Економічна Історія України том 1

Частина третя

Середньовічна доба

Розділ 6

ОКРАЇНА СТЕПОВИХ ІМПЕРІЙ

Співіснування спільнот кочових скотарів степової України та греко-римських міст на узбережжі Чорного моря було порушено двома

чинниками.

Першим з них на початку ІІІ ст. стала навала готів з Північної Європи. Вона принесла з собою знищення багатьох міст і відповідно послаблення торговельних зв’язків степу з цивілізованими країнами Середземномор’я. Роль Північного Причорномор’я як зустрічного пункту євразійської степової та середземноморської землеробсько-торговельної цивілізації значно впала. Разом із занепадом торгівлі, що до певної міри компенсувала економічну нестабільність кочового скотарства степу і приносила степовим політичним елітам можливість збагачення, Північне Причорномор’я втратило сприятливі умови, необхідні для утворення степових держав. Відтоді творці степових імперій змушені були шукати для здійснення своїх амбіцій місця на кордоні Римської імперії. Середньо-Дунайська низина стала таким місцем.

Другим чинником стала політична нестабільність у Євразійському степу. Її викликав розпад степової імперії сюнну/гунів (ІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) та політичний розпад Китаю ІІІ–VI ст. (від повалення династії Гань до утвердження династії Суй). В результаті степові імперії, які продовжували виникати на північних кордонах Китаю, були не в змозі ані набігами, ані даниною, забезпечити себе ресурсами для досягнення стабільності, як це було можливо за часів об’єднаного Китаю. Тому кожний новий степовий гегемон степів Монголії, що був центром творення степових імперії, змушував свого попередника рятуватися від загрози винищення міграцією на захід. Там зручними для них виявилися перська

154 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Центральна Азія, Північний Кавказ, звідки відкривався доступ до тієї ж Персії та східних провінцій Візантії, а далі – вже Подунав’я. В цих районах утворювалися центри степових імперій, заснованих втікачами з Монголії.

Україна, попри свої вигідні для кочового скотарства природні умови, лежала задалеко від кордонів Перської та Римської, а далі Візантійської імперій. Чорне море за цих обставин надійно розділяло середземноморську та євразійську цивілізації, віддаляючи степовиків від східних володінь Римської імперії. Степи Північного Причорномор’я перетворилися на кілька століть на глухий кут Євразії, який швидко проминали творці степових імперій у пошуках кращого плацдарму для своєї кар’єри, а на довший час затримувалися лише невдахи. Циклічно-монотонний коловорот часу, що задавався сезонними кочуваннями скотарів, переривався лише на короткий час чергової навали степовиків. Навали неодмінно накочувалися зі Сходу і приносили з собою лише зміну правителів, нові панівні племена, їхню говірку, але не міняли ані засад господарювання, ані складу населення.

Греко-римський світ уцілів лише на Південному узбережжі Криму. Тамтешні володіння перетворилися на глухий закуток Візантії, і, крім власного животіння, вони мали хіба що значення спостережного пункту Візантії за глибинами Євразії. Тому цей час не залишив вражаючої пам’яті про економічне життя, як антична доба. Лише завдяки сторожкій увазі візантійців Північне Причорномор’я таки не зникло з поля історичних хронік того часу.

Лісові райони України залишалися поза історичним буттям, їхні сліди простежуються лише за археологічними пам’ятками. Вони потраплять у світло писемних джерел тільки під кінець цього періоду.

1. Північне Причорномор’я у складі степових імперій

Стабільне співіснування спільнот степовиків та греко-римських анклавів Північного Причорномор’я було порушено серією навал, які метафорично, але не зовсім точно, називають Великим переселенням народів.

Першим з них стало нашестя германських племен з Північної Європи, в складі яких провідними були готи, герули, гепіди, борани. На початку ІІІ ст. вони переселилися на північні береги Дунаю і почали здійснювати набіги на римські міста. У середині ІІІ ст. якась їх частина на чолі з Філімером захопила Скіфію на схід від Дністра, підкоривши при цьому кочових аланів (spali)1.

Готи були справжніми вояками. На відміну від кочових скотарів, вони вміли плавати по річках і штурмувати фортеці. Проте їхні вожді мали на меті винятково грабунок багатств римського світу. Тому їхнє нашестя скінчилося взяттям та знищенням найстаріших вогнищ середземноморської цивілізації на півночі Чорного морі – Ольвії та Тіри. Перша зникла назавжди, а в другій міське життя відродиться лише через тисячоліття. Було знищено також Неаполь Скіфський – столицю останнього Скіфського царства та перше місто кочовиків, відоме у Східній Європі. Від готів постраждали також Херсонес, Боспор і головний ринок для торгівлі з кочовиками – Тана.

