Газін В.П., Копилов С.А.Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки)

РОЗДІЛ 18

більшість французів підтримують реприватизаційну політи­ ку, прагнуть економічних та соціальних реформ, виходу з де­ пресії, яка дещо затягнулася.

Франція у другій половині 90-х років

ісля перемоги Жака Ширака правоцент- Пристський уряд очолив Ален Жюппе, пе­ ред яким постала низка взаємопов’язаних проблем як

внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Насамперед, для переходу з 1 січня 1999 р. на європейську валюту необхідно було скоротити дефіцит державного бюджету до 3 %, а він у 1995 р. становив 5 %. Восени 1995 р. Жак Ширак заявив про початок епохи економії. Зокрема, відбулося підвищення по­ даткових ставок, що в 1996 р. дало 120 млрд франків. Прива­ тизація, розпочата урядом Балладюра, принесла ще 25 млрд. Заморожувалися програми боротьби з бідністю. Почалося упорядкування проблеми імміграції. Імміграційний закон, прийнятий у 1993 р. за пропозицією тодішнього міністра внутрішніх справ Ш. Паскуа, у 1996 р. доповнився новим за­ коном (запропонованим його наступником Ж.-Л. Дебре), спрямованим на обмеження легальної імміграції. Зростання безробіття, бідності, спроби позбавити державних служ­ бовців частини пільг пенсійного забезпечення — все це вик­ ликало невдоволення багатьох французів. Знижувалися рей­ тинги президента і прем’єр-міністра. Перспективи правих перемогти на парламентських виборах 1998 р. ставали при­ марними. 21 квітня 1997 р. президент країни прийняв рішен­ ня розпустити парламент. Це було зроблено з тактичних міркувань. Праві розраховували на те, що дострокові вибори принесуть їм успіх. Однак їхні надії не здійснилися. Коаліція лівих сил (соціалісти, комуністи, зелені та представники інших лівих) у другому турі парламентських виборів, що відбувся 1 червня 1997 р., отримала 319 мандатів, а праві за­ довольнилися лише 245.

Причинами цієї невдачі були низька оцінка діяльності уряду Жюппе, все ще не зжите сприйняття лівих як захис­ ників соціальних прав населення, а також апробований у

430

Франція

минулому (1986—1988, 1993—1995) досвід “співіснування” президента і уряду протилежних політичних орієнтацій. Тим більше, що Французька соціалістична партія (ФСП) обіцяла створити 700 тис. нових робочих місць (половину у приват­ ному і половину у державному секторах), здійснити перехід від 39-годинного робочого тижня на 35-годинний зі збере­ женням зарплати тощо. Таким чином, до 2002 р. президен­ тові від правих довелося співпрацювати з лівим рожево-чер- воно-зеленим урядом. Уже 2 червня 1997 р. Ширак доручив лідерові ФСП Ліонелю Жоспену сформувати новий уряд.

З перших же місяців Жоспен діяв досить ефективно. Йо­ му вдалося знайти ресурси для задоволення вимог Маастріхта й водночас уникнути заходів, що могли загрожувати соціальним вибухом. Зокрема, були зменшені витрати на оборону, що дало змогу збільшити бюджетні асигнування на вирішення проблеми зайнятості. Йдучи назустріч вимогам своїх союзників-комуністів (ФКП після краху СРСР вже не сприймалася як екстремістська партія), Жоспен продовжив приватизацію. Зокрема, уряд прийняв рішення продати час­ тину акцій таких великих державних компаній, як “Ер Франс” і “Франс Телеком”. Жоспен обіцяв також відмінити закони Паскуа—Дебре, спрямовані проти іммігрантів.

