Економічна Історія України том 1

попередньому підрозділі. Поза сумнівом, ці зрушення в традиційній системі взаємин між основними категоріями міського населення і стали тим визначальним чинником, що вплинув на певну переорієнтацію основних галузей міської економіки. До того ж навколо великих міст оселялася також більшість сільської людності, розвивалися ремесла та засновувалися підприємства, які займалися переробкою продуктів сільськогосподарського виробництва і розробкою сировинних баз.

Другимважливимпоказникомєщільністьвтягнутогоувиробничо-торговельну діяльність населення. За наявними підрахунками, у межах Волині промислами та торгівлею займалося приблизно 35–40% мешканців. На Поділлі ця цифра на 1665 р. становила 20–25%. У правобережній частині Київського воєводства на початок 1648 р. вона досягла 37%, а вже на 1665 р. збільшилася, наприклад, у м. Коростишів до 42%. Для Лівобережної України В.Романовський називає такі цифри: у найбільш економічно розвинених містах у 60-х рр. ремісників і торгових людей налічувалося 60% у Стародубі, Києві – 43, Ніжині – 37,5, Батурині – 45, Острі – 65, Козельці та Сосниці – по 29, Нових Млинах – 40 від загальної кількості жителів. Найбільш залученим до промислового виробництва виявився Переяслав – тут відсоток ремісничого люду та купецтва сягав 73%130.

Накреслюючи методологічні підходи до вивчення історії промислового виробництва в Україні, О.Оглоблин як головні висував два взаємопов’язаних завдання: по-перше, прослідкувати поступовий перехід галузей «від домашнього ремесла» до створення окремих підприємств, які б жили «ринком та були б оснащені останніми технічними удосконаленнями та інколи користувалися вільнонайманою працею»; по-друге, розглянути процес формування зосередженої в містах промисловості, що «створювалася розвитком ринку і діяла вільнонайманою працею…»131.

Зауважимо: обидва ці варіанти за доби революції розвивалися як на Лівобережжі, так і на Правобережжі паралельно, з більшою чи меншою мірою інтенсивності в окремо взятих господарських сферах. У цілому аграрний характер української економіки висував на перший план обробіткову та добувну галузі, які концентрувалися переважно у форматі малогабаритних присадибних ремесел або промислів як у козацько-міщанських та монастирських володіннях, так здебільшого у сільській місцевості, безпосередньо наближеній до джерел сировини. Пов’язаний такий вид діяльності був із виготовленням продуктів харчування, одягу, взуття, виробів першої необхідності, що широко використовувалися в побуті всіма верствами населення, а в умовах воєнного часу забезпечували потреби та дієздатність війська. Розвивалося таке підприємництво у трьох формах – надомництва, цехового або позацехового ремесла, що відповідало певним етапам економічної історії всіх країн132, і промислів, виробничий процес яких був більш наближений до економічних викликів нового часу. В умовах революції помітно послаблюється чинність цехових уставів, що жорстко контролювали відносини не лише всередині цехового братства та цехову ієрархію, а й сам процес вироблення того чи іншого товару. Це відкривало ширші можливості для запровадження у виробництво нових технологій133. Розмитість цехової корпоративності в межах однієї спеціалізації, з другого боку, сприяла появі нового виду цехів, які об’єднували під керівництвом одного цехмістра ремісників різних професій. Приклади існування таких мегацехових організацій маємо, зокрема, в Кам’янці-Подільському (тут спеціальності стельмахів,

432 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

колодіїв, бондарів і столярів здобували уродженці з-понад 100 населених пунктів України та Польщі), Ковелі, низці міст Лівобережжя134.

У другій половині XVII ст. в козацькій Україні поширюється індивідуальна форма організації ремісництва, якою, крім спеціалістів-надомників, охоплювалися і ті, хто поривав з певними цехами (так звані партачі). Особливо це явище поширилося на обробіткові та будівельну галузі.

Водночас відбувався і діаметрально протилежний процес концентрації виробничих сил і ресурсів у мануфактурному виробництві, технічне забезпечення якого також було підняте на дещо виший рівень, ніж це спостерігалося в ремісництві. Незважаючи на те, що сам термін «мануфактура» не набув в Гетьманщині широкого поширення (дослідники зазначають, що у XVII–XVIIІ ст. в Європі ним ідентифікували «не певну форму підприємництва, а промисловість загалом»135), прикметні риси мануфактуризації, однак, можна знайти у таких промислах, як мукомельний, лісний і тісно пов’язаний з ним будівельний, склоробний, залізорудний. На промислову основу поступово ставали винокуріння, виробництво тканин (особливо сукна), селітроваріння тощо.

