст прав індивіда, які класичний лібералізм обмежував лише фор­мальним їх проголошенням та забезпеченням прав усіх грома­дян перед законом.

Згідно з сучасними уявленями, соціальна держава для до­сягнення своїх цілей має забезпечувати: конституційні гарантії громадянських, політичних, економічних і соціальних прав осо­бистості; багатоукладність економіки; поєднання планових і ринкових механізмів регулювання суспільного виробництва; доступні всім системи освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення; турботу влади про створення умов для зайнятості населення; державну підтримку незаможних категорій грома­дян; організацію боротьби із злочинністю та антисуспільними явищами; розробку та здійснення державних програм, спрямо­ваних на вирішення істотних соціальних проблем.

Більшість сучасних дослідників вважають, що концепція соціальної держави відбиває закономірність суспільних змін на індустріальній та постіндустріальній стадіях розвитку ви­робництва: трансформацію як західного, так і східного суспільств у напрямку взаємного наближення та взаємопро­никнення. У цій концепції синтезуються найкращі риси як класично-ліберальної, так і державно-соціалістичної моделей суспільного устрою. Можливо, тому практично у всіх країнах світу метою суспільного розвитку проголошується соціальне-демократичне суспільство.

Спроба вийти за межі традиційних ідеологічних систем та усвідомити нові суспільні проблеми з точки зору гуманізму виражена в формуванні сучасних альтернативних соціальних ідей. Носіями альтернативного світогляду є насамперед учасни­ки нових соціальних рухів. Наприклад, таких, як пацифізм, фемінізм та антиглобалізм.

Пацифізм (від лат. pacificus - миротворчий) - це не тільки світова громадська ліберально-демократична течія, яка сповідує пасивні методи збереження миру, вважає головним засобом запобігання війнам - засудження їх аморального, антигуманно­го характеру, але й один з напрямів антивоєнного руху, представники якого виступають проти будь-яких воєн, незалежно від того, який вони мають характер і мету.

Перші пацифістські організації, що ґрунтуються на вірі в можливість відвернення будь-якої війни силою переконання, виникли у першій половині XIX ст. (після наполеонівських воєн у Великобританії і США), але найбільшого поширення набули наприкінці XIX ст., залучивши до своїх лав досить ши­рокі кола громадськості.

На міжнародних конгресах пацифістів (у Брюсселі 1848 p., на Генеральній Асамблеї делегатів громадського миру в Турині 1898 р. тощо), висувалися вимога заборонити війни, здійснити загальне роззброєння, вирішувати суперечки, які виникають між державами, у міжнародних третейських судах.

Нова хвиля пацифізму почалася після другої світової війни. В умовах зростання мілітаризму це піднесення стало результа­том усвідомлення того факту, що нова світова війна-і застосу­вання ядерної зброї загрожує самому існуванню людства. Най­більшого розмаху пацифістський рух досяг у Західній Європі у 80-ті рр. ХХ ст.

Поширення наприкінці 80-х - на поч. 90-х pp. XX ст. «но­вого політичного мислення» та докорінні зміни у розкладі пол­ітичних сил на міжнародній арені після розпаду світової систе­ми соціалізму і СРСР дещо дезактивізували пацифістський рух. З 90-х років XX ст. спостерігається зближення його з масови­ми демократичними силами.

Внесок пацифізму в антивоєнну боротьбу миролюбних сил на Землі є досить значним. Завдяки урахуванню думки пред­ставників пацифістського руху, войовничі політики почасти утримуються приймати крайні, мілітаристські рішення.

Фемінізм (від лат. femina - жінка) - загальна назва руху жінок проти дискримінації за ознаками статі. Йдеться про одну з форм дискримінації - сексизм (англ-sex - пол), що має місце в культурі поряд з расизмом - дискримінацією за расовим етніч­ним принципом та ейджизмом (англ. age - вік) - дискриміна­цією за віком. Прихильники фемінізму вважають, що жінка зай­має у сучасному суспільстві залежне положення. Досить розповсюджена професійна дискримінація та сегрегація жінок (Новейший философский словарь. - Мн.: Интерсервис; Книж­ный Дом., 2001. - 1280 с).

Фемінізм не є систематичною, логічно пов'язаною єдиною ідеологією. У сучасній літературі можна зустріти не менше чо­тирьох інтерпретацій поняття «фемінізм». Перша з них вважає фемінізм цілісною теорією, що пов'язана з характером глобаль­ного пригнічення жінок та їх підкорення чоловікам. Друга вва­жає, що це соціополітична теорія та практика, яка спрямована на визволення всіх жінок від чоловічої переваги та експлуатації. Третя - розглядає фемінізм як соціальний рух, що поєднує у собі стратегічну конфронтацію з гендерно-класовою системою. І, нарешті, четверта інтерпретація бачить фемінізм як ідеологію, що знаходиться в діалектичному протиріччі з усіма жінконена­висницькими ідеологіями та діями.

Але, не зважаючи на різні підходи, в основі феміністських поглядів лежить загальне підґрунтя - розуміння культури захід­ного суспільства як патріархатної за своєю суттю та маску -линістські орієнтованої (від maskuline - чоловік).

Фемінізм вважає, що у сучасному суспільстві чоловіки до­мінують і ця домінанта є апеляцією до раціональності і нехту­ванням емоційністю, культом сили та агресії, пануванням вер­ховної влади та насильством над природою. Соціальні ролі індивідів у сучасному суспільстві - нерівні. Жінка, що є носієм та охоронцем загальнолюдських моральних цінностей та особливостей (етнографія розподіляє народи за особливо­стями приготування їжі та виховання дітей - традиційно жіночих турбот), у мускулинній культурі є вторинним буттям, або зовсім небуттям. «Людина» у такій культурі розуміється як «чоловік». Дуже довго жінка була виключена з суспільно­го життя і вважалась носієм якостей, протилежних чоловічім: ірраціональності, емоційності, чуттєвості. Традиційно сутність жінки визначалась через негативні характеристики. Вважа­лось, що жінка - неповноцінна та залежна істота, що стоїть нижче чоловіка і сенс життя жінки - служити чоловікові та бути йому корисною.

Засновницею фемінізму вважають Мері Волстоункрафт, яка у 1792 р. надрукувала в Лондоні кншу «Захист Прав Жінок». У цій книзі авторка вперше написала про необхідність включення в раціоналістичну культуру жіночого життєвого досвіду. Вона відмітила згубність системи жіночої освіти того часу і вважала, що чесноти людини мають оцінюватись незалежно від її статі. Дещо пізніше Герріет Мілль і Джон Мілль надрукували ряд есе, в яких обґрунтовували жіночу емансипацію. Вони вважали, що жінка -це людська істота, якій доступна раціональна думка, і вона заслу­говує таких самих природних прав, що і гарантовані чоловікові.

Цілі, сформульовані раннім ліберальним фемінізмом, акту­альні і зараз. Серед них - припинення правової, економічної та соціальної залежності від чоловіків; забезпечення свобод і мож­ливостей в отриманні та удосконаленні освіти; підтримка відкритого змагального функціонування економічного ринку та захист його від втручання; прискорення процесу модернізації; введення законів та інституцій, які гарантують рівність вибору та можливостей, що приводили б до покращення статусу жінки.

