План-характеристика образу Лукаша

1. Позитивні задатки в характері, творча обдарованість Лукаша (лагідність, щирість, музикальність).

2. Вплив дядька Лева на формування кращих рис у характері юнака (любов до природи, віра в безмежні можливості людського пізнання, працьовитість, прав-дивість, чесність, любов до народної творчості).

3. Негативний вплив на Лукаша його оточення та обставин життя (нерішу-чість, безвольність, непослідовність у вчинках і почуттях, відсутність внутрішньої гармонії, інстинкт власника).

4. Зближення з Мавкою — перемога світлого й благородного в характері ге-роя.

5. Причини трагедії Лукаша.

6. Ідейний зміст образу.

План-характеристика образу дядька Лева

1. Місце дядька Лева в системі образів драми.

2. Безкорисливість — провідна риса характеру персонажа.

3. Художні засоби розкриття персонажа.

3.1 Зображення дядька Лева в його діях і вчинках.

3.2 Портрет дядька Лева.

3.3 Показ взаємин дядька Лева з іншими персонажами та їхнє судження

про нього.

3.4. Мовна характеристика героя.

4. Дядько Лев — реалістичний образ мудрого й щирого селянина.)

У міфології Ма́вка, також на́вка, нявка – казкова лісова істота в образі гарної оголеної дівчини з довгим розпущеним волоссям; лісова німфа. Згідно з народними повір'ями, на мавок перетворюються душі утоплениць та дівчинок, померлих без хрещення. Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах.

Мавка у драмі – центральний персонаж, символ високої людської мрії, символ торжества правди над кривдою, уособлення духовності й краси. У ній гармонійно злилися духовне багатство і зовнішня краса. Великі очі, що грають різними кольорами, розкривають її швидке і глибоке сприйняття дійсності, вразливу і добру душу. Довгі коси і зоряний вінок на голові, любов до квітів свідчать про неабиякий естетичний смак, нестримний потяг до прекрасного. У сприйнятті Лукаша Мавка виглядає так:

Що ж, ти зовсім така,

як дівчина... ба ні, хутчій як панна,

бо й руки білі, і сама тоненька,

і якось так убрана не по-наськи...

А чом же в тебе очі не зелені?

(Придивляється).

Та ні, тепер зелені... а були,

як небо, сині... О! тепер вже сиві,

як тая хмара... ні, здається, чорні

чи, може, карі... ти таки дивна!

Юнака здивувала та зачарувала дівчина своїм тонким станом, довгими чорними косами, мінливими очима. Вони з першого ж погляду покохали одне одного, хоча мудрий Лісовик попереджав Мавку, щоб не задивлялася на людських хлопців, бо важко ходити людськими стежками: «Обминай їх, доню. Раз тільки ступиш – і пропала воля!»

Мавка – це символ кохання й вічно молодої весни. Усе прекрасне в неї асоціюється з чудовою музикою, яку почула від Лукаша. ЇЇ не може захопити Перелесник, який втілює молодість, вроду і пристрасну любов. Вона прагне 326

не лише цього, а й духовної спорідненості, вічних почуттів. Глибоке і самовіддане кохання до Лукаша – найкращий цвіт її душі.Мавка перша запитує: «Чи гарна я тобі?»

Заради коханого Мавка залишає ліс і йде між люди. Тут їй прийшлося вчитися поратися по господарству, слухати настанови свекрухи, яка не любила невістку й називала «відьмою із лісу».

Мавка є уособленням світлого й гуманного начала в житті людини, високої поетичної мрії і чистого кохання, щирої дружби і волелюбності. Для неї воля – це такий самий природний стан, як життя, дихання й…кохання. «Ну, як таки, щоб воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде?»

