Мякушко С.А. Систематика ссавців. 2019

деревні форми. Тримаються поодинці або сім’ями, самка з молодими, іноді з самцем. Активні головним чином вночі, частково вдень, іноді цілодобово. За характером живлення є всеїдними, деякі спеціалізовані до поїдання рослинної їжі, а інші — тваринної. Більшість веде осілий спосіб життя; самці білих ведмедів кочують протягом всього року, а самки з молодими — частину року. Бурий, білогрудий (U. thibetanus Cuvier, 1823) і чорний ведмеді впадають у зимовий сон. У білого ведмедя у зимовий сон впадають тільки вагітні самки. Деякі види взимку зовсім не сплять. Ведмеді є моногамами, проте пари довго не тримаються, самець у турботах про потомство участі не бере. У виводку зазвичай 1–2, рідко 3 дитинчати.

Поширені практично в усій Євразії та Північній Америці, на північному заході Південної Америки; в історичний час мешкали також в Атлаських горах на північному заході Африки. 8 видів.

Рід Великі панди (Ailuropoda Milne-Edwards, 1870) представлений лише одним видом — A. melanoleuca David, 1869.

Розміри середні для родини: довжина тіла 120–150 см, маса 75–160 кг. Відрізняється специфічним контрастним забарвленням: основний тон білий, кільця навколо очей, вуха, кінцівки і широка поперечна смуга в області плечей є чорними. Череп потужний, з великими гребенями і сильно укороченим лицьовим відділом. Ікла великі. Щічні зуби з вираженою горбкуватістю, досить великі.

Раніше ареал охоплював весь Південний і Центральний Китай, нині обмежений лише кількома провінціями на сході Тибету.

Населяє виключно середньовисотні гірські ліси з підліском з одного виду бамбука, яким переважно живиться. У гори піднімається до висоти 3900 м. Поодинокий повільний звір, не менше 10–12 годин на добу проводить за споживанням їжі. В сплячку не впадає, на зиму спускається в нижній пояс гір до 800–1200 м. Територіальна поведінка не виражена. Живиться в основному молодими пагонами бамбука. Іноді поїдає також молоді корені та цибулини різних рослин; зрідка ловить рибу, може з’їсти дрібного гризуна, але тваринна їжа складає незначну частину раціону. Вагітність триває 122–163 доби; мож-

330

ливо, має місце затримка імплантації. У виводку найчастіше одне дитинча, але іноді буває 2–3. Характерно, що у дитинчат є хвіст близько 1/3 довжини тулуба, який потім редукується.

Рід Очкові ведмеді (Tremarctos Gervais, 1855) також включає один вид (T. ornatus Cuvier, 1825). Розміри відносно невеликі: довжина тіла 120–180 см, маса до 175 кг. Волосяний покрив високий. Забарвлення однотонне, чорне, за винятком лицьової білої «маски» (навколо очей на зразок окулярів) та білого півкільця на грудях. Морда вкорочена, череп з коротким масивним рострумом.

Населяє переважно гірські вологі ліси, рідше луки, у гори піднімається до 3600 м над рівнем моря. Добре лазить по деревам. Живиться майже виключно рослинною їжею: основу раціону складають плоди, соковиті листя бромелій та пагони бамбука. Перелік кормів значно змінюється у різні сезони. Поїдає також гризунів і комах, але у дуже невеликій кількості, близько 4% від загального раціону. Вагітність триває 6,5 місяців, ймовірно, включає стадію відкладеної імплантації яйцеклітини.

Поширений на північному сході Південної Америки, від Панами до північної Аргентини.

Рід Малайські ведмеді, або Біруанги (Helarctos Horsfield, 1825) містить один вид — H. malayanus Raffles, 1821, який за розмірами є найменшим у родині: довжина тіла 100–140 см, маса не більше 70 кг. Шерсть дуже коротка, гладенька, чорного кольору. На грудях U-подібна пляма жовтого або оранжевого кольору, морда попереду очей зазвичай світло-руда. Кінцівки порівняно довгі, з великими зігнутими кігтями — пристосування до деревного способу життя.

Населяє густі тропічні ліси в усіх висотних поясах. Майже весь час проводить на деревах. Влаштовує гнізда з товстих гілок на висоті 2–7 м над землею. Є всеїдним. Охоче їсть мед, личинок комах, яких за допомогою довгих кігтів добуває з-під кори. Споживає також м’які верхівки молодих пагонів кокосових пальм. Зруйнувавши колонію термітів, засовує всередину по черзі передні лапи, з яких потім злизує комах. Поїдає фрукти, у разі нагоди — дрібних гризунів, птахів. Вагітність триває близько 3 місяців. Самка народжує 1–2 дитинчат масою 320 г.