У жіночому русі прийнято виділяти два етапи. Перший етап продовжувався з середини XIX ст. до 1960-х років.. Жінки бороли­ся за рівні права і насамперед за виборчі права. З 20-х років XX ст. такі права були надані жінкам у багатьох країнах: у Фінляндії, Нор­вегії, Бельгії, Данії, Германії, Польщі, Канаді, США та ін. Досягнуті успіхи на деякий час загальмували розвиток фемінізму і тільки наприкінці 60-х - початку 70-х років XX ст. жіночий рух перейшов до нового етапу в своєму розвитку. Епіцентром «жшочого відрод­ження» стали США, де у цей час спостерігався активний демокра­тичний рух проти різних типів дискримінації. Жшочий рух набув різних форм, в ньому виділились три головні напрямки: лібераль­ний, радикальний і соціалістичний.

Ліберальний фемінізм орієнтується на досягнення рівності чоловіків і жінок без радикальної зміни патріархатної системи, але з переорієнтацією розподілу праці між статями. Радикальний фемінізм виборює новий суспільний порядок, в якому передба­чається відособлене існування жінок від чоловіків і від патріар-хатних структур суспільства. Соціалістичний фемінізм розглядає

жіночу тему з точки зору класового та расового панування, ра­зом з якими має буде зруйнована і статева дискримінація.

Об'єктивними засадами формування альтернативних соціаль­них ідей є необхідність вирішення комплексу взаємозумовлених проблем, які раніш не були предметом розгляду ідейно-політич­них концепцій. До них відносяться: нові економічні проблеми -продовження економічного зростання в нових умовах або відмо­ва від нього, пошук нових джерел енергії, розробка «м'яких» тех­нологій і визначення оптимального співвідношення між концен­трацією та децентралізацією виробництва; міжнародні -збереження миру та відмова від ядерної зброї, пошуки форм співіснування Заходу і Сходу та подолання нерівності між Північчю і Півдрієм; соціальні - досягнення нової суспільної зго­ди, що пов'язана із змінами у соціальному складі населення, за­безпечення рівноправ'я жінок, ліквідація безробіття; моральні -розкріпачення особистості, самореалізація та соціальна відпові­дальність; політичні - подальший розвиток і втілення демократич­них принципів, політичного плюралізму та демократії участі; куль­турні - формування контркультури.

Відомо, що більшість цих проблем існувала і раніше, але в 70-і роки XX ст. принципово змінились їх масштаби та гостро­та. Вони набули всесвітнього характеру і примусили теоретиків шукати відповіді на питання поза межами старих ідеологічних концепцій і постулатів.

Ідеологи альтернативних течій шукають відповіді на ці пи­тання не на традиційних шляхах, а у зміні оцінки перспектив розвитку суспільства.

Головним у концепціях альтернативного розвитку є поло­ження про вичерпаність і безперспективність індустріального суспільства. Цей висновок ґрунтується на усвідомленні того, що індустріальний розвиток призводить до концентрації та цент­ралізації виробництва, зрощення великого виробництва та дер­жави і утворення «мегамашини», що протиставляє себе індиві­дові. Теоретики альтернативних течій вважають, що сучасне суспільство не дає можливості особистості не тільки реалізува­ти себе, але й навіть усвідомити свої інтереси. На їх думку, і капіталізм, і соціалізм - це різновиди індустріального суспіль­ства, що орієнтуються тільки на економічне зростання та збільшення споживання.

Велике значення для альтернативних течій має ідея децен­тралізації влади. Крім того, вони вважають, що запобігти еко­логічній катастрофі можливо тільки, загальмувавши технологі­чний розвиток та відмовившись від економічного зростання.

Таким чином, сутність запропонованої альтернативи - сусп­ільство, метою якого є вільний розвиток особистості. А головне завдання сучасного етапу - подолання відчуження в економіці, політиці, культурі, приватному житті. Альтернативні політичні течії прагнуть урахувати не тільки всі досягнення цивілізації, але й небезпечні межі розвитку на шляху індустріалізму, мобілізу­вати не тільки розум, а й потенціал людських емоцій.

У сучасних умовах відбувається загально-цивілізаційний процес, який справляє величезний вплив на всі сфери людсь­кого буття - глобалізація (від англ. global - світовий, всесвітній). Антиглобалізм - це соціально-політична течія, що виступає проти глобалізації сучасного світу.

Глобалізація, на думку антиглобалістів, процес неоднозначний.

З одного боку, це об'єктивна інтернаціоналізація технологій і культур, з іншого - глобальний капітал, як особлива, історич­но конкретна форма цього процесу. Світовий антиглобалістсь-кий рух виступає не проти глобалізації як об'єктивного проце­су посилення взаємозалежності та взаємозв'язку всіх країн, а проти конкретної сучасної моделі глобалізації. Не проти відкри­того суспільства взагалі, а проти конкретного типу такого сус­пільства. Тому самі антиглобалісти називають себе альтергло-балістами, підкреслюючи альтернативність свого бачення розвитку майбутнього суспільства.

Альтерглобалісти згодні з тим, що на межі сторіч світ роз­вивається в умовах інтеграції технологій, економік та культу, і процес цей має об'єктивний характер. Але вони категорично не згодні з тим, що єдино можливою формою такого процесу є всевладність «глобальних гравців». Вони стверджують, що сьо­годні йдеться про глобальну гегемонію корпоративного капіта-

лу. Глобальна влада капіталу створює тотальний ринок як простір боротьби глобальних мереж. Вона не просто експлуа­тує найманих робітників, а цілком підкоряє їх особистість. Од­ночасно проходить монополізація ключових ресурсів розвитку та зростання глобального політичного і ідеологічного маніпулю­вання, інформаційний і культурний тиск. Але одночасно всі ці процеси створюють передумови для контрглобалізації та кон-тргегемонії і викликають до життя всебічну альтернативу інтер­національному відчуженню. Відчуження альтерглобалісти трак­тують як процес відриву людини як родової істоти від здійснення перетворень природи та суспільства у відповідності з законами їх розвитку. Вони вважають, що власні властивості та здібності людини перетворюються глобалізацією у світ зовнішніх, чужих і непідвласних йому сил. Альтерглобалістсь-кий рух пропонує солідарність, співробітництво та відпові­дальність як альтернативи відчуженню, організація руху здійснюється на засадах вільної асоціації та використовує ме­ханізми мережної, консенсусної та партисіпаторної демократії.

Учасники руху альтерглобалістів - різні суспільні об'єднан­ня: профспілки, жіночі, молодіжні, дитячі асоціації; гуманітарні та неурядові організації, наукові та освітні об'єднання тощо. Найбільш відома форма альтерглобалістського руху - протестні акції, що проводяться з початку 1999 року в місцях та під час проведення саммітів агентів глобалізації (ВТО, МВФ та ін.). Відмінними рисами таких акцій є: масовість, інтернаціональний характер, інтеркласовий склад учасників, представництво лю­дей різного віку та досить рівні долі чоловіків і жінок.

Один з головних напрямків діяльності альтерглобалістського руху - проведення всесвітніх соціальних форумів. У листопаді 2002 року у Флоренції пройшов перший Європейський соціаль­ний форум альтерглобалістів. У ньому взяли участь 59 тис. людей. А у демонстрації проти війни, що була проведена після фору­му, взяли участь біля мільйона громадян Європи.