Спостерігалася певна спеціалізація окремих районів. Так, центрами з виробництва полотна стало Поділля. Виготовлення шовкових і золотолитих тканин було поширене у Києві, Бродах, Соколі, Міжгір’ї, Золочеві, Львові, Корці, Меджибожі, Немирові, Кам’янці-Подільському. На півночі Лівобережжя поширювалося сукноділля. В цілому оснащені вдосконаленими ткацькими станками та ручними або водяними фолюшами суконні майстерні поступово засновувалися по всій козацькій Україні, складаючи (як і у винокурінні) конкуренцію дрібним ремісникам. На думку дослідників, такі міні-підприємства існували ледь не в кожному заможному господарстві136. На великі центри з промислового виробництва сукна у другій половині XVII ст., крім уже згадуваних північних лівобережних полків, перетворилися Волинь, Луцьк, Кременець, Володимир, Львів, Броди.

Дуже розгалужену мережу мала в 50–70-х рр. харчова галузь, яка розвивалася переважно в малих підприємницьких формах, однак це зовсім не виключало поставленого на потік вироблення продуктів харчування в маєтностях козацької старшини, вищого православного духовенства та місцевої аристократії, в шляхетських фільварках західного регіону та володіннях великих монастирів з їх доволі розгалуженою і багатопрофільною господарською системою. В харчовій промисловості були поширеними такі професії, як бортники, бубликарі, вареничники, калачники, ковбасники, крохмальники, крупники, медівники, м’ясники, олійники, пиріжники, рибники, хлібники, куховари, млинарі тощо137. Із галузей перше місце посідала мукомельна, яка засновувалася на застосуванні млинарної техніки (до речі, остання набувала дедалі більшого поширення й у залізорудній мануфактурі138 та на лісопильнях).

Наявність великої кількості млинів загалом була характерною рисою тогочасної господарської системи. Так, документи фіксують на 1664 р. 261 млин і 421 коло на Брацлавщині. Часто їхніми власниками, поряд із шляхтою чи старшиною, ставали козаки, міщани і селяни. Згідно з поборовим реєстром, ці категорії населення виступали й орендарями млинів. Так, у 1658 р. монастир віддав в оренду лубенським міщанам Іванські млини. У 1672–1673 рр. в оренді у міщан перебували деякі млини м. Дубна. Подібне ж явище документи за 1660 р. фіксують і щодо Волині. На

Лівобережжі, за даними перепису 1666 р., міщанам належало 118 млинів, козакам – 33, селянам – 6, монастирям – 18, органам місцевого самоврядування – 4. Інколи «це були великі і дорогі підприємства, цілі своєрідні комбінати з кількох відділень для помелу зерна, очистки і дроблення круп, фолювання сукна тощо»139. У Києві 8 млинів було побудовано на р. Сирець, 7 – на р. Либідь, 4 – на р. Совка. Поблизу міста переписні книги зафіксували байдачний млин на Дніпрі, 2 млини на р. Кудряві, 5 – на р. Котир. 13 козацьких і міщанських млинів знаходилося в Батурині та його околицях. В Острі, Конотопі та Сосниці – відповідно по 19, 11 та 14 млинів

іпо 32, 25 і 26 хлібних кіл. Козаки та міщани Стародубського полку володіли 182 млинами, 378 хлібними та 81 фолютним колами140. Поширилося млинарство і на Слобожанщині, куди воно було занесене українськими переселенцями й у другій половині XVII ст. перетворилося на важливу складову господарювання141. На відміну від Правобережжя та західних районів, у полках Лівобережжя, а відповідно

іСлобожанщини власники млинарень рідше удавалися до послуг орендарів, натомість наймали спеціальних людей, що наглядали за промислом, – управителів.

Винокурний промисел переважно розвивався на основі залучення до виробництва найманих робітників. Основні його підприємства зосереджувались у містах Лівобережжя. Багато з них належали козакам і міщанам. Прибутковість галузі породжувала між ними сильну конкуренцію. Горілчані заводи існували також і в містах Правобережної України. Винокуріння посідало чільне місце в промисловій діяльності слобожан – «про те, як широко був розвинутий сей промисел, видно, наприклад, з того, що у 60-х рр. XVII ст. у мешканців Харкова був 501 винний казан, 4 броварських і 73 шинкових двори»142.