331

Поширений на південному сході Азії, від Бірми через Індокитай і Малакку до Суматри і Борнео.

Рід Губачі (Melursus Meyer, 1793) є моновидовим — M. ursinus Shaw, 1791. Довжина тіла до 180 см, маса 55–145 кг. Забарвлення чорне, на грудях наявна велика світла пляма у вигляді півкільця. Кігті довгі, гачкоподібні. Губи м’ясисті, великі, голі, дуже рухливі. Рухливий також весь кінець морди. Ніздрі закриваються спеціальними клапанами. Середні верхні різці відсутні. Добре розвинений нюх; зір і слух слабкі.

Населяють як вологі, так і сухі ліси у низьких горах, особливо там, де наявні виходи скель. Тримаються поодиноко. Всеїдні: споживають комах, їх личинок, яйця птахів, м’які частини рослин. При добуванні термітів використовує таку техніку: руйнує гніздо, здуває пил та уламки з країв пролому, потім замикає ніздрі та, витягнувши губи у трубочку, всмоктує термітів та їх личинок. Розмножується упродовж року. 1–2 дитинчат самка народжує на землі, у порожнинах між каменями. Це сховище самка залишає через 2–3 місяці після пологів, дитинчата часто переміщуються на спині у матері (Соколов, 1979).

Ареал охоплює практично весь Індостан і Шрі-Ланку. Рід Ведмеді (Ursus Linnaeus, 1758). Розміри дрібні, середні

та великі, найбільші у родині. Довжина тіла бурого ведмедя — 130–255, білого — 160–302 см. Маса до 640 кг у бурого ведмедя, до 1 т — у білого. Статура масивна, важка. Кінцівки середньої висоти або високі (білий ведмідь). На нижніх поверхнях лап розташовані голі ділянки різного розміру, іноді невеликі (білий ведмідь). Шия довга (особливо у білого ведмедя). Вуха невеликі округлі, очі маленькі. Губи рухливі або малорухливі (білий ведмідь). Хвіст дуже короткий. Кігті на лапах дуже великі або відносно короткі (білий ведмідь). Зимова шерсть густа, м’яка, довга або відносно коротка (білий ведмідь). Череп великий і масивний. Вилиці розставлені нешироко. Кількість передкутніх зубів змінюється індивідуально. Ікла сильно розвинені, кутні зуби середніх розмірів або невеликі (білий ведмідь). У бурого ведмедя з віком зуби стираються, у білого ведмедя, навіть у самих старих особин, зуби залишаються нестертими (Россолимо и др., 2004).

332

Населяють лісові райони, частково безлісні гори і плоскогір’я, білий ведмідь мешкає на узбережжі Льодовитого океану і в льодах Арктики. Є всеїдними хижаками, нерідко живляться падлом. Тваринна їжа присутня у раціоні всіх видів, але може сильно відрізнятися за складом у різні сезони та в різних популяціях. Білий ведмідь виключно м’ясоїдний. Бурий ведмідь активний здебільшого у сутінки і вночі, у білого ведмедя добового ритму активності не спостерігається. На зиму бурий та білогрудий ведмеді, а також самки білого ведмедя впадають у зимовий сон.

Ведуть, як правило, осілий спосіб життя, хоча у разі дефіциту ресурсів можуть проходити великі відстані. Більш-менш регулярні сезонні міграції відзначаються у бурих ведмедів у горах. Переміщення білих ведмедів обумовлені станом плавучих льодів і розподілом тюленів. У літню пору білі ведмеді відкочовують на північ, а на зиму — на південь.

Самки розмножуються раз на 2 роки. Гін у різних географічних точках відбувається у різні терміни. Тривалість вагітності бурих и білих ведмедів складає близько 8 місяців. Дитинчат може бути 1–5, частіше 2. Ведмежата народжуються дуже невеликими, сліпими, із закритими слуховими отворами. Тривалість лактації 6–8 місяців.