У 2003 році пройшли Азіатський і Всесвітній соціальний Форум. Альтерглобалістський рух постійно розвивається та стає значною політичною силою.

Кирилюк

ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Україна є суверенна і незалежна Демократична, соціальна правова держава. Конституція України, cm. 1

На сучасному етапі розвитку державності в більшості країн світу на перший план висунулася проблема співвідношення громадянського суспільства та держави, зокрема, правової держави, їх взаємної залежності та взаємного впливу. Зрос-

тання інтересу до цієї проблеми викликане тим, що станов­лення правової держави, її функціонування й розвиток нерозрив­но пов'язані з формуванням і вдосконаленням громадянського суспільства. Обумовлена розвитком самого суспільства правова держава стала можливою лише як результат народження грома­дянського суспільства. Тому важливо з'ясувати сутність і взає­мозв'язок громадянського суспільства й правової держави.

Категорію громадянського суспільства вчені трактують, спираючись на наукову традицію, що йде від Дж. Локка, М. Монтеск'є, А. Токвілля, І. Канта, Ф. Гегеля. Певне місце вона посідала і в марксизмі. Концепція співвідношення гро­мадянського суспільства і держави розроблялась також укра­їнською політичною думкою. У найбільш розвинутій формі її представив В'ячеслав Липинський.

Сам термін "громадянське суспільство" вживається в широко­му і вузькому значеннях. У широкому значенні громадянське суспільство включає всю ту частину суспільства, яку не охоплює держава чи її структури, тобто все те, до чого "не доходять руки" держави. Воно виникає і видозмінюється в процесі природно-історичного розвитку як автономна, безпосередньо незалежна від держави сфера. Громадянське суспільство в широкому зна­ченні сумісне не тільки з демократією, але й з авторитаризмом, і лише тоталітаризм повністю або частково поглинає його полі­тичною владою.

Громадянське суспільство у вузькому, власному розумінні нерозривно пов'язане з правовою державою, вони не існують одне без одного. Громадянське суспільство представляє со­бою різноманіття взаємовідносин вільних і рівноправних ін­дивідів в умовах ринку і демократичної правової державності як неопосередкованих державою. Це сфера вільної гри при­ватних чи колективних інтересів та індивідуалізму, спонтан­ного самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян, яка захищається необхідними законами від прямого втручання й свавільної регламентації органами державної влади. Тобто, громадянське суспільство та правова держава ґрунтуються на суворому дотриманні законів, бо без надійної гарантії й захисту не можуть реалізувати права та свободи громадян.

Економічною основою громадянського суспільства є влас­ність в усій багатоманітності її форм, насамперед, приватна, кооперативна, асоційована, колективна тощо. Вона забезпе­чує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні по­літичної, ні соціальної свободи. Й чим розвинутіше громадянське суспільство, тим ефективніша соціальна захи­щеність індивіда, тим ширші його можливості для самореалі-зації в різних галузях життєдіяльності суспільства.

Громадянське суспільство передбачає і, насамперед, гаран­тує законом вільний вибір форм економічного й політичного буття людини, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, забезпечує сво­боду совісті. В такому суспільстві взагалі відсутня державна ідеологія. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних спра­вах. Тут держава та громадянин пов'язані взаємною відпові­дальністю за верховенство демократично прийнятих законів.

Громадянське суспільство — продукт буржуазної епохи і формувалося переважно знизу, спонтанно, як результат роз­кріпачення індивідів, їх перетворення із просто підданих держави у вільних громадян-власників, що мають власну гідність, і готові взяти на себе господарчу і політичну відпо­відальність.

' Громадянське суспільство має складну структуру, охоплює господарчі, економічні, сімейно-родинні, етнічні, релігійні і правові зв'язки, мораль, а також опосередковані державою політичні відносини між індивідами як первинними суб'єкта­ми влади, партіями, групами інтересів і т. д. В громадянсько­му суспільстві, на відміну від державних структур, переважають не вертикальні (підпорядкованість), а горизон­тальні зв'язки — відносини конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.

У сучасних умовах чітку грань між громадянським суспіль­ством і державою проводити стає все важче у зв'язку з тим, що держава все більше втручається в економіку та соціальні відносини. Однак, незважаючи на це, розподіл соціальної системи на громадянське суспільство і державу необхідний і потрібен насамперед для запобігання етатистським і тоталі­тарним тенденціям, своєчасного виявлення їх, забезпечення суверенітету народу щодо влади, свободи особи. Для постко­муністичних країн, зокрема, для України, формування грома­дянського суспільства — необхідна умова переходу до ринку і правової державності.

Розпочинати формування громадянського суспільства, при­родно, слід із власності, на ділі забезпечуючи можливість для утвердження та реалізації всіх її форм. А при цьому обов'яз­ково враховувати, що приватна власність має два боки. З од­ного боку, вона дає змогу людині, яка володіє власністю з надійним її захистом, набути економічної свободи, впевнено­сті в сучасному і майбутньому, гідно триматися перед будь-якою владою. В громадянському суспільстві, що ґрунтується на такій економічній основі й виступає як система, головною діючою особою є власник (співвласник) засобів виробництва або грошового капіталу, або акцій, або інформації, або просто робочої сили. Це свідчить про здатність приватної власності бути могутнім стимулом заінтересованої діяльності. З іншого боку, приватна власність позначена постійним прагненням самоприрощення, самопримноження, для чого нерідко вико­ристовуються будь-які засоби й методи, в тому числі крадіж­ки, насильства, війни... Саме цей бік приватної власності приніс людству неймовірні страждання та колосальні руйну­вання.

Тому формування громадянського суспільства в умовах сучас­ної України має спиратися на якнайповніше використання сві­тового досвіду, якнайефективнішу реалізацію прогресивної ролі приватної власності, функціонування демократичних політич­них інститутів, виключаючи будь-які суспільні сутички. Для цього в Україні є всі можливості, їх розумна реалізація вимагає: по-перше, законодавчого і реального затвердження рівних прав приватної, змішаної, акціонерної, кооперативної, колективної, державної власності, що передбачено Конституцією України; по-друге, гарантованого забезпечення всіх прав і свобод грома­дян та їх організацій; по-третє, створення правової держави, єдино спроможної захистити всі ці форми власності, всі права та свободи громадян, забезпечити цілісність країни та недотор­каність її кордонів, ефективний розвиток усебічних зв'язків з іншими державами та світовим співавторством.

Для встановлення повного народовладдя держава має бути підпорядкована суспільству, стати справжнім вираз­ником його інтересів, керуватися у своїй законодавчій діяльності загальнонародною волею.

Правова держава

Ціннісний сенс ідей правової держави полягає в утвердженні суверенності народу як джерела й суб'єкта влади, гарантованості його свободи, в підкоренні держави суспіль­ству, пануванні закону.

Ідея панування закону в житті народу, суспільства, держави має давні джерела. Вона зародилась як противага самовладдю й сваволі правителів. Іще Платон говорив, що бачить близьку загибель тієї держави, де закони не мають сили й перебувають

під чиєюсь владою. Розвиваючи цю думку, Арістотель підкре­слював: "Там, де відсутня влада закону, немає місця будь-якій формі державного ладу".

