Тема 6.

МЕТОДИКА РОЗВИТКУ ЗВЯЗНОГО МОВЛЕННЯ.

План

1. Поняття зв'язного мовлення і розвиток мовних функцій.

2. Розмова вихователя з дітьми.

3. Методика проведення бесід з дітьми

4. Види дитячих розповідей і прийоми навчання розповіді .

5. Методика навчання дітей описовим розповідям

38

6. Методика роботи з дидактичною картиною

7. Методика навчання дітей розповідям з власного досвіду

8. Методика навчання дітей творчої розповіді .

9. Методика навчання переказу художніх творів.

10. Дидактичні ігри та їх роль у розвитку зв'язного мовлення .

Література

1. Базовий компонент дошкільної освіти в Україні.- -К.,1998.

2. Богуш А.М., Орланова Н.П., Зеленко Н.І., Лихолетова В.К.

Методика розвитку рідної мови і ознайомлення з навколишнім у

дошкільному закладі. – К.: Вища школа,1992.- С. 112 - 127.

3. Богуш А., Гавриш Н., Котик Т. Методика організації

художньо – мовленнєвої діяльності дітей у дошкільних навчальних

закладах. Підручник для студентів вищих навчальних закладів

факультетів дошкільної освіти. – К.: Видавничий Дім „ Слово‖, 2006.-

С. 205 – 214.

4. Дошкільна лінгводидактика. Хрестоматія. Навчальний

посібник для студентів вищих навчальних педагогічних

закладів.Упорядник Богуш А.М. Частина 1 та 2 – К.: Видавничий Дім

„ Слово‖.,2005, С.469 – 552.

5. Бородич А.М. Методика развития речи. – М.,1984.- С. 99-

100.

6. Виготский Л.С.Развитие устной речи // Собр. Соч.: В 6т.-

М.198з-Т.3.-//С.176.

7. Дитина. Програма виховання і навчання дітей дошкільного

віку / Наук. кер. О.В.Проскура.- К.: Освіта, 1993. - 270 с.

8. Дитина в дошкільні роки / Наук. кер. К.Л.Крутій.- Запоріжжя:

ЛІПС. Лтд, 2000. -268 с.

9. Дошкільна лінгводидактика. Хрестоматія. Навчальний

посібник для студентів вищих навчальних закладів.// Упорядник

Богуш А.М. Частина 1 та 2. – К.: Видавничий Дім „Слово‖,

2005.С.469-552.

§ 1. Поняття зв'язного мовлення і розвиток

МОВНИХ ФУНКЦІЙ

Провідну роль у процесі мовного розвитку дошкільника відіграв

розвиток зв’язного мовлення, оскільки речення е одиницею мови.

Існує два типи зв’язного мовлення: діалогічне і монологічне. Діалог

– це розмова двох або кількох осіб. Він складається із запитань та

відповідей, не потребує розгорнутих речень, тому що їх зміст

доповнюється мімікою, жестами, інтонаціями, а також ситуацією,

обстановкою, в якій перебувають співрозмовники. Тому в діалозі

39

багато неповних номінативних, питальних і окличних речень; значне

місце тут посідає розмовна лексика; складні речення зустрічаються

рідше, ніж у монолозі.

Монологічне мовлення - це мова однієї особи, спрямована до

слухачів. Вона більш розгорнута, вимагає більшої напруженості

памяті, напруженішої уваги до змісту і форми мови. Монологічне

мовлення спирається на мислення, яке логічно більш послідовне,

ніж у процесі діалогу. Для того щоб монолог був зрозумілий

слухачам, у ньому повинні використовуватися повні і поширені

речення, точні формулювання.

Монолог потребує ретельної попередньої підготовки, значного

вольового зусилля, композиційних і логічних умінь. Монолог не

підтримується ситуацією або запитаннями на відміну від діалогу, він,

як правило, адресований не одній людині, а багатьом. Тому монолог

повинен бути складений дуже ретельно, щоб бути зрозумілим

слухачам.

Розвиваючи усне мовлення дошкільників, вихователь формує у

них навички як діалогічного, так і монологічного мовлення.

Однією з основних функцій мови, що розвивається в дошкільному

віці, є функція спілкування. В ранньому дитинстві мова дитини,

виступаючи засобом спілкування з дорослими та іншими дітьми,

безпосередньо пов’язана з практичною діяльністю дитини або з

наочною ситуацією, в якій відбувається спілкування.

