Засоби виразності при створенні театралізованого тематичного вечора

Основні засоби художньої виразності, що використовуються у різних видах видовищного мистецтва сьогодні зазнають специфічної трансформації. Аналіз сучасного режисерського досвіду показує, що система засобів художньої виразності поповнюється, а прийоми їх використання значно поширюються.

Найбільший вплив на свідомість учасників досягається при вмілому застосуванні у сценарії засобів ідейно - емоційного впливу, до яких у театралізованому тематичному вечорі належать: живе слово, музика, кіно, інсценізації, світло і звук, піротехнічні ефекти, художньо - декоративне оформлення, масові сцени, символіка і колір, рух і пластика, дії виконавців.

Від вмілого використання і логічного поєднання всіх цих засобів залежить створення цілісного, естетичного та емоційного дійства.

Важливе значення мають наочні засоби (тематична виставка, яка може служити експозицією свята). Так, тематичний вечір про мужність людей в роки боротьби з фашизмом часто вдало передує і доповнюється виставкою листів і документів героїв, які загинули в жорстоких боях, у гітлерівських катівнях. Така виставка створює певний психологічний настрой глядачів.

Іншим важливим засобом наочності в театралізованої роботі є оформлення сцени, особливо окремих деталей, які виступають в якості певних символів.

У зв’язку із зростанням технічних можливостей закладів культури все більше місце в їх роботі займають такі яскраві, надзвичайно ефективні засоби театралізації, як звук, світло. На сцені важливі не стільки самі просторові форми, скільки відношення між ними. Тут важливу роль відіграє колір, який використовується у сценічному просторі не стільки як кольорове барвлення чи фізичний вимір предметів, скільки як самостійний стильовий засіб виразності.

Колір завжди мав значення як символ різних речей і понять. А тому ми виділяємо три основних типи кольорової символіки. Перший – колір сам по собі, ізольовано від інших кольорів і форм. Другий – поєднання кольорів (два і більше), що складають символічне ціле, зміст якого не зводиться до суми значень окремо взятий кольорів. І, нарешті, третій тип – поєднання кольору і форми, іншими словами, символіка кольорових форм, причому як геометричних фігур (коло, квадрат, трикутник), так і конкретних фізичних предметів, наприклад, символіка коштовностей.

Асоціативна образність, її метафоричність поряд зі стереотипами сприймання кольору як певної знакової системи здатна активно впливати на символічні конструкції видовища.

Колір-символ вимагає руху, розвитку висхідної кольорової гами. Фундатор епічного театру Б. Брехт у своїй практиці звертав увагу на те, що кожна сцена повинна мати свій неповторний тон, а вся сукупність сцен має отримати свій розвиток у кольорі. Адже колір у театральному мистецтві історичний і несе образотворчі функції сценічного відтворення епохи і певного середовища. Втім, завдяки своїм глибинним органічним функціям, колір може підсилити основну художньо-образну модель театралізованого видовища. Отже, колір активно вступаючи у сценічну дію, створює особливу пластичну образність. При цьому режисер прагне створити такий пластичний образ тематичного вечора, який стане особливою оригінальною, виразною, властивою тільки цьому заходу «пластичною симфонією».

Хореографія й пластика на сучасному етапі є одним з найбільш виразних засобів побудови символічного образу масового театралізованого видовища, отже сукупність знаків, які несуть форми цих видів, складає семіотичність видовища.

Зрима мовна форма танцювального руху є типовою системною організацією виразних засобів, з певною сумою виразних елементів з постійною структурою і системо утворюючими властивостями. Кожен танцювальний рух є невербальним і безумовним знаком, який створює систему специфічної мови танцю. Танцювальний рух, як знак, є не простим і односкладовим знаком, а як і сама виразна форма, складним, рухливим і за своєю формою і за змістом. Все це знаходить своє відображення при створенні знаково-символічної конструкції театралізованого видовища.

Знаки видовища створюють особливу систему, своєрідний текст постановки. Цей текст може бути мімічним (пантомімічні знаки виконавців), декоративним, танцювальним (танцювальні знаки виконавців) і т. д. На цьому необхідно акцентувати увагу режисеру чи балетмейстеру. Безперечно, постановник повинен мати розвинуте просторово-пластичне мислення, яке являє собою не словесний процес, а «пластико-динамічні» ідеї, тобто ідеї танцювальних рухів.

Танцювальний рух є досить складне і динамічне духовно-матеріальне утворення, у результаті якого виникає особливий хореографічний текст. Художньо відображаючи дійсність, він втілює світорозуміння народу, його сучасне уявлення про прекрасне. В танці, окрім танцювальної лексики, існують і інші засоби виразності, які беруть участь у створенні символіки. Ними є музика, костюм, декорації і т. ін., які, у свою чергу, розширюють собою специфічний предмет мистецтва танцю, роблячи дійство синтетичним, багатокомпонентним. Співвідношення всіх цих компонентів композиції танцю є основним базисом для створення символічної образності.

У цьому випадку важливо дотримуватися закону цілісності, основними компонентами якого є: закон підлеглості всіх виразних засобів ідейному задуму і закон драматургічної побудови дії.

Відомий французький експериментатор балету М. Бежар у своїх пошуках акцентував увагу на тому, що танець завжди буде видовищем образним, тому що «люди потребують образів, потребують емоцій, ліризму. Танець дозволяє поєднати естетичну насолоду з емоційною. Мінімум пояснень, мінімум фабули і максимум почуття» [3, с. 93].

Часто мистецтво хореографії називають «живим живописом», «живою скульптурою», але мистецтво хореографії можна назвати і «зримою музикою» [3, c. 96].

Хореографічній композиції, як справжньому театральному мистецтву, підвладний показ малого і великого водночас. У танці світ узагальнений виражається через конкретне життя певної людини. Саме ця особливість дуже важлива при створенні театралізованого тематичного вечора.

При постановці масового театралізованого видовища, слід особливо уважно ставитися до пластико-хореографічних рішень більшості масових сцен. Відповідно «поєднуючи і чергуючи їх певним, залежним від наскрізної дії чином, користуючись найчастіше асоціативним «рядом», режисер не тільки створює пластичну динаміку вистави, не лише надає останній певний темпоритм, але й вибудовує її (пластику), у повній відповідності зі змістовним і образним рішенням кожного епізоду і всієї вистави» [22, с. 462].