Ведмідь бурий (U. arctos Linnaeus, 1758) має важку статуру. Голова велика і масивна, з невеликими округлими вухами та глибоко посадженими очима. Шерсть довга та густа. Забарвлення дуже мінливе географічно та індивідуально, зазвичай однотонне коричневе, різних відтінків. Кігті на передніх лапах довгі, але слабо вигнуті, на відміну від деревних форм. Череп масивний, з широкими вилицями та вкороченому лицьовому відділі (рис. 4.19). Провідними органами чуття є тонкий слух і нюх; зір слабкий.

Великий ареал охоплює всю лісову, а місцями — лісотундрову і степову зони Голарктики. Зазвичай тримається у старих лісових масивах, уникаючи широких відкритих просторів; тільки у гірських районах і лісотундрі може населяти рідколісся. Місця мешкання приурочені до прісноводних водойм — річок, струмків. Незважаючи на ілюзорну незграбність, є спритною твариною, може розвивати швидкість до 40 км/год., зберігаючи

333

при цьому маневреність. По деревам добре лазять тільки молоді звірі, дорослі ведмеді роблять це важко і неохоче, а старі зовсім втрачають цю здатність. Добре плаває, може навіть пірнати на нетривалий час.

Рис. 4.19. Череп ведмедя бурого (Ursus arctos) (за Соколов, 1079)

Різко виражена сезонна циклічність, проявом якої є зимовий сон. Ведмідь влаштовує барлоги під коренями дерев, в купах каменів. Залягає в них у жовтні-грудні (залежно від умов), виходить зі сну у березні-травні. Спить чутко — життєві процеси сповільнюються незначно, тварина досить легко пробуджується. Лапу не смокче. Може здійснювати циклічні кочівлі на місця годівлі. Всеїдна тварина; на більшій частині ареалу їжа переважно рослинна — соковиті зелені частини

334

рослин, плоди, кореневища. У деяких районах живиться масовими комахами та їх личинками.

Дитинчата народжуються взимку — на початку весни. У виводку найчастіше 2, рідше 3 ведмедика масою близько 500 г, вкритих дуже короткою рідкою шерстю, сліпих, із закритим слуховим проходом. Вигодування молоком відбувається близько 5 місяців.

Ведмідь білий (U. maritimus Phipps, 1774) є найбільшим із сучасних представників родини: довжина тіла 160–250 см, висота у холці близько 1,5 м, маса 350–450 кг, у старих самців доходить до 800 кг (за деякими даними — до тонни). Шерсть густа та тепла, проте основну роль у терморегуляції відіграє гіподерма. Тіло порівняно довге, лапи короткі. Ступні лап (особливо, передніх) широкі, з облямівкою із жорсткого волосся (пристосування до ходіння по снігу і до плавання), кігті потужні, але слабо зігнуті. Голова у пропорції до тулуба невелика та вузька, з маленькими вухами; череп, при тій же довжині, що й у великих бурих ведмедів, виглядає більш вузьким і легким, має прямий лобний профіль.

Поширений циркумполярно в Арктиці до зони тундри на материку. Дотримується найчастіше пакових льодів, південна межа яких визначає південний край ареалу виду. Під час міграцій проникає на материк на відстань до 200 км. З іншого боку, спостерігали плаваючих білих ведмедів у відкритому морі на відстані до кількох десятків кілометрів від суші. Під час розмноження самки тримаються на суходолі. Справжніх соціальних угруповань не утворює. Є дуже рухливим як на суші, так і у воді. Пливе зі швидкістю 5–6 км/год., загрібаючи в основному передніми лапами, тримає голову високо; може проплисти без відпочинку до 30 км.

Для виду характерні сезонні кочівлі: влітку — на північ, взимку — на південь. На зиму залягає у сплячку на островах і береговій смузі, самки окремо від самців; у самців справжньої тривалої сплячки може не бути. У зв’язку з особливостями світлового режиму в Арктиці, чіткий добовий ритм відсутній. Їжа майже виключно тваринна — єдиний випадок у родині, що скоріше визначається умовами життя, ніж особливою схильністю до хижацтва. Зрідка літом поїдає тундрову рослинність.

335

Полює в основному на тюленів — найчастіше, на кільчасту нерпу, рідше на інші види. Відвідує лежбища моржів, де добуває дитинчат. Віддає перевагу жиру і шкірі тюленів, тоді як м’ясо їсть, тільки якщо дуже голодний. Для розмноження самки збираються у певних місцях: у таких «пологових будинках» концентруються до 250 ведмедиць. Кожна з них риє в снігу індивідуальну барлогу шириною до 2,5 м з вузьким лазом. Самка народжує у січні-квітні 1–3 дитинчат раз на 2–3 роки. Лактація триває 6–8 місяців, після цього ведмежата починають живитися м’ясом (Россолимо и др., 2004).

