2. Конвенція «Про права дитини» як законодавча і моральна основа взаємин дорослих та дітей.

Конвенція «Про права дитини» – міжнародний правовий документ, у якому закріплені гарантії прав дитини. Він поєднав у собі високі соціально-моральні та правові норми міжнародного стандарту й педагогічні основи спілкування дорослих із дітьми. Конвенція складається з преамбули і 54 статей. Усі статті можна згрупувати у три основні блоки:

І. Статті 1-41: основні статті, що визначають права дитини та обов’язки держав-сторін, які ратифікували Конвенцію.

ІІ. Статті 42-45: процедури моніторингу запровадження Конвенції.

ІІІ. Статті 46-54: формальні положення, які регламентують порядок, коли Конвенція набуває чинності.

Права дитини згідно з Конвенцією:

Стаття 2. Всі діти є рівними у своїх правах. Всі діти, незалежно від їхньої раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, соціального походження – рівні у своїх правах. Держава не може порушувати жодне з прав. Держава має активно пропагувати права дитини. Кожна дитина світу становить надзвичайну цінність не лише для своїх батьків, а й для всього світу тому, що вона унікальна й іншої такої немає і не буде.3

Стаття 3. Всі діти мають право на любов та піклування. Усі дії щодо дитини повинні виконуватися в інтересах дитини. Якщо рідні, або ті особи, які несуть відповідальність за дитину, недбало виконують свої обов’язки, держава має забезпечити дитині належний догляд і піклування.

Стаття 6. Невід’ємне право дитини на життя. Всі діти мають невід’ємне право дитини на життя. Життя кожної дитини є найціннішим не лише для батьків. Кожна держава повинна забезпечувати виживання та здоровий розвиток дітей – своїх маленьких громадян. Сьогодні у світі проживає 7 млрд. жителів, четверта частина яких – діти і підлітки.5

Стаття 7. Право дитини на ім’я та громадянство. Дитина реєструється зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім’я і набуття громадянства, а також, наскільки можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним законодавством та виконання їх зобов’язань за відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.

3. Тенденції сімейного виховання в сучасному суспільстві.

Вчені констатують, що сучасні молоді батьки не вміють виховувати своїх власних дітей. Від цього потерпають і діти, і їх батьки, і вчителі. Причин багато. По-перше, однодітність або малодітність сім'ї в міських умовах вже в багатьох поколіннях. Це означає, що виховуючись у таких умовах, діти не отримують практичних навичок по догляду і вихованню своїх братів і сестер, що було характерним в умовах багатодітної сім'ї. Виховуючи молодших сестер і братів, майбутні батьки отримували практичні навички, які потім можна було використати з появою власних дітей.

По-друге, в молодих сім'ях є можливість відділитися ВІД своїх батьків, від старших поколінь. Здавалося б у цьому є певне благо. Але життя окремо від старших поколінь позбавляє молоді сім'ї можливості скористатися знаннями і мудрістю в питаннях виховання дітей. Вплив старшого покоління на дітей знижується, залишається без запиту накопичена за довгі роки життєва мудрість і життєвий досвід, багатий спостереженнями. Крім того, діти позбавлені ласки, казок, уваги бабусь і дідусів. Разом з тим, страждає і старше покоління без наївної безпосередності онуків, без спілкування з ними.

По-третє, ґрунтовно втрачені традиції народної педагогіки, на­ціонального виховання, за законами яких вважалося, що виховувати дитину потрібно, доки вона ще маленька і "лежить поперек, а не вподовж лавки". Народна педагогіка вчила високої моралі шляхом прислів'їв і приказок, за допомогою наївних, але дуже значимих на­родних висловлювань.

По-четверте, внаслідок урбанізації суспільства посилилася ано­німність спілкування дітей і дорослого населення. Раніше в селі всі знали, чий це син або чия це дочка, що порушує правила поведінки, допускає асоціальні вчинки. Тому батькам було соромно мати невихованих дітей, а дітям соромно вести себе негідно. Зовсім інша ситуація у великих містах, де живуть жителі "в першому поколінні", вихідці з села, які, розірвавши корені з селянськими традиціями, не засвоїли ще міського образу життя.

По-п'яте, серед причин, що ускладнили сімейне виховання, все зростаючі соціальні й економічні труднощі: низька заробітна плата і несвоєчасна ЇЇ виплата, повне чи часткове безробіття і незабезпече­ність у багатьох сім'ях прожиткового мінімуму. Все це знижує рівень взаємовідносин в середині самої сім'ї, емоційного настрою, що не створює сприятливих умов для спілкування в сім'ї, а в результаті — для сімейного виховання.

По-шосте, гіпертрофована політизація суспільства, коли пряма трансляція засідань партійних з'їздів, виступів депутатів Верховної Ради приковує до телеекрану молодих батьків, а від дітей у цей час вони відмахуються як від надокучливих мух: "Відійди, не заважай". В подальшому ці захоплення змінилися не менш повальним захоплен­ням серіалами типу "Дика Роза" чи "Просто Марія". Знову вся сім'я прикована до телевізора, а на спілкування з дітьми, тобто на їх вихо­вання, часу не залишається.