Райони, багаті на ліси, ставали осередками розвитку лісних промислів. Останні спеціалізувались як на заготівлі сировини (пиляні колоди, дубовий брус, лико, смола, дьоготь, вугілля для рудень тощо), так і на виготовленні з деревини промислових товарів, які, крім побуту, в умовах воєнного часу широко застосовувались у війську (зокрема, для організації табору в ході наступально-оборонних операцій, підвезення боєприпасів, наведення переправ тощо). Значного поширення набули, наприклад, поташні буди, продукція яких виявилася вельми прибутковою. Зокрема, чимало буд засновувалося на Стародубщині, яка поступово перетворювалася на основний лісопромисловий район. Місцеві підприємці також успішно займалися заготівлею щоглового дерева, дьогтярництвом, виготовленням смальчуги.

Загалом деревообробний промисел налічував 34 виробничі спеціалізації. Найпоширенішими були професії токаря, тесляра, бердника, колісника, бондаря. Застосування дерев’яних водогонів у старшинських, шляхетських та монастирських маєтках, а також в помешканнях заможних міщан і великі будівельні роботи, пов’язані з відновленням зруйнованих міст і поселень у сільській місцевості (особливо Правобережжя), диктувало потребу в таких рідких для України фахівцях, як рурмайстри, що виготовляли каналізаційні труби (рури) та замощували деревом міські вулиці і площі143.

Утісному зв’язку з лісничою та деревообробною промисловістю розвивалися будівельна справа та виробництво паперу. Загалом будівельна галузь налічувала 22 спеціальності, серед яких особливо виділялися фахи зі спорудження млинів, гребель, будинків і церков144. Праця будівельників засновувалася на найманстві й, як правило, не знала великих організаційних форм. Роботи здійснювалися переважно

434 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

або ремісниками-індивідуалістами, або невеликими позацеховими корпораціями з майстрів різних спеціальностей.

Переважно в рамках ремісничого виробництва традиційно розвивалися гончарство (особливо в містах Полтавщини, Чернігівщини, Поділля) з різноманітним асортиментом виробів145, цегельництво (підприємства з виробництва цегли засновувалися у великих містах і, як правило, підпорядковувалися міським урядам), ковальство, свічкарство. Однак поряд з невеликими цеховими або позацеховими воскобійнями починають виникати і підприємства заводського (відповідно до свого часу) типу, в яких підпорядковане зрослому споживацькому попиту виготовлення різного виду свічок було поставлене на технічно вдосконаленішу основу.

На розвинену галузь з середини XVII ст. перетворилося селітроваріння. Особливого поширення воно набуло на Лівобережжі. Власниками селітроварень тут були переважно заможніші селяни, які збували виготовлену продукцію на продаж. Зафіксовані також випадки утримування селітроварних підприємств міщанами Києва, Переяслава, Ніжина146. Великий селітряний майдан наприкінці 50-х рр. належав підданому Києво-Печерського монастиря М.Рандарю147 та миргородському міщанину М.Каліннікову148, козакам К.Новицькому, В.Саєнку та Якову з Полтавського полку149. Селітроварні існували і на Слобожанщині, де було багато буртів. Одне з перших відомих тут селітряних виробництв, що містилося на р. Бурлуці поблизу Чугуєва, перебувало у власності С.Тевяшова150. Переведення виготовлення селітри на промисловий рівень, коли в її виробництві було задіяно по кілька десятків робітного люду151, диктувалося в першу чергу підвищеною потребою в пороху козацького та найманого війська.

Важливого значення в умовах викликаного революцією перманентного воєнного протистояння набувала залізорудна промисловість. Головними районами добування та переробки руди стали українське Полісся (переважно території Волині та Чернігівщини) і південно-східні терени країни (зокрема, великі рудні масиви були сконцентровані на Криворіжжі). Особливо швидкими темпами засновувалися нові, оснащені водяним колом рудні у 60-х рр. Вони перебували як у власності окремих осіб міщанського, селянського та козацького станів, так і православної церкви та військового скарбу152. У 1661 р. запаси руди «у 500 сажнів длинини і 250 сажнів ширини» були віднайдені на Слобожанщині у районі р. Боромлі козаком Прутіним153. Високою продуктивністю відзначалася Неданчинська рудня в Чернігівському полку, власниками якої спочатку були міщани М.Матвієвич і Ш.Медвідь, а пізніше Г.Юхимович і М.Гломбик-Сухий154. Міщанам належали й Унецька та Воловківська рудні на Стародубщині155. По кілька рудень як у Лівобережжі, так і Правобережжі мала у власності Києво-Печерська лавра156. Найбільшого поширення набули руднодобувні та переробні підприємства, що мали по 3 млинарських кола та 2 горни – плавильний і кричний157. За спостереженням учених, «в перші роки після визвольної війни більшість рудень належала власникам, які не мали залежної робочої сили, а тому використовували працю наймитів»158. Широко застосовувалась практика передачі рудень управителям або в оренду.

