62. Перехід до нової економічної політики. Голод 1921-1923 рр.

Шість з половиною років майже безперервних воєнних дій наклали тяжкий відбиток на народне господарство. Справу довершили безвідповідальні експерименти більшовиків у галузі виробничих відносин і управління націоналізованими підприємствами.

Не одержуючи промислових товарів, село відмовлялося добровільно давати місту продовольство. Щоб нагодувати величезну армію і колосальний управлінський апарат, що з’явився як з-під землі у націоналізованому секторі економіки і в структурах влади, а також самих робітників, державі доводилося реквізувати хліб. Продрозкладка не виконувалася, і постачання міст різко погіршилося. Голодні робітники відмовлялися спускатися у шахти, вугілля не надходило на залізниці, рух поїздів зупинявся, паралізуючи все організоване життя.

На початку 1921 р. в Україні налічувалося 10 773 підприємства, з них вважалися діючими тільки 4 060. За перші 10 днів січня 1921 р. українські залізниці одержали тільки 12 відсотків необхідного палива. У зв’язку з цим Південна залізниця припинила рух на семи ділянках. У Донбас надходило кожного дня тільки 1-2 вагони з вантажами замість звичайних 40-50.

Продрозкладка і ставка на розкол села за допомогою комнезамів різко знизили підтримку влади основною масою селянства. Все більше ставало таких, хто брав у руки зброю.

Проти політики продрозкладки повстало селянство в усіх республіках і регіонах країни. Для придушення заколотів і повстань більшовикам довелося використати армію. Постійні наради мали широкий спектр завдань: контроль за засівом всіх посівних площ і виконанням продрозкладки та продподатку, викачування зброї із села, створення КНС і ЧОН, експропріація засобів виробництва, включаючи землю, у заможних селян, розшук і ув’язнення в концтабори «дезертирів трудового фронту», розшук дезертирів з Червоної армії, арешт повстанців.

Проти «куркульського», або, як інакше казали в офіційній документації, «політичного бандитизму» уряд радянської України кинув дві третини регулярних військ РСЧА, які звільнилися після поразки військ П.Врангеля. По суті, в країні розгорілася громадянська війна.

Запровадження непу весною 1921 р. традиційно пов’язують з відмовою держави від реквізицій селянського хліба за продрозкладкою і з введенням зменшеного продподатку. Податок стягувався у певному відсотку від засіяних площ і селяни тепер знали, що весь урожай після виконання зобов’язань перед державою залишатиметься у них.

Тяжка посуха однаковою мірою вразила всю південну хлібовиробну смугу – південні губернії України, Крим, Північний Кавказ і Поволжя. Про катастрофу, що насувалася на Поволжя, російські газети писали щодня. У липні 1921 р. при ЦВК РСФРР була створена Комісія допомоги голодуючим на чолі з М.Калініним. В УСРР таку комісію (Помгол) очолив голова ВУЦВК Г.Петровський. Вона опікувалася насамперед біженцями з Поволжя та інших охоплених посухою регіонів Росії. Було зареєстровано 439 тис. таких біженців, серед них до 80 тис. дітей. У 1922 р. три чверті дитбудинківців були заселені біженцями від голоду.

2 серпня 1921 р. у газетах було надруковане звернення В.Леніна, адресоване українським селянам. «Правобережна Україна в цьому році, – писав він, – зібрала прекрасний урожай. Робітники і селяни голодного Поволжя, які переживають тепер лихо, небагато чим слабше, ніж жахливе лихо 1891 р., чекають допомоги від українських землеробів. Допомога потрібна швидка. Допомога потрібна велика. Хай не лишиться жодного землероба, який не поділився б своїм надлишком з поволзькими голодуючими селянами, яким нічим засіяти полів».

На це звернення повинен був відгукнутися, перш за все, ЦК КП(б)У. Справді, на Правобережжі, а ще більше – на Лівобережжі урожай на засіяних площах був непоганий. Але посіяно було в 1921 р. набагато менше, ніж звичайно – результат продрозкладки 1920 р. Відповіддю селян на реквізиції за продрозкладкою став незасів полів.

Продподаток з території, не охопленої голодом, був недостатній, щоб задовольнити вимоги керівників Росії в хлібі. Щоб заготовляти хліб в охопленій голодом місцевості, треба було заявити, що голоду в Україні нема.