Іншими представниками роду є ведмідь гімалайський (U. thibetanus Cuvier, 1823) і ведмідь чорний, або барибал (U. americanus Pallas, 1780).

Родина Вухаті тюлені (Otariidae Gray, 1825)

Морфологічно найбільш архаїчна родина сучасних водних хижих. Включає 7–8 родів, поділених на дві підродини: Otariinae Gray, 1825 (морські леви) і Arctocephalinae Gray, 1837 (морські котики). Перші відрізняються більшою масивністю статури та черепа. Раніше цю родину включали у ряд Ластоногі.

Представники мають струнке, витягнуте тіло, з великими передніми ластами — приблизно до 1/4 довжини тіла. Розміри середні або великі: довжина тіла від 150 до 380 см, маса до 1,1 т. Самці значно більші за самок. Хвіст короткий, проте добре помітний. Вушні раковини з хрящами, невеликі, вкриті волоссям. Шия довга, гнучка, мускулиста, її рухи назад і вперед надають певну рушійну силу тілу у разі пересування суходолом. Під час плавання голова і шия рухливі при пошуках їжі, задній кінець тіла діє як руль. Передні кінцівки на суходолі підтримують тіло, згинаючись латерально у кисті під прямим кутом. Під час руху субстратом тварина переставляє по черзі кожен передній ласт або при швидкому русі спирається на обидва передніх ласта відразу. Задні ласти підгинаються під тіло у п’ятковому зчленуванні та переміщуються обидва разом. У воді передні кінцівки служать локомоторними органами. Їх гребна поверхня збільшується завдяки тому, що зовнішній край ласта продовжується за кінчики пальців і підтримується спеціальними хрящами. Кігті у рухах на суші не задіяні та редукуються до

336

невеликих потовщень. Передній край ластів посилений потовщенням щільної сполучної тканини. Задні кінцівки використовуються при плаванні головним чином як рулі, причому вони стикаються один з одним підошвами. Гребна поверхня задніх ластів збільшена за рахунок шкірної облямівки, яка підтримується хрящами. Ця облямівка може підгинатися, тому три довгих кігтя внутрішніх пальців є функціональними.

Внутрішня поверхня ластів позбавлена волосяного покриву і забезпечує віддачу надлишку тепла у разі перегріву. Для шкірного покриву характерний більш сильний, ніж в інших ластоногих, розвиток сітки еластинових волокон. Сальні залози відносно дрібні, а потові дуже великі. На противагу іншим водним хижим в ості вухатих тюленів добре розвинений серцевинний шар. Пухові волосся можуть бути численними.

У черепі дещо видовжений лицьовий відділ. Надочноямкові відростки великі. Слухові барабани сплощені. Передні відділи лобних кісток входять виступами між носовими. Перший і другий верхні різці дрібні, кожен має по дві верхівки, відокремлені між собою борозною. Третій верхній різець іклоподібний. Ікла великі, загострені та дещо вигнуті. Передкутні та кутні зуби прості, з одною верхівкою. Передкутні, а іноді й верхні кутні зуби, з одним коренем (Россолимо и др., 2004).

Тримаються стадами, особливо у період розмноження. Залежні влаштовують у тихих затоках, на скелястих ізольованих островах. Для північних і південних морських котиків характерні періодичні міграції. Активні вночі та вдень. Об’єктами живлення в основному є риби, головоногі молюски та ракоподібні. Для більшості видів характерна полігамія. У період розмноження один самець збирає в гаремі від 3 до 50 самок. Самка народжує на березі. Тривалість вагітності коливається від 250 до 365 днів. Вважають, що для всіх представників властива затримка імплантації яйцеклітини. Самець у вихованні дитинчати участі не бере. Лактація триває 3–4 місяці.

Поширені в арктичних, помірних і субтропічних водах Тихого океану, Південної Атлантики та південній частині Індійського океану: по узбережжю Південної та заходу Північної Америки, Південної Африки, Австралії, Нової Зеландії та деяких океанічних островів. Родина включає 15–16 видів.

337

Представники: північний морський котик (Callorhinus ursinus Gray, 1859), новозеландський морський котик (Arctocephalus forsteri Lesson, 1828), сивуч, або північний морський лев (Eumetopias jubatus Schreber, 1776).