Загалом у металообробній галузі у другій половині XVII ст. були задіяні 34 робітничих спеціальності. Особливим попитом в умовах війни користувалася продукція гарматників, ковалів, лучників, мечників, пороховиків, рушникарів, стріль-

ників, шабельників. Набирали міці такі промисли, як конвісарство та людвисарство (виробництво олова переважало у Лівобережній Україні, а найбільшими центрами виготовлення продукції з міді стали Київ, Новгород-Сіверський, Стародуб, Глухів159), сировина для яких поставлялася з-за кордону. Водночас процес збагачення козацької старшини, а також потреби церкви сприяли збільшенню кількісного асортименту виробів сріблярів, золотарів, дзвонарів та інших фахівців.

На промисловий рівень було піднято склодувну галузь160, в якій почали утворюватися великі підприємства – гути. Центрами гутного виробництва скла стали Житомирщина, північні райони Чернігівщини, Волинь, Галичина, Закарпаття. Великі гути з кінця 40-х – у 80-х рр. існували в Лебедині, Гадячі, Соснівці, чернігівських селах Білиця, Грузьке, Гутка, Кударівка, Новосьолки, в с. Ямборівці та Біле Озеро під Конотопом, в великих Літковичах під Києвом161. Їхніми власниками і засновниками, як і в інших промислових галузях, були духовенство, козацька старшина, заможне міщанство і козацтво, які часто брали безпосередню участь у виробничому процесі. Відомі приклади належності гут міським урядам (наприклад, у м. Потиличі на Галичині), які здавалися в оренду майстрам-склоробам. Загалом в Західній Україні оренда підприємств склоробного промислу була явищем більш поширеним, ніж на Лівобережжі чи в козацьких полках Правобережжя.

Порівняно в менш активних формах, як можна судити з джерел, протікало промислове життя на Запорожжі. У другій половині XVII ст. запорозьке козацтво та січовики переважно займалися переробкою природних багатств краю. Основними промислами у них залишалися рибальство (воно досягало значних розмірів; для переробки риби існували спеціальні заводи), звіроловство (зокрема, на промислову основу було поставлено переробку шкір та хутра), бджільництво (козаки ситили мед, який використовували, крім їжі, для виготовлення спеціальних напоїв, а з воску виготовляли свічки)162. Важливу статтю доходів січового скарбу становило чумацтво. «Чумаки, – зазначалося в літературі, – як торговці та промисловці, складали між собою «артілі» на початках повної асоціації чи товариства, а як воїни, входили до складу низового товариства…»163.

На 40-ві – 70-ті рр. припадає заснування у межах Запорозьких Вольностей перших міст-фобургів. Найважливішими з них як у військовому, так і господарському відношенні стали Кодак, Самар і Микитин Ріг164. Іншим видом військовоекономічних осередків були так звані бекети – укріплені населені пункти, в яких розміщувалися січові залоги. 1650 року утворено бекет Суходол, 1660 р. – Макарів Яр. Із 70-х рр. відомий бекет лоцманів Дружківка. Пізніше вони перетворилися на доволі великі селища165. В джерелах згадуються також Суха Балка, Холодів Яр, Степний Яр, під 1665 р. – слобода Нехвороща. У цих населених пунктах, як і на самій Січі, переважали ті види виробництва, що мали насамперед забезпечити потреби війська. «Як мілітарна одиниця, – писав М.Слабченко, – Січ у самій собі зосереджувала промисли, що без них січове козацтво не могло прожити. Зброю вироблювано в Січі. Будівельні роботи зосереджено там же, як і ковальство. Знала Січ кравецтво й штихарство; готували там і човни, і приладдя до них»166. Розвивало Запорожжя також кравецький, гончарний, столярний і ковальський промисли. Загалом місцева економіка формувалася значною мірою завдяки протегуванню Коша167, а її явно виражений товарний характер зумовлювався наявністю розгалуженої системи шляхів сполучення та «відповідних транспортних засобів»168.

436 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Поза сумнівом, політичні події наклали на економіку України свій карб. Зокрема, темпи розвитку та продуктивності окремих галузей коригувалися станом війни з Польщею, Росією, Кримом і Туреччиною, міжстаршинськими усобицями, що також призводило до значних руйнувань і спустошень, згортанню господарської активності цілих регіонів або окремих поселень. Ці самі фактори зумовлювали й переважання тих чи інших виробів у загальному асортименті продукції. Адже нагальною була потреба забезпечити харчування, обмундирування та озброєність козацьких полків. Збільшувався попит і щодо тих товарів, які необхідні були населенню для осілості на нових місцях, для нормального функціонування міста та села.

