Тема: Предмет та завдання загальної психології.

План

1. Предмет загальної психології

2. Рефлекторний характер психіки

3. Завдання сучасної психології

4. Сучасна психологія та її місце в системі наук

5. Галузі психології.

1.Предмет загальної психології

Протягом віків людина є предметом вивчення багатьох наук. Людство намагається пізнати власну історію, походження, біо­логічну природу, мову, звичаї та ін. У цьому пізнанні психології відродиться особливе місце. Немає для людини цікавішого об'єкта, за словами древнього мудреця, ніж інша людина. Вірність цього судження підтверджена історією науки. Інтерес до людської пси­хіки, умов її розвитку і формування в людському суспільстві, особливостей міжособистісної взаємодії — усе це є підґрунтям розвитку психології. Психологія настільки глибоко проникла в наше життя, що без знання і розуміння психологічних законо­мірностей неможливо здійснювати багато видів діяльності на виробництві, у науці, медицині, мистецтві, викладанні, у грі та спорті. Система психологічних знань стає все більш необхідною для всього суспільного розвитку.

Психологія здавна усвідомлювалася людським розумом як наука про незвичайні та загадкові явища. Як приклад можна назвати глибоко укорінене уявлення про душу як особливу істо­ту, відділену від тіла. У зв'язку з цим людину уявляли як єдність двох частин — тіла і душі; поки людина живе, її душа знаходить­ся в тілі, а коли вона покидає тіло — людина вмирає. Коли ж лю­дина спить, то душа ненадовго покидає тіло і переноситься в інше місце. Таким чином, задовго до виникнення психології як на­уки накопичувалися житейські психологічні знання людей са­мих про себе. Певне уявлення про психіку людини дає людині і її життє­вий досвід. Житейські психологічні відомості утворюють дона­укові психологічні знання, зумовлені необхідністю розуміти іншу людину в процесі спільної праці, спільного життя, правильно реагувати на її дії та вчинки. Ці досить широкі знання можуть сприяти орієнтуванню в поведінці оточуючих людей. Вони мо­жуть бути правильними, хоча загалом позбавлені систематич­ності, глибини, доказовості, адже ми засвоюємо їх не тільки зав­дяки власному досвіду, але й із художньої літератури, приказок, прислів'їв, казок, легенд тощо. Саме в них полягають витоки майже всіх психологічних теорій і галузей сучасної психології.

Психологія дуже стара і водночас молода наука. Маючи ти­сячолітнє минуле, вона тим самим уся ще в майбутньому, її існу­вання як самостійної наукової дисципліни ледь чи налічує сто­ліття, але головна проблематика займає філософську думку з тих пір, як існує філософія.

Своєю назвою і першим визначенням психологія зобов'яза­на грецькій міфології. Ерот, син Афродіти, закохався в дуже кра­сиву молоду жінку Психею. На жаль, Афродіта була дуже неза- доволена тим, що її син, небожитель, захотів поєднати свою долю з простою смертною, і докладала всіх зусиль, щоб розлучити за­коханих. Для цього вона змушувала Психею пройти через низку випробувань. Але кохання Психеї було таким сильним, а її праг­нення знову зустрітися з Еротом таким великим, що це справи­ло глибоке враження на богинь і богів. Вони вирішили допомогти їй виконати всі вимоги Афродіти. Ероту, у свою чергу, вдалося переконати Зевса — верховне божество греків — перетворити Психею в богиню, зробивши її безсмертною. Таким чином за­кохані поєдналися навіки.

Для греків цей міф був класичним зразком справжнього ко­хання, вищої реалізації людської душі. Тому Психея - смертна, яка набула безсмертя — стала символом душі, що шукає свій ідеал.

