5. Судовий процес

В період родового ладу верховні судові функції повинні були належати зборам роду. В «Салічній правді» згадується колегія рахінбургів з 7 членів, обраних народом. Відмова рахінбургів чинити суд карається штрафом в З соліди (VII, ст. 1), суд не по закону - 15 солідів (VII, ст. 2). Головою судових зборів є тунгін, але скоро його функції переходять до королівського чиновника - графа, йому допомагають в судочинстві засідателі - скабіни. Показово, що первісне ще граф міг бути покараний за відмову чинити правосуддя чи перевищення покарання (І, ст. 2), пізніше, з набуттям імунітетів, ці колишні королівські чиновники стають фактичними государями в межах своїх феодальних володінь.

Справа порушувалася не інакше, як за заявою потерпілої сторони, яка формулювала звинувачення і надавала докази. Такий процес отримав назву звинувачувального. Виняток становили злочини, які зачіпали суспільні інтереси. Так, зрадника варвари вішали на дереві. Втеча з поля бою каралася утоплениям в болоті. Такий процес покарання проводився з ініціативи властей.

Попереднього розслідування не було. Суддя обмежувався доказами, що їх надавали сторони. Причому суддя знав, що родич ніколи не стане свідчити проти родича чи представник ворогуючого роду - на користь противника. Адже штраф (колосальний за мірками того часу) розкладався на увесь рід винного, а вигоду отримував увесь рід потерпілого. В цих умовах основним завданням судді було добитися визнання своєї провини звинуваченим. Якщо ж таке визнання не наступало, практикувалися ордалії або суд Божий. У цьому випадку застосовувалося випробування водою, залізом і вогнем. Зокрема вважалося, що вода - чиста субстанція і злочинця приймати не буде. Зв’язаного підозрюваного кидали у воду. Якщо йшов на дно - виправдовували, тримався на поверхні - значить, винний. Випробування розпеченим залізом зводилося до того, що судді спостерігали, як заживає опік: якщо легко, значить особа невинна, і навпаки. Випробовуваний вогнем йшов по вогненому коридору між двома багаттями. Цікаво, що вже у «Салічній правді» підозрюваний міг «викупити» свою руку від випробування казанком з киплячою водою за 3 чи 6 солідів, у залежності від важкості висунутого звинувачення (III, ст. 1, 2). В багатьох випадках практикувався судовий поєдинок. Він був обов’язковий, якщо звинувачений у свою чергу звинувачував по-зовника в зумисній брехні. Вважалося, що у такому поєдинку Бог виступає на боці невинного і дає йому перемогу в усіх випадках. Від зобов’язання битися уже не можна було відмовитись, але можна було замість себе виставити чемпіона, тобто професійного бійця. Дворяни билися на конях, селяни - колами. З часом, причому доволі швидко, поєдинки між представниками різних майнових класів унеможливилися.

Особливою формою ордалій була клятва у формі спів-присягання, число тих, хто присягав разом зі звинуваченим, залежало від важливості справи. У різних статтях «Салічної правди» згадуються 3, 6, 9 свідків чи співприсяжників, а в особливих випадках - навіть 72. Клялися на зброї. Якщо хтось із співприсяжників і, особливо, сам звинувачений, збивалися з клятви, справа вважалася програною. З поширенням християнства клястися стали на Євангелії чи святих мощах. Такий порядок вирішення проблеми мав у собі раціональне зерно. Відомо, що у людини, яка хвилюється, вазомоторні функції порушені, голос зривається, тремтять руки. Урочистість моменту прийняття клятви, присутність культових речей могли породити у когось із кривоприсяжників психічний зрив. Щоправда, часто питання співпри-сяжництва впиралося в іншу площину. Важко було знайти співприсяжників селянину, часто його співприсяжники боялися не тільки божого суду, але й переслідувань протилежної сторони. Навпаки, феодалу, оточеному васалами і дружиною, зробити це було легше.