У Боспорі місцева царська династія Тиберіїв-Юліїв (правила 71–262 рр.), яка мала досвід стосунків з варварами, утримала місто, поступившись варварам дозволом торгувати2. Проте готи також виявили інтерес до боспорського флоту

для організації нападів на візантійські володіння. 252 і 256 р. готи на боспорських кораблях спустошили східні береги Чорного моря і навіть захопили й пограбували Трапезунд. 257–258 та 262 рр. готи переправлялися через Дарданелли у Малу Азію, де сплюндрували багаті міста поблизу Мармурового моря: Нікомедію, Нікею, Апамею, Прусу. У 264 р. проникли у Каппадокію, що в центральній частині Малої Азії3. У 268–269 флотилія кораблів, яку спорудили готи, герули, певки та інші «варвари» в гирлі Дністра, прорвалася через протоки Босфор і Дарданелли в Егейське море. Нападники брали в облогу Салоніки, захопили багатий Ефес і знищили в його околиці одне з чудес світу – храм Артеміди4. Крім грабунку, готи також хапали у неволю людей, щоб дістати за них викуп.

Останній набіг готів відбувся 275 р. Після того вони були не в змозі організовувати масштабні морські походи. Не в останню чергу припинення набігів було зобов’язане християнській пропаганді. За легендою, готів навернув у віру в Христа Ульфіла, онука якого готи захопили в полон у Каппадокії. Він же став першим єпископом Готської єпархії, що розташовувалася на Кримському півострові. На Боспорі існувала Боспорська єпархія, і її уже на першому Вселенському соборі у Нікеї 325 р. представляв єпископ Кадм. Херсонеський єпископ Єферій брав участь у другому Вселенському соборі 381 р. у Константинополі.

Тоді ж Візантія провела укріплення Херсонеса, перетворивши його на головний форпост на порозі Євразійського степу. На додачу готам було надано статус федератів, що передбачало несення служби в обмін на поселення у передгір’ях Кримських гір та звільнення від податків. А от Босфор залишився незалежним, хоча 362 р. намагався увійти в підданство Константинополя. Тому його правителі були змушені йти на компроміси з господарями степу. Це зберігало за ним роль торговельного і культурного перехрестя на межі середземноморського та євразійського світів.

Готське панування було нетривалим. У 350-ті рр. племена гунів, очевидно тюркомовних, нащадків сюнну, які перекочували до Центральної Азії, рушили далі на захід під тиском імперії жу-жань, що запанувала у Монголії. Близько 370 р. під проводом вождя Баламіра гуни переправилися через Волгу, підкорили аланів, а у 375 р. десь на правобережжі Дніпра завоювали державу, створену одним з готських племен – остроготами. Її володар Германаріх був поранений і покінчив життя самогубством. Його син Вітімір спробував відстояти свою державу, але загинув у безнадійній битві з гунами5. Кінець кінцем остроготи швидко підкорилися гунам. Інші готське плем’я – візіготи знайшло притулок від гунів у володіннях Римської імперії за Дунаєм, але скоро приєдналися до інших германців у їхніх нападах на Західну Римську імперію. Разом з аланами, частина яких відкололася від гунів і також кинулася на римські володіння, ці готи залишили по собі пам’ять у назві іспанської області Каталонія (колишня Гото-Аланія).

Кочовий спосіб життя гунів та аланів справив сильне враження на римського офіцера та історика Амміана Марцелліна (бл. 330 – бл. 400). Він залишив їхній опис у своєму творі «Res Gestae» («Діяння», або «Римська історія»), що був знаний

іцитований століттями. За зневажливими портретними замальовками (дикуни, потворні створіння, що схожі на скопців і грубих бовдурів, що видають його відразу до кочовиків, Амміан Марцеллін реалістично повідомляв про риси їхнього побуту

ігосподарства:

обмін на утримання від набігів. Цікаво, що уже від Баламіра відоме хрестоматійне виправдання усіх кочовиків за порушення миру: мовляв, їм бракувало харчів9.

Відсутність консолідації у Гунській імперії, що розкинулася від Дунаю до Волги, якийсь час рятувала римлян від організованої навали. З приходом до влади

в434 р. її останнього правителя, талановитого і харизматичного ватажка Аттіли, йому теж доводилося раз у раз братися за упокорення повсталих племен і доручати власним синам тримати присмирених жорсткою рукою10. Гунам підкорялися і племена кочових скотарів, і германці, і місцеве протослов’янське населення Подунав’я.