Передові представники буржуазної політичної думки (Ш. Монтеск'є у Франції, Дж. Локк в Англії та ін.) протиста­вили феодальній сваволі непорушність закону й тим самим зробили свій внесок у становлення теорії правової держави.

Демократичні мислителі України та Росії (Т. Г. Шевченко, І. Я. Франко, М. П. Драгоманов, О. М. Радищев, О. І. Герцен, М. Г. Чернишевський та ін.) піддали різкій критиці беззакон­ність царизму в Російській імперії, чим також сприяли розви­ткові теоретичних засад правової держави.

Філософська основа правової держави була розроблена ні­мецьким філософом І. Кантом. Він розглядав державу як об'єд­нання безлічі людей, які підкорюються правовим законам. Це вельми важливе положення для розуміння суті правової держа­ви. Адже право є одним із засобів закріплення та здійснення по­літичної влади й належить, в першу чергу, державі. Лише з допомогою норм права державна влада може набути загальності та обов'язковості, що забезпечує стабільність і динамізм політи­чних процесів. У зв'язку з цим, розбудовуючи правову державу, потрібно керуватися принаймні такими трьома основними принципами взаємозв'язку держави та права:

1. Першість і верховенство права. Це означає, що право є не­від'ємною власністю людини, нації, народу, воно ніким не надається й ніким не може бути відчужене.

2. Відповідність закону праву. Будь-який закон, прийнятий державою, має бути правовим. Право містить у собі сенс пра­вильного, справедливого. Коли справедливість дістає норма­тивне закріплення, вона стає законом. Отже, закон є лише юридичною формою права.

3. Формальна рівність. Право має бути визнане як рівний для всіх вимір свободи. Принцип нормальної рівності припускає лише одне — закріплення в законі однакових можливостей.

Узагальнюючи досвід виникнення і розвитку різних право­вих держав, можна виділити такі їх загальні ознаки:

1) наявність розвинутого громадянського суспільства;

2) обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, громадського порядку, створенням сприятли­вих правових умов для господарської діяльності;

3) світоглядний індивідуалізм, відповідальність кожного за власне благополуччя;

4) пріоритет прав людини над законами держави;

5) загальність права, його розповсюдження на всіх грома­дян, всі організації й установи, в тому числі органи державної влади;

6) суверенітет народу — тільки народ є джерелом влади, дер­жавний суверенітет носить представницький характер;

7) розподіл влад держави на законодавчу, виконавчу і судову, що включає також відмінність їх дій на основі процедур, які пе­редбачені конституцією, а також певне верховенство законодав­чої влади, конституційні рішення якої обов'язкові для всіх;

8) пріоритет у державному регулюванні відносин між грома­дянами, перевага методу заборони над методом дозволу між громадянами і державою: "Дозволено все, що не заборонено законом". Метод дозволу застосовується тільки стосовно дер­жави, яка зобов'язана діяти в межах дозволеного — формаль­но зафіксованих повноважень;

9) свобода і права людей — єдине обмеження свободи інди­віда. Правова держава не створює абсолютної свободи індиві­да. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших;

10) визначальна роль суду полягає у розв'язанні всіх спірних питань, підконтрольності йому кожного громадянина та інс­титуцій, можливості оскаржити в судовому порядку неправо­мірні дії державних органів і посадових осіб, самостійності і незалежності судової влади від органів державного управління і різних політичних сил;

11) відповідність законодавства нормам міжнародного права.

Соціальна держава

Утвердження правової держави є важ­ливою віхою в розвитку свободи інди­віда та суспільства. її творці вважали,

що забезпечення кожному негативної свободи (тобто свободи без обмежень) і заохочення конкуренції будуть корисні всім, зроблять приватну власність доступною для кожного, максима-лізують індивідуальну відповідальність та ініціативу, що в свою чергу сприятиме всезагальному благополуччю. Однак цього не сталось. Проголошені в правових державах індивідуальна свобо­да, рівноправ'я і невтручання держави в справи індивіда не за­шкодили монополізації економіки з її періодичними кризами, жорстокої експлуатації, загостренню соціальної нерівності і кла­сової боротьби. Глибока фактична нерівність знецінила рівно­правність громадян, перетворила можливість використання конституційних прав у привілей заможних класів. Конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави в її класичному ліберальному варіанті, а також на нев­далу спробу адміністративного соціалізму забезпечити кожно­му матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність стали теорія і практика соціальної держави.

Соціальна держава — це держава, яка бере на себе відпові­дальність за кожного громадянина і прагне забезпечити кож­ному гідні умови існування (життя), соціальний захист, співучасть в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакові життєві шанси та можливості для самореалізації осо­бистості в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної спра­ведливості.

Вона стирає майнову та іншу соціальну нерівність — допо­магає слабким, недієздатним та знедоленим, піклується про надання кожному роботи або якогось джерела існування, про збереження миру і спокою в суспільстві, формування сприят­ливого для людини життєвого простору.

Витоки соціальної держави виходять із соціальної політики, яка зародилася в далекому минулому. Ще в стародавні часи багато правителів дбали про найбільш злиденних громадян, про надання плебсу "хліба і видовищ". Індустріалізація, урба­нізація та індивідуалізація суспільства, безконтрольний розви­ток капіталізму зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні суперечності і класову бо­ротьбу. Розв'язання цієї проблеми вимагало певного розши­рення об'єктів соціальної політики і перетворення її в один із провідних напрямів діяльності держави.

Унаслідок цього в 60-х роках XX ст. і виникли соціальні держави. Необхідною матеріальною передумовою їх став ви­сокий рівень розвитку провідних країн Заходу, що дозволило забезпечити кожному достатній прожитковий рівень.

Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Це пе­рерозподіл національного доходу на користь менш забезпече­них прошарків населення, політика зайнятості й охорони прав працівника на підприємстві, соціальне страхування, під­тримка сім'ї і материнства, турбота про безробітних, старих, молоді, розвиток доступної для всіх освіти, культури і т. д.

Політичні права людини доповнюються соціальними права­ми, що передбачають надання всім членам суспільства мінімуму матеріальних благ, який прийнятий в даному суспільстві. Вво­диться принцип соціальної відповідальності як приватних кор­порацій, так і держави.

Соціальні програми стали невід'ємною частиною політики держави. Більш того, держава набуває форми держави добро­буту, держави достатку. На цій основі відбувається розширен­ня функцій держави, які доповнюють і нерідко заміняють функції громадянського суспільства.

Прикладом соціальної держави є країни соціал-демократич­ної орієнтації, де при владі, як правило, перебувають пред­ставники цих партій (Швеція, Норвегія і т. д.)

Співвідношення соціального і правового принципів

Між правовим і соціальним принци­пами державного устрою існують як єдність, так і протиріччя. їх єдність полягає в тому, що вони покликані забезпечити благо індивіда, благо громадянина. Перший — фізичну безпеку громадян щодо влади і один одного, індиві­дуальну свободу й основоположні, головним чином, грома­дянські і політичні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання та гарантій проти сваволі для кожного. Суперечності між ними полягають у тому, що правова держава за своєю суттю не повинна втручатися в пи­тання розподілу соціального багатства, забезпечення матері­альних і культурних потреб громадян.