4. Торгівля, фінанси й грошовий обіг

Меншою мірою революційні перетворення позначилися на сфері внутрішньої й зовнішньої торгівлі, хоча й зумовили появу кількох нових, сприятливих для її розвитку чинників. Насамперед ліквідовувалася монополія магнатських і шляхетських господарств у торгівлі, особливо експортній, сільськогосподарською продукцією169. Зміна соціальної ролі шляхти та позбавлення її традиційних привілеїв відкрило рівні можливості у конкуренції всім суб’єктам торговельної діяльності. Водночас коло осіб, які займалися торгівлею, помітно розширилося за рахунок безпосередніх виробників – міщан, козаків і селян. Активізації торговельних відносин сприяла також протекціоністська політика українських урядів в економічно-фінансовій сфері. Адже, починаючи від Б.Хмельницького, усі володарі булави проводили послідовний і цілеспрямований курс сприяння торгівлі, захисту торговців. Разом з тим існували й гальмівні фактори. Насамперед до них слід віднести постійні воєнні дії з їх руйнівними наслідками, поділ українських земель на два великих регіони: козацьку Україну й ту територію, що залишалася у складі Речі Посполитої, розпад Гетьманщини на кілька державних утворень, окремі аспекти фінансово-економічної політики російського уряду тощо.

Якісні зрушення у формах земельної власності й соціальному становищі селян, міщан і козаків дозволили їм виробляти надлишок сільськогосподарських продуктів – збіжжя, худобу, мед, рибу, тютюн та інші товари, що надходили на продаж. Зрозуміло, що він продавався у крамницях, на торгах і ярмарках у містечках і містах. Товаром ставали також ремісничі вироби, продукція промислів (горілка, поташ, дьоготь тощо), захоплена під час воєнних перемог здобич.

На жаль, обмеженість джерельної бази значно утруднює створення цілісного уявлення щодо функціонування внутрішньої і зовнішньої торгівлі на теренах Української держави, а також появи у ній нових тенденцій. Отже, з певністю можна говорити лише про окремі аспекти, що характеризують її загальний стан.

Передусім зазначимо позитивний факт пришвидшення процесу еволюції окремих міських поселень у центри місцевої регіональної й всеукраїнської торгівлі, внаслідок чого вони дістають у тогочасних джерелах назву «торгових». Так, Павло Алепський відніс до них М’ясківку, Жабокрич, Ободівку, Медвин, Обухів, Бориспіль, Гетьмязів, Золотоношу, Черкаси, Жаботин, Смілу й Буки170. У.Вердум восени 1671 р. називав «торговим» містом Брацлав171. Такими вважалися, вочевидь, ті поселення, в яких, по-перше, систематично проводилися ярмарки, торги, базари, а по-друге, в торговельній діяльності була задіяна значна частина мешканців.

Переписні книги 1666 р. створюють певне уявлення щодо кількості купців і торговців у містах Лівобережжя та їхньої спеціалізації. Зокрема, відомо, що у Стародубі їм належало 107 дворів (11,7%), а в Ніжині – 57 дворів (приблизно 8,8%);

уНових Млинах проживало 150 купців (28%), Батурині – 90 купців (25%), Переяславі – 73 (27%)172. Серед них були торговці і скупники великої рогатої худоби, коней, хліба, тютюну, солі, гончарних виробів, прядива, взуття й інших товарів. Найзаможніші займалися зовнішньою торгівлею, дрібні (коробейники) розвозили крам по селах і містечках. І.Крип’якевич слушно звернув увагу на таку показову рису міської торгівлі, як існування великої кількості дрібних крамарів (серед останніх були й жінки), котрі продавали свій товар на «лавках»173.

Важливу роль в економічному житті козацької України відігравали торги, базари і ярмарки, які слугували тими своєрідними «кровоносними судинами», що виконували функцію зв’язку між сільським господарством, з одного боку, ремеслом і промислами – з другого, а також з’єднували не лише економічний простір країни, розірваної політично, а й об’єднували її з рештою українських земель. «Ярмарки в країні козаків, – підкреслював Павло Алепський, – улаштовуються цілорічно, за будь-якої пори; на кожен празник у тому чи тому місті неодмінно буває ярмарок, як це повелося ще за ляхів»174. Їхня кількість у 60–70-х рр. у Лівобережжі зростала (у Правобережному Гетьманаті, внаслідок воєнних дій, навпаки, спостерігався зворотний процес). Так, у 1665 р. відбулося 45 ярмарків, наступного року – 76, а