Нотатки Пріска Панійського, учасника посольства до Аттіли, вказують на місцеві продукти харчування, що були типові як для кочового населення (баранина та яловичина, просо замість пшениці), так і для осілого, яке практикувало землеробство (ячмінь і напій з нього «камос», хмільний напій «мед»)11. Через різноплемінну суміш, підданці Аттіли розмовляли, крім «своєї варварської» (?) мови, ще гунською, готською, латинською, а іноді й грецькою12. З гунських продуктів, які були предметом престижу, Пріск звернув увагу на коней, хутра13, повсті й вишивані тканини14. Столярні вироби та посуд з дерева також не раз звертали на себе увагу візантійського дипломата. Маси рабів оточували гунських можновладців і використовувалися на їхній власний розсуд. Очевидно, це й були ті товари, що гуни як усі кочовики були готові запропонувати на візантійському ринку. Не випадково Аттіла у двох відомих мирних угодах з візантійцями – 434 та 448 рр. домагався рівноправних і безпечних умов торгівлі на їхніх ринках15. В обмін на власні товари гуни розраховували отримати передусім гроші, а також предмети розкоші для елітного споживання, як-от шовкові тканини, срібні келихи, спеції, фініки, вино – про них дізнаємося, коли Пріск Панійський описує дипломатичні подарунки16.

Сам Аттіла мав воєнний і державний досвід, накопичений гунами за кількасотлітню історію. Основу його війська становило типове ополчення кочовиків. Воно воювало, обстрілюючи ворога з луків на відстані. У разі зосередження великих сил це робило його непереможним у відкритому полі17. Водночас його військо, завдяки залученню на службу римських офіцерів та інженерів, вміло споруджати мости через ріки, будувати і використовувати споруди для штурму фортифікацій

ікидавки. Підневільне місцеве населення переправляло його вояків у човнахдовбанках і на плотах. Крім того, значну силу у війську Аттіли являло ополчення підкорених племен германців, передусім гепідів. В оточенні Аттіли та вищих достойників його імперії перебували бюрократи грецького, римського і германського походження.

Аттіла зумів примусити Візантію піти на мир з головними умовами виплати щорічної данини розміром 2100 літр золота18 та територіальними поступками на південь від Дунаю. Завоювання багатих римських провінцій збільшило значення подунайських володінь для Аттіли. Аттіла мав амбіції завоювати ще й Персію, перейшовши на сході своїх володінь Кавказ, і візантійці хотіли схилити гунського імператора до цієї ідеї19.

Аттіла так і не повернувся до Персії, а все своє правління присвятив війні

вЄвропі. 450 р., скориставшись скандалом у римській імператорській родині, висунув вимогу одруження з Гонорією, сестрою імператора Валентиніана ІІІ, і одержання в посагу половини імперії. Війна, що запалала внаслідок зарозумілих

158 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

вимог гунського вождя, принесла страшні спустошення на півночі Італії й у Галлії. Битва на Каталаунських полях 451 р., де гуни та їхні германські союзники-підлеглі зустрілися з військами Західної Римської імперії, візіготами й аланами, змусила Аттілу відступити. Він, щоправда, повернувся до Галлії через два роки, але його нагла смерть наприкінці 453 р. поклала край і його планам, і його імперії. Підневільні остроготи, гепіди та інші германці негайно повстали і подолали гунське військо під проводом Еллака, старшого сина Аттіли. Інші сини Аттіли змогли якийсь час утриматися лише на окраїні батьківської імперії. У степах Північного Причорномор’я утвердився Денгізіх. Проте його спроба перейти Дунай і утвердитися на візантійському боці скінчилася для нього поразкою і смертю.

З відсутністю єдиного лідера було підірване й панування гунів на всьому просторі до Волги. Саме ім’я гунів ще зберігалося на Північному Кавказі, але у степах уже з’явилися інші племена. Візантійці усвідомлювали потенційну небезпеку, що виходила навіть від розрізнених та віддалених від кордонів кочовиків Північного Причорномор’я, і збирали всі новини, які доходили звідти. Їхні хроніки містять мудровані назви племен та племінних союзів. Багато з них ідентифікуються як протоболгарські, або огурські, через присутність у їхній назві компонента огур/гур, що, не виключено, означало тих самих гунів, і отже, було логічно для уламків гунської імперії. У цих назвах розпізнаються також числівники, що видають складну композицію цих племінних об’єднань: шарагур (жовті, себто західні огури), кутригур («дев’ять огурів»), утургур («тридцять огурів»), булгур («п’ять огурів»).

Упершій половині VI ст. простір між Дунаєм і Доном, включно зі степовим Кримом, перебував під владою кутригурів. На схід від Дону розташовувалися утургури. По сусідству також розташувалися монголомовні савіри. Візантійці, так само як і перси, використовували останніх, сила яких, за їхніми оцінками, сягала 100 тис. вояків. До всього в них були машини для штурму міст20.