Трагедія Мавки породжена розходженням між мрією і дійсністю. Високі мрії про вільне і щедре, як сама природа, життя не могли здійснитися в умовах суспільства, заснованого на принципах класової нерівності і власнцьких інстинктів. Мавка – це маленька часточка природи, яка вимагає до себе дбайливого ставлення. Леся Українка наділила Мавку співучою, подібною до дзюрчання струмка, мовою, дала ій прекрасну вроду. Вона розуміє, про що говорять дерева й квіти. Вона сама, як ніжний пролісок, шо радіє першому сонячному промінчику. Устами лісової дівчини поетеса розповідає про символічні образи дикої рожі, ясена, берези, вільхи, осики, дуба, терена, клена, глоду:

А я не знаю

нічого ніжного, окрім берези,

за те ж її й сестрицею взиваю;

але вона занадто вже смутна,

така бліда, похила та журлива, –

я часто плачу, дивлячись на неї.

От вільхи не люблю – вона шорстка.

Осика все мене чогось лякає;

вона й сама боїться – все тремтить.

Дуби поважні надто. Дика рожа

задирлива, так само й глід, і терен.

А ясень, клен і явір – гордовиті.

Калина так хизується красою,

що байдуже їй до всього на світі.

Така, здається, й я була торік,

але тепер мені чомусь те прикро...

Як добре зважити, то я у лісі

зовсім самотня...

На жаль, Мавка зів’яла… Згоріла від кохання і від горя! Але треба зазначити, що вона не нарікає на свого любого Лукаша. Він занапастив її і разом з тим дав життя: «Ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос…». Кохання допомогло їй знайти «теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає». Її самовідданість не знає меж. Чиста, світла душа останньої миті заспокоює кохано-

го, який через свою зраду втратив долю. Мавка бореться за себе, за своє місце серед людей, за утвердження серед них краси. Навіть коли її ображають, навіть коли Мавка, переможена на якусь мить, іде в царство Марища, вона прекрасна. Адже і тут вона, наснажена світлим коханням, не кориться лихові, а бореться за красу життя.

Мавка не знає фальші, її почуття, щирі й безкорисливі, не вмирають. Вона впевнена, що кохання не сумісне з жодним розрахунком, воно природнє. Відштовхнута Лукашем, лісова красуня має почуття власної гідності, не стоїть йому на дорозі. Лісовик же вважає, що Мавка карається за зраду, бо «зрадила саму себе».

Вражає сила духу лісової дівчини, коли вона категорично відповідає «Тому, що в скалі сидить»: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає».

В останньому монолозі Мавки образом вогню утверджується безсмертя душі:

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Такий підхід до змалювання суті образу Мавки не є випадковим: поетеса-неоромантик мислила й відчувала образами.

В образі Мавки органічно сполучено емоційне й раціональне, поетичний зміст з філософським.

Образ Мавки є символом ідеальної, гармонійної людини, яка узгоджує свої потреби із законами природи, пізнає світ через своє «я», живе любов’ю до людини і здатна на самопожертву в ім’я людини, вона має «в серці те, що не вмирає». Отже, Мавка є втіленням всього доброго, гарного, світлого, є втіленням вимріяного щастя.

Образом Мавки авторка ствердила гасло свого життя: «Ніяка туга краси перемагати не повинна».

Образ чарівної Мавки найповніше розкривається через взаємини з Лукашем. Гра парубка на сопілці розбудила від зимового сну лісову красуню. Веснянки, розливаючись по лісу, досягають самого серця незвичайної дівчини, викликаючи в ній нові почуття: «Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає!» Ця музика розкрила Мавці безмежну красу людської душі, радість життя й творчості.

Хлопець розповідає про те, що «у людей паруються навік», а Мавка порівнює такі стосунки з голубиними: «Я часом заздрила на їх: так ніжно вони кохаються… А я не знаю нічого ніжного, окрім берези…». Їй хочеться відчути те саме, що дано людям, і цієї весняної пори зароджується кохання! Після першого поцілунку Мавка скрикує з болем щастя: «Ох!.. Зірка впала!» Лукаш стає для неї світом, «милішим, кращим, ніж той, що досі знала».

Парубок теж закохується вперше, він зізнається: «Я не любився ні з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощі такі солодкі!» Лукаш зачарований красою Мавки, прикрашає її коси світляками, як зоряним вінком, і мовить: «Ой, яка ж хороша!»