Що стосується слова психологія, то походить воно від грець­ких слів «psyhe» (душа) і «logos» (наука), уперше з'явилося в XIV ст. І тільки в кінці XVIII ст. почалося виокремлення психології в окрему науку. Згідно з дуже поширеним уявленням перші пси­хологічні погляди пов'язані з релігійними уявленнями. На­справді ж, як свідчить справжня історія науки, уже ранні уяв­лення древніх грецьких філософів виникають у процесі практич­ного пізнання людини в тісному зв'язку з накопиченням перших знань і розвиваються в боротьбі наукової думки, що зароджува­лася, проти релігії з її міфологічними уявленнями про світ вза­галі, про душу — зокрема. Вивчення, пояснення душі і є першим станом становлення предмета психології. Отже, спочатку пси­хологія визначалася як наука про душу. Але відповісти на питан­ня, що таке душа, виявилося не так просто. У різні історичні епо­хи вчені вкладали різний зміст у це слово. Становлення і розви­ток наукових поглядів на сутність психіки завжди були пов'язані з розв'язанням основного питання філософії — співвідношення матерії та свідомості, матеріальної та духовної субстанцій.

Саме навколо розв'язання цього питання і виникло два діа­метрально протилежні філософські напрями: ідеалістичний та матеріалістичний. Представники ідеалістичної філософії розглядали психіку як дещо первинне, що існує самостійно, не­залежно від матерії. Вони визнають існування особливого духов­ного начала, незалежного від матерії, розглядають психічну діяльність як вияв матеріальної і безсмертної душі. А всі матері­альні речі і процеси тлумачать лише як наші відчуття і уявлення або ж як деякий загадковий вияв якогось „абсолютного духу", „світової волі", „ідеї". Ідеалізм зародився тоді, коли люди, не маючи правильних уявлень про будову і функції тіла, думали, що психічні явища являють собою діяльність особливої, надпри­родної істоти — душі і духу, яка нібито вселяється в людину в момент народження і покидає її в момент сну і смерті. Спочатку душа уявлялась у вигляді особливого тонкого тіла або істоти, що живе в різних органах. Коли з'явилася релігія, то душа стала ро­зумітися як своєрідний двійник тіла, як безтілесна і безсмертна духовна сутність, пов'язана з якимось „потойбічним світом", де вона живе вічно, покидаючи людину. На цих засадах і виникли різні ідеалістичні системи філософії, які стверджували, що ідеї, дух, свідомість є первинним началом всього існуючого, а при­рода, матерія — вторинними, похідними від духа, ідей, свідомості.

Матеріалістичне розуміння психіки виявляється в тому, що психіка розглядалася як явище вторинне, похідне від матерії. Матеріалістичний підхід до розуміння психіки людини був на багато років витіснений ідеалістичною філософією, яка розгля­дала психіку людини як вияв її духовного життя, вважаючи, що вона не підпорядковується тим самим законам, що і вся матері­альна природа. І які б метаморфози не відбувалися з уявленням про душу, незмінним залишалося переконання в тому, що вона є рушійною силою життєдіяльності. Тільки в XVII ст. Рене Де- карт почав нову епоху в розвитку психологічних знань. Він по­казав, що не тільки робота внутрішніх органів, але й поведінка організму — його взаємодія з іншими зовнішніми тілами — не мають потреби в душі. Особливо великий вплив його ідеї спра­вили на подальшу долю психологічної науки. Р.Декарт увів од­ночасно два поняття: рефлекс і свідомість. Але у своєму вченні він протиставляє душу та тіло, стверджуючи, що існують дві не­залежні одна від одної субстанції — матерія та дух. Тому в історії психології це вчення одержало назву «дуалізм»(від лат. сІиаШ — „подвійний"). З точки зору дуалістів психічне не є функцією мозку, його продуктом, а існує саме по собі, поза мозком, не­залежно від нього. У філософії цей напрям одержав назву суб'єктивного ідеалізму.

