Форми й види права власності на природні ресурси й комплекси в Україні.

До початку 1990-х років основою природоресурсного права нашої країни був інститут права виключної власності держави на природні ресурси. Він передбачав належність усіх земель, вод, лісів, надр та інших природних об'єктів у межах території України одному суб'єкту – державі. Інші суб'єкти екологічних відносин – громадяни та юридичні особи – могли володіти природними об'єктами лише на праві природокористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на природні ресурси.

Такий правовий режим власності на природні ресурси вважався безспірним і незмінним до початку 90-х років, коли розпочалося кардинальне реформування системи суспільних відносин. Криза командно-адміністративної економіки, що особливо загострилася наприкінці 1980-х років, зумовила необхідність проведення в нашій країні і земельної реформи як важливого напряму економічної реформи економіки країни.

З 1992 р., коли набрала чинності редакція Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р., теоретичною основою здійснення земельної реформи стала концепція плюралізму форм власності на землю. Основними постулатами цієї концепції є:

1) демонополізація земельної власності з позбавленням держави статусу виключного власника землі;

2) введення в земельне законодавство Інституту права приватної власності на землю, передусім сільськогосподарського призначення;

3) надання селянинові – виробникові сільськогосподарської продукції статусу господаря землі та інших засобів аграрного виробництва через надання йому прав власності на землю та інші засоби виробництва.

Світовий досвід свідчить, що економічна і юридична інфраструктура країн з ринковою економікою базується на двох формах власності: публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах. Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування в країні засад ринкової економіки, закономірно зумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, в тому числі на землю.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності знайшов відображення в Конституції України 1996 р. У ст. 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А в її ст. 142 встановлено, що земля може знаходитись і у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Таким чином, в Україні конституційне встановлені три форми земельної власності, а саме: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб-Інститут права колективної власності на землю, введений у законодавство країни в 1992 р. для забезпечення приватизації сільськогосподарських земель колишніх колгоспів і радгоспів, втратив свою легітимність.[10]

У статті 13 Конституції України зазначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. [10]

Деякі дослідники, зокрема А. К. Соколова, наголошують на тому, що рослинний і тваринний світ та інші природні ресурси як об’єкти права власності у статті не згадуються. Питання права власності на них можливо віднести до питань власності на «інші природні ресурси». Але в даному випадку конкретизація повного переліку природних ресурсів і природних комплексів як об’єктів права власності саме в основному нормативному акті України дозволила б уникнути неоднозначних висновків із цього приводу. Згідно із Законом України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. рослинний світ належить до основних природних об’єктів. Що ж до віднесення його до об’єктів права власності, тут треба констатувати, що жодних відповідних приписів цей нормативний акт не містить. [11 , с.480]

Відомі представники Харківської школи екологічного права А. П. Гетьман, М. В. Шульга, В. К. Попов та ін. зауважують, що ст. 13 Конституції України проголошує всі природні ресурси в територіальних межах країни об’єктом права власності народу України, тому на практиці виникають питання щодо узгодженості норми Конституції та норм екологічного законодавства, враховуючи набуття права приватної, комунальної та державної власності на природні ресурси. Вони при цьому звертають увагу на те, що в даному випадку Конституція України регулює не відносини власності на природні ресурси, а закріплює суверенітет народу України на певну територію, на довкілля взагалі: «норма Конституції щодо проголошення природних ресурсів об’єктом права власності народу України має недосконале визначення і потребує внесення відповідних змін згідно з вимогами часу. Тому при розгляді форм власності на природні ресурси слід керуватись більш сучасним екологічним законодавством» [1, с. 87.].

В науковій літературі також розрізняють об’єктивне та суб’єктивне право власності на природні ресурси.

Так об'єктивне право власності на природні ресурси це система правових норм земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного, природно-заповідного законодавства тощо, які регламентують правовідносини на природні ресурси. А суб'єктивне право власності на природні ресурси -сукупність повноважень різних суб'єктів (держави, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами (земельними, корисними копалинами, лісовими, водними, тваринного та рослинного світу, природно-заповідного фонду)

Суб’єктивне право власності має такі ознаки:

а) виникає у зв'язку з передачею чи придбанням у власність відповідних природних ресурсів;

б) посвідчується державним актом на право власності або цивільно-правовою угодою про придбання (купівлю, продаж, обмін тощо);

в) носить абсолютний характер, тобто виключна належність повноважень щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами їх власнику і загальна обов'язковість всіх інших утримуватися від їх порушень.