Лукаш – натура роздвоєна. З одного боку, він добрий, слухняний син і племінник, типовий поліський хлопець, а з іншого – наділений від природи поетичною натурою, котру Мавка відразу відчула, побачила красу його душі.

Через нескінченні чвари в сім’ї хлопець поступово стає вже непривітним до Мавки. Він з болем каже: «Бач, їм така невістка не до мислі… Вони не люблять лісового роду… Тобі недобра з їх свекруха буде!.. Їм невістки треба, бо треба помочі – вони старі».

Хлопець любив Мавку, але не мав сили протистояти власницьким інстинктам, які розпалювала мати, не виявив достатньої сміливості, щоб захистити свою кохану від несправедливих докорів, не піддатися на залицяння Килини.

Як не намагалася Мавка врятувати коханого від повсякденного життя, заснованого на корисливих розрахунках, уберегти нев’янучим цвіт його таланту, застерегти від хитрої Килини, але буденність перемогла. Справдилися слова свекрухи: «А там на вісень, дай біг, знайду собі невістку в поміч». Лукаш одружився з Килиною, без кохання, з розрахунку.

Лукаш був покараний за зраду Лісовиком, який перетворив його на вовкулаку, але кохання Мавки знову повернуло чоловіка до життя. Сама ж лісова дівчина, заклята Килиною, перетворилася на вербу.

У кінці твору Мавка в образі загубленої долі з’являється перед Лукашем, указує йому на вербову сопілку, як на останній шанс спокутування вини. Вона заспокоює Лукаша, бо хоч він і «збавив її тіла», та душу дав.

Біда Лукашева в тому, що не зміг, як казала Мавка, «своїм життям до себе дорівнятись», безжалісно потоптав дивоцаіт справжнього кохання – і опинився на пожарищі.

Т ема мистецтва, що хвилювала Лесю Українку впродовж усього життя, у творі розгортається через взаємини Мавки й Лукаша. В алегоричному образі Лукаша письменниця показала, як важко бажане зробити дійсним, як реальне життя заглушає мрію, спиняє романтичний порив, як засмоктує людину буденщина.

АНАЛІЗ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ. «CONTRA SPEM SPERO»,

«СТОЯЛА Я І СЛУХАЛА ВЕСНУ»,

«УСТА ГОВОРЯТЬ: «ВІН НАВІКИ ЗГИНУВ!»

.Contra spem spero! Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні! Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі. І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть – і настане Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей – Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні! [2 травня 1890 р.]

Історія написання: Вірш «Contra spem spero», написаний Лесею Українкою 2 травня 1890 року, входив до збірки «На крилах пісень» (contra spem spero від лат. – без надії сподіваюсь). Уперше в цій збірці був надрукований у 1893 році.

Збірка: «На крилах пісень» (1893).

Напрям: модернізм.

Течія: неоромантизм.

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: особиста (філософська).

Тема – роздуми про негаразди в житті та сподівання на краще.

Головна ідея вірша – підняття духу та надії на те, що після чорної життєвої смуги буде біла. Поетеса запевняє, що якщо вірити в добро, коли навіть немає віри, світ змінюється на краще і всі негаразди легше пережити, коли знайти останню краплю надії.

Головна думка: рішучість героїні у змаганні з власними негараздами й темрявою самодержавної ночі.

Провідний мотив: заперечення тужливих настроїв, протиприродних молодості, оптимізм людини за будь-яких життєвих ситуацій.

Образи: людей: ліричний герой (героїня) — поет, який переживає миті нев-пев­неності, але врешті знаходить сили для активного життя; міфологічних істот: Сизиф; природи: осінь, весна, квітки, хмари, переліг, гора, камінь, нічка, зірка; предметів і явищ: думи, сльози, пісня.

Символічні образи: осінь / весна (символи духовного занепаду / відро­дження); гора крем’яная (символ важкої життєвої дороги, випробувань); камінь (символ важкої місії); Сизиф (прихований символ даремної нібито праці, вічної муки за любов до людини); квітки (символ життя, плоду роботи); вбогий сумний переліг (символ огрому робіт на полі тяжкого реального життя); мороз (символ життєвих випробувань); сльози гіркі (символ страждань і посильного внеску).