Суспільні метаморфози 90-х років

евний консенсус “співіснування” поляр­ Пних сил був зумовлений тими змінами, яких у 90-ті роки зазнав двополюсний характер політичного

життя Франції. Справа була не тільки в тому, що ліві — це комуністи, соціалісти, ліві радикали, екологісти, а праві — блок правоцентристських партій і крайні праві. Вплив ко­ лись могутньої ФКП настільки зменшився, а позиції блоків, що протистояли, настільки зблизилися, що багато хто вва­ жав застарілими поняття “праві”—“ліві”.

Причини цих змін крилися в суспільних метаморфозах, що стали виявлятися з 1995 р. Якщо раніше соціальною ба­ зою лівих були представники найманої праці, а правих підтримували “незалежні виробники” — селяни, ремісники,

431

РОЗДІЛ 18

представники інтелігенції, котрі не працювали за наймом, власники великих промислових і торговельних підприємств, то тепер значну частину електорату правих становили робітники, службовці, молодь, а частина традиційних при­ хильників правих передислокувалася до табору лівих. Так, у 1997 р. Національний фронт Ле Пена набрав 15,01 % всіх го­ лосів. За нього проголосувало 32 % робітників і 23 % без­ робітних — людей, як правило, з низьким рівнем освіти. Такі глибокі зміни у виборчому електораті були спричинені раціональною відмовою навіть найбільш радикальних політичних сил від претензій на ліквідацію приватної влас­ ності, загальним визнанням демократії та ринкової еко­ номіки як найефективніших засобів оптимальної суспільної реалізації.

За умов такої м’якої двополюсності цілком уживалися, консенсусно співпрацювали президент від правих і прем’єрміністр від лівих і навпаки. Однак, зрозуміло, така ситуація не вважалася ідеальною, і французька політична еліта шукала шляхів удосконалення механізму державної влади й управління. На референдумі 24 вересня 2000 р. французи підтримали ідею щодо скорочення терміну перебування президента на посаді з семи до п’яти років. А це озна­ чало, що відповідні зміни необхідно внести й до Основного закону.

Вибори 2002 р .: відповідь крайнім правим

інедовіра лівим

ачергових президентських виборах, що

Нвідбулися 21 квітня 2002 р., у першому турі

вийшли вперед діючий президент Жак Ширак і (що стало цілковитою несподіванкою для багатьох) лідер Національно­ го фронту Ле Пен. Ле Пен ішов на вибори під лозунгом “Франція для французів”. Від його програми віяло провін­ ційністю й консерватизмом. Він закликав французів дистанціюватися від Європи та інтеграційних процесів, переко­ нував їх у необхідності ізоляціонізму й перегляду іммігра­ ційної політики. Певною мірою його програма відповідала настроям значної частини французів, які вважали, що пора

432

Франція

покінчити з політикою втягування європейських країн у си­ лове протистояння з ісламським світом. Тут спрацював фак­ тор проживання у Франції 5 млн мусульман. Водночас за Ле Пена голосували робітники околиць Марселя, Ліона, Арля. Йому віддали свої голоси ЗО % безробітних, 20 % молодих французів, 24 % робітників. Причини такої ситуації були досить прозаїчними: іммігранти здешевлювали робочу силу, збільшували безробіття.

Така ситуація стривожила демократичну Європу, а ще більше саму Францію. Наслідки приходу Ле Пена до влади могли стати фатальними. Французи зробили висновок, що байдужість на виборах — це байдужість до самих себе, і про­ демонстрували, що вони здатні в момент серйозної небезпе­ ки для демократії мобілізуватися. 1 травня 2002 р. понад 1,5 мільйона парижан вийшли на вулиці під лозунгом “Ле Пен не пройде!”.

5 травня 2002 р. у другому турі президентських виборів зустрілися не традиційні опоненти: праві і ліві, а праві і крайні праві. З великою перевагою, набравши 82 % голосів виборців, переміг Жак Ширак. Наступного дня новим прем’єр-міністром був призначений Ж.-П. Раффарен.