Поділ права власності на форми і види був однією з визначальних рис радянської доктрини права власності. Відповідно до цієї доктрини в радянському праві виділялися два види власності – загальнонародна соціалістична власність та особиста власність громадян. У свою чергу соціалістична власність поділялася на три форми – державну (загальнонародну) власність; власність колгоспів, інших кооперативних організацій та їх об'єднань; власність громадських організацій. В умовах командно-адміністративної системи не було потреби в чіткому розмежуванні змісту понять «власність» та «право власності». Тому в юридичній літературі того періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктами, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них.

З запровадженням елементів ринкового регулювання виробничих відносин почала проявлятися невідповідність радянської доктрини права власності завданням становлення та розвитку ринкової економіки у нашій країні та інших країнах СНД. Це зумовлено тим, що основне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичного погляду становище. А для цього необхідні відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності.

Саме в створенні такого єдиного права власності полягає найбільш радикальна зміна в регламентації цього правового інституту, що була реалізована в Конституції України (1996 р.), а також у нових Земельному та Цивільному кодексах України. Зазначені законодавчі акти не ставлять ідеологічних чи юридичних «бар'єрів» між правом державної та комунальної власності, з одного боку, та правом приватної власності – з іншого як між принципово відмінними правовими категоріями. Існує просто право власності, об'єктами якого є земля та інше майно. Право власності за своїм змістом є єдиним. Саме за таким принципом будується цивільне законодавство цивілізованих країн світу. З набранням чинності 1 січня 2002р. нового Земельного кодексу України відбулася імплементація цього принципу і в земельне законодавство нашої країни.[12]

Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що право комунальної власності на природні ресурси - це сукупність норм, які встановлюють правові підстави виникнення, користування та розпорядження природними об'єктами територіальних громад населених пунктів, а саме міст, сіл та селищ.

Територіальні громади набувають природні ресурси в комунальну власність у разі:

а) передачі їм державної власності;

б) примусового відчуження у приватних власників з мотивів суспільної необхідності або для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами.

Цей перелік не є вичерпним, можливі й інші підстави, передбачені законом

Основним завданням суспільної (публічної) власності на природні ресурси є забезпечення та обслуговування екологічних та інших інтересів суспільства в цілому чи окремих його частин – територіальних громад.

Приватна власність на природні ресурси спрямована передусім на забезпечення та обслуговування прав на такі ресурси приватних осіб – громадян та недержавних (некомунальних) юридичних осіб. Однак це не означає, що забезпечення та обслуговування екологічних інтересів суспільства опосередковується виключно суспільною (публічною) власністю на землю.

Як свідчить досвід інших, насамперед економічно розвинених країн, суспільство зацікавлене також у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю та деякі інші природні ресурси як однієї з важливих підвалин ринкової інфраструктури економіки країни. І навпаки, приватна власність на природні ресурси має одним із своїх завдань забезпечення суспільних інтересів у галузі використання земель, вод, лісів, надр та інших природних багатств, зокрема, інтересів у підвищенні ефективності приватного сектору як у сільському господарстві, так і в інших галузях економіки.

Тому в остаточному підсумку приватна власність на природні ресурси також слугує суспільству, в якому реалізуються принципи ринкової економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на природні ресурси чітко проявляється в положеннях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13).

Також ЦК України закріплює конституційні імперативи щодо можливості і допустимості використання громадянами та юридичними особами природних об'єктів права власності Українського народу для задоволення власних потреб. При цьому Конституція України не виключає можливості здійснення громадянами України, а також юридичними особами України права власності на землю та інші природні ресурси шляхом використання природних об'єктів права власності Українського народу не лише на праві загального природокористування, а й на юридичному титулі права власності на конкретну земельну ділянку чи інші природні ресурси для задоволення особистих потреб та інтересів виключно відповідно до закону.[13]

Зміст права власності на природні ресурси визначає сукупність правомочностей власника. Існує класична тріада правомочностей (володіння, користування, розпорядження), закріплена у ст. 317 Цивільного кодексу України та різні варіанти розширення такої тріади аж до 11 елементів: 1)право володіння – винятковий фізичний контроль над річчю або право виняткового користування нею; 2) право використання (застосування корисних властивостей благ для себе); 3) право управління, тобто право вирішувати, як і ким може бути використана річ; 4) право на дохід, тобто на ті блага, які дає реалізація двох попередніх повноважень; 5) право на відчуження, споживання, витрату на свій розсуд, зміну або знищення речі; 6) гарантія від експропріації, або право на безпеку; 7) право передавати річ; 8) безстроковість; 9) заборона використовувати річ на шкоду іншим; 10)можливість використання речі для сплати боргу; 11) залишковий характер, тобто існування правил,що забезпечують відновлення порушеної правомочності. [14]

Отже, можемо зробити висновок, що відповідно до чинного законодавства, враховуючи конституційну норму, що містить поняття власності Українського народу на природні ресурси та комплекси, фактично така власність буває державною, комунальною та приватною.