Семінар ІДПЗК №1

Загальна характеристика феодальної держави і права. Салічна правда франків

1.Загальна характеристика феодальної держави

ФЕОДАЛІЗМ — 1) тип сусп. відносин, характерний для європ. середньовіччя, 2) у низці філософсько-істор. теорій — неминуча стадія сусп. розвитку. Термін "феодалізм" увійшов в ужиток на поч. 18 ст. Він походить від лат. "феод" (feodum). Так у ранньому середньовіччі герм. народи називали даріння, грошове чи ін. утримання, винагороду (скажімо, дозвіл першому нападати в бою на ворога), але найчастіше — земельне надання вищим феодалом (сеньйором) нижчому (васалу) як плату за службу (здебільшого військову кінну) чи виділення йому фіксованих доходів із певної території. Латиною цю форму умовного землеволодіння називали бенефіцієм (beneficium — "добродіяння"), французькою з 13 ст., коли бенефіцій перетворився з пожиттєвого володіння на спадкове, — ф’єфом (fief), англійською — фі (fee), німецькою — леном (Lehn). Хоча терміном "феодалізм" користуються історики різних шкіл, єдиного тлумачення його не існує.

У 18 ст. феодалізмом вважали ті політ. й правові відносини, які склалися в середні віки в Зх. Європі, а саме: політ. роздробленість і її наслідок — всевладдя папського двору (теократія) та систему феодів і васалітету (феод. ієрархії).

Загальні риси феодальної держави:

• Головним об'єктом власності та основним засобом виробництва була земля.

• Монопольне право власності на землю належало класу феодалів.

• Безпосереднє господарювання на земля здійснювали дрібні утримувачі землі – селяни, які за користування землею платили ренту – відробіткову, натуральну чи грошову.

• Принцип «Власність = Влада». Поєднання земельної власності і політичної влади в руках феодальної знаті.

• Будучи землевласниками, феодали одночасно володіли політичною владою (адміністративною, фінансовою, судовою, військовою, поліцейською) над населенням своїх володінь.

• Власність на землю мала умовний характер та ієрархічну структуру (володільці землі розташовуються на так званій феодальний драбині) та ґрунтувалася на васальних зв'язках. Система сюзеренітету-васалітету.

• Панівна роль католицької церкви, її політичний статус та особливі права духівництва.

• Корпоративність суспільства

• Еволюція форм земельної власності – алод-бенефіцій-феод.

Етапи розвитку феодальної держави

1. Ранньофеодальна монархія - V-IX ст.

Розвивається при переході до феодалізму або від рабовласницького ладу або безпосередньо від первіснообщинного ладу.

Особливості державної організації:

• Несформованість основних інститутів влади

• Слабкість центральної королівської влади

• Перехід королівської влади в порядку спадкування

• Органами влади були: феодальна курія та з’їзд феодалів

• Органи влади не мали постійних повноважень

Особливості суспільно-політичної організації:

• Монополія феодалів на землю

• Поява інституту комендації

• Поширення відносин прекарія

• Формування системи феодальних імунітетів

2. Сеньйоральна монархія - X-XIII ст. 

3. Станово-представницька монархія XIII-XV ст. 

Станово-представницька монархія (XIV-XV ст.) – форма правління, яка формується в умовах політичної централізації, у якій одноосібна влада монарха обмежується діяльністю станово-представницького органу влади (Парламенту в Англії, Генеральних штатів у Франції, Рейхстагу в Німеччині, Кортесів в Іспанії, у Швеції – риксдаг (з 1434 р.), у Польщі, Угорщині, Чехії – Сейм).

В країнах Європи Станово-представницька монархія виникла в умовах оформлення станів і ознаменувала певну централізацію управління державою, порівняно з феодальною роздробленістю.

Зміцненню королівської влади сприяло:

• Сплата податків безпосередньо королю, а не феодалу, що йому дозволяє утримувати армію і чиновників.

• Зростання кількості населення

• Зростання міст

• Королівська влада могла зупинити свавілля феодалів.

• Короля підтримували також дрібні феодали, що шукали захисту.

Характерні риси станово-представницької монархії

ознаки:

• розвиток товарно-грошових відносин, міжрегіональних економічних зв'язків, подолання натурального типу господарства як соціально-економічний фон політичних процесів

• розвиток міст, зацікавлених в сильній королівській владі

• поступове ослаблення територіального сепаратизму, зміцнення зв'язків центру з регіонами, посилення центральної королівської влади

• ослаблення політичної влади великих феодалів на місцях

• Поява станово-представницьких органів

• Поступове посилення центральної державної влади та влади монарха, що спиралась на потужну армію і широко розгалужений поліцейський апарат,

Станово-представницькі органи певною мірою обмежували владу монарха, який змушений був зважати на думку і рішення представників духовенства і дворян.