Наступні парламентські вибори проходили під знаком перемоги над крайніми правими. Результати другого туру, що відбувся 16 червня 2002 р., засвідчили переконливу пере­ могу правоцентристів. “Союз за президентську більшість” — нова партія, що об’єднала голлістів і центристів, разом з пра­ вими центристами здобула 392 мандати. Недавня рожево- червоно-зелена більшість (соціалісти, комуністи й екологісти) дістала лише 173 місця. Лідер комуністів Робер Ю узагалі не потрапив до парламенту. Таким чином Єлісейський палац (резиденція президента) отримав у Люксембурзь­ кому палаці (місцезнаходження парламенту) цілком прий­ нятного для себе партнера по владі.

Результати президентських і парламентських виборів у Франції підтвердили, що вивірений, здоровий і толерантний центризм не лише запорука стабільності, а й головна пере­ шкода для небезпечних політичних кульбітів з боку радикаль­ них сил як справа, так і зліва. Зрозуміло, за умови підтримки його більшістю електорату, наділеного досвідом і вмінням оцінювати ситуацію, робити з неї прогнози на майбутнє.

433

РОЗДІЛ 18

Економіка й політика Франції наприкінці XX — на початку XXI ст.

У 1990—1996 рр. в економіці Франції спос­ терігався ряд тривожних симптомів. Значно збільшилося безробіття, рівень якого до початку 1997 р. ся­

гав 12,5 % працездатного населення. Уряд Жоспена здійснив кардинальні заходи, спрямовані на зменшення безробіття та інфляції. Уже в 1998 р. виробництво збільшилося на 3 %. Ці темпи розвитку збереглися до кінця століття. Вирішенню проблем зайнятості сприяв також закон про 35-годинний робочий тиждень, остаточне запровадження якого відбулося 1 січня 2000 р., хоча підприємці побоювалися, що це призве­ де до зниження конкурентоспроможності французьких то­ варів. Значну частину бюджетних надходжень уряд отриму­ вав від приватизації державних підприємств. Разом з тим, на початку XXI ст. значно погіршилися показники розвитку французької економіки. Якщо в 2000 р. приріст ВВП порівня­ но з попереднім роком становив 3,8 %, то в 2001 р. — лише 1,8 %, а приріст у промисловості був зафіксований на рівні 0,8 %. Економічні труднощі спричинили зростання безробіття (8,6 % у 2001 р.) та дефіцит державного бюджету.

Керівництво П’ятої республіки завжди тією чи іншою мірою у зовнішній політиці дотримувалося напрямів, визна­ чених Шарлем де Голлем. У зовнішньополітичному курсі президента Жака Ширака, як колись у де Голля, спостерігав­ ся рішучий крен у бік самостійної гри на полі міжнародної політики. Особлива позиція Франції наприкінці XX і в перші роки XXI ст. зумовлювалася новим співвідношенням сил у світі після краху комунізму й розпаду Радянського Со­ юзу, зміцненням економічних та політичних позицій Євро­ пи у світі, значним похолоданням у стосунках між СИ1А і Західною Європою, консолідацією європейських країн у контексті економічної та політичної інтеграції, де роль Франції дуже помітна. За таких обставин у зовнішній політиці Франції почав дедалі відчутніше проявлятися новий голлізм. Франція продовжувала залишатися поза військовою структурою НАТО, виступила за розширення постійного членства в Раді Безпеки, куди мають увійти Німеччина та Японія. Міністр закордонних справ Франції в уряді Жоспе-

434

Франція

на Юбер Ведрін назвав американську доктрину “вісізму” (“вісь зла” — Ірак, Іран, Північна Корея) “спрощенством”. Франція убачає в ній небезпеку для європейського співтова­ риства з боку США, а тому вважає, що Європі слід дистанціюватися від Сполучених Штатів. Франція не підтрима­ ла ідею здійснення силової акції проти Іраку, пропонувала шукати політичні шляхи вирішення проблеми. З різних при­ чин тут збігалися інтереси Франції і Росії. У ситуації, що склалася, Франція виношує плани формування могутнього західноєвропейського полюса сили на світовій арені. А такі структури, як ЄС, Рада Європи та ОБСЄ, на думку фран­ цузького керівництва, можуть стати основою формування самостійної європейської політики.

