Философия (4 курс 2 семестр) Ізотова І.О / Экзамен / 22
.docxБілет №22
Проаналізуйте діалектичний метод пізнання Г. В. Г. Гегеля.
Діалектика - вчення про найбільш загальні закономірності становлення, розвитку, внутрішнє джерело яких вбачається в єдності і боротьбі протилежностей. У цьому змісті діалектика, починаючи з Гегеля, протиставляється метафізиці - такому способу мислення, що розглядає речі і явища як незмінні і незалежні друг від друга. Діалектика - це вчення про розвиток у його найбільш повному, глибокому і вільному від однобічності виді, вчення про відносність людського знання, що дає нам відображення вічне матерії, що розвивається.
Гегелева діалектика
Своє діалектичне вчення Георг Вільгельм Фрідріх Гегель виклав у «Феноменології духу», «Науці логіки» та інших творах. Він опирався на доробок Йоганна Готліба Фіхте. Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.
Єдність протилежностей
Вчення про буття, за Гегелем, розглядає реальність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію щодо внесення змін у дійсність. Вчення про сутність доводить, що діяння можуть будуватися не тільки під час використання тих даних, що дають органи чуття. Свідомі зміни буття можуть здійснюватись у результаті використання понять про чуттєво не дане, тобто сутності.
Вчення Гегеля про поняття поглиблювало арістотелівську теорію про форму, яка формує інші форми. Усе, що існує, перебуває у процесі формування того, що ще не існує. Разом з цим те, що не існує, перебуває у формі поняття в тому, що існує, в зародковому стані. Тому разуміння й вміння використовувати поняття уможливлює розгляд того, що існує як того що вже не існує, недійсного, мертвого буття. Дійсне буття, те, яке пробиває собі дорогу в існуючому межує із випадковістю, тими умовами, обставинами, які ніколи не відтворяться, зникнуть як риштування після побудови храму.
Розвиток
Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють мислення, що саме себе визначає.
Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.
Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивності.
Тріади
Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза — антитеза — синтез. Сам Гегель, утім, цих термінів ніде не використовує. Кожна логічна категорія, як і кожен розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи, в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття — сутність — поняття, чутливість — розсудок — розум, одиничне-особливе-всезагальне… Тріадичність самодіяльності поняття — це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина — дія — взаємодія), або встановленням субординації (співпорядкування).
Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.
Охарактеризуйте специфіку філософії Києво-Могилянської академії.
Ст.47
Перший вищий навчальний заклад Східної Європи, який діяв стабільно протягом століть - Київський колегіум, а згодом — Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила.
• Обстоював ідею розвитку науки та освіти під егідою церкви.
• Закликав поширювати освіту в народному середовищі.
• Визнавав пріоритет духовної влади над державною.
• Образ бажаного володаря – «філософ на троні», гуманний щодо підданих, твердий щодо ворогів, вірний Богові, мудрий.
В Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я, у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому в основі своїй поставали типовими для Західної Європи курсами пізньої схоластичної філософії. Курс філософії був зорієнтований на вивчення переважно системи Арістотеля.
Погляди вчених Києво-Могилянської Академії
• Філософія – це система дисциплін, що повинна знайти істину, причини речей, даних Богом.
• Для цього треба досліджувати наслідки Божої діяльності створеної природи.
• Пізнання здійснюється на двох рівнях – чуттєвому та раціональному.
• Простір – невід’ємний від речей, а час – послідовною тривалістю кожної речі
• Пріоритетне значення має розум, він впливає на волю, дає варіанти вибору між добром і злом.
• Вирішальне значення має науковий метод.
• Сенс життя – у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро
Філософію у Києво-Могилянській академії викладали професори, які слухали філософські курси у західноєвропейських колегіях чи університетах. Вони вперше почали читати філософію на професійному рівні, виділивши її з курсу теології.
Курси лекцій поділялися, як і в Арістотеля, на три частини: логіку, фізику і метафізику. Проте читали переважно логіку й фізику, причому курси фізики або натурфілософії містили знання з астрономії, хімії, мінералогії, біології, медицини. Несистематично читалася математика.
Крім античної філософії, викладачі популяризували ідеї Реформації та світського гуманізму, філософські вчення Нового часу, зверталися до етичних проблем, обгрунтовували роль інтелектуальної розумової праці, пов'язуючи її із „земною” практичною діяльністю.
Видатними просвітниками і викладачами філософії в Академії були Петро Могила, Иосиф Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Георгій Щербацький, Георгій Кониськнй та ін.
Охарактеризуйте гносеологію як філософське вчення про пізнання.
Ст58
Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія'' (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" — учення, наука).
Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина на пізнання.
При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.
Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням.
Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.
Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує: по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання; по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні.
Поняття пізнання включає в себе три складові:
Процес здобування знань, створення образів (інформаційний аспеки).
Прагнення оволодіти реальністю (вольовий аспект).
Бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (смисловий аспект пізнання).
Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання.
У пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти є бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. За допомогою пізнання людина прагне розв'язання основних проблем та вдосконалення нашого життя.
Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висвітлити й питання про можливості людського пізнання. Як звичайно у цьому питанні окреслюється ряд гносеологічних позицій.
Гносеологічний оптимізм – людське знання не має меж, і моєе продукувати достовірні знання).
Агностицизм – людина не може мати достовірні знання.
Скептицизм – сумнів як у позитивних можливостях пізнання. Та і його повній неспроможності.