На ґрунті дуалістичних учень у психології XIX ст. одержала широке поширення ідеалістична теорія так званого психофізич­ного паралелізму, яка стверджувала, що психічне і фізичне існу­ють паралельно, незалежно одне від одного, але спільно. Голов­ними представниками цього напряму в психології є В.Вундт, Еббінгауз, Спенсер, Т.Рібо, А.Біне, У.Джемс та інші. Приблиз­но з цього часу виникає і нове уявлення про предмет психології. Здатність думати, відчувати, бажати стали називати свідомістю. Таким чином, психіку було прирівняно до свідомості. На зміну психології душі прийшла так звана психологія свідомості. Од­нак свідомість ще довго розумілась як явище особливого роду, уособлене від усіх інших природних процесів. Філософи по- різному тлумачили свідоме життя, вважаючи його виявом боже­ственного розуму або результатом суб'єктивних відчуттів, де вони вбачали найпростіші „елементи", з яких складається свідомість. Однак усіх філософів-ідеалістів об'єднувало спільне переконання в тому, що психічне життя — вияв особливого суб'єктивного світу, який пізнається тільки шляхом самоспос­тереження, недоступного ні для об'єктивного наукового аналі­зу, ні для причинного пояснення. Таке розуміння набуло дуже широкого поширення, а підхід став відомий під назвою інтрос­пективного тлумачення свідомості. Згідно з цією традицією психічне ототожнювалося зі свідомістю. У результаті такого ро­зуміння свідомість виявлялася замкненою в самій собі, що оз­начало повний відрив психічного від об'єктивного буття і само­го суб'єкта.

Розвиток психології з часу її оформлення як самостійної на­уки у другій половині XIX ст. відбувався в безперервній боротьбі теорій, які приходили на зміну одна одній і ставили перед собою різні цілі, користувалися різними способами дослідження. Од­нак майже всі теорії кінця XIX ст. і частина теорій XX ст. роз­роблялися в рамках інтроспективної психології свідомості. Ха­рактерним для цих теорій є обмеження предмета психологічних досліджень сферою усвідомлюваних переживань людини, які розглядалися відірвано від навколишньої дійсності і практич­ної діяльності людей. Питання про співвідношення свідомості та мозку розв'язувалося цими теоріями з позицій дуалізму.

У рамках інтроспективної психології відмінності між теорія­ми зводилися до різних характеристик свідомості з боку її струк­тури, змісту та міри активності. Одна з характеристик виокрем­лювалася як провідна. На цих засадах прийнято виокремлювати п'ять різновидів ідеалістичної психології свідомості:

• теорія елементів свідомості, основоположники В. Вундт і Е.Тітченер, сюди ж частково належить Вюрцбурзька пси­хологічна школа;

• психологія актів свідомості, пов'язана з іменем Франца Брентано;

• теорія потоку свідомості, створена Уільямом Джемсом;

• гештальттеорія — теорія феноменальних полів;

• описова психологія В.Дільтея.

Спільним для всіх цих теорій є те, що на місце реальної лю­дини, яка активно взаємодіє з навколишнім світом, ставиться свідомість: у ній нібито розчиняється справжня людська істота. Уся діяльність зводиться до активності свідомості. Головна особливість зазначених теорій полягає в характер­ному для них описовому підході до психіки, а не в пояснюваль­ному, хоча до цього часу в психологію вже ввійшов експеримен­тальний метод. У1879 р. В.Вундтом у Лейпцігу була організова­на перша експериментальна психологічна лабораторія. У психології свідомості стає можливим і експеримент, який поля­гає в тому, що дослідник створює певну зовнішню умову і спос­терігає, як при цьому відбувається перебіг процесів. Однак ці спостереження носять специфічний характер, будучи спостере­женнями людини за самою собою, за власним внутрішнім ста­ном, почуттями, думками. Вони одержали назву інтроспекції („заглядання всередину"). Звичайно, таке спостереження поз­ бавлене головної наукової вимоги — об'єктивності. У результаті на початку XX ст. під впливом запитів розвитку наукового об'єктив­ного знання, з одного боку, і соціально-економічних вимог, з іншого, — виникла криза інтроспективної психології.

