Національний університет біоресурсів і природокористування україни

Економічна теорія та політична економія

Розбіжності між економічною теорією та політичною економією:

1. За наведеними визначеннями предмета цих наук розбіжність між ними незначна: в «економіка» йдеться про дії людей у різних сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та спо­живанні матеріальних благ), а в політичній економії — про те, що люди в процесі праці (яка передбачає їхні дії) вступають між собою у певні зв'язки і відносини.

2. При порівняльному аналізі інших визначень пред­метів цих наук розбіжності між ними значніші. Так, по­літична економія стверджує, що вона є наукою про зако­ни, які управляють виробництвом, обміном, розподілом та споживанням матеріальних благ у людському суспіль­стві. Такі закони вона називає об'єктивними, тобто таки­ми, які не залежать від волі й свідомості людей. Економіка не заперечує, що предметом її дослідження можуть бути економічні закони, але не розглядає їх як об'єктив­ні, а називає законами ймовірності.

3. Цілковита відмінність існує між цими науками при переліку самих законів. Так, політична економія на­зиває закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон грошового обігу, закон концентрації виробництва тощо. Економіка оперує передусім такими законами, як закон рідкісності, закон спадного попиту, закон спадної дохід­ності, закон зменшення віддач та ін.

Науково некоректно називати предметом вивчення економічної теорії дії людей щодо вибору рідкісних ре­сурсів. Адже до рідкісних не належать передусім трудові ресурси. Здавалось би, що економіка не повинна в дано­му разі вивчати проблеми зайнятості, безробіття. Насправ­ді вона аналізує ці проблеми, що свідчить про недоскона­лість визначення самого предмета. Те саме стосується до­слідження основного капіталу (адже у розвинутих краї­нах світу незавантажено майже 25% виробничих потуж­ностей), інформаційних ресурсів.

Надзвичайно поширеним в економіка є таке потрійне визначення предмета цієї науки: «Які товари та послуги виробляти, як їх виробляти і для кого виробляти». У цій тріаді викликає заперечення насамперед другий аспект визначення предмета: як виробляти товари та послуги.

Відповідь на це питання повинні, на наш погляд, дати не економіка, а інші науки, наприклад технологія промис­ловості. Частково це можуть робити також різні галузеві відділи економічної науки, скажімо, економіка будів­ництва, економіка сільського господарства тощо. Крім того, таке визначення предмета економіка (усі три аспек­ти) означає намагання авторів розкрити проблему не на рівні сутності, а тим паче глибинної внутрішньої сутнос­ті, а на рівні явища, зовнішніх, поверхових зв'язків.

Завдання кожної науки — розкривати сутність явищ і процесів, що вивчаються. Справді, зв'язки й відносини між людьми в усіх сферах суспільного відтворення здій­снюються на рівні як зовнішніх, поверхових, випадко­вих, так і внутрішніх, глибинних, причинно-наслідкових зв'язків. Якщо такий підхід застосувати до всіх економічних явищ і процесів, то предметом економічної науки будуть не просто виробничі відносини (зв'язки) між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг (або дії людей у цих сферах), а економіч­ні закони, що управляють цими процесами. Адже еконо­мічний закон — це внутрішньо необхідні, сталі, причин-но-наслідкові зв'язки між різними економічними явища­ми та процесами. Звідси випливає ще одна відмінність політичної економії від економіка, яка полягає в тому, що перша, а тим самим значною мірою й сучасна еконо­мічна наука, більше уваги приділяє з'ясуванню сутності економічних законів, а економіка щодо деяких найбільш фундаментальних понять економічної науки перебуває на рівні поверхових, зовнішніх взаємозалежностей. Так, у центрі логічної системи економіка міститься категорія ціни, яка визначається не витратами суспільне необхід­ної праці, а корисністю речі (що, у свою чергу, зумовле­но оцінкою споживачем корисності товару або послуги, точніше, корисністю останнього екземпляра, який задо­вольняє найменш значущу (вагому) потребу). У політичній економії в центрі логічної системи — категорія варто­сті, яка визначається витратами суспільне необхідної пра­ці й лежить в основі ціни товару. Ця відмінність між дво­ма науками значною мірою зумовлена тим, що економіка належить до позитивної економічної теорії, тобто не з'ясовує причинно-наслідкові зв'язки, а лише констатує певні зв'язки й узагальнення на поверхневому рівні. Так, во­на глибоко не досліджує зв'язок економічної системи ка­піталізму з наявністю мільйонів бідних, з концентрацією влади в руках незначної частини найбагатших членів сус­пільства, глибинні причини економічних криз тощо.

