Мякушко С.А. Систематика ссавців. 2019

лінією верхньої частини шиї проходить коротка грива. Мошонка відсутня. Череп видовжений з високою мозковою коробкою (рис. 4.8). Носові кістки короткі. Зовнішні кісткові носові отвори значного розміру. Третій верхній різець іклоподібний, перебільшує за розмірами власне ікла. Щічні зуби з низькою коронкою (брахіодонтні), з рядом поперечних гребенів і виступів на жувальній поверхні. Останніх три передкутні зуба схожі на кутні. Променева та ліктьова кістки розвинені приблизно однаково та не зливаються між собою.

Мешкають у лісових і чагарникових заростях поряд з водоймами або заболоченими місцями. У гори піднімаються до 4500 м над рівнем моря. Здатні швидко рухатися в густих заростях. Добре плавають і пірнають. Тримаються поодинці або парами. Активні у сутінках і вночі. Живляться рослинністю,

утому числі водною. Сезонність у розмноженні відсутня. Тривалість вагітності до 400 діб. Самка приносить одного, рідко двох дитинчат в середньому кожні 15 місяців. Статева зрілість настає у самок у 3–4 роки, у самців — на рік пізніше.

Поширені в Бірмі, Таїланді, на півострові Малакка, на острові Суматра, а також у Центральній і Південній Америці. 1 сучасний рід.

Рід Тапіри (Tapirus Brunnich, 1771) охоплює 4 види. Довжина тіла до 2 м, маса до 300 кг. Голова з більш-менш вираженим хоботком, особливо довгим у чепрачного тапіра (T. indicus Desmarest, 1819), який мешкає у Південно-Східній Азії. Забарвлення його тіла одноманітне — коричневе або рудувате на спинний стороні, на черевній — дещо світліше. У дитинчат на спині та боках виражені білі або жовті поздовжні смуги та плями. Молоді тварини набувають забарвлення дорослих

увіці 6–8 місяців. Ведуть поодинокий спосіб життя, груп не утворюють. Пасуться в основному вночі. Живляться водною та біляводною трав’янистою рослинністю, листям, молодими пагонами, іноді плодами. Розмноження не має періодичності, самки приносять одне дитинча масою до 7 кг. Молодий тапір залишається з матір’ю до 6–8-місячного віку, коли він майже досягає розміру дорослої тварини.

Бразильський тапір (T. terrestris Linnaeus, 1758) поширений в лісах Південної Америки, від Амазонії до північної Ар-

260

гентини. Ця тварина уникає відкритих просторів, прив’язана до води. Добре бігає, плаває, часто відпочиває у воді або рідкій багнюці. Може сидіти на заду, випрямивши передні кінцівки, що не властиво іншим копитним. У разі небезпеки зазвичай тікає, проламуючись крізь зарості чагарників; захищаючись, може напасти. У вокальному репертуарі переважають рохкання та свист. Живляться молодим листям чагарників і дерев, трав’янистими рослинами, плодами та фруктами. Дотягуючись до корму, може вставати на задні кінцівки, спираючись передніми на стовбури дерев. Досягають статевої зрілості на 3–5 році життя. Сезонність у розмноженні відсутня. Один дитинча народжується в середньому кожні 15 місяців і виховується самкою (Россолимо и др., 2004).

Рис. 4.8. Тапір бразильський (Tapirus terrestris) та його череп

(за Россолимо и др., 2004)

261

Родина Носорогові (Rhinocerotidae Gray, 1821)

Довжина тіла 2–5 м, висота у холці 1–2 м. Маса 1000–3600 кг. Статура важка. Кінцівки трипалі короткі та масивні. Хвіст тонкий. Шия коротка та товста, голова велика, видовжена. Очі маленькі, розташовуються з боків голови посередині між вухами та ніздрями. Верхня губа сильно розвинена, рухлива. Вуха довгі, овальні з невеликим пучечком волос на верхівці. На морді в носовому відділі розташовується ріг, іноді позаду нього в лобному відділі є другий ріг меншої довжини. Роги є результатом зрощення рогових волокон і не мають кісткової основи. Довжина переднього рогу у носорога білого (Ceratotherium simum Burchell, 1817) може досягати 160 см; у носорога суматранського (Dicerorhinus sumatrensis Fischer, 1814), навпаки, ріг майже не виражений. Шкіра товста, в деяких місцях утворює складки. Волоси рідкісні, щетиноподібні, іноді майже повністю відсутні. На кінці хвоста є пензлик волосся. Мошонка відсутня. Череп з видовженим лицьовим відділом, невеликою мозковою коробкою. Потиличний гребінь сильно розвинений. Орбіти позаду не замкнуті. Різці та ікла мають невеликі розміри або повністю відсутні. Передкутні зуби схожі на кутні. На жувальній поверхні щічних зубів розташовуються поперечні гребені емалі. Щічні зуби з високими коронками у білого носорога та з низькими в інших видів. Ліктьова та променева, мала та велика гомілкові кістки добре розвинені, ніколи не зростаються між собою.