Родина Моржові (Odobenidae Allen, 1880)

1 вид — морж (Odobenus rosmarus Linnaeus, 1758). Довжина тіла дорослого самця 2,7–3,6 м, самки — 2,2–3,1 м, маса 800–1700 і 400–1250 кг, відповідно. Шкіра дуже товста, майже гола, вкрита численними глибокими складками. У дорослих самців шкіра на шиї утворює надзвичайно товсті та міцні епідермальні горби, які захищають тварину під час бійок. Шия дуже потужна; голова непропорційно маленька, з тупим, немов рубаним, рилом, без вушної раковини. На широкій верхній губі розміщені товсті (до 2 мм) вібриси. Задні кінцівки можуть підгинатися вперед, беруть участь у разі пересування суходолом, хоча, на відміну від вухатих тюленів, дорослий морж через свою масу не здатний відірвати тіло від ґрунту. Череп масивний, широкий, з дуже широкою лицьовою частиною, без надорбітальних відростків. Ікла з’являються вже через кілька місяців після народження, до однорічного віку досягають довжини 5–9 см. У дорослих самців їх довжина може становити 80 см. Із щічних зубів у кожній щелепі наявні тільки 3–4 передкутніх, вони прості, зі сплощеною жувальною поверхнею.

Морж прекрасно плаває, використовуючи як передні, так

ізадні ласти (спосіб плавання є проміжним між справжніми

івухатими тюленями). Може довго лишатися під водою. Під час розмноження утворює величезні скупчення на узбережжях, зазвичай, острівних. На березі тримається сімейними групами з 3–6 особин. Іноді між сусідами виникає суперечка щодо місця, під час з’ясування відносин у хід пускаються ікла. Однак смертей при таких бійках практично не буває. На час пологів самки залишають стадо, але скоро після народження дитинчати повертаються на ліжанки. Поза сезоном розмноження для лежання використовує плаваючий лід. Вибираючись на крижину або на камені, якщо вихід з води не пологий, морж допомагає собі бивнями. Зачіплюється ними за субстрат і підтягується: звідси назва моржа «Odobenus», що буквально означає «ходить на зубах».

338

Основу живлення складають донні молюски та ракоподібні. Їжу морж добуває з дна, розкопуючи ґрунт своїми іклами-бив- нями. Ними ж відриває раковини молюсків від скель. Зазвичай «пасеться» на глибині 30–50 м. Деякі самці (імовірно, одинаки) нападають на тюленів і вбивають їх іклами. Самки беруть участь у розмноженні не щороку. Парування відбувається зазвичай у січні-лютому, запліднена яйцеклітина залишається «законсервованою» упродовж 4–5 місяців, власне вагітність становить 11–12 місяців. Народжується 1–2 дитинчати довжиною близько 120 см і масою 45–68 кг; їх тіло вкрите коротким густим волоссям.

Морж поширений у басейні Північного Льодовитого океанів, під час зимових міграцій заходить в північну частину Тихого і Атлантичного океану.

Родина Справжні тюлені (Phocidae Gray, 1821)

Довжина тіла та маса сильно варіюють: від 125 до 650 см і від 90 кг до 3,5 т. Кільчаста нерпа найменша серед водних хижих, а морські слони мають найбільші розміри. Зовнішні вушні раковини повністю відсутні. Хвіст короткий, але добре виражений. Передні ласти менше задніх і складають значно менше 1/4 довжини тіла. У порівнянні з вухатими тюленями та моржами, вони розташовані на тулубі ближче до голови.

У тюленевих локомоторним органом служить задня частина тіла, в зв’язку з цим шийний відділ виражений слабо. Задні кінцівки витягнуті назад і не згинаються у п’ятковому зчленуванні. Вони не можуть підгинатися під тіло і не використовуються у разі пересування суходолом. Головний спосіб руху по твердому субстрату полягає в тому, що маса тіла поперемінно переноситься то на груднину — і тоді підтягується задня частина тіла вперед, то на таз — тоді передній відділ тіла рухається вперед. Передні ласти в окремих видів тюленів різною мірою беруть участь у пересуванні по субстрату. Тюлень Ведделла пересувається зовсім без допомоги передніх ластів. Сірий тюлень використовує їх як своєрідні балансири для переповзання скелястими ділянками або чіпляється за ґрунт сильно розвиненими кігтями. Морський слон тримає передні ласти під прямим кутом, використовуючи їх в якості опори для свого важкого

339