4. Економіка, на відміну від політичної економії, зна­чно більше уваги приділяє з'ясуванню відносин між лю­диною та речами. Як відомо, виробничі відносини між людьми завжди пов'язані з речами, з привласненням ма­теріальних благ та послуг. У таких двоїстих відносинах відображаються певні сторони діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Так, у процесі праці людина використовує верстати, машини, різне устаткування, сировину, отже, при цьому виявляється техніко-економічне відношення людини до речей. Економіка більшою мірою вивчає таке ставлення, тобто те, як безпосередній виробник використовує техніку, еконо­мить електроенергію, сировину тощо.

Економічні потреби та інтереси

Економічні інтереси являють собою об’єктивні, обумовлені відносинами власності спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожного члена і суспільства в цілому. Економічні інтереси виступають формою прояву і реалізації економічних потреб. Інакше кажучи, економічні інтереси – це усвідомлені економічні потреби, спонукальні сили.

Таким чином, економічні інтереси є:

• є формою вияву економічних потреб;

• відображають певний рівень та динаміку задоволення економічних потреб;

• спонукають економічних суб’єктів до діяльності для задоволення потреб.

Економічні інтереси – це категорія об’єктивно-суб’єктивна. Суб’єкти економічних інтересів – окремі індивіди, сім’ї, домогосподарства, колективи, групи людей, держава, суспільство в цілому. Об’єкти економічних інтересів – економічні блага.

При всій різноманітності економічних інтересів їх можна згрупувати, виходячи із соціально-економічного положення людини в суспільстві й економіці. А воно у свою чергу визначається пануючими формами власності. За ознакою суб’єктивності інтереси можна класифікувати як: особисті, колективні (групові), загальнонародні, загальнолюдські, відомчі, регіональні. В ринковій економіці важливо відрізняти економічні інтереси трьох основних суб’єктів:

• економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію корисності благ з урахуванням існуючих цін та доходів;

• економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;

• економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому.

У системі інтересів відокремлюють ключові (головні) і другорядні. З урахуванням об’єкта інтересів останні можна класифікувати як: морально-етичні, інтереси безпеки праці, інтереси умов праці, інтереси режиму праці і відпочинку, грошово-фінансові, майнові та ін.

З погляду часових аспектів інтереси розрізняють як поточні і перспективні. З позиції усвідомлення вони бувають істинні, помилкові, неправильні, фальшиві. Носіями інтересів є індивіди, групи, класи, соціальні прошарки, суб’єкти господарювання і т.д.

У реальному житті єдність інтересів досягається через реалізацію кожного з них у процесі взаємодії і взаємозв’язку. Так, особистий інтерес працівника не можна реалізувати, якщо не буде реалізовано інтерес підприємства (підприємця), споживача продукції, суспільства в цілому.

Інтереси людей об’єктивно суперечливі. Суперечності інтересів – це суперечності між їх носіями. Саме людське суспільство – складний і суперечливий соціум. Різнобічність інтересів і їх суперечливість обумовлена різним економічним положенням людей в економічній системі. Тому кожне суспільство постає перед проблемою пошуку ефективного механізму їхнього узгодження. Єдність інтересів досягається у процесі їхньої взаємодії та взаємо реалізації.