Живуть у саванах, у чагарниках на узліссях та в лісі, у місцях, де наявний водопій. Тримаються поодинці, а в період розмноження — парами. Активні ввечері, вночі та рано вранці. День проводять у затишних місцях. Живляться різними рослинами — в основному сукулентами. Вираженої сезонності у розмноженні немає. Самка приносить зазвичай одного, рідко двох дитинчат раз на 2–3 роки. Тривалість вагітності до 570 діб. Дитинча після народження здатне супроводжувати матір і залишається з нею до народження наступного дитинчати.

Всі представники інтенсивно переслідуються людиною заради м’яса, рогів і для полювання. Ареал і чисельність скорочуються, всі види занесені до Червоної книги МСОП. Поширені в тропічних областях Африки і Південно-Східної Азії,

262

включаючи півострів Малакку і о-ви Яву, Суматру і Калімантан. Родина налічує 4 роди носорогів із 5 видами.

Рід Індійські носороги (Rhinoceros Linnaeus, 1758) включає 2 види, що розрізняються розмірами тіла. Довжина тіла від 2 до 4 м, висота в холці від 1,1 до 2 м, маса від 2 до 4 т. Шкіра утворює глибокі впорядковано розташовані складки в області плечей та перед задніми кінцівками, які надають їй вигляд панцира. Наявний один порівняно невеликий ріг. Ареал в історичний час охоплював майже весь Індокитай, деякі з Великих Зондських островів; в наш час сильно скоротився.

Живуть у болотистих джунглях, тримаються переважно

вочеретяних заростях. Є поодинокими, територіальними тваринами. Мітять територію купами екскрементів. Активні вранці та ввечері. Живляться трав’янистою рослинністю. Народжують одне дитинча масою 34–75 кг, яке залишається з матір’ю до дворічного віку.

Носоріг індійський (R. unicornis Linnaeus, 1758) майже

впівтора рази більше носорога яванського (R. sondaicus Desmarest, 1822): довжина тіла до 4,2 м, висота у холці до 2 м, маса 2 т. Товсті шкірні пластинки панцира в задній частині з шишкуватими горбками. Глибока шкірна складка на плечах загнута назад. Ріг довжиною 20–60 см.

Веде поодинокий спосіб життя, активний переважно у сутінках. Індивідуальна ділянка може бути площею до 4000 м2 та обо- в’язково включає водойму. На суходолі ділянки різних тварин не перекриваються. У воді можна побачити кілька тварин, які мирно знаходяться разом. Цей носоріг не агресивний, атакує рідко. Під час захисту він використовує не ріг, а великі нижні ікла. Доволі добре плаває, здатний перепливати річки. Охоче купається, вивалюється у багнюці, щоб позбутися ектопаразитів. Живиться в основному водоростями, молодими пагонами очерету та слонової трави, плодами. Вагітність триває 570 діб, розмноження відбувається у лютому-квітні. Народжується одне дитинча. Статева зрілість настає у самок у 3–4 роки, у самців — у 7–9 років. Мешкає уздовж передгір’їв Гімалаїв (Соколов, 1973).

Рід Суматранські носороги (Dicerorhinus Gloger, 1841) включає 1 вид (D. sumatrensis Fischer, 1814), який є найдрібнішим серед носорогів.