Соціальна ж держава безпосередньо турбується про це, хоча і прагне не підривати головні устої ринкового господарства, такі як приватна власність, конкуренція, підприємливість, ін­дивідуальна відповідальність і т. п.

Німецькі політологи (зокрема, Є. Френкель та ін.) розроби­ли концепцію "соціально-правової держави", яка покликана знайти міру оптимального поєднання правового і соціального принципів.

Основні принципи соціально-правової держави:

— можуть видаватися лише такі закони, які відповідають змістові прав, що закріплені в Основному Законі;

— збереження принципів правової держави підлягає пере­вірці судом; закони мають безумовно виконуватися на прак­тиці;

— визнання принципу "правової держави" не може бути ви­користане з політичною вигодою для будь-якої соціальної чи економічної доктрини, що слугує будь-чиїм інтересам;

— ідеї "правової держави" стосуються не лише сфери відно­син індивіда й публічної влади, а й відносин людства та соці­альних властей.

Концепція соціально-правової держави дістала широкий міжнародний резонанс завдяки практичному застосуванню форму­ли "соціальна держава — держава загального благоденства", де головний акцент робиться на функції держави, що полягає в наданні та забезпеченні соціально-економічних благ.

Водночас інші німецькі політологи зазначали, що принципи соціальної держави вступають у суперечність із принципами правової держави. Зокрема, ще М. Вебер вважав, що "правова держава ґрунтується на автономії й відповідальності індиві­да за свою долю, а соціальна держава позбавляє індивіда того й іншого, інтегрує його в систему задоволення колективних потреб". Перша грунтується на свободі індивіда, свободі еко­номіки й культури, друга — на зрівнялівці. Таким чином, за М. Вебером, виявляється, що соціальна й правова держава — суть взаємовиключні поняття.

Проте суспільно-політична практика вносить суттєві корек­тиви в різноманітні теорії та концепції. В реальному житті іс­нує певний зв'язок між правовою та соціальною державою, який виявляється, насамперед, у тому, що вихідним пунктом обох концепцій, їх основною категорією є індивід, вільний громадянин. Якщо правова держава ставить за мету захистити свободу й права індивіда, то соціальна держава покликана за­безпечити йому гідне існування.

За діючою Конституцією (ст. 1) Україна проголошується де­мократичною, правовою, соціальною державою.

Досвід цивілізованих країн вчить, що основи правової та со­ціальної держави мають розумно поєднуватися, не допускаю­чи однобічності ні в автономії та свободах індивідів, ні в гарантованому задоволенні потреб.

Звернімо увагу на досвід Швеції, де сформувалися грома­дянське суспільство та соціально-правова держава: 90 % усієї шведської промисловості становить приватний сектор, 75 % сільськогосподарської продукції проходить через закупівельні, переробні й торговельні кооперативи. З кооперативним рухом у Швеції пов'язані дві третини сімей. Приватновласницька основа господарства добре уживається з суспільною формою перерозподілу, адже на зарплату й інші виплати (суспільні фонди споживання) припадає 70 % валового продукту, капі­талу залишається 30 %. Безплатна освіта; дешева медична до­помога, що субсидується державою, доступна для всіх прошарків населення; п'ятиденна оплачувана відпустка; по­над 45 м житлової площі й майже по дві кімнати на одну людину; більш як 400 автомобілів, 390 телевізорів, 590 телефо­нів на 1000 мешканців — це лише деякі показники матеріаль-

ного становища шведів. У цій країні існує практично повна зайнятість населення — менш як 2 % безробітних (а таким вважається той, хто не зміг влаштуватися на роботу протягом п'яти днів), яким встановлено велику суму допомоги.

Але за цих загалом високих показників у Швеції наприкін­ці 80-х — на початку 90-х років виявилося певне перебільшен­ня ролі гарантованого задоволення колективних потреб, "перекіс" у бік соціальної держави. Це призвело до зниження заінтересованості частини населення Швеції у високопро­дуктивній, ефективній праці, позначилося на економічних і соціальних показниках. Саме тому соціал-демократичний уряд Швеції змушений був піти у відставку, поступившись місцем буржуазно-ліберальним і центристським партіям.

Тенденція розвитку держави на рубежі XX cm.

Правовий та соціальний етапи не об­межують подальший розвиток держа­ви. Деякі політологи вважають, що су­часні демократичні держави вступають у нову — екологічну стадію. Для неї характерно висуван­ня на перший план забезпечення екологічної безпеки і еколо­гічних (екзистенційних) прав особи, виживання її та всього людства. В нових умовах держава разом з громадськістю по­кликана запобігти ядерній та екологічній катастрофі, налаго­дити адаптивний, такий, що підтримує екологічну рівновагу, спосіб життя.

У розвиткові сучасних держав є дві тенденції. Перша з них — дестатистська — полягає в активізації громадянського сус­пільства, його контролю над державою, розширення впливу на нього політичних партій і груп інтересів, децентралізації окремих функцій держави, посилення в діяльності окремих його органів самоуправлінських начал.

Друга тенденція — етатистська — проявляється в підвищенні ролі держави як регулятивного та інтеграційного інструменту суспільства. Сучасна держава активно втручається в економіч­ні, соціальні та інформаційні процеси. За допомогою подат­ків, швестицшної, кредитної та іншої політики вона стимулює розвиток виробництва, усуває диспропорції в еко­номіці. Все більш істотну роль в її діяльності займає розроб­лення стратегії і планування суспільного розвитку. Одночасно в державній діяльності помітно скорочується застосування примусу.

Ще важливішу роль відіграє держава в перехідні етапи сус­пільного розвитку, як це має місце в Україні та інших нових

незалежних країнах. Тут держава є головним знаряддям ре­формування та трансформації суспільства, підтримання ста­більності і порядку. При цьому вона самостійно змінюється, набуває нових форм організації.

Основні фактори побудови правової, соціальної держави в Україні

Що ж необхідно для формування де­мократичної, соціальної, правової дер­жави в Україні?

По-перше, забезпечення справжнього демократизму й відкритості нормотворчих функцій представницьких органів усіх рівнів, їх вла­сної надійної фінансової та матеріальної бази.

По-друге, щорічні звіти про діяльність виконавчо-розпоряд­чих органів перед представницькими органами, громадський контроль за діяльністю виконавчих органів влади.

По-третє, гарантовані Конституцією незалежність суду й прокуратури, підвищення їх статусу в суспільстві, вдоскона­лення процесуального законодавства, суворе дотримання презумпції невинності, норм правосуддя та права на захист.

По-четверте, створення динамічного, відданого справі на­роду, сучасного державного апарату, що формується на конку­рентній основі за широкої гласності й цілком підконтрольний представницьким органам і народові.

По-п'яте, формування громадянського суспільства на суча­сній економічній і політичній основі, забезпечення ефектив­ного функціонування всіх його організацій та асоціацій (пар­тій, рухів, об'єднань), змішана система виборів.