Композиція (зміст): 1 катрен: ліричний герой відганяє думи-хмари, бо тепер весна, і питає себе, як жити — 2 катрен: утверджує бажання жити й боротися — 3 катрен: стверджує готовність іти важким шляхом — 4 катрен: висловлює упевненість в успішності своїх трудів — 5 катрен: стверджує готовність робити навіть позірно марну справу з переможною піснею на устах — 6 катрен: шукає надію — зірку-провідну, яка б підтримала його у важкій боротьбі — 7 катрен: утверджує свою перемогу над собою: «Буду жити! Геть, думи сумні!»

Ліричним героєм є сам автор. Головним – людина, яка хоче жити щасливо і намагається закрити очі на усі нещастя, які звалилися їй на плечі. У творі ліричного героя можна ототожнити з Лесею Українкою.

Художні засоби виразності: епітет: хмари осінні; весна золота; молодії літа; думи сумні; барвисті квітки; сльози гіркі; сльози гарячі; кора льодовая міц-на; весела весна; гора крута крем’яная; камінь важкий; вага страшная; пісня ве-села; темна нічка невидна; зірка провідна ясна владарка темних ночей; оксимо-рон: Я буду крізь сльози сміятись, / Серед лиха співати пісні, / Без надії таки сподіватись…»; символ: кора льодовая міцна; квітки на морозі; камінь важкий; гора крем’яная; весна, осінь; зірка провідна; гіпербола: і несучи вагу ту страш-ную; не стулю ні на хвильку очей; антитеза: хмари осінні — весна золота; сум-ний пере­ліг — барвисті квітки; вага страшная — пісня весела; інверсія: хмари осінні; кора льодовая міцна; вага страшная; гора крута крем’яная; пісня весела; анафора: Буду сіять барвисті квітки, / Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сьози гіркі.

У творі наявні такі художні засоби, як:

Епітети: хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі, барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка, зірка провідна.

Метафори: владарка темних ночей.

Звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні!; геть, думи сумні!

Також, не можна не зазначити про присутність міфологеми у творі.

Вірш привертає увагу своєю простотою думки та високо піднятим настроєм. Твір побудований на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови. Їх виразність досягається за допомогою метафоричної образності, яка посилює емоційність звучання твору.

Антитеза (від грец. «протиставлення») – особливо підкреслене протиставлен-ня протилежних життєвих явищ, понять, думок.

Наприклад, думам-хмарам протиставляється бажання повноти молодого життя.

Твір сповнений алегоричних образів: осінні хмари, золота весна, барвисті квіти, посіяні на морозі, міцна льодова кора, крута крем’яна гора, важкий камінь, темна нічка, зірка провідна.

Леся Українка утверджувала незламність духу людини оптимістичним мотивом і всіма художніми засобами, експресивним художнім звучанням, коли категоричне «НІ» на початку твору змінилося на рішуче «ТАК!» в останній строфі.

Віршовий розмір: 3-стопний анапест (_ _ _´/ _ _ _´/ _ _ _´).

Строфа: катрен (чотиривірш).

Віршовий розмір: тристопний анапест.

Тип римування: перехресне (абаб).

Ритм тристопного анапесту розставляє логічні наголоси саме на тих словах, що є ключовими у сприйнятті антитези, афористичність вислову карбує сильну вольову особистість ліричної героїні:

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

Вірш цікавий з огляду форми: латинський заголовок, міфологічний образ Сізіфової праці демонструють високий рівень інтелекту.

Зміна задекларованих заяв композиційно вивершує рух поетичної думки, увиразнює образну життєву позицію ліричної героїні, котру веде «зірка провідна».

Прийом контрасту сприяє перетворенню алегоричних образів на символи, оскільки їх наповнення багатозначніше, а подекуди й зовсім нове, як-от:

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна…

Художні засоби виразності.

Епітети: хмари осінні, весна золота, молодії літа, думи сумні, вбогім сумнім перелозі, барвисті квітки, сльози гіркі, кора льодовая, кора міцна, весела весна, гора крута крем’яная, камінь важкий, вага страшна, пісня весела, довга нічка, зірка провідна.