263

Довжина тіла 2–2,8 м, висота у холці 1–1,5 м. Маса до 1 т. Є найдавнішим із сучасних носорогів. Тіло вкрите негустим щетиноподібним волоссям. Вуха також облямовані волоссям. Забарвлення тіла від сірого до чорнуватого. На морді два роги, передній з яких досягає в довжину приблизно 15–45 см, а задній має вигляд виступу. У самки ріг значно коротший, ніж у самця. Мешкає в глухих лісах, на пагорбах біля водойм. Тримаються поодинці. Активність сутінкова. День проводить у затишних місцях,

угрязьових ямах. Живляться листям, гілками, пагонами, іноді плодами. Вагітність 7–8 місяців. Народжують одне дитинча.

Мешкають на о-вах Суматра, Калімантан, Ява, на Малайському півострові, невеликі групи є в Таїланді, Камбоджі, М’янмі.

Рід Чорні носороги (Diceros Gray, 1821) складається з одного виду — D. bicornis Linnaeus, 1758. Довжина тіла 3–3,8 м, довжина хвоста близько 70 см, висота в холці 140–150 см. Маса 1–1,8 т. На морді є два роги, іноді більше. Довжина переднього зазвичай близько 50 см, максимум до 138 см. Верхня губа загострена та звисає хоботком над нижньою. Цим хоботком носоріг захоплює листя та гілки чагарників. Забарвлення тіла від жовто-коричневого до темно-коричневого.

Мешкає у розріджених сухих лісах, саванах, степах і навіть напівпустелі. У гори піднімається до 2700 м над рівнем моря. Тримаються поодинці. Активний переважно вранці та ввечері. Живиться пагонами і листям чагарників. Щодня відвідує водопій. Тривалість вагітності до 550 діб. Новонароджений має масу 30 кг. Лактаційний період триває приблизно 2 роки. Статево дозріває у 5 років. Мешкає у Центральній, Східній та Південній Африці.

Рід Білі носороги (Ceratotherium Gray, 1868) також включає один вид — C. simum Burchell, 1817. Розміри найбільші не тільки у родині, але й в ряді. Довжина тіла 3,6–5 м, висота

ухолці 1,6–2 м. Маса 2,3–3,6 т. На морді є два роги; з них передній досягає в довжину 60–158 см. Верхня губа попереду без хоботка (іноді цей вид називають квадратногубим). Волоси на тілі відсутні, крім країв вух і кінця хвоста. Забарвлення тіла дещо світліше, ніж у чорного, шиферно-сіре.

Мешкає у савані, заростях чагарників. Тримається невеликими групами, іноді збирається у стада з 16–18 особин. Актив-

264

ний вранці та ввечері, а в прохолодну погоду також і вдень. Живиться трав’янистими рослинами. Вагітність становить близько 540 днів. Лактаційний період триває приблизно рік. Самка приносить дитинча раз на 2,5–3 роки. Статева зрілість настає в 4–5 років.

Розрізняють Північних білих носорогів (мешкають у районі Верхнього Нілу) та Південних білих носорогів (мешкають на території Південної Африки) (Россолимо и др., 2004).

Родина Коневі, або Конячі (Equidae Gray, 1821)

Представники родини є одними з найбільш еволюційно просунутих копитних, які адаптовані до життя на відкритих безлісих територіях спеціалізовані до тривалого, швидкого бігання. Розміри відносно невеликі для ряду: довжина тіла 2–2,8 м, маса 120–350 кг (у свійських форм діапазон розмірів є значно більшим). Статура легка та струнка. Порівняно невелика голова розміщена на довгій, рухомій, вертикально поставленій шиї. Кінцівки високі та тонкі, тільки з одним III функціональним пальцем. Волосяний покрив короткий, густий, на шиї коротка грива, стояча у диких форм або спадаюча у свійських. Кістки передпліччя та гомілки зрослися, від II і IV пальців зберігаються лише рудименти (грифельні кісточки). Череп зі збільшеним лицьовим відділом. Зубні ряди з діастемою. Ікла є зазвичай тільки у самців. Щічні зуби великі, з високою коронкою (гіпсодонтні) і складною системою емалевих петель на жувальній поверхні (пристосування до живлення грубою їжею). Травна система адаптована до перетравлювання рослинної маси за рахунок симбіотичних мікроорганізмів кишечнику. Заселення кишечнику симбіонтами відбувається за рахунок копрофагії, у разі якої молодь поїдає екскременти дорослих тварин.

