3. Конституційний принцип розподілу влади

Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6 Конституції України) є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади.

Відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Це означає, що згідно з принципом поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, здійснення їх органами своїх повноважень у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України) приймати закони в Україні повноважна тільки Верховна Рада України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України)

Здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову означає, передусім, самостійне виконання кожним органом державної влади своїх функцій і повноважень. Це не виключає взаємодії органів державної влади, в тому числі надання необхідної інформації, участь у підготовці або розгляді певного питання тощо. Однак така взаємодія має здійснюватися з урахуванням вимог статей 6, 19 Конституції України, відповідно до яких органи державної влади зобов‘язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.      За змістом зазначених конституційних положень в аспекті питання, що розглядається, у випадках, не передбачених Конституцією і законами України, залучення до роботи тимчасових спеціальних комісій органів державної влади (їх представників) має здійснюватися за погодженням з цими органами.

Здійснення Верховною Радою України свого конституційного повноваження звільняти Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України з посад без відповідного подання Президента України не суперечить конституційно-правовому принципу поділу державної влади в Україні, встановленому в частині першій статті 6 Конституції України, оскільки за такого розподілу повноважень між Президентом України та Верховною Радою України не порушується рівновага у системі стримувань і противаг, від чого залежить стабільність конституційного ладу.

3. Конституційно-правові інститути: поняття, особливості та види

Конституційно-правові інститути – це певна система конституційно-правових норм, що регулюють однорідні та взаємопов'язані суспільні відносини, і утворюють відносно самостійну групу. (Наприклад: правовий статус особи, форма правління, виборче право та ін.).

В свою чергу вони класифікуються на:

1) загальні конституційно-правові інститути – мають комплексний характер і регулюють великі сфери суспільних відносин. (Наприклад: "Основи правового статусу людини і громадянина”);

2) головні (генеральні) конституційно-правові інститути – в межах загальних інститутів об'єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Так, у межах загального консти­туційного інституту основ організації і функціонування орга­нів державної влади і місцевого самоврядування можна ви­ділити такі основні інститути, як інститути парламентаризму, президента, конституційної юстиції, виконавчої влади, місце­вого самоврядування тощо.

3) Усередині конституційних інститутів (генеральних і основ­них) виділяють відносно самостійні, спеціалізовані утворення — субінститути, які являють собою досить компактні спільності конституційних норм. До них відносять такі субінститути спільності конституційних норм, які закріплюють: основні со­ціальне-економічні права; політичні права і свободи; гарантії основних прав і свобод; основні обов'язки громадян.

Є дещо спрощений варіант поділу конституційно-правових інститутів на прості й складні. Наприклад, інститут основ правового статусу людини і громадянина як складний інсти­тут включає: інститут громадянства; інститут гарантування прав і свобод людини і громадянина. У правовому статусі іно­земців, біженців, осіб без громадянства є своя специфіка. До простих інститутів можна віднести інститут депутатського за­питу, інститут притягнення депутата до відповідальності. Во­ни належать до складнішого інституту - - інституту парла­ментаризму.

• Підгалузі права (парламентське, виборче право) – це об’єднання генеральних інститутів та інших елементів системи конституційного права

• Одноелементні інститути найдрібніші об’єднання норм КП. Їм властивий незначний вміст нормативного матеріалу, обмежений регулятивний вплив на елементи суспільних відносин та вузька функціональна спрямованість. Зазвичай вони займають периферійне місце в складі генеральних інститутів (інститут державного герба, державного прапора, повторних виборів тощо)

• Міжгалузеві інститути – утворюються на межі взаємодії КП з іншими галузями права (інститут фінансування виборів та референдумів, інститут інформаційного забезпечення виборчої кампанії тощо)

Державознавці радянського періоду приділяли досить багато уваги питанням системи конституційного права. В період радянського конституціоналізму, який, проте, мав яскраво виражений "державний характер", систематизація конституційно-правових норм, розташування конституційно-правових інститутів будувались, як правило, за схемою:

1) суспільний устрій;

2) державний устрій;

3) органи державної влади;

4) органи державного управління, суду і прокуратури;

5) основні права та обов'язки особи;

6) виборча система.

Такої схеми притримувались практично всі радянські державознавці.

Найбільш показовим тут є п. 5 - місце інституту основних прав і свобод особи, що цілком відповідало становищу особи в радянській державі, яка стояла над особою, пригнічувала і знеособлювала її.

Конституційне право України орієнтоване на інші пріоритети, тому розташування його інститутів повинно мати принципово новий вигляд:

1) основи конституційного ладу України;

2) права, свободи й обов'язки людини і громадянина;

3) форми безпосереднього народовладдя: вибори,

референдуми та ін.;

4) законодавча влада;

5) Президент України;

6) виконавча влада;

7) судова влада;

8) територіальний устрій;

9) місцеве самоврядування.

Всі перераховані вище інститути системи конституційного права Росії відрізняються один від одного за такими параметрами: специфіка впливу на регульовану сферу суспільних відносин; особливості механізму реалізації конституційних норм; характер спрямованості правового регулювання; склад суб'єктів права; способи правового захисту конституційних норм; видовий характер встановлених положень. Одні інститути затверджують спільні принципи соціальних відносин і регулюють діяльність усіх суб'єктів права, а інші - встановлюють конкретні механізми функціонування окремих галузей законодавства. Розрізняються елементи конституційно-правової системи Росії і по ряду інших показників. Одні з них припускають прямий вплив на суб'єкт, що порушує встановлені правила, а інші покладаються лише на загальні принципи Конституції РФ. Норми деяких інститутів можуть бути реалізовані тільки в рамках основного закону країни, положення інших елементів загальної системи здійснюються через прийняття і дія інших галузей законодавства.

Кожен інститут має свої особливості та відмінні риси. Вони зумовлені результатом, який повинен бути досягнутий в процесі реалізації встановлених норм. Йдеться про становлення правової держави, захисту громадянських свобод, забезпечення миру і гармонії в суспільстві, економічному і культурному процвітання, соціальні гарантії та безпеки. Система конституційного права зумовлена ​​об'єктивними факторами. Вона не є чимось застиглим, даним раз і назавжди. Навпаки, елементи загальної системи удосконалюються, відображаючи рівень суспільного розвитку і потреби соціальної реальності. При істотній зміні обставин приймаються нові конституції, змінюється вся система права.