Шляхи поєднання економічних інтересів:

• субординоване підпорядкування одних економічних інтересів іншим;

• координоване узгодження різнобічних інтересів усіх економічних суб’єктів.

• У сучасній ринковій економіці домінує особистий інтерес споживача.

Суспільство приходить до розуміння, що не субординація, а координація інтересів є найефективнішим засобом їхнього узгодження та реалізації.

Положення економічних шкіл

Меркантилізм (від лат. merkari – торгувати) – напрям економічної думки властивий перехідній добі первісного нагромадження капіталу (ХV–ХVІІІ ст.). Представники меркантилізму багатство ототожнювали з грошима, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю та видобуток благородних металів, обґрунтовуючи необхідність досягнення активного торговельного балансу шляхом державного регулювання господарського життя нації. Погляди представників цієї школи відображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу.

Антуан де Монкретьєн в своїй праці ”Трактат політичної економії” вперше використав термін ”політична економія” в розумінні мистецтва державного управління економікою.

Фізіократія (від гр. physis – природа, kratos – влада) – напрям економічної теорії, виник у Франції в середині XVIII ст., представниками якого (Франсуа Кене, А.Р.Тюрго, В.Мірабо, Г.Летрон та ін.) гостро критикували меркантилізм і виходили з визначальної ролі землі, природних факторів та аграрної сфери у житті суспільства у створенні багатства. Але джерелом багатства вважали тільки працю у сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля — безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго. З часом виявилась однобокість їх поглядів, вони не вважали промисловість галуззю, де створюється приріст доходу.

Класична школа політичної економії – перша наукова школа, що започаткувала теоретичні основи економічної науки. Фундаментальний внесок класичної школи полягає у формуванні наукової методології економічних досліджень, розробці ідеології ринкового лібералізму, розкритті саморегулюючих можливостей ринку, обґрунтування політики природної свободи та невтручання держави в економіку, зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції, започатковують трудову теорію вартості. Її засновники: А. Сміт, Д. Рікардо. У.Петті

Марксизм. Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продовжуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти.

Маржиналізм (від фр. мarginal – граничний) – напрям економічної теорії що виник у 70 –90-х рр. ХІХ ст., теоретична складова неокласичного напряму. Сутність маржиналізму як теорії полягає у визначенні цінності ринкових благ їх корисністю та рідкісністю використовуючи метод граничного аналізу.

Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати" і т. ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних дій індивіда. Представники маржиналізму — К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

Подальший розвиток економічної теорії відбувся в межах сучасних економічних теорій:

Кейнсіанство – один з провідних напрямів економічної теорії ХХ ст. та сучасності який обґрунтовує необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Сформувався цей напряму середині 30-х рр. ХХст. і домінував у світовій економічній науці протягом 50-70-х рр. засновник Дж. Мейнард Кейнс.

Неокласичний напрям – один з провідних напрямів економічної теорії ХХ ст. та сучасності. Сформувався в 90-х рр. ХІХ ст. на основі синтезу класичної ринкової ліберальної доктрини, маржиналізму та макроекономічної теорії. З 30-х рр. ХХ ст. доповнився теорією економічного неолібералізму, неокласичними макроекономічними дослідженнями, ідеями виваженого державного регулювання ринку. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити необхідну рівновагу між сукупним попитом та сукупною пропози цією. Засновники теорії - А.Маршалл і А. Пігу. Послідовни ки - Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кейган та ін.

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію суспільного вибору, теорію реальних очікувань та ін. Особливою популярністю користується концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є американський економіст Мілтон Фрідмен.

Монетаризм — теорія, яка приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної кон'юнктури, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту (ВНП). За правилом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоординований з темпами зростання товарної маси, динамікою цін і швидкістю обертання грошей за такою схемою Провідний представник монетаризму – М. Фрідмен

Інституціоналізм – один з провідних напрямів економічної теорії ХХ ст. та сучасності, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль та ін., розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, зви чаї, інстинкти.