Встановлено, що ранній і молодший дошкільний вік – це вік

діалогічної мови. Маленькій дитині легше розповісти про щось

окремими словами, реченнями, відповідями на запитання, ніж

зв’язною розгорнутою розповіддю. На основі досліджень (Г. М.

Леушина) було встановлено, що діалогічна мова є .початковою

формою мови дитини.

Ситуативна мова цілком зрозуміла для співрозмовників, але не

зрозуміла сторонній людині, яка не знає ситуації. Вона

характеризується тим, що дитинча розповідає іншому так, нібито її

співрозмовнику вже добре відомо те, про що вона говорить. Замість

зв’язного викладу вона обмежується окремими короткими

реченнями, широко використовує займенники він, вона, вони,

прислівники там, тут, це. Ситуативна мова характеризується

підвищеною експресивністю. Дитина жестикулює, приймає різні пози,

супроводжує свою мову мімікою. Основною специфічною рисою

ситуативної мови є те, що вона має характер розмови. Вона

граматично менш оформлена. Діалогічна форма мови раннього віку

є результатом і разом з тим вираженням недостатньої самостійності

дитини, тісного зв’язку її діяльності з діяльністю дорослих.

У дошкільному віці відбуваються суттєві зміни умов розвитку

40

дитини, і насамперед зміна її стосунків з дорослими. Розвиваються

різні види діяльності дітей: творча рольова гра, зображувальна,

елементарна трудова та самостійна художня діяльність. Зміна

способу життя дитини, виникнення нових стосунків з дорослими і

нових видів діяльності приводять до диференціювання функцій і

форм мови.

Виникають нові завдання спілкування, що полягають у передачі

дитиною дорослому своїх вражень, одержаних поза безпосереднім

контактом з дорослими. Виникає форма мови — повідомлення у

вигляді розповіді про пережате і бачене. На основі життя в колективі

і виникає необхідність домовлятися про загальний задум діяльності,

про розподіл функцій і контроль за виконанням правил та ін.

Під впливом розширення кола спілкування і пізнавальних

інтересів дитина оволодіває контекстною мовою. Контекстна мова

вимагає повного опису ситуації, щоб бути зрозумілою без

безпосереднього сприймання цієї ситуації. Переказ книжок, розповіді

про цікаві факти або описування предмета не можуть бути зрозумілі

слухачам без зв’язного викладу. Дитина починає сама до себе

ставити певні вимоги і намагається слідувати їм при побудові

розповіді.

Дослідження Г. М. Леушиної показали, що протягом дошкільного

віку ситуативністю характеризується мова дітей у розповідях на теми

з власного досвіду та в наочній ситуації. Навіть у наймолодших дітей

ситуативність помітно знижується в переказах; проте якщо в переказ

ввести картинки, мова знову стане ситуативною. У дітей старшого

дошкільного віку ситуативність мови помітно знижується і в

самостійних розповідях на теми з власного життя і за картинками;

при переказі (з картинками і без них) мова в основному має

контекстний характер.

Після трьох років дитина починає оволодівати внутрішнім

мовленням. З цього часу мовлення для неї стає не тільки засобом

спілкування, а виконує вже й інші функції, насамперед пізнавальну:

засвоюючи нові слова і нові граматичні форми, дитина розширює

своє уявлення про навколишнє, про предмети і явища дійсності та

їхні зв’язки.

Паралельно з розвитком комунікативної і пізнавальної функцій у

дитини починається засвоєння мови як регулятора її поведінки,

розвивається регулятивна функція. Першими словами-регуляторами

її поведінки є слова можна, не можна, дієслова у наказовій формі

типу іди, принеси тощо. Нарешті, дитина навчається користуватися

своєю мовою для планування власної поведінки, з’являється

плануюча функція мови — найвища форма володіння мовою. До

кінця дошкільного віку дитина оволодіває всіма основними формами

41

усного мовлення.

Особливим типом мови дитини є пояснювальна мова. В старшому

дошкільному віці у дитини з’являється потреба пояснити товаришу

зміст гри, будову іграшки тощо.

Часто навіть незначне нерозуміння призводить до взаємного

незадоволення, до конфліктів. Пояснювальна мова вимагає певної

послідовності викладу, виділення головних зв’язків і відношень в

ситуації, яку співрозмовник повинен зрозуміти.