Отже, громадянське суспільство та правова держава тісно пов'язані між собою. Чим розвинутіше громадянське суспіль­ство, тим ефективніший соціальний захист індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних сферах життєдіяльності суспільства. А це, в свою чергу, випливає зі ступеня регламентації державою суспільного життя. Характер взаємодії держави та громадянського суспільства визначає не лише правову соціальну захищеність особи, а й рівень розви­тку самого громадянського суспільства, його гуманістичну спрямованість, демократизм, що передбачає, відповідно, роз-винутість соціальних рухів, територіальних спільнот, культур­них національних товариств і т. п.

ПОЛІТИКА І ПРАВО

Справедливість має місце в політичному житті, тому що весь устрій політичного співжиття утримується правом.

Арістотель, "Політика"

У теоретичній літературі традиційно співіснують дві точки зору на проблему співвідношення політики і права. Одні вчені підкреслюють глибокий і нерозривний зв'язок права з політи­кою, бо, як система норм, право регулює поведінку людей че­рез механізм державної влади. Інші акцентують увагу на зв'язках права не з політикою, а з мораллю.

Політика — це складне суспільне явище і водночас важлива сфера людської діяльності. Вона формується під впливом різ­номанітних економічних, соціальних, національних, культур­них та інших факторів, у свою чергу активно впливає на них, обумовлюючи суспільний розвиток.

Основний зміст політики — це питання про завоювання і реалізацію політичної (державної) влади. Політична влада як феномен соціальної дійсності об'єктивується перш за все в державі, а також у праві. Держава і право — два взаємопов'я­зані аспекти політичної влади, основні форми її прояву в су­спільстві.

Разом з тим, активно взаємодіючи, політика і право мають свою власну лінію розвитку, складну своєрідну внутрішню динаміку.

ПРАВО ЯК ОСОБЛИВИЙ ВИД СОЦІАЛЬНИХ НОРМ

Право — це особливий вид соціальних норм. Воно завжди виступає як правило (норма) поведінки людей у суспільстві. Право, на відміну від інших соціальних норм, норм моралі, норм громадських організацій, релігійних норм, має свою специфіку. Важливим є те, що держава встановлює і санкціо­нує право. Право виражає загальнолюдські інтереси, певні со­ціальні устремління і бажання більшості населення, закріп­лює права та свободи громадян. Властивістю права є те, що воно не лише виражає, а й охороняє та захищає як ці загаль­нолюдські цінності, так і інші проголошені ним права й обо­в'язки людей. Такі регулятивні функції права забезпечуються силою державного примусу. Справа в тому, що встановлені державною владою правила поведінки є обов'язковими для всіх людей, котрі проживають на території держави. Поза пра­вом, виконанням його приписів не може залишитися ніхто. Сила державного примусу виражає суть права, становить не­обхідну ознаку його норм, входить до складу правової норми з моменту її проголошення.

Право об'єднує суспільство, людей у державі тим, що вони під­корені одним і тим самим вимогам права, між ними складаються відповідні даному праву правові відносини. Правові відносини можуть існувати між людьми однієї держави на основі загального для них права. Цим право створює певну систему суспільних зв'язків людей, установ, організацій, громадських об'єднань на основі діючих правових норм; створюється внутрішньодержавна узгоджена цілісність, відповідна єдність держави і людей, що живуть у її межах.

Правові правила (норми) пов'язані між собою своєю суттю, державним санкціонуванням, силою державного примусу, що забезпечує їх виконання, а також гуманістичною метою і зав­даннями функціонування. Вони створюють єдину правову си­стему, що діє в державі. Отже, право — це впорядкована система норм, установлених або санкціонованих державою, у цьому його сутнісна особливість.

Властивим праву є те, що воно формулює правила поведін­ки у вигляді прав і обов'язків. Формальна, або юридична, ви­значеність правил полягає в тому, що вони:

— встановлюються державою відповідно до існуючих вимог;

— офіційно оприлюднюються;

— визначається час їх вступу в законну силу;

— зазначаються територія, на якій вони будуть діяти, та ко­ло осіб, на яких розповсюджується їх дія.

У зв'язку з цим необхідно звернути увагу на суть і роль право­вих відносин у суспільстві і, зокрема, на такий аспект, як винят­ково важливе значення правових обов'язків, що проявляються в процесі функціонування права, виконання його норм. При спів­відношенні між правами й обов'язками головну роль виконують обов'язки, адже від рівня виконання обов'язків залежить рівень прав. Права однієї особи залежать від виконання обов'язків ін­шою особою. Стан невиконання обов'язків руйнує всю систему прав громадян. А це означає, що право фактично перестає функціонувати, приносити позитивні наслідки. Ось чому в юри­дичних обов'язках вбачають ядро правових правил поведінки (норм), ядро діючої правової системи.

Право завжди має визначені офіційні форми зовнішнього вираження: закон, указ, декрет, постанова, розпорядження тощо. Вони мають чинність у часі і просторі.

Право можливе лише як національна система норм, тому воно може бути українське, німецьке, французьке і т. д. У ко­жній правовій системі відображаються історичні традиції та національні звичаї, умови та можливості життя нації. Однак національний дух права не означає, що дана правова система замикається у межах інтелектуальних можливостей лише од­нієї нації. При розробленні будь-якого національного права використовуються кращі надбання світової правотворчої практики.

Важливість і роль права яскраво проявляються у правовій державі. У ній виступає пануюча над державою і суспільством

система правил поведінки. Верховенство права у всіх сферах суспільного життя є гарантом прав і свобод громадян, захисту їх власності, честі і гідності. Верховенство права забезпечуєть­ся чітким розподілом державної влади на законодавчу, вико­навчу та судову, а також незмінністю їх самостійності у процесі функціонування.

Ми розглянули особливості внутрішньодержавного права. Разом з тим, право встановлює правила міждержавних відно­син і виступає як міжнародне право. Це врегульований поря­док правових відносин між державами, що виражає їх взаємне погодження. Створюється воно міжнародними організаціями держав, наприклад, Організацією Об'єднаних Націй, до якої входить Україна разом з іншими державами світу. Відповідні норми міжнародного права зобов'язані виконувати держави — члени цієї організації. Відомі інші міжнародні організації, їх міжнародних правил повинні дотримуватися не всі держа­ви, а лише держави, які є членами відповідних організацій.

Отже, право — це специфічна система загальнообов'язкових правил поведінки (норм), встановлених чи санкціонованих державою, які регулюють дії, поведінку і відносини людей, їх груп, державних і громадських органів, організацій та установ з метою захисту прав, свобод і власності громадян, встанов­лення цивілізованого правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави і громадянського суспільства.

В юридичній літературі прийнято розрізняти об'єктивне і су­б'єктивне право. Об'єктивне право — це діюче в державі право. Воно діє як загальна об'єктивна закономірність необхідності ре­гулювання суспільних відносин людей. Людина сприймає право як об'єктивну вимогу, що не залежить від її волі і бажання. Право сприймається особою як об'єктивна реальність, об'єк­тивна вимога додержання певних правил поведінки. Ці правила виконуються тому, що вони для особи є фактом об'єктивним, що відображає її потреби, інтереси, сподівання. Дотримання правових норм, отже, забезпечується не тільки примусовою си­лою держави, а й свідомістю її громадян.