Цілком ясно, що у 1921 р. продподаток стягувався в Україні методами продрозкладки. За три попередні роки професійні наркомпродівці набули колосальний досвід реквізицій, який з успіхом був застосований у голодуючих губерніях України. 28 січня 1922 р. Х. Раковський направив доповідну записку В.Леніну з детальним звітом про хід хлібозаготівельної кампанії. Він констатував, що в 12 губерніях України, з яких 5 були вражені посухою, зібрано майже 64 млн. пудів хліба проти 98 млн. пудів в усій Росії. Вражають цифри зібраного хліба у неврожайних губерніях.

Треба віддати належне М.Скрипнику. На VI конференції КП(б)У в грудні 1921 р., під час обговорення звіту ЦК, з яким виступав Х. Раковський (зрозуміло, що будь-якої інформації про голод в Україні звіт не містив), цей найстаріший діяч партії насмілився назвати речі своїми іменами. Після цього Раковський поставив в порядок денний конференції доповідь Д. Мануїльського «Голод і засівна кампанія». У доповіді вперше було поставлено знак рівності між голодом в Поволжі і голодом на півдні України. Хоч доповідь присвячувалася засівній кампанії 1922 р., у ній знайшлося місце для теми про рятування людей від голодної смерті. Після цього ЦК РКП(б) змушений був визнати факт голодування в Україні великих мас людей і необхідність спрямовувати на їх рятування частину наявних продовольчих ресурсів. З санкції Москви 14 січня 1922 р. Раднарком УСРР прийняв постанову в якій південні губернії оголошуватися голодуючими. 16 січня політбюро ЦК КП(б)У зняло блокаду з інформації про голод в Україні і доручило ЦК Допгол при ВУЦВК зайнятися власними голодуючими.

Американська адміністрація допомоги (АРА) працювала в Росії з серпня 1921 р., рятуючи від неминучої смерті сотні тисяч людей в губерніях, які голодували. Оскільки український уряд не визнавав південні губернії голодуючими, працівники АРА в Україну не йшли. Менонітів не пускати в республіку до березня 1922 р.

За весь час допомоги (до травня 1923 р.) Міжробдоп надав голодуючим України 383 тис. пайків. Вереліф – 1,5 млн., Міжнародний союз допомоги дітям – З млн., Американська менонітська допомога – 7,1 млн., місія Ф.Нансена -12,2 млн., і, нарешті, АРА – 180,9 млн. пайків. Цей сухий перелік показує справжню роль керованої Гербертом Гувером (пізніше – 31-м президентом США) Американської адміністрації допомоги у рятуванні голодуючих. Були врятовані сотні тисяч українських селян, приречених на смерть не стільки сліпою природною стихією, скільки свідомою волею кремлівських правителів.

У 1922 р. Україну спіткав новий неврожай. Проте посуха була менш інтенсивною і охопила на третину меншу територію. Голодування населення в південних губерніях продовжувалося тільки тому, що республіку зобов’язали відрахувати в експортні ресурси майже 14 млн. пудів хліба. Щоб хліб за кордоном купували, було оголошено, що врожай 1922 р. повністю припинив голод. У жовтні 1922 р. Внаслідок немотивованого експорту зерна голод на Півдні України перейшов на першу половину 1923 р.

«Куркульський бандитизм» пішов на спад у другій половині 1921 р. У радянській історіографії стверджувалося, що селяни відчули благотворний вплив нової економічної політики. Ця політика на селі проявлялася як заміна примусових реквізицій продподатком. Спад повстанського руху стався з іншої причини: голоду. Цей чинник діяв на повстанський рух паралізуюче. Саме тому Москва не допускала в Україну благодійників з АРА і наполягала на тому, щоб продподаток стягувався у голодуючих губерніях. У 1921 р. центральний уряд вперше використав на півдні України терор голодом для придушення селянського опору.

Започаткована в роки війни політика «воєнного комунізму» з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблювала прірву, що розділяла владу й основну масу населення – селянство. Незважаючи на це, слушні пропозиції Ю. Ларіна, Л. Троцького про необхідність заміни продрозкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 р., неодноразово відхилялися прибічниками воєнно-комуністичних методів управління.

Відомий більшовик-прагматик Л. Красін на одному з пленумів ЦК напередодні X з’їзду РКП(б) звертався до присутніх: «Джерелом усіх бід і неприємностей, які ми переживаємо в даний час, є те, що комуністична партія на 10 відсотків складається з переконаних ідеалістів, готових вмерти за ідею, але не здатних жити за нею, і на 90 відсотків із безсоромних пристосуванців, що вступили в неї, щоб отримати посаду. Марно і безнадійно намагатися переконати 10 відсотків фанатиків у необхідності цієї нової економічної політики, тому я звертаюсь до останніх 90 відсотків і чесно попереджаю: якщо ви не хочете, щоб маси... вчинили з вами таке ж, як з царською челяддю, відкиньте необґрунтовані мріяння і поверніться обличчям до економічних законів».