Майже всі сучасні представники є мешканцями відкритих аридних територій; деякі (лісовий тарпан) населяли ліси. Це невтомні швидкі бігуни: здатні довго бігти зі швидкістю 50–60 км/год. Тримаються невеликими групами до 10 особин, можуть утворювати великі стада. Дуже високо розвинена соціальна поведінка. Активні у денний час. Виключно травоїдні тварини, живляться вегетативними частинами та насінням тра- в’янистих рослин (переважно злаків). Як і в інших копитних,

265

дитинчата виводкового типу, дуже скоро після народження можуть слідувати за матір’ю, розвиваючи значну швидкість.

Сучасний природний ареал охоплює південь Євразії та Африки (крім тропічних лісів і Сахари); проте раніше в нього входила вся Північна Америка. Свійський кінь завдяки людині поширений всесвітньо (крім Антарктиди). В Європі дикі коні зникли у кінці XIX століття, в Азії — в середині XX. У родині 1 рід, 8 видів (за іншими даними — до 12) (Россолимо и др., 2004).

Рід Коні (Equus Linnaeus, 1758). Об’єм роду та зв’язки між видами є дискусійними. Кінь дикий, або тарпан (Equus caballus ferrus = Equus caballus gmelini) — дика форма виду E. caballus Linnaeus, 1758, найімовірніший пращур одомашненого свійського коня (E. caballus caballus). E. caballus przewalskii

Poliakov, 1881 — кінь Пржевальського, або тарпан джунгарський (рис. 4.9). Кремезна статура, саврасої масті із короткою стоячою гривою без чубчика, з темним ременем вздовж спини. Хвіст у верхній частині вкритий більш коротким волоссям. Кінцівки до зап’ястного суглоба темні.

У недавньому історичному минулому кінь Пржевальського мешкав на всій степовій зоні півдня Сибіру, аж до р. Урал, де його ареал межував або перекривався з ареалом тарпана. У кінці XIX століття ареал був обмежений районом Джунгарії. До середини XX століття ареал і чисельність скорочувалися. Є степовою і напівпустельною формою. Утворює невеликі сімейні групи-гареми, молоді жеребці збираються в окремі групи. В усіх групах існує чітка соціальна ієрархія, яка підтримується різними формами поведінки. Зір і слух розвинені добре, нюх — дещо гірше, розвинена вокалізація. У живленні переважають злаки. Взимку здатні викопувати корм з-під снігу. Прив’язані до водопоїв, які відвідують кілька разів на добу. Вагітність триває до 340 діб. Дитинча вже через кілька годин після народження здатне супроводжувати матір. Зв’язок з матір’ю зберігається упродовж 2-х років, після цього молоді жеребці залишають гаремну групу. Самки досягають статевої зрілості на 3–4 році життя, самці — у 4–5 років, але стають ватажками групи ще пізніше.

Кулан (E. hemionus Pallas, 1775) має статуру віслюкового типу: голова і вуха великі, хвіст з довгим волоссям у нижній частині. Характерний темний ремінь уздовж хребта. Грива не-

266

висока, стояча, чорно-бура. Загальне забарвлення тіла піща- но-жовте, різних відтінків. Мешкає на рівнинних і низькогірських пустелях або напівпустелях. Віддає перевагу багатим злаково-полиновим пасовищам. Обов’язковою є наявність постійних джерел води. У посушливий період щодня потребує води; взимку і навесні може задовольнятися снігом, соком рослин. Тримаються невеликими табунами (ватажок-самець і кілька самок з потомством різних поколінь), рідше поодиноко. Восени та взимку об’єднуються у великі стада з чисельністю у кілька сотень голів. Здійснюють незначні сезонні кочівлі, залежно від кількості та якості пасовищ і наявності води. Відрізняється великою витривалістю, пристосовані до швидкого і тривалого бігання. Самка приносить дитинчат раз на два роки, зазвичай 1, рідко 2.

Рис. 4.9. Кінь Пржевальського (Equus caballus przewalskii) та його череп (за Россолимо и др., 2004)

267

Ареал куланів охоплював пустелі та напівпустелі Азії від Аравійського півострова до Тибету, в історичний час — також на півдні Європи. Зараз від нього залишилися невеликі ділянки в Передній Азії, Туркменії, Ірані, Китаї, Монголії.