„Психологія свідомості" виявлялася безсилою перед числен­ними практичними проблемами, зумовленими розвитком капі­талістичного способу виробництва, що вимагало розробки за­собів, які б дали змогу контролювати поведінку людини. Це при­звело до того, що в другому десятилітті XX ст. виник новий напрям психології, представники якого оголосили і новий пред­мет психології. Ним стала не психіка, не свідомість, а поведінка, що розумілася як сукупність переважно рухових реакцій люди­ни, які можна спостерігати зовні. Цей напрям одержав назву „біхевіоризм"(від англ. behaviour — „поведінка"). Це вже третій етап у розвитку уявлень про предмет психології. Основополож­ник біхевіоризму Дж.Уотсон убачав завдання психології в дослідженні поведінки живої істоти, яка адаптується до навко­лишнього середовища. За одне десятиліття біхевіоризм поши­рився по всьому світу і став одним з найбільш впливових на­прямів психологічної науки.

Отже, спочатку психологія — наука про душу, потім — наука про свідомість без душі, і нарешті — наука про поведінку без свідомості. Таке розуміння предмета психології дуже швидко І^извело до наступної кризи. Спостерігаючи за поведінкою, ми іЦйсно досліджуємо об'єктивні факти, але така об'єктивність Оманлива, оскільки за кожним вчинком, поведінковим актом Огоять думки, почуття, бажання людини. І неможливо вивчати . новедінку, не вивчаючи думки, почуття, прагнення.

Причина криз у розумінні психології полягає в тих філо­софських методологічних позиціях, на яких ґрунтувалися названі теорії. Так, психологія свідомості розв'язувала основні питання про співвідношення між буттям та свідомістю, між об'єктивним та суб'єктивним з позицій ідеалізму. Біхевіористи вирішували ті сайі проблеми з позицій вульгарного матеріалізму. Для них пси­хічне зовсім не відрізнялося від матеріального. Так, неправильні вихідні філософські позиції закривали для психології шляхи до визначення її предмета. Вихід з цього тупика відкрила філософія діалектичного ма­теріалізму, яка визнає лише одне начало всього існуючого — матерію, а психіку, мислення, свідомість розглядає як вторин­не, похідне від матерії. Філософський матеріалізм є моністич­ним ученням, матеріалістичним монізмом (від грецького „мо- нос" — один). Він ґрунтується наданих науки і практики і в міру їх розвитку уточнює і поглиблює свої висновки.

З точки зору діалектичного матеріалізму первинною є мате­рія; психіка, свідомість — це вторинне, відображення мозком об'єктивної дійсності. У цьому значенні матеріальне (предмети і явища дійсності) та ідеальне (відображення їх у вигляді відчуттів, думок тощо) протилежні один одному.

У системі категорій діалектичного матеріалізму, на які спи­рається вітчизняна психологія, головне місце належить категорії відображення. Саме за допомогою цієї категорії розкриваються найбільш істотні і суттєві характеристики психіки: психічні яви­ща розглядаються як різні форми і рівні суб'єктивного відобра­ження об'єктивної дійсності. Теорія відображення в психології виступає в ролі загальної методологічної платформи, яка дає змогу зрозуміти факти, поняття, концепції, визначити предмет психологічної науки, розробити методи дослідження.

Будь-яка матерія характеризується властивістю відображен­ня. Будучи властивістю матерії, функцією мозку, психіка висту­пає як особлива форма відображення, як передумова розвитку психіки. Будучи специфічною формою відображення, психіка виникла в процесі розвитку матерії, переходячи від одних форм руху до інших. Виникнувши закономірно в ході біологічної ево­люції, психіка стала найважливішим її чинником. Завдяки відоб< раженню забезпечуються більш широкі різноманітні зв'язки організму з середовищем.

Внутрішнє психічне життя не існує без зовнішнього, фізич­ного. Тобто психіка, свідомість відображають об'єктивну ре­альність, яка існує зовні і незалежно від неї. Своєрідність психічного саме в тому й полягає, що воно є і реальною сторо­ною буття, і його відображенням. Отже, функція психіки полягає у відображенні властивостей і зв'язків дійсності і в регулюванні на цих засадах поведінки і діяльності людини. Виходячи з цього, предметом психології є конкретні факти психічного життя. Найскладнішим для пси­хології є завдання виявлення законів психіки, розкриття тих зв'язків і відношень, які можна було б кваліфікувати як зако­номірні. Науковий підхід вимагає не тільки виявити об'єктив­ний закон, але й окреслити сферу його дії, а також умови, за яких він лише може діяти. Тому предметом вивчення в психології ра­зом з психологічними фактами стають психологічні закони.