Залпи повсталого Кронштадту, що були відлунням антоновщини, махновщини, широкого селянського руху, свідчили навесні 1921 р. про суспільно-політичну кризу. Лише реальна загроза втрати влади змусила більшовицьке керівництво усвідомити необхідність повороту в політиці.

У березні 1921 р. X з’їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку – загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою), що поклало початок переходу до нової економічної політики.

Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об’єктивних причин:

• закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

• кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини;

• невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового підходу до відносин міста і села. Зауважимо, що питання продрозкладки – це не тільки соціально-економічна проблема, а й проблема військова, адже 77% особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни;

• спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства.

Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом – як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп – це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

Протягом 1921‑1922 pp. формується непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізовувалася на практиці. Ця модель базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. Її складовими були в політико-ідеологічній сфері – жорсткий однопартійний режим; в економіці – адміністративно-ринкова система господарювання. Принциповими чинниками економічного розвитку країни ставали: державна монополія (мінімальний зв’язок із світовою економікою) у зовнішній торгівлі; державна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об’єднань підприємств), що перебували у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку крупного індивідуального господарства на селі.

Реалізація непу в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. Реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутними згодом, оскільки продподаток мав стягуватися з урожаю 1921 p., до того ж на практиці цей процес здійснювався методами продрозкладки. Проте відмова влади від практики реквізицій під час хлібозаготівель і свобода торгівлі пробуджували зацікавленість селянина в ефективнішому веденні власного господарства.

З переходом до непу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація республіки зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: до 37% планової заготівлі зерна і майже 50% технічних культур. До кінця відбудовчого періоду в Україні усіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам дрібні підприємства. В Україні 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагав гнучкішої форми управління. Тому замість надцентралізованих бюрократичних управлінь (главків), що гальмували неп, було запроваджено трести, які й стали основними ланками управління державною промисловістю. Перші трести в Україні було організовано восени 1921 р. Невдовзі один за одним виникають «Тютюнтрест», «Маслотрест», «Цукротрест», «Південьсталь». Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести, які мали широку господарську самостійність. Поставлена в умови непу, державна промисловість активно переходила на ринкові відносини. Проте здійснений різкий поворот так і лишився незавершеним: госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів. Тому ні промислові підприємства, ні їхні трудові колективи не одержали господарської самостійності.

Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для тогочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% роздрібного товарообігу республіки, її пожвавлення, що, безумовно, стимулювало розвиток економіки, водночас зумовлювало і посилення негативних чинників – спекуляції, контрабанди, шахрайства та ін. Період непу не відзначався гармонійним розвитком. Навпаки – дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже кожен рік: фінансова криза 1922 p., криза збуту 1923 p., товарний голод 1924 p., зростання інфляції 1925 р.

Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928-1929 pp. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 p., кам’яного вугілля – на 119,3%, сталі – на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927‑1928 pp. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Якщо 1927‑1928 pp. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції виріс на 19,5%, то сільськогосподарської – лише на 6%.

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто.

Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки «відбудовчому ефекту» (завантажувалося наявне обладнання, використовувалися староорні землі та ін.), відбувалося зростання економічних показників. Коли наприкінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі непу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства – важкої індустрії.

Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, адже приватний сектор прагнув мати допуск до політичних та юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток ринкових відносин, який сприяв відбудові економіки, суттєво дестабілізував ситуацію політичну. Серйозні протиріччя в період непу виникли в соціальній сфері. Прогресуюче розшарування суспільства, поява безробіття, безпритульності спричинили зростання соціального напруження. Почали лунати голоси про «ганебний відступ» перед капіталізмом, «здачу позицій соціалізму», «капітуляцію перед буржуазією». Це були погляди значної частини суспільства, яка в роки громадянської війни проливала кров за радянську владу, а в результаті непівської диференціації спускалась на соціальне дно. Логічне питання «За що боролись?» починає в середині 20-х років звучати все гостріше... За таких обставин у 1929 р. більшовицьке керівництво і вирішило здійснити «великий перелом», відкинувши неп.