Зебра бурчеллова, або саванна (E. quagga Boddaert, 1785). Її найхарактерніша ознака — контрастне вертикально-сму- гасте забарвлення. На тулубі та голові спочатку смуги розвивалися як світлі на темному тлі, на ногах — як темні на світлому фоні. Розрізняють декілька підвидів, що відрізняються формою і розташуванням смуг на шиї і ногах.

Населяє савани та степи, віддає перевагу злаковим пасовищам і злаково-чагарниковим територіям, особливо на горбах і пологих схилах невисоких гір. Зебра погано переносить посуху, у посушливий період йде у більш зволожені райони, в ліси або в гори. Саванні зебри живуть у постійних сімейних табунах не більше 9–10 голів. Склад такого табуна постійний. У разі нападу хижаків або в період міграції табун може на певний час розпадатися, а також об’єднуватися з іншими табунами. Члени сімейного табуна впізнають один одного, навіть на великій відстані. Місце відпочинку, водопій і місце випасу табуна постійні, хоча вони і не захищаються від інших зебр табунів. Зебри протягом року переміщаються по великій території, розділяючи її з іншими тваринами свого виду. Самці іноді утворюють окремі «холостяцькі» групи або тримаються поодинці (Соколов, 1979). Вид поширений в Африці, на південь від Сахари. Загалом зебр 3 види.

Ряд Китоподібні, або Дельфіноподібні (Cetacea, seu Delphiniformes Brisson, 1762)

До ряду належать ссавці, що пристосувалися до постійного життя у воді. Розміри середні та великі (найбільші серед ссавців). Довжина тіла тварин від 1,1 м, маса 30 кг у деяких дельфінів, до 33 м і 150 т у блакитного кита. Зменшення опору води під час плавання забезпечується обтічним тілом, торпедоподібним, витягнутим або дещо вкороченим. Цьому сприяють також редукція вушних раковин, розташування сосків в особливих кишенях, а пеніса у спеціальній сумці. Передні кінцівки перетворилися на ласти, які виконують функцію керма.

268

Вільні задні кінцівки редуковані. На кінці сплощеного хвостового стебла наявні парні горизонтальні безскелетні хвостові лопаті. Хвостовий відділ тулуба служить основним локомоторним органом. У більшості видів на спині знаходиться непарний спинний плавець, який служить стабілізатором. Голова часто масивна, видовжена. Її термінальна частина закінчується тупо або має витягнутий рострум. Майже без видимого шийного перехвату голова переходить у тулуб, поступово без різкого розмежування звужується у хвостове стебло.

Суцільний волосяний покрив відсутній. У вусатих китів на морді розташовані окремі щетинки, що схожі за будовою на вібриси наземних ссавців. Шкірні залози повністю відсутні, за винятком молочних. У шкірі на внутрішній поверхні епідермісу розташовані численні комірки, куди заходять дермальні сосочки. Така будова обумовлює виникнення ламінарного потоку води навколо тіла тварини, що дозволяє витрачати мінімум зусиль при плаванні. Лопаті хвостового та спинного плавців є шкірними утвореннями. Разом зі звичайними артеріями та венами в плавцях проходять характерні тільки китоподібним комплексні судини, кожна з яких складається з великої артерії з товстою оболонкою, оточеною 10–13 дрібнішими тонкостінними венами.

Учерепі кістки розташовуються симетрично або асиметрично. В останньому випадку кістки правої сторони розширені та зміщені вліво, а лівої — потовщені. Мозковий відділ черепа вкорочений і закруглений. Верхня потилична кістка велика

іспереду приєднується до лобних, в той час як тім’яні зміщуються у боки. Носові кістки дрібні, так що зовнішні ніздрі віднесені далеко назад і розташовуються безпосередньо перед нейрокраніумом. Носові ходи короткі, проходять відносно вертикально. Верхньощелепні та міжщелепні кістки та леміш сильно витягнуті та утворюють рострум. Кісткове піднебіння видовжене за рахунок великих крилоподібних кісток, внаслідок чого хоани зміщені назад.

Удорослому стані гомодонтні зуби мають тільки представники підряду Зубатих китів. У вусатих китів закладки зубів є тільки в ембріонів. Для дорослих вусатих китів характерні рогові утворення епітелію піднебіння — китовий вус для зціджування планктонних організмів.

269