Суб'єктивне право — це закріплені правом певні юридичні можливості особи. Володіючи суб'єктивним правом, особа набуває таких можливостей (свобод):

— самій чинити певні активні дії (право на свої дії);

— вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій (право на чужі дії);

— звертатися до держави за захистом, примусовим забезпе­ченням свого юридичного права (право на дії держави).

Отже, суб'єктивне право набувається особою внаслідок дії об'єктивного права, яке закріплює за нею певні юридичні мо­жливості, а держава гарантує, що дії особи стосовно реалізації наданих їй правових можливостей будуть перебувати під її за­хистом. Суб'єктивне право виглядає як правова можливість, яку особа може реалізувати, а може і не реалізувати, якщо на­дані їй об'єктивним правом можливості або невигідні, або не­потрібні.

Поділ права на об'єктивне і суб'єктивне має не лише теоре­тичне, а й важливе практичне значення. Воно проявляється у виконанні та реалізації правових відносин.

Правові відносини — це суспільні відносини, урегульовані правом, що виражаються у взаємних правах й обов'язках су­б'єктів — учасників цих конкретних відносин. Специфічна особливість їх полягає в тому, що вони завжди виступають як відносини між конкретними людьми і характеризуються суво­рою визначеністю взаємної поведінки їх учасників, тобто вза­ємних прав і обов'язків. Відповідним правам одного суб'єкта правовідносин повинні суворо відповідати обов'язки іншого суб'єкта цих відносин.

Діюче в державі право пов'язане із правосвідомістю. Норми права створюються людьми на основі їх знань. Адресуються норми права також до свідомості людей. Отже, творення і здійснення права повинні усвідомлюватися. Правосвідомість можна визначити як сукупність правових поглядів, що вира­жають ставлення людей до права, його мети, завдань, спосо­бів і методів регулювання, до оцінки правомірності його норм та уявлень про майбутню правову систему і окремі її норми. Правосвідомість впливає на процес державотворення, на реа­лізацію права та виконання його приписів, на формування правової держави, створення цивілізованого правопорядку в країні.

Правосвідомість піднімає громадянина на вищий щабель політичної та правової культури. Правова культура — це сис­тема правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відбивають у правовій фор­мі стан свободи особи, інші важливі соціальні цінності. В структурі правової культури важливе місце займає рівень зас­воєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права), рівень оволодіння ними і практичного впровадження у правову діяльність. Правова культура відбиває стан закон­ності і правопорядку, рівень правосвідомості. Критерій право-

вої культури — це міра активності суб'єкта права у правовій сфері, добровільність виконання вимог правових норм, реаль­ність прав і свобод громадян.

ЗВ'ЯЗОК ПОЛІТИКИ І ПРАВА

Політика впливає на функціонування всього суспільства. Важливими напрямами впливу політики на суспільство є:

— підтримка і зміцнення цілісності суспільства як складної диференційованої соціальної системи, забезпечення громад­ського порядку і організованості;

— вироблення мети розвитку суспільства, організація насе­лення і мобілізація ресурсів на їх здійснення;

— авторитетний розподіл цінностей і благ у суспільстві та ін. Це свідчить про глибоке проникнення політики в суспіль­ство, поширення її на різноманітні соціальні явища.

Щоб її реалізувати, багато принципових настанов і положень повинні набути силу закону, одержати розвиток і конкретиза­цію в правових актах. За допомогою права політика держави стає нормою життя суспільства, обов'язковим правилом, що підтримується силою держави. Отже, право — ефективний, гнучкий інструмент політики. Як вираження державної волі, що спирається на примусову силу держави, право завжди має полі­тичний зміст, виступає однією з форм політики, є нормативним вираженням політики.

Принципові політичні настанови зафіксовані в Конституції України, яка є важливим політико-правовим документом до­вготермінової дії. Конституція закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої насамперед на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вона заклала серйозні підвалини для розвитку і зміцнення демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя, здоро­в'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються най­вищою соціальною цінністю.

Конституційною основою зовнішньої політики є забезпе­чення її національних інтересів і безпеки шляхом підтриман­ня мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принци­пами і нормами міжнародного права, основним джерелом яких є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких на­дана Верховною Радою України.

Крім політичного значення, нова Конституція України має надзвичайно велику юридичну цінність як правовий акт. Це Основний Закон держави, який має найвищу юридичну силу.

Всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй. А це означає, що Консти­туція є основним джерелом нашого законодавства, яке розра­ховане на тривалий період, є основою подальшого розвитку правової системи в цілому.

Правові норми, які відображають політичні настанови, ціле­спрямовано формують сфери суспільного життя, що їх вони регулюють, приводять у відповідність з політикою держави.

Разом з тим, політика і право у своїй взаємодії відіграють неоднакову роль. Політика виступає більш рухомою й актив­ною частиною надбудови суспільства. Вона органічно пов'я­зана з економічним базисом і тому швидше, чутливіше реагує на зміни, які там відбуваються. У той же час політика і право не автоматично реагують на зміни в економіці, вони виступа­ють як саморегулюючі системи.

Політика, втілившись у право, уже не тільки самостійно, а й за допомогою правових засобів справляє зворотний вплив на матеріальне життя суспільства. Саме в такому розумінні право є опосередкованою ланкою між політикою й економікою. За допомогою права досягається мета політики в її впливі на економіку. Будучи державним вираженням волі народу, право спрямовує поведінку людей на розв'язання тих завдань, які висуває розвиток економіки.

Зауважимо, що між політикою і правом існують і певні су­перечності, які по-різному проявляються в умовах панування різних політичних режимів. Наприклад, в умовах тоталітарно­го режиму правління різко зростає першість політики, політи­чних закладів, що приводить до заперечення законності, до розширення неврегульованої діяльності державних органів. Різко збільшується обсяг їх протизаконної діяльності, особли­во карального військово-поліцейського апарату, органів, які підмінюють суд і слідство (комісії з розслідування і т. п.). Зро­стає число нормативних актів фактично неконституційного характеру. Закон як правова форма перетворюється в юриди-зоване беззаконня. Відверто репресивна діяльність виконавчої влади підкріплюється довільним тлумаченням закону з боку судових інстанцій, приймаються рішення, які суперечать бук­ві і духу закону.

В умовах демократичного режиму правління, коли закони суспільного розвитку ефективно використовуються для вдос­коналення всіх сфер життя суспільства, створюються умови для своєчасного виявлення і послідовного усунення супереч­ностей між політикою і правом.

Як вже зазначалося, політика охоплює своїм впливом всі сфери суспільного життя, виступає як широка система перс­пективних і близьких цілей, шляхів, форм і методів боротьби за їх здійснення. Свідченням цього є різні напрями політики: економічна, соціальна, аграрна, політика в галузі освіти, нау­ки, культури, технічна політика, зовнішня політика і т. д.

Ускладнення правової сфери життя суспільства, підвищення ролі права і законності закономірно веде до вичленення в си­стемі політики такого елементу, як правова (юридична) полі­тика. Правова політика є невід'ємною частиною державної політики, в якій очевидно проявляються взаємовідносини рі­зних соціальних інститутів, груп з приводу їх участі в законо­творчості, зміцненні правопорядку, організації діяльності юридичних служб, розвитку правосвідомості та в інших галу­зях правового життя суспільства. Вливаючись у загальне русло демократизації українського суспільства, правова політика сприяє зміцненню його організованості.