у80-ті рр. – не менше 665175. Збільшувались обсяги торгівлі й тривалість торгів, зокрема, в Києві вони продовжувались уже не один, а два тижні, у Стародубі два щорічних ярмарки тривали по 2–3 тижні кожен, Ніжині – 3 тижні, а в деяких містах – до 6 тижнів176. Крім ярмарків, у містах і містечках щотижня (у різні дні) проходили торги й базари, де панувала роздрібна торгівля. Торговельні відносини розвивалися не лише між містами й селами, а й між різними регіонами. Наприклад, до Полтави з’їжджалися з товаром купці з Лубен, Миргорода, Чернігова, Переяслава, Ромен; Прилук – з Варви, Коропа, Липовця, Ніжина, Полтави, Носівки; до Стародубу – з Чернігова, Ромен, Мглина, Почепа, Новгорода-Сіверського й інших міст. Окреслювалася й спеціалізація ярмарків, зокрема, у Зінькові й Опішні більше продавалося гончарної продукції, Погарі – прядива, Ніжині – виробів з дерева, Стародубі – хутра й прядива177. На базарах і невеликих торгах продавали продукцію міщани і селяни навколишніх сіл (спеціальні ряди, на яких розкладався товар, створювалися на ринкових майданах). Вона була переважно сільськогосподарською, хоча до асортименту входили також тканини, одяг, взуття, хутра, посуд, дьоготь, риба, поташ тощо178.

Вокремих містах ярмарки набували міжнародного характеру. Так, наприклад, на торги до Ямполя (на р. Дністер) з’їжджалися купці з Молдови, Валахії, Греції, Туреччини й, очевидно, інших країн179. У другій половині 60-х – на початку 70-х рр. «дуже великим» стає ярмарок у Могилеві-Подільському180. У Лівобережжі чимало іноземців з’їжджалися ярмаркувати до Прилук. За визнанням Павла Алепського, у «вировисько великого ярмарку», який відбувся «на празник Івана Хрестителя, …з’їхалося багато купців, зокрема й грецьких, з Румелії та Караманії, понавозили шовкових та бавовняних виробів, перських килимів, хусток, мусліну, білих вовняних габ та іншої всячини»181. Особливо великими були ярмарки у Києві

438 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

(найбільший з них збирався на території Печерського монастиря)182. Спогади про ярмарок на Подолі залишив Павло Алепський. «Купці привозять сюди, – записав він, – оливкову олію, мигдаль, оливки, рис, родзинки, смокви, тютюн, червоний сап’ян, шафран, прянощі, перські килими та бавовняні тканини – у великій кількості з турецьких володінь, що їх відділяє од Києва сорок днів шляху. Але увесь цей крам вельми дорогий. Жіноцтво торгує на мальовничих ярмарках та в чудових крамницях виробами з тканини і соболиного хутра; молодиці пишно вбрані, заклопотані своїм ремеслом, і ніхто не пасе їх ласим поглядом»183.

Найпоширенішими товарами внутрішньої торгівлі у козацькій Україні та в межах українських земель у цілому продовжували залишатися збіжжя й інші продукти харчування. В умовах постійних воєнних дій, необхідності утримування 40–100-тисячного війська, постоїв іноземних підрозділів, обезлюднення великих регіонів їхня значущість у функціонуванні суспільства настільки зростала, що час від часу владні структури намагалися використати торгівлю зерном і продовольством як військово-стратегічний чинник. Наприклад, брацлавський полковник Д.Нечай узимку 1650 р. не дозволяв продавати хліб та інші харчові продукти у зайняті жовнірами райони («на ярмарки і торги подільські і покутські»)184. Інколи накладав заборону на продаж збіжжя до Литви (Білорусі) й Польщі і Б.Хмельницький, зокрема, відомі його відповідні розпорядження від 1655 і 1656 рр.185 Саме нестача продовольства спонукала П.Дорошенка домагатися у 1666 р. від Варшави звільнення поспільства від обов’язку утримання польських залог186. Восени цього ж року великий коронний гетьман С.Потоцький наказав полковнику С.Маховському слідкувати за тим, щоб «ніхто не наважувався ні волів, ні худоби, ні збіжжя вивозити з України», а порушників карати смертю187. 1671 року російський уряд тимчасово заблокував вивіз хліба з Лівобережжя на Правобережжя188, а П.Дорошенко у відповідь наказав конфіскувати у київських купців 3 тис. осьмачок зерна, закупленого