Сьогоднішня Франція — одна з найбільш економічно розвинутих демократичних країн світу. Її авторитет у Європі та світі незаперечний. Вона щороку виділяє на допомогу країнам Півдня 0,45 % ВНП. Франція входить до сімки країн, економічні рішення яких суттєво впливають на світо­ ве господарство. Її частка у світовому промисловому вироб­ ництві становить 5 %, а ВВП — 1160 млрд доларів (1997). 60 % виготовленої промислової продукції споживається все­ редині країни, 40 % — іде на експорт. Франція має добре розвинуте сільське господарство, 20 % продукції якого також експортується. За обсягом експорту сільськогосподарської продукції Франція посідає друге (після США) місце у світі, а промислової — четверте. На багаті країни приходиться 80 % французького експорту, на слаборозвинуті — 14, на східноєвропейські й Росію — 4 %. Франція — одна з країн, що мають добре розвинуту атомну енергетичну систему. На 40 АЕС, збудованих після енергетичної кризи першої поло­ вини 70-х років, виробляється більш як 75 % всієї електро­ енергії. Повсюдна комп’ютеризація, автоматизація, роботи­ зація — характерні ознаки французької модерної економіки.

Франція — країна з великими демократичними тра­ диціями й водночас зі складною палітрою політичних сил. Франція — специфічна, з погляду менталітету, країна. Де Голль якось напівжартома сказав: “Як можна управляти дер­ жавою, де є близько 400 сортів сиру, а кожен француз сам по собі політична партія ”.

435

РоздІЛ І^ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА

Відродження Чехословацької республіки

Чехословаччина до 1938 р. була однією з передових країн континентальної Європи.

Вона мала добре розвинену ринкову економіку, високий, як на той час, рівень життя, усталені демократичні інститути правової держави. Тому в післявоєнний період демократич­ на альтернатива, в основі якої лежали традиції домюнхенської Чехословаччини, підтримана переважною більшістю народу, мала серйозні шанси на перемогу. Лідери лібераль­ но-демократичних сил, на чолі з досвідченим політиком Е. Бенешем, орієнтувалися на Захід. З іншого боку, Ко­ муністична партія Чехословаччини (КПЧ), яка спиралася на величезну підтримку СРСР і свій власний престиж, здобутий у роки руху Опору, обстоювала альтернативу соціалістично­ го розвитку. Значної внутрішньої соціальної бази ця альтер­ натива не мала.

Державно-політична система Чехословаччини включала в себе як традиційні, так і новостворені інститути влади. До Національного фронту чехів і словаків, створеного у березні 1945 р. за ініціативою СРСР, входили чотири чеські і дві сло­ вацькі партії: Соціал-демократична, Націонал-соціалістична, Народна, Демократична, КПЧ і Комуністична партія Сло­ ваччини (КПС). Складовою частиною фронту були також масові громадські організації, зокрема Революційний профспілковий рух, союзи молоді та ін. Програма Національ­ ного фронту передбачала остаточне визволення країни від гітлерівців, запровадження національного управління в акціонерних товариствах, на підприємствах, у банках, пере-

437

РОЗДІЛ 19

дачу землі селянам, забезпечення широких демократичних прав і свобод та рішуче викорінення фашизму. Коаліційний уряд Національного фронту очолив посол Чехословаччини в СРСР, лівий соціаліст 3. Фірлінгер. На місцях влада перебу­ вала в руках національних комітетів, у яких до осені 1945 р. переважали комуністи. Пізніше вони були реорганізовані на принципах рівного представництва всіх партій. Широке коло повноважень, у тому числі й законодавчих, обіймав новооб­ раний президент Е. Бенеш. Тимчасові національні збори бу­ ли однопалатними й складалися з представників усіх політичних партій — 200 делегатів від чеських земель і 100 — від Словаччини. Вища влада у Словаччині деякий час зали­ шалася у Словацької національної ради та її виконавчого ор­ гану — Корпусу уповноважених. Відносини центральних і словацьких державних органів регулювалися спеціальною угодою, яка обмежувала повноваження словацького керівництва у питаннях оборони, зовнішньої політики, торгівлі, фінансів тощо.