Психічні процеси є первинними регуляторами поведінки лю­дини. Вони мають певний початок, перебіг та кінець, тобто ма­ють певні динамічні характеристики, до яких насамперед нале­жать параметри, що визначають тривалість та стійкість психіч­ного процесу. На ґрунті психічних процесів формуються певні стани, відбувається формування знань, умінь та навичок. У свою чергу, психічні процеси можуть поділятися на групи: пізнавальні, емоційні та вольові.

До пізнавальних психічних процесів належать ті процеси, які пов'язані зі сприйманням та обробкою інформації: увага, відчут­тя, сприймання, пам'ять, мислення, мовлення, уява. Завдяки Цим процесам людина одержує інформацію про навколишній світ та про себе. Однак самі по собі ці відомості або знання для людини не відіграють ніякої ролі, якщо вони для неї незначущі. Мабуть, кожен з вас звертав увагу на те, що одні події залиша­ються в пам'яті надовго, а про інші ми забуваємо відразу. Певна інформація може взагалі залишитися для людини непоміченою. Це може бути пов'язано також з тим, що будь-яка інформація має або не має емоційного забарвлення. Тому поряд з пізнаваль­ними психічними процесами виокремлюють емоційні психічні процеси. До них належать такі психічні явища, як емоції, почут­тя, афекти, настрої та стрес.

Як правило, супроводження певних подій позитивними емо­ціями позитивно впливає на діяльність та стан людини, і навпа­ки, негативні емоції утруднюють виконання діяльності та по­гіршують стан людини. Але в деяких випадках певні перешкоди на шляху до досягнення мети підвищують активність людини, стимулюють долати перешкоди, що виникли. Це свідчить про важливість для формування поведінки людини не лише емоцій­них психічних процесів, а й вольових, які пов'язані з поведінкою людини в ситуації долання труднощів, регуляції своєї поведін­ки.

Психічні процеси тісно пов'язані між собою і виступають первинними чинниками формування психічних станів людини. Психічний стан характеризує стан психіки загалом, має свою динаміку, яка характеризується тривалістю, спрямованістю, стійкістю та інтенсивністю. Водночас психічні стани впливають на перебіг та результат психічних процесів і можуть підвищува­ти ефективність діяльності або гальмувати її. До психічних станів належать такі явища, як страх, бадьорість, пригнічення, підне­сення, втома тощо.

Наступний клас психічних явищ — психічні властивості лю­дини. Психічні властивості — це найсуттєвіші особливості осо­бистості, що забезпечують певний кількісний і якісний рівень діяльності та поведінки людини. До психічних властивостей на­лежать темперамент, характер і здібності. Рівень розвитку цих властивостей, особливості розвитку психічних процесів та пе­реважання певних психічних станів визначають неповторність людини, її індивідуальність.

Таким чином, психологія — це наука, що вивчає факти, за­кономірності та механізми психіки.

Узагальнюючи вищесказане, можна виокремити чотири ета­пи у тлумаченні предмета психології.

Перший етап — психологія як наука про душу. Таке визначен­ня психології було дано понад два тисячоліття тому. Наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища в житті люди­ни.

Другий етап — психологія як наука про свідомість. Виникає в XVI ст. у зв'язку з розвитком природничих наук. Здатність ду­мати, відчувати, бажати називали свідомістю. Основним мето­дом дослідження вважалося самоспостереження та опис фактів.

Третій етап — психологія як наука про поведінку (XX ст.). Зав­дання психології — ставити експерименти і спостерігати за тим, що можна безпосередньо побачити, — поведінку, вчинки, реакції людини (мотиви, які викликають вчинки, не враховуються).

Четвертий етап — психологія як наука про об'єктивні законо­мірності, прояви і механізми психіки.