• Виконували дорадчі функції

• Рішення не були обов'язковими

• Контролювали сплату податків

• Контролювали виконання законів

• Контролювали питання престолонаслідування

• Контролювали оголошення війни

• Працювали нерегулярно

• Скликалися королями

4. Абсолютна монархія XVI-XVIII ст.

Абсолютна монархія (від лат. absolutus — самодержавство, абсолютизм) — різновид монархічної форми правління, близької до диктатури, при якій вся повнота державної (законодавчої, виконавчої, судової, військової), а іноді і духовної (релігійної) влади знаходиться в руках монарха. Політичний режим абсолютної монархії пов'язаний з встановленням контролю над усіма сферами життя суспільства; при цьому поняття «абсолютної» («необмеженої») монархії умовно, оскільки можливості монарха обмежені розміром і якістю бюрократичного апарату, амбіціями церкви і талантом.

У вузькому, строго науковому сенсі поняття «абсолютна монархія» збігається з поняттям абсолютизму і означає державний лад в країнах Західної Європи на пізньому етапі.

Характеризується наступними ознаками:

• зосередженням всієї повноти державної влади, в тому числі законодавчих, судових і фіскальних функцій, в руках монарха і відсутність її юридичних обмежень

• Король має право накладення і стягнення всякого роду зборів, податків, штрафів, утримання постійної армії і примусового призову на військову службу своїх підданих, правом довільного призначення на державні посади і зняття з них, винесення остаточних судових вироків або помилування

• відсутність органів, що обмежують прерогативи і компетенцію монарха

• значне ослаблення або повна втрата станово-представницькими органами своєї колишньої ролі (винятком був Англійський парламент)

• влада в центрі і на місцях належала вже не великим феодалам, а чиновникам, яких призначав монарх

• створення великої професійної армії і бюрократично-чиновницького апарату

• обмеження політичного і економічного впливу церкви, над якою встановлюється державний контроль

• посилення ролі загальнодержавного (королівського) права

• обмеження правової автономії міст

• досягається найбільша (в умовах феодалізму) ступінь централізації держави (винятком була Німеччина)

Особливості суспільного ладу за феодалізму

Духовенство. У Середньовіччі люди були глибоко віруючими, церква відігравала ключову роль у середньовічному суспільстві. Люди у Середньовіччі прагнули спасти свої душі, саме тому, роль духовенства була дуже важливою. Християнське духовенство поділялось на біле та чорне. До білого духовенства належали єпископи та священики, які обслуговували релігійні потреби мирян: правили месу, здійснювали церковні таїнства. Ядром повсякденного релігійного життя була парафія, яка об’єднувала жителів кількох сіл чи кварталів, на чолі парафії стояв парох – місцевий священик. У свою чергу парафія підпорядковувалась єпархії, на чолі з єпископом, а єпархії об’єднувались в архієпископство. На підтримку життєдіяльності церкви віряни сплачували десятину – десяту частину від своїх прибутків.

До чорного духовенства належади ченці, а бо монахи, які дотримувалсиь суворих умов життя, жили усамітнено, а згодом почали утворювати монастирі, що в перекладі з грецької означає – «відлюдне житло». Монастир був також і господарським комплексом, монахи самі себе повністю зебезпечували їжею та всім необхідним. Крім того, сааме монастирі були середньовічними осередками освіти та науки. На рубежі VI – VII ст.. при монастирях виникають скрипторії – спеціальні майстерні для переписування, створення та оформлення книг. Виникали монастирські бібліотеки та відкривались школи.

Світські феодали. Важливу роль в середньовічному суспільстві займали світські феодали, тобто «ті що воюють», тобто світські феодали. В середовищі феодалів сформувалась система васалітету – ієрархічна феодальна драбина. На її вершині був король – найбагатший власник землі. Саме він вважався верховним сеньйором, або сюзереном усіх феодалів. Нижче розміщувалися найбільші світські феодали – герцоги, маркізи, графи, яких наділяв землею сам король. Тому вони були залежними від короля та підпорядковувалися йому. Відповідно вже їхні васали, що називалися баронами, посідали ще нижчу сходинку феодальної драбини. Нижче розташовувалися рицарі. Потрібно зазначити, що в кожній країні система васалітету мала свої особливості, наприклад в Франції дотримувалися принципу: «васал мого васала – не мій васал». Натомість в Англії, всі підпорядковувалися безпосередньо королю.