Міністром оборони став безпартійний генерал Л. Свобо­ да, командир 1-го чехословацького армійського корпусу. Новий міністр мав прокомуністичну орієнтацію, але біль­ шість офіцерського корпусу була безпартійною або тяжіла до немарксистських партій. Хоча діяльність політичних партій у силових структурах була заборонена, комуністи контролюва­ ли армійські органи політосвіти, що посилювало їхні по­ зиції. Міністерства внутрішніх справ і держбезпеки також очолили комуністи, які призначали своїх однодумців на по­ сади референтів цих силових структур у крайових і районних національних комітетах. Отже, реальне співвідношення сил у системі органів влади було досить далеким від проголоше­ ного принципу паритету. Це об’єктивно підвищувало роль Національного фронту як органу, покликаного забезпечити кожній із сторін контроль за діями партнерів по коаліції.

На підставі декретів президента від 19 червня 1945 р. створювались Національний суд і народні суди для покаран­ ня нацистських злочинців, зрадників і колабораціоністів. Були засуджені члени уряду протекторату, керівники Сло­ вацької республіки на чолі з И. Тісо, чимало нацистських злочинців. Суди розглянули справи більше як 130 тис. чо­ ловік, з яких 22 тис. були засуджені, а решта звільнені. За

438

Чехословаччина

співробітництво з нацистами була заборонена діяльність Аг­ рарної і глінківської Народної партій, а також багатьох про­ фашистських організацій і спілок.

У післявоєнній Чехословаччині відбулися значні демо­ графічні зміни й міграційні процеси, пов’язані з міжвоєнним періодом та наслідками Другої світової війни. Трагічною сторінкою в історії країни було виселення в 1945—1946 рр. З млн судетських німців, звинувачених у співробітництві з гітлерівським райхом. Уникнули цієї акції тільки антифаши­ сти і ті, за кого поручалися чехи. Проте у 1947 р. згідно з ука­ зом президента Бенеша і їх виселили в центральні райони Чехословаччини. 1 млн переселенців, що прибули натомість у Судети з різних районів країни, не врятували становище: колись квітуча й економічно стабільна земля занепала. Німцям лише в 1950 р. повернули чеське громадянство, а національною меншиною їх визнано лише в 1968 р. Відтак Чехословаччина стала, загалом, двонаціональною державою, де чехи і словаки становили 95 % населення (12,1 млн).

Еволюція економічних структур

ісля війни Чехословаччина переживала Пзначні економічні труднощі. Матеріальні втрати, завдані країні війною, дорівнювали національному

доходові довоєнної Чехословаччини за шість років. Вироб­ ництво промислової продукції становило лише половину до­ воєнного рівня. Сільське господарство було зруйноване.

19 травня 1945 р. президент Бенеш підписав декрет про за­ провадження національного управління майном німецьких та угорських власників, котрі співробітничали з окупантами. 10 тис. промислових підприємств, на яких працювало 1 млн чоловік, стали державною власністю. Так було створено осно­ ву майбутньої державної економіки, закладено фундамент під розбудову соціалістичної держави. Ця власність стала плац­ дармом ліворадикальних сил для подальшого наступу на при­ ватну власність у країні. 24 жовтня урядовим декретом націоналізовано основні галузі промисловості, банки, стра­ хові компанії, що фактично підривало засади економічної свободи. Комуністам вдалося провести цей важливий для них

439