Організаційна підготовка до переговорів.
До переговорів потрібно готуватися. Підготовка до переговорів умовно може бути поділена на дві основні стадії: організаційну та теоретичну. Підставою для такого поділу є різна спрямованість проблем підготовки переговорів. Перша стадія пов'язана з необхідністю контакту з іншою стороною, щоб домовитися про обставини проведення переговорів (переговори про переговори). Друга – власне підготовка до переговорів.
Основними завданнями організаційної стадії підготовки до переговорів є спільний пошук відповіді такі основні питання – де, коли, як і з ким проводити переговори («переговори про переговори»).
Відповідно основними етапами організаційної підготовки є:
вибір місця та часу зустрічі;
визначення рівня проведення переговорів;
визначення та погодження порядку денного.
Вибір місця та часу полягає у визначенні країни, в якій відбуватимуться переговори, часу їх проведення, відповідної будівлі, пошук прийнятних умов для розміщення делегацій, забезпечення делегацій зв'язком, відповідною технікою, транспортом, складання плану розсадження. Місцем проведення міжнародних переговорів може бути країна – ініціатор чи столиця (або інше місто країни), яка готова взяти на себе тягар фінансових витрат. Але найчастіше місцем проведення міжнародних переговорів є місто місцезнаходження штаб-квартири або секретаріату міжнародної організації. Такими містами є Нью-Йорк, Париж, Відень, Женева, Монреаль, Брюссель, Страсбург, які мають необхідну інфраструктуру. При визначенні термінів початку переговорів, як правило, виходять з реальних можливостей підготовки до них. Розбіжності можуть виникнути, якщо хтось із учасників не зацікавлений у дійсному вирішенні проблеми і намагається за допомогою різних функцій переговорів досягти інших цілей, серед яких спільне вирішення проблеми не є головною.
Визначення рівня проведення переговорів передбачає обговорення питань щодо формування сторонами кількісного та якісного складу делегацій, функцій учасників, їхнього рівня. При визначенні складу делегації на переговорах загальним правилом є принцип рівності (приблизно рівний рівень делегацій за рангом, однаковий кількісний склад). До складу делегації зазвичай входять: голова делегації, його заступники, радники та експерти, технічний та обслуговуючий персонал. Склад делегації спеціальною нотою повідомляється міністерству закордонних справ країни, що приймає, або вищій посадовій особі міжнародної організації.
Визначення порядку денного передбачає спільне обговорення таких питань: що включати до порядку денного, в якій послідовності обговорювати питання, яким має бути регламент майбутніх переговорів, якою має бути мова проведення переговорів. Визначення порядку денного зазвичай викликає найбільші труднощі. Що включати до порядку денного? У якій послідовності обговорювати питання? Який запропонувати регламент? Вирішення всіх цих питань багато в чому визначає результат майбутніх переговорів. Наприклад, на Паризьких переговорах у зв'язку із закінченням війни у В'єтнамі США наполягали на початковому обговоренні військової угоди, що, на їхню думку, мало дати гарантії уряду Південного В'єтнаму. У свою чергу Північний В'єтнам пропонував обговорити спочатку політичні питання. Коли вже здавалося, що переговори взагалі не відбудуться, було вирішено, що обидві групи питань обговорюватимуться одночасно. Важливим питанням регламенту є порядок ухвалення рішення. Сучасна практика міжнародних переговорів знає два основні способи ухвалення рішення на багатосторонніх переговорах: голосування та консенсус. При голосуванні зазвичай використовуються три основні принципи: принцип простої більшості (більше 50%, 50% +1 голос), кваліфікованої більшості (як правило, 2/3 голосів) та змішана система голосування.
Істотна різниця між досягненням консенсусу та голосуванням полягає в тому, що голосування поділяє учасників переговорів на дві групи: більшість, до якої належать «переможці», та меншість, до якої належать «переможені». Отже, угода, досягнута шляхом голосування, ґрунтується на розподілі та на принципі «виграв або програв», а не на спільному виграші. Меншість може бути незадоволеною і саботувати прийняте рішення. Той факт, що за угоду було подано більше голосів, ніж проти, не гарантує, що вона є справедливою. Також голосування не обов'язково означає, що кожна сторона намагається зрозуміти позиції, інтереси та потреби іншої сторони. Консенсус також не є простим та швидким способом досягнення угоди. Він передбачає, що тільки угода, прийнятна для всіх, ймовірно, буде повністю виконана і діятиме тривалий час. Тому зусилля, які необхідні досягнення консенсусу, виправдовують витрати часу і сил. Труднощі виникають, коли сторони висувають вимоги, що суперечать одна одній. Мінусом є й те, що переговори можуть затягтися. Практика міжнародних переговорів показує, що у тих переговорах, де рішення мають рекомендаційний характер, застосовується голосування, коли обов'язковий – консенсус.
Порядок розсаджування учасників переговорів також дуже важливий. Важливим може бути питання – хто за ким входить у приміщення, хто, де й у якій послідовності сідає за стіл переговорів.
Вирішення цих питань багато в чому визначає успіх чи провал переговорів.
Список джерел
Ведение международных переговоров: Учебное пособие. – Алматы: Данекер, 2004. – 154 с.
Технология ведения переговоров: Учеб. пособие для студентов вузов /М. М. Лебедева. — М.: Аспект Пресс, 2010. —192 с.
Василенко И. А. Политические переговоры: учебное пособие / И. А. Василенко. – Москва, 2006. – 271 с.
Дубинин Ю.В. Мастерство переговоров: учебник для студентов, обучающихся по специальности «Международные отношения». Изд. третье, доп. Москва: «Международные отношения», 2009.