Передача феоду відбувалась дуже пишно, сеньйор передавав новому васалу прапорець, перстень, чи ще якийсь символ влади. Після цього васал присягав сюзерену на вірність. Васал зобов’язувався охороняти честь, життя та майно сеньйора, воювати на боці сеньйора, в свою чергу сеньйор зобов’язувався захищати й підтримувати васала, піклуватися про його володіння. У мирний період феодали вели тривалі міжусобні війни. Аби їх припинити церква прийняла кілька постанов про Божий мир. Саме у війнах, внутрішніх чи зовнішніх, поступово формувалась ідеологія та психологія рицарства. На початку за терміном «рицар» розуміли кінного воїна, що ніс васальну служб, але згодом це поняття набуло ширшого значення - стало синонімом знатності та шляхетності. Рицари мали свої ідеали, основою рицарської поведінки стала куртуазність – дотримання правил хорошого тону. Ці правила передбачали не лише хоробрість, але і гречність, ввічливість, щедрість, вміння складати вірші та грати на музичних інструментах. Здобути звання рицаря було непросто, спочатку хлопчики служили пажами, носили зброю за своїми покровителями, брали участь в битвах, згодом їх посвячували в рицарі. Процедура посвятив рицарі булла урочистою та багатою на різін звичаї. Крім битв, невід’ємним елменто рицарського життя була участь в турнірах, де рицарі демонстрували свої здібності, більше того кожен рицар мав свій герб, за яким його впізнавали, але здобути його було теж непросто.

Селянство. Більша частина людності в середні віки жила в селах. Так було по всій Європі. Саме селяни, були третім станом, тобто «ті що працюють». Вже на початку ХІ ст. більшість селян були залежними. Простежується кілька шляхів закріпачення селян, із розвитком феодальної системи королі почали дарувати своїм васалам не лише землю, а й людей, які на ній проживали. Ще однією причиною втрати селянами особистої свободи стало їхнє розорення. Крім того, дуже часто селяни самі шукали захисту в особі феодалів, які захищали їх від ворогів, за це вони жертвували своїми наділами, таким чином опинялися в поземельній, а згодом особистій залежності.

В середині третього стану існувала своя диференціація, вони поділялися на поземельно та особисто залежних. У Західній Європі поземельно залежні селяни назвиалися віланами, вони були особисто вільними, але не мали права власності на землю. Найбезправнішими були особисто залежні селяни – ременси в Іспанії, серви – у Франції. У схожому становищі перебували вілани в Англії, оскільки не могли покинути свого сеньйора.

Крім сплати ренти, селяни зобов’язувані були виконувати додаткові повинності, наприклад користуватися лише млинами, печами, які були власністю їхнього сеньйора. Селяни сплачували, або натуральний податок (частина врожаю), або гроші. За порушення селяни платили штрафи, які визначав феодал. Вже у ХІІ – ХІІІ ст. селяни отримали змогу викуплятись з феодальної залежності, але при цьому земля залишалась у власності феодала, тому така воля нічого не давала селянам.

Життя селян було дуже складним, вони страждали від воєн та експлуатації. Кожен займався своєю працею, хто – сезонними польовими роботами, а хто – ремеслами. В селі жили ткачі, ковалі і т. п. Тобто село само себе забезпечувало необхідним реманентом, такий тип господарства отримав назву – натурального. Ключову роль у житті селян відігравала община (громада), яка об’єднувала селян одного або кількох сусідніх сіл. В основі общини була группа заможних, а отже впливових селянських сімей, які намагалися регламентувати селянське життя, допомагали одне одному. Крім того громада стежала за станом доріг та мостів, утримувала священника. Існування селянина поза межами громади було майже неможливим, тому вигнання з громади було однією з найгірших кар.

Виникнення міст. У Х – ХІ ст. спостерігається процес пожвавлення старих та виникнення нових міст. Це було пов’язано з піднесенням економічного розвитку, поступово ремесло відокремлюється від сільського господарства. Середньовічне місто виникає як центр ремесла та торгівлі. Нові міста виникають на місці чи околиці античних міст, які були повністю чи частково зруйновані в ході Великого переселення народів. Дуже часто місто виникало довкола замку чи фортеці, де люди могли знайти захист від ворогів. Міста розростались досить швидко, але нерівномірно, в залежності від географічного положення. Наприклад, спочатку вони з’явилися в Італії (Венеція, Генуя, Неаполь, Флоренція) та Франції (Марсель, Тулуза). Згодом міста виникають в Англії (Кембридж, Оксфорд) та Німеччині (Вальдорв, Тюбінген). І лише на межі ХІІ – ХІІІ ст. з’являються міста в Скандинавських країнах, Угорщині і т. п.

