Правові форми охорони права власності на природні ресурси й комплекси в Україні.

Охорона права власності на природні ресурси здійснюється шляхом встановлення відповідних правових норм і застосування санкцій до осіб, що не виконують їх вимог.

Загальні засади охорони права власності знайшли своє відображення в нормативних актах різних галузей права: статтею 321 Цивільного Кодексу України: «Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні», також статтею 147 Господарського Кодексу України: «Майнові права суб’єктів господарювання захищаються законом», розділом 4 КУпАП «Адміністративні правопорушення, що посягають на власність». [17]

Конкретні положення щодо охорони права власності на природні ресурси закріплені в статтях 5 та 11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»; статті 105 Лісового Кодексу; статтях 153, 154 Земельного Кодексу. [18]

Порушення права власності являють собою порушення суб'єктивних прав, правомочностей власника, перешкоджання їх здійсненню. Характерним при цьому є застосування примусових заходів щодо правопорушників, настання юридичної відповідальності. Саме юридична відповідальність складає зміст охорони права власності на природні ресурси. Охорона права власності на той чи інший природний об'єкт є відповідною реакцією на порушення даного права, які можуть бути найрізноманітнішими і за формою, і за змістом.

Існує три форми охорони права власності на природні ресурси. Першою є нормативно-регулятивна, що виявляється в нормотворчій та правореалізуючій діяльності; друга – управлінська, проявляється в прогностичній і еколого-експертній діяльності; останньою формою охорони права власності є власно судова діяльність. Кожна з цих форм забезпечує відповідний аспект захисту володіння, користування,розпорядження. [24]

Серед посягань на право власності на природні ресурси необхідно розрізняти порушення суб'єктивних прав власника (права володіння, права користування і права розпорядження) і заподіяння шкоди, збитків самим об'єктам права власності.

Найбільш поширені порушення суб'єктивних прав власника природних ресурсів — це угоди з купівлі-продажу, дарування, обміну та ін., а також їх самовільне використання, самовільне захоплення. Слід відрізняти угоди з природними ресурсами, що порушують право розпорядження власника, від угод, укладених самим власником з порушенням правил, встановлених законодавством для укладання таких угод. У першому випадку це будуть угоди, що порушують право власності. Вони повинні визнаватися недійсними за нормами Цивільного кодексу України. Сторони, винні у вчиненні даних угод, приводяться у первісне становище, природні об'єкти повертаються за їх належністю без відшкодування витрат, вчинених за час незаконного користування, а все незаконно отримане за угодою стягується в дохід власника. Особи, винні у вчиненні таких угод, можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності (статті 47-50' КУпАП України).

Згідно зі ст. 239 Кримінального кодексу України кримінальна відповідальність передбачена за забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров'я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля. Передбачено кримінальну відповідальність і за незаконне видобування корисних копалин (ст. 240 КК України). [19]

Найбільш поширеним видом відповідальності за порушення екологічного законодавства є адміністративно-правова відповідальність, що настає за наявності в діях винних осіб адміністративних проступків, докладний перелік яких міститься в чинному екологічному і адміністративному законодавстві. Так, розділ 6 КУпАП України передбачає підстави і порядок притягнення винних осіб за вчинення проступків, що порушують право власності на відповідні природні об'єкти. Винні посадові особи і громадяни підлягають штрафу, що накладається компетентними органами у встановленому законом порядку. [20]

Цивільно-правова відповідальність за порушення права власності на природні ресурси настає звичайно за наявності факту заподіяння майнової шкоди. Мова тут іде насамперед про відшкодування збитків, завданих викупом чи тимчасовим зайняттям природних об'єктів, а також обмеженням прав власника, погіршанням якості природного об'єкта чи приведенням його в непридатний стан для використання за цільовим призначенням внаслідок негативного впливу, викликаного діяльністю інших осіб. Збитки підлягають відшкодуванню власником у повному обсязі за правилами і нормативами, встановленими чинним екологічним законодавством. Крім відшкодування прямих збитків власник природного об'єкта має право на компенсацію упущеної користі і неодержаних доходів у вигляді, наприклад, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва або витрат по підвищенню родючості грунтів.[21]

Загальні гарантії реалізації екологічних прав закріплені у статтях 10 та 11 Закону України «Про охорону навколишнього середовища». Гарантії права власності громадян на природні ресурси можна умовно поділити на дві групи: гарантії охорони права власності та гарантії захисту права власності Гарантії охорони – це встановлення меж здійснення прав, їх конкретизація в законодавстві, встановлення заходів стимулювання для реалізації права власності, заходів профілактики та попередження правопорушенню Гарантії захисту – це контроль, встановлення заходів відновлення порушених прав власності. [5]

Розмежування охорони і захисту права власності на природні об'єкти полягає у часі їх настання, способах здійснення, засобах реалізації, здійснюючих органах тощо. Так, охорона права власності виникає з моменту прийняття правових норм, що оберігають відносини власності, і припиняється разом зі скасуванням охоронних правових норм. Захист же права власності настає з моменту порушення права і діє у межах строків, встановлених для його захисту. Отже, охорона права власності, в т. ч. на природні об'єкти, притаманна праву власності в об'єктивному розумінні. Захист же права власності на природні ресурси властивий праву власності в суб'єктивному розумінні.[22]

Охорона права власності на природні ресурси забезпечується діяльністю органів державної влади, а захист здійснюється судовими органами. Відтак, охорона права власності здійснюється в адміністративному порядку й адміністративно-правовими засобами. Захист же порушеного суб'єктивного права власності на природні об'єкти забезпечується в судовому порядку цивільно-правовими засобами. Більш того, тепер, згідно із ст. 386 Цивільного кодексу, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню, а у разі порушення права власності — має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Новим способом захисту прав є визнаний цивільним законодавством їх самозахист. Так, за ст. 19 чинного Цивільного кодексу, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.[22]

Самозахист притаманний і захисту права власності на природні об'єкти та їх ресурси. Власники земельних ділянок та інших природних багатств вживають необхідних заходів щодо збереження своїх об'єктів власності.

Перш за все, це стосується заходів щодо попередження протиправних посягань на об'єкти природноресурсової власності з боку інших осіб, які не є їх власниками. У випадках реального порушення права власності власник має здійснювати необхідні, але адекватні дії проти правопорушника. їх неадекватність може призвести до визнання таких дій перевищенням меж необхідного захисту власницьких прав. Заходи щодо охорони та захисту об'єктів природноресурсової власності можуть вживатися їх власниками і проти дій стихійних сил природи з метою попередження їх пошкодження, зіпсування, руйнування, зникнення тощо. У таких випадках власники також повинні співвідносити свої дії із характером загрози природним об'єктам.

Реалізацію своїх прав на захист власності особа здійснює на свій розсуд, тому відмова від здійснення захисту права власності не є підставою для припинення порушеного права. Захист права власності на природні ресурси здійснюється у межах строків, встановлених законодавством. Закон «Про власність» у ст. 50 передбачає, що власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння. На вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння встановлюється трирічна позовна давність.[25]