Метафори: владарка темних ночей.

Оксиморон: Я буду крізь сльози сміятись, / Серед лиха співати пісні, / Без надії таки сподіватись…».

Символ: кора льодовая міцна; квітки на морозі; камінь важкий; гора крем’яная; весна, осінь; зірка провідна.

Гіпербола: і несучи вагу ту страшную; не стулю ні на хвильку очей; антитеза: хмари осінні — весна золота; сумний пере­ліг — барвисті квітки; вага страшная — пісня весела.

Інверсія: хмари осінні; кора льодовая міцна; вага страшная; гора крута крем’яная; пісня весела.

Анафора: Буду сіять барвисті квітки, / Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сьози гіркі.

Звертання: гетьте, думи, ви хмари осінні!; геть, думи сумні!

Також, не можна не зазначити про присутність міфологеми у творі.

Вірш привертає увагу своєю простотою думки та високо піднятим настроєм. Твір побудований на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови. Їх виразність досягається за допомогою метафоричної образності, яка посилює емоційність звучання твору.

Антитеза (від грец. «протиставлення») – особливо підкреслене протиставлення протилежних життєвих явищ, понять, думок.

Наприклад, думам-хмарам протиставляється бажання повноти молодого життя.

Твір сповнений алегоричних образів: осінні хмари, золота весна, барвисті квіти, посіяні на морозі, міцна льодова кора, крута крем’яна гора, важкий камінь, темна нічка, зірка провідна.

Леся Українка утверджувала незламність духу людини оптимістичним мотивом і всіма художніми засобами, експресивним художнім звучанням, коли категоричне «НІ» на початку твору змінилося на рішуче «ТАК!» в останній строфі.

Система віршування: силабо-тонічна.

Віршовий розмір: 3-стопний анапест (_ _ _´/ _ _ _´/ _ _ _´).

Строфа: катрен (чотиривірш).

Тип римування: перехресне (абаб).

Ритм тристопного анапесту розставляє логічні наголоси саме на тих словах, що є ключовими у сприйнятті антитези, афористичність вислову карбує сильну вольову особистість ліричної героїні:

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

Вірш цікавий з огляду форми: латинський заголовок, міфологічний образ Сізіфової праці демонструють високий рівень інтелекту.

Зміна задекларованих заяв композиційно вивершує рух поетичної думки, увиразнює образну життєву позицію ліричної героїні, котру веде «зірка провідна».

Прийом контрасту сприяє перетворенню алегоричних образів на символи, оскільки їх наповнення багатозначніше, а подекуди й зовсім нове, як-от:

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна…

«Стояла я і слухала весну» – це восьмивірш із циклу «Мелодії», написаний 1895.

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

Порівняно з іншими поезіями циклу, ця сповнена виразними інтонаціями через недосяжність щастя, утому від життєвих змагань. Уміння ліричної героїні «слухати весну» дало їй змогу почути дзвінку й голосну пісню, закличну мову і таємний шепіт. Голоси весни оспівують любов, юну красу, радощі – усе те, про що колись мріялось.

Дієслівний ряд стояла, слухала, говорила, співала, епотіла передає мінливість світлих почуттів героїні

Жанр: пейзажна лірика

Ідея: віра в перемогу світла над темрявою, життя – над смертю.

Тема: любов до навколишнього світу.

Художні прийоми: уособлення, метафора; синтаксичні засоби; інверсія.

Особливо Леся Украïнка любила весну як пору вiдродження, оновлення, надiï. Тому лiрична героïня ïï поезiï стояла i «слухала весну», яка ïй «багато говорила», спiвала пiснi про любов, молодiсть, радощi й мрiï.

Прекрасна пейзажно-iнтимна поезiя покладена на музику.

Ця поезія сповнена виразними інтонаціями через недосяжність щастя, втому від життєвих змагань. Вміння  ліричної героїні «слухати весну» дало їй змогу почути дзвінку й голосну пісню, закличну мову і таємний шепіт. Голоси весни оспівують любов, юну красу, радощі — все те, про що колись мріялось.