Висновки
Досліджено поняття «символ» як універсальної ознаки культури та її типологічних рис. Аналіз філософських та мистецтвознавчих досліджень, в яких розглядається проблема символу, дозволив визначити базові підходи у вивченні символічної образності як форми культурної свідомості. Це наукові теорії, в яких розглядаються її якості як засобу виразності (репрезентаційні, пізнавальні, художні) та умови, в яких вони набувають такого змісту (обрядова культурна традиція та пов’язані з нею театральні жанри).
З’ясовано, що актуальність символічної образності зростає в культурних текстах, інтерпретація яких вимагає цілісності формульного рівня у онтологічному значенні та представницького у гносеологічному. Тому символічна образність є завжди зовнішньо виразною, тобто видовищною, що потребує певної опозиційності для прочитання закладеного в її основу змісту.
Доведено, що така опозиційність можлива лише в ігрових ситуаціях, які моделює міфологічна свідомість. Класичним прикладом функціювання символічної образності є антична культурна традиція, яка узагальнила її рольове призначення як комунікатора, що забезпечує чуттєвість сприйняття закладеної в основі родової пам’яті системи цінностей: моральних, соціальних, світоглядних. Історичні трансформації, які відбуваються у цих характеристиках символічної образності дали змогу визначити спрямованість її подальшого розвитку у напрямку доцільності використання в різних контекстах: храмовому, дидактичному, карнавальному або драматичному (Середньовіччя та Відродження), конкретних історичних подій, конфліктних соціальних ситуацій (Просвітництво), естетико-романтичному, поетико-метафоричному (модернізм), що сприяло посиленню ролі гри як автономної за своїм значенням форми, тобто театральної, яка синтезувала у ХХ столітті досвід виразності, набутий в цих контекстах. Як видовищна умовність символічна образність стала основою масових театралізованих дій, ідеологічним, політичним та маніпулятивним знаряддям впливу на суспільну свідомість (радянські постановки 20–30-х років), які поєднали в собі здобутки професійного театру з традиціями обрядової культури. Отже, масове театралізоване видовище стало формою, яка інтегрує в єдине ціле знаково-символічну конструкцію з уявою та фантазією митця.
Охарактеризовані регіональні особливості розвитку образно-символічної мови театралізованих видовищ на Луганщині. Вона формувалася під впливом місцевих народних обрядових традицій та практики радянських свят як різновид масових розваг та колективного спілкування. Тому виразні засади визначалися мірою їхньої доступності для глядача, варіативністю на основі взаємовпливів української та російської культурних традицій на рівні символіки речей, кольору, рухів тощо. Системне узагальнення цих засобів виразності дозволяє розглядати стильові ознаки видовищних форм в різних проекціях: етнічних, соціальних, ідеологічних, виховних, просвітницьких, естетичних. Символічна образність як їхнє уособлення дозволяє розширити також функції театралізованих видовищ, вивести їх за межі розваг і зробити дієвим знаряддям державної культурної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої; справжнім мистецьким твором із стилістикою змішаного типу, де традиційна символічна образність набуває нового режисерського «життя»; культурною формою, що віддзеркалює регіональні потреби як загальнонаціональні, тобто на концептуальному світоглядному рівні, і водночас, дозволяє не втратити реальності зв’язків із середовищем, на яке спрямовано. Режисерський досвід постановок театралізованих видовищ на Луганщині підтверджує ці тенденції.
Дисертаційна робота не претендує на вичерпний і всебічний розгляд проблеми. Вона накреслює можливість подальшого її вивчення й розв’язання на основі пошуків теоретиків та практиків цієї важливої частини культуротворчого процесу.