2. Як розуміли легітимність влади мислителі Киівськоі Русі.
Легітимність (від лат. 1е§іІітш — законний, правомірний) — здатність політичної влади досягти суспільного визнання, виправдання обраного політичного курсу.
Якщо первісні політичні уявлення ранньодержавного періоду, народившись з родоплемінного ладу, практики племінних союзів ще не виділилися з загальної релігійно-міфологічної свідомості, то ідеї та вчення мислителів IX-XII століть, віддзеркалюючи ранньо-феодальні відносини, виступали могутнім чинником державотворення, втілилися у державному ладі Київської Русі. Перші пам’ятки того часу відображали схильність наших предків до індивідуальної свободи (відсутність рабства), народоправство у політичному житті (народне віче, вибори князя й укладання договору з ним, існування поряд з центральною владою місцевого самоврядування), зародки федеративного устрою (удільні князівства в межах однієї держави) тощо.
Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у IX—XIV ст., у княжу добу, закарбовані в творах видатних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», Ярослав Мудрий у «Руській правді», монахи-літописці Нестор і Сильвестру «Повісті временних літ», Володимир Мономах у «Повчанні дітям» висвітлювали проблеми сутності, походження і легітимності влади, взаємовідносин світської і духовної влади, місця Русі серед держав світу.
Походження державної влади літописці пов'язували з покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов'янських племен влада покликана забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком — правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народної волі, а й основою для обгрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також «богообраністю» і «благоеловенністю».
Сутність «богообраності» полягала в тому, що бог ставив князя на владу через церкву, а «благословенність» — у тому, що бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську.
Крім цього, літописці обгрунтували й інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем.
Отже, розвиток політичної думки княжої доби характеризується такими ознаками: 1) відсутністю цілісних політичних концепцій; 2) нерозривним зв'язком з політичними концепціями Візантії; 3) релігійним і етичним характером політичних поглядів.
Наступне, основними проблемами, сформульованими у творах державних і церковних діячів, літописців, були проблеми взаємовідносин світської і духовної влади та легітимності князівської влади. Стосовно цих проблем можна виділити дві концепції:
1) «богоугодного» володаря (ігумен Феодосій), яка передбачала примат духовної влади над світською і необхідність захисту князем православної віри;
2) князівського одновладдя (митрополит Іларіон), яка передбачала сильну монархічну владу і підпорядкування церкви державі.
Легітимність князівської влади обґрунтовувалася у двох аспектах:
1) визнання династії Рюриковичів як давньоруських володарів на підставі договору між знатним правителем і народом;
2) визнання принципу старшинства у роді при наслідуванні великокнязівської влади і визнання права вотчинного престолонаслідування по лінії старшого сина.