упівденних районах Гетьманату189. Зазначимо також, що Б.Хмельницький й інші гетьмани закупляли зерно й продовольство для потреб війська. Наприклад, у липні 1649 р. до українського табору під Збаражем київські купці, крім пороху, привозили борошно190. За визнанням полонених козаків, у травні 1651 р. до обозу гетьмана під Тернополем привозили вдосталь продовольства, пороху, свинцю та шабель з Києва191 й інших міст. Очевидно, влітку 1653 р. до українського війська з Білої Церкви вирушив великий купецький караван з харчами192. З кінця 60-х рр. російський уряд змушував київського й інших воєвод закупляти їх для утримування розташованих

умістах залог. Наприклад, на початку 1670 р. київський воєвода придбав 16 286 четвертей жита на суму 6 тис. червоних злотих. Наступного року йому надійшло розпорядження закупити 10 720 четвертей зерна, а 1673 р. він придбав кілька тисяч четвертей збіжжя193.

Основними центрами торгівлі збіжжям були Київ, Полтава, Ніжин, Ромни, Прилуки, Стародуб, Переяслав194. Постійно закупляли його запорожці, котрі натомість продавали рибу, хутро, мед, шкіру, сіль тощо195. Основну масу хліба на торги і ярмарки поставляли заможні селяни, міщани, козаки. Деякі старшини спеціально займалися вирощуванням збіжжя на ринок. Наприклад, київський полковник В.Дворецький 1659 р. лише київському воєводі продав 218 четвертей зерна, а в наступному році 1 тис. кіп жита й пшениці та 350 осьмачок зерна196. Активно тор-

гували худобою, горілкою, тютюном, сіллю. Останню довозили з Коломиї, соляних промислів Тора (це «соляне містечко» засновується 1675 р., пізніша його назва «Слов’янськ»), Криму й Молдови197. В обох частинах козацької України поширювалася торгівля горілкою, що велася у корчмах, шинках й окремими особами. Так, якась Бородавчиха у Тростянці продала купцям з Подільського воєводства горілку дешевше, ніж її продавали купці у Ладижині й Умані198. Не можна недооцінювати значущості торгівлі ремісничими товарами: вовняними, гончарними, дерев’яними виробами, а також книгами199.

Помітний вплив справили політичні події і на зовнішню торгівлю, заторкнувши при цьому і традиційні торговельні шляхи. Воєнні дії й розорення поселень Правобережжя зумовили різке скорочення обсягів товарів (особливо збіжжя, худоби, поташу, селітри, воску тощо), що надходили на білоруські, литовські, польські й західноєвропейські ринки з тих регіонів українських земель, які увійшли до складу Української держави.

Однак це зовсім не означає, що торгівля ними припинилася. Адже джерела засвідчують протилежне. Наприклад, 1648 р. міщани Норинська продали білорусам зерна на суму в 5470 злотих200. Торговельні відносини з Білоруссю мали сталий характер. Як повідомляли влітку 1649 р. з обозу литовського війська, міщани Могильова «з козаками через киян мають своє порозуміння… торгують з ними й під цим виглядом відомості й перестороги про все, що у нас діється, їм увесь час передають…»201. Білоруські торговці відвідували Київ, Переяслав, Полтаву, Ніжин й інші міста, закупляючи здебільшого хліб. Попри заборони гетьмана, жвава торгівля тривала й у 1655–1657 рр. Влітку 1656 р. кияни відправили караван з 50 суден, навантажених зерном, до Давидова й Петрикова. Наступного року Б.Хмельницький дозволив безмитну торгівлю київським купцям і торговцям у Старому Бихові. Підтримувалися торгові відносини з Білоруссю і в 60–70-х рр.202

Торгували українці й з Річчю Посполитою. Збереглися, наприклад, відомості про те, що купці І.Тетеревка і П.Котович їздили туди з товаром, були у 1649 р. арештовані й гетьман домагався в короля їхнього звільнення203. Після укладення Зборівського договору частина шляхти повернулася до маєтків і почала вивозити до Польщі на продаж худобу. Так, у червні 1650 р. з Пекарщини погнали 180 волів, Ходорова – 40, Горошткова і Горбалівки – 160; а Стрибель відправив туди 100 волів, Тишкевич – 120. У липні з маєтку Г.Вітовської погнали 110 волів, маєтку А.Бубновського – 300, маєтку С.Стрибеля – 200 і т. д.204 Показово, що після вже згадуваної заборони Д.Нечая на вивезення збіжжя й продуктів харчування «до Польщі» гданські купці самостійно вступили у 1650 р. у перемовини з українським гетьманом щодо продажу їм великої партії поташу205. Весною 1660 р. посольство Ю.Хмельницького у Борисові на переговорах з польською стороною мало доручення порушити питання про введення «вільної торгівлі» між Польщею й Україною206. Зі свого боку П.Дорошенко домагався (1670 р.) від польського короля скасування мита для козаків, котрі здійснювали торговельні операції на території Польщі й Литви207.