Візантійці підбурюваннями та підкупом намагалися спровокувати конфлікти між цими племінними об’єднаннями, сподіваючись відвести небезпеку від власних кордонів. Вони, зокрема, пересунули савірів ближче до Константинополя і найняли їх для боротьби з якимись огурськими вождями. 545 р. візантійський імператор Юстиніан І спровокував усобицю між кутригурами й утургурами. Це не усунуло загрозу, адже 558 р. полководець Велізарій відкинув варварів від стін самої столиці. Тим часом, пора гунського панування вже котилася до схилу, бо зі сходу до Дону вже підступили орди нових завойовників.

Уширшій часовій перспективі гунська епоха не була лише часом монотонних циклів завоювань та постійного кровопролиття. Від неї ведуть відлік два історичні явища, які на тривалий час визначили економічний і політичний розвиток України.

Перше стосується міжнародної торгівлі. Незважаючи на надзвичайну перемінливість і заплутаність політичної ситуації у Північному Причорномор’ї гунського періоду, саме у цей час з’являються свідчення проникнення сюди купців

зЦентральної Азії, які вже тривалий час контролювали торгівлю у Центральній Євразії. Готський історик Йордан зауважив у поемі «Ґетика», що плем’я альциагірів знаходиться поряд з Херсонесом, «куди жадібний купець увозить багатства Азії»21. Це спостереження перераховувало трьох учасників трансконтинентальної

євразійської торгівлі, а саме візантійський Херсонес із його ринком і купецтвом, міжнародних купців і нарешті кочовиків, землями яких пролягали трансконтинентальні торговельні маршрути. Там само Йордан зазначає, що інше плем’я кочовиків – оногури славилося саме тим, що від них приходила торгівля куничим хутром22. В обох випадках говориться не про стихійний обмін грецьких купців з Херсонеса з випадковими кочовиками десь на стихійних прикордонних ринках (які тривалий час існуватимуть на території степової України). Отже, гунський контроль над територією, що тягнулася від Дунаю до Волги і Каспійського моря, і їхні воєнні успіхи на римсько-візантійському кордоні створили умови для прокладання сюди торговельних шляхів купцями з глибин Азії. Степи Північного Причорномор’я долучилися також до сухопутних трансконтинентальних торговельних шляхів Євразії.

Розвій континентальної торгівлі справив значний вплив на степові спільноти. Взаємна вигода від торгівлі давала стимул до партнерства для кочових еліт та міжнародних купецьких компаній і кланів. Покровительство кочовиків гарантувало купцям безпеку на зручних, але небезпечних степових шляхах. Купці, своєю чергою, надавали амбітним степовим ватажкам фінансові та інтелектуальні ресурси, необхідні для побудови степових імперій. Самі купці були ознайомлені з державними та соціальними традиціями, релігійними віруваннями, були носіями різноманітних наукових знань і технологій розвинених цивілізацій. Їхні послуги степовикам дозволяли організувати й стабілізувати імперії, що невдовзі сягнуть небувалих територій. Міжнародні купці дістануть у них нові можливості для торгівлі та самостійної політичної кар’єри.

Другим явищем гунської епохи, що мало довготривалі структурні наслідки для України, був розвиток інституту тренованих воєнних рабів. Воєнне рабство було невід’ємною складовою степових спільнот. Підкорені силою степової імперії племена витіснялися завойовниками на окраїни, де служили прикордонною охороною, власне, живим щитом від сусідів. Однак перенесення війни на кордони римського світу, що знаходилися поза степом і були важко доступні через гори, річки, ліси та фортифікацію, потребувало від гунів створення військової сили, що була б здатна долати ці перешкоди. Завдяки германцям гуни познайомилися

звійськовими поселеннями, які влаштовували і де проходили воєнне тренування авантюрники, що прагнули дістатися до римських багатств. З цими поселенцями в германців було пов’язано поняття вінітаріїв/венетів (від герм. vinr – «круговий товариш»). Вінітарії були вільними, і один з остроготських королів навіть носив ім’я Вінітарія. Але, підкоривши германців, гуни за степовим звичаєм тримали їх на становищі державних рабів. Такими ж рабами привели гуни у Подунав’я і готів

заланами. В аланів, як кочовиків, уже існувала категорія спеціального прикордонного населення, що в іраномовних аланів називалися «прикордонниками» – антами (від іранського anta – «кордон»). У тюркомовних гунів мусило виникнути і власне слово для рабів, які виконували військові обов’язки, подібні до прикордоних вінітаріїв і антів – саклаг/саклав – «охорона, варта» (від тюркської основи sakla – зберігати). Воно зрештою закріпилося за масою бездержавних протослов’янських племен, особливо коли в ІХ ст. ті прийняли цю назву як назву етноніма23. Первісно ж це слово в грецькій (склавін), латинській (sclavus) та арабській (саклаб, множ.