Правова політика реалізується в трьох основних напрямах діяльності держави: у правотворчості, застосуванні права, роз­витку правосвідомості і правової культури громадян. Вона ле­жить в основі створення нових правових норм, діяльності правозастосовчих органів, а також закладів, які ведуть роботу з правового виховання.

В юридичній літературі зміст правової політики як важли­вий науковий і практичний напрям діяльності держави та її органів розглядається як:

— визначення видів суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню;

— визначення методів правового регулювання відповідних видів суспільних відносин;

— планування основних напрямів законодавчої діяльності на поточну і довготермінову перспективу;

— розроблення оптимальних систем організації правотвор-чої і правозастосувальної діяльності державних органів;

— визначення основних форм, методів правового виховання населення, підвищення його правової культури.

ПРАВО ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКИ

Будучи обумовленим політикою, право активно і цілеспря­мовано впливає на політичний державний розвиток, визначає процес прийняття політичних рішень.

Активний вплив права на політику прослідковується у пев­них напрямах. Такі основні елементи політики, як організація

державної влади, основні форми і методи її функціонування та реалізації одержують закріплення в Конституції, інших за­конодавчих актах. Правове опосередкування елементів полі­тики — важливий напрям подальшого впорядкування, впровадження організуючих засад у життя суспільства.

У Конституції закріплено основи внутрішньої і зовнішньої політики в їх єдності, встановлено межі і форми здійснення політики державними органами й посадовими особами, що, у свою чергу, надає політиці певної визначеності, нормативно­сті, загальнообов'язковості, забезпеченості державно-право­вими засобами. Все це, безумовно, посилює зворотний вплив права на політику.

Політика тісно пов'язана з правом, а отже, проникнута тур­ботою про стійкість, стабільність права як важливого фактора і передумови своєї власної життєздатності. Нормальним і природним ставленням політики до права є намагання зміц­нювати й удосконалювати правову систему як свою важливу першооснову, не вступати з нею в суперечки і конфлікти, а послідовно забезпечувати неухильне виконання правових на­станов. Звідси — зростання політичного значення принципу законності, який стає важливим елементом не тільки право­порядку, а й політики. У цьому проявляється процес збли­ження політики й права. Правотворчість, посилення ролі права, принципи законності виступають важливими засобами підвищення дієвості й авторитету політики. Є підстави вважа­ти, що в праві немов кодифікується політична культура.

Взаємодія політики й права, їх глибоке взаємопроникнення справляють значний вплив на одночасні процеси правового й політичного розвитку. Поруч з функцією забезпечення, впро­вадження і захисту політики з використанням засобів примусу й переконання, в праві посилюється також функція інформа­ції, організації і техніки доведення політики до народу й практичної її реалізації.

Разом з тим треба мати на увазі, що не кожний правовий акт чи норма мають яскраво виражений політичний зміст. Справа в тому, що не всі правові норми и акти випливають з політики, безпосередньо виводяться з неї. В основі видання багатьох актів лежать закономірності і соціальні реальності ін­шого характеру. Це розвиток і конкретні зміни правової сфе­ри життя й інші причини, які мають відносну незалежність від політики. Хоча, звичайно, важко виділити в праві ділянки, які повністю нейтральні щодо політики.

Право, опосередковуючи важливі елементи політики, утворює її правову основу. Правова основа політики — це і є те загальне, що однаковою мірою належить як політиці, так і праву.

Правову основу політики необхідно відрізняти від правової політики — тієї органічної частини політики, в якій офіційна доктрина з питань стратегії розвитку правової надбудови з'єд­нується з практичною діяльністю щодо її реалізації. Наведене зовсім не означає, що політика зводиться до права або право має першість перед політикою. Мова йде про інше: про взає­модію внутрішньо єдиних явищ, де перше обумовлює друге, а друге в міру свого розвитку й посилення служить подальшому утвердженню першого. Причому, що надійніша і міцніша правова основа політики, то глибше політика пронизує сус­пільство, то ефективніший її вплив на суспільну практику.

Вказуючи на повну зв'язаність політичного розвитку діючим правом, необхідно мати на увазі, що вона корениться в об'єк­тивних закономірностях суспільного розвитку, адже право впливає на політику перш за все як відображення, провідник об'єктивних матеріальних та ідеологічних сил. І якщо політи­ка не повною мірою враховує "фактор права", то це може призвести до порушення функціонування необхідного право­порядку. Правопорядок — це режим (стан) упорядкованості, організованості суспільних відносин, який складається за умов законності.

Науковий характер правотворчої діяльності посилює "по­в'язаність" політики правом. Чим адекватніше відображаються в праві об'єктивні потреби суспільного розвитку, тим біль­шою мірою впливає воно на політику, формує політичний процес, визначає політичний розвиток. Завдяки цьому ефек­тивно функціонують політичні інститути, активно і цілеспря­мовано відбувається процес осягання розумом об'єктивних закономірностей розвитку суспільства і всебічного відобра­ження їх у практичній діяльності.

Пов'язаність політики, політичної діяльності правовими приписами зберігається доти, доки діють самі ці приписи. Як тільки визріли умови й усвідомлена необхідність зміни право­вих підвалин, в тому числі і під впливом політики, ці устої змінюються. Політика, справляючи вплив на дійсність, пере­творюючи її, виступає важливим фактором створення нових правових норм проведення в життя політики держави.

Важливою сполучною ланкою між політикою і правом вис­тупає законодавча діяльність. Цей складний, багатогранний процес вимагає глибокого аналізу і всебічного осмислення дійсності, бачення перспектив розвитку. Адже право завжди є відображенням рівня розвитку суспільства, його потенцій і можливостей. Воно, як відомо, ніколи не може бути вищим, ніж економічний лад, культурний розвиток суспільства.

У ст. 75 Конституції України визначається, що "Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Украї­ні", тобто виключно до компетенції Верховної Ради України належить прийняття законодавчих актів, які мають найвищу юридичну силу і яким повинні відповідати нормативно-пра­вові акти всіх інших державних органів, що є підзаконними.

Прийняттю кожного законодавчого акта передують виявлення законодавчої ініціативи, велика підготовча робота. Щоб стати законом, законопроект проходить стадію всебічного вивчення в комітетах Верховної Ради України, вивчається думка зацікавле­них міністерств і відомств, громадських організацій, органів місцевого самоврядування. До розроблення законопроектів за­лучаються вчені різних спеціальностей, практичні працівники. Проекти важливих правових актів обговорюються в пресі, на наукових конференціях. За їх допомогою перевіряється необхід­ність і доцільність, першочерговість підготовлених нормативних актів, їх відповідність Конституції, суспільним потребам і вже діючим у суспільстві правовим і моральним нормам.

Отже, аналізуючи співвідношення політики і права, можна констатувати, що право залежить від політики; право є фор­мою прояву політики; у праві виявляється тільки та політика, в якій виражається загальний інтерес і реалізується державою; право — це серцевина, концентрований вираз політики; полі­тика у праві формується у вигляді формально визначених прав і обов'язків; політика, зі свого боку, залежить від права, оскільки воно є засобом виразу, декларування політики, реа­лізації політики, захисту, гарантування політики, переконан­ня, пропаганди на користь певної політики.

Панов