Відомо, що купці нерідко зазнавали насильств від представників місцевої влади, шляхти, жовнірів. Так, 1672 р. у київського купця О.Скородки забрали товарів на суму 27 686 злотих, а іншого, Г.Минцова (Г.Минцевича), пограбували на

440 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

20 тис. злотих208. Попри ці ризики, торговельні відносини між Українською державою і Річчю Посполитою продовжували підтримуватися. За деякими даними, у них брали участь заможні міщани й козаки Лівобережжя. Так, полтавська міщанка П.Видричка відгодовувала чимало волів і продавала їх у Гданську. Конотопський сотник А.Кандиба займався скупівлею й перепродажем туди худоби209. Торгували українці й в інших європейських країнах. Приблизне уявлення про їхні маршрути й асортимент товарів, що закуплялися для продажу в Україні, дає список, складений київським купцем М.Сусловим у 1684 р. У ньому знаходимо дані про 60 «завоїв» різнокольорового шовку, 50 пар окулярів «простих венецьких», 25 пар окулярів «кришталевих», 60 ліктів «венецьких витяжків», 13 в’язок агатів «венецьких», 8 чорнильниць з слонової кістки, 24 разки перлин з Риму, 5 мап «венецьких» «на бумазі», 32 картини мальовані, 5 картин великих на полотні, 5 фунтів кави, 1 панцир, 2 фузеї німецькі, 2 пістолі, 15 «образків венецьких», 2 скрині кипарисових й ін. За продану українську продукцію ним було виручено у Вроцлаві – 257 червоних битих, Відні – 8 злотих «доброї монети» і 5 «злотих ринських», Венеції – 31 дукат і 2 «пилили», Кракові – 30 червоних битих і 40 злотих шелягами тощо210.

Значно менших збитків зазнала торгівля з Молдовою, Волощиною й Трансільванією (логічно припустити, що на цьому напрямі спостерігався навіть зворотний процес). Джерела засвідчують постійний характер торгівлі у прикордонному районі козацької України (Подністров’ї), де торговельними центрами були Ямпіль, Рашків, Могилів, Шаргород й інші міста. Українські купці й торговці також були частими відвідувачами молдовських ярмарків. Зокрема, в одному з листів до коронного хорунжого О.Конецпольського (6 серпня 1651 р.) А.Крупіцький повідомляв, що «купці з України майже щоденно приїжджають» до Ясс211. Величезні партії поташу продав у Молдові Б.Хмельницький, виручивши за них 200 тис. талерів212. 1652 р. до молдовської столиці приїхало для закупівлі солі 400 возів; інший караван з 150 возів із сіллю вирушив звідтіля до Умані213. Влітку 1672 р. турки відібрали в українських торговців під Яссами 900 підвід, завантажених сіллю214. Частина товарів з Молдови потрапляла і на Лівобережжя (сіль, вино, горіхи, саджанці фруктових дерев, тютюн тощо)215. Не виключено, що українські і молдовські торговці й купці спільно координували проведення великих ярмарків216.

Ще у 30-х – 40-х рр. виник важливий торговельний шлях, що пролягав територією Поділля, яким турецькі товари (одяг, килими, бавовна, фарби, папір, кінська збруя, сап’ян тощо) потрапляли на український ринок217. Не виключаємо, що з початком революційних дій їх питома вага у торгівлі з козацькою Україною дещо скоротилася, хоча і залишалася досить-таки значною, чому сприяло укладення Б.Хмельницьким відповідної угоди з Портою. Російські посли восени 1653 р. повідомляли до Москви, що торгувати до Умані приїжджають купці з Очакова й кримських міст (вірмени й татари); вони наймають у місті «і двори, і лавки» для товарів218. Наступного року через Бендери й Чечельник проїхав турецький торговий караван із 100 возів з крамом219. Чимало товарів, які привозилися купцями з Туреччини (червоний сап’ян, перські килими, бавовняні тканини, оливкова олія, прянощі, муслін, шовкові тканини тощо), зафіксував на ярмарках Києва і Прилук Павло Алепський220. Торгували з Туреччиною й лівобережні купці. Зокрема, 1662 р. Ю.Григор’єв, І.Іванов й ін. (всього 8 осіб), продавши там свої товари, накупили