Населення та зовнішній вигляд міст. Соціальний склад середньовічного міста був досить строкатим, більшість становили ремісники, які на виробляли та продавали свої товари. У великих містах проживали феодали зі своїми слугами. Важливою частиною населення було духовенство. Крім цього, в містах проживали студенти, професори, корчмарі, перукарі і т. п. Проживали також і декласовані елементи, зокрема жебраки, які просили милостиню. Щодо кількості, то в середньовічних містах проживала незначна кількість населення, в середньому по 20-30 тис. осіб, були містечка по 2-3 тисячі, але були і «мегаполіси» по 80-100 тисяч (Мілан, Венеція, Париж, Флоренція.

Тогочасне місто зазвичай було оточене високими кам’яними чи дерев’яними стінами з вежами та глибоким ровом з водою. На ніч ворота міста закривалися, зі збільшенням населення, за мурами продовжували селитися люди – так виникали передмістя. У центрі міста знаходилась ринкова площа, поруч знаходився кафедральний собор та ратуша. Саме в ратуші збиралась та засідала міська рада – магістрат. Ближче до центру розташовувалися будинки багатших городян. Вулиці були досить вузькими, дуже часто на одній вулиці селилися представники якогось ремесла, так були вулиці чинбарів, ковалів, ткачів і т. п.

Боротьба міст за самоврядування. Міста з’являлися на території, яка належала феодалам, які були зацікавленні, адже міста платили більші податки ніж села. Але з розвитком ремесла та торгівлі, посилилось міщанство, яке почало протестувати проти засилля феодалів та вимагати скасування залежності від феодалів. У Західній Європі таке протистояння отримало назву – комунальний рух. Часто городянам вдавалось вибороти чи викупити собі права, вони отримували міське самоврядування. Дуже часто боротьба затягувалась, в такому випадку міста ставали комунами, вся влада належала міській раді – магістрату. В такому випадку місто мало своє правосуддя та ополчення. Важливим здобутком комунального руху було те, що більшість міщан ставали вільними від феодалів, селянин, якому вдалось втекти в місто ставав вільним. Водночас, з посиленням ролі міст, відбувається соціальна диференціація в середині міщанства. Привілейована частина – патриціат, складався з найзаможніших родин, контролював магістрат та ополчення. Міські низи, або плебеї фактично були безправними та залежали від патриціату. Середній щабель між ними займали бюргери – основу якого становили ремісники та торговці.

Ремесло та цехи. Економічною основою західноєвропейського середньовічного міста було ремесло – галузь виробництва, що виробляє знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, зброю, прикраси. Ремісники однієї, або кількох споріднених професій об’єднувалися в цехи, які були сворідними профспілками, захищали права ремісників, контролювали виробництво. Перші цехові організації з’явилися в Італії в Х ст. А вже в ХІІІ ст. в Парижі функціонувало 150 цехів, які об’єднували 5 тис. ремісників. Найважливіші питання пов’язані з діяльністю цеху вирішувались на загальних зборах майстрів, які вважалися головним органом управління, який також приймав і статут цеху.

Торгівля та лихварство. Ремесло нерозривно пов’язано з торгівлею, саме ці два заняття були основними серед більшості городян. Протягом всього Середньовіччя активно розвивалася зовнішня та транзитна торгівля. Зокрема виділяється два регіони: Середземномор’я – де ключові позиції належали Венеції, Франції, Візантії та Північний – охоплював узбережжя Північного та Балтійського морів. Тут важливу роль відігравала Ганза – торгівельне об’єднання північнонімецьких міст, яка також була активним учасником європейської політики, зокрема воювала проти Данії та інших конкурентів в торгівлі. Купці об’єднувались в гільдії – об’єднання купців одного міста з метою утвердження монополії та захисту від конкурентів та феоділів, які збирали мито. В процесі розвитку торгівлі, які зовнішньої так і внутрішньої виникають ярмарки, найвідомішим був Шампаньський ярмарок (Франція). Крім торгівлі, важливу роль у фінансовому житті середньовічного суспільства важливу роль відігравали лихварі – людей, які позичали гроші під проценти. Створювалися цілі банківські контори, перші такі контори виникають в Ломбардії, звідси і назва – «ломбард».