1. Основні методи пізнання соціально-економічних процесів

Методологія політичної економії це галузь знань про методи, способи, і принципи дослідження соціально-економічних процесів і явищ.

Метод (від грецького metodos – шлях дослідження) – це сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються економічні категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем. Методи пізнання соціально-економічних процесів класифікуються як:

• загальнонаукові (використовуються всіма науками) і специфічні (застосовуються при дослідженні предмета певної науки);

• емпіричні (ті, що ґрунтуються на фактах) і теоретичні (які є інструментом дослідження сутності явищ, розкриття основ їх функціонування і розвитку);

• кількісні (в т.ч. статистичні і математичні: ґрунтуються на пізнанні кількісних властивостей об’єкта дослідження) і якісні.

• Діалектичний метод (від грецького dialektike – мистецтво міркування, мистецтво діалогу) — один з основних методів пізнання реальності, який ґрунтується на врахуванні усіх можливих точок зору на предмет дослідження. Всебічний аналіз різноманітних точок зору призводить до формування двох протилежних позицій, які прийнято визначати як тезу та антитезу. Діалектичний метод пізнання реалізується наступним чином. В процесі пізнання виокремлюється певне явище; формується щодо даного явища судження (точка зору), яке ідентифікується як теза; в процесі подальшого пізнання об’єкта формулюється антитеза – поняття, судження, зміст якого протилежний тезі. Останнім етапом в дослідженні об’єкта є пізнання взаємозв’язку між тезою та антитезою – пізнання синтезу. Таким є безперервний процес осягнення істини, що повторюється на вищому рівні. Використання діалектичного методу в аналізі соціально-економічних процесів має за мету:

• дослідження всіх існуючих сторін (варіантів) розвитку об’єкта;

• врахування всіх можливих точок зору (позицій) щодо нього;

• розгляд об’єкта дослідження як динамічної системи: в процесі зародження, розвитку, занепаду і відмирання;

• на основі всебічного аналізу об’єкта дослідження формулювання об’єктивних принципів його розвитку.

• Структурно-функціональний метод досліджує системний характер будь-якого соціально-економічного явища, аналізуючи функції всієї сукупності елементів, які взаємодіють в рамках цілісної системи. Цей метод акцентує увагу на характеристиках окремих структурних елементів системи та на функціональних зв’язках між ними.

У відповідності до структурно-функціонального методу визначаються певні закономірності функціонування об’єкта дослідження як цілісної системи. Серед них:

• цілісність системи, що виявляється в існуванні тісного взаємозв’язку між елементами даного утворення;

• здатність до набуття системою якісно-нових ознак, які не характерні для окремих її елементів;

• взаємодія елементів системи не лише один з одним, а й із середовищем;

• нерівномірність зовнішнього впливу на систему в залежності від напряму дії: на систему загалом чи на окремі її елементи;

• зміна всієї системи, що не є адекватною сумі змін її елементів;

• саморух системи (розвиток не від зовнішнього поштовху, а через внутрішній механізм), її спрямованість (загальна мета), організація та управління.

• Емпіричний та теоретичний методи пізнання. Емпіричний метод виходить з постулату, що формулювання принципів будь–якої науки ґрунтується на спостереженнях, фактах, які фіксуються, описуються, піддаються експерименту. В свою чергу, висунуті гіпотезипіддаються перевірці також через факти або певні явища. На емпіричному рівні дослідження економічних процесів і явищ поверхневе, без розкриття глибинних сутнісних, причинно-наслідкових зв’язків. Дана форма пізнання при цілісному науковому підході доповнюється теоретичним методом, суть якого полягає в комплексному використанні і розвитку існуючого понятійного апарату, системному використанні філософських і загальнаукових принципів, законів діалектики, внаслідок чого досліджуються сутнісні, глибинні закономірності розвитку економічних процесів, розкриваються причинно-наслідкові зв’язки. Емпіричний і теоретичний методи доповнюють один одного.

• Метод наукової абстракції (від лат. abstractio — віддалення) полягає в уявному виділенні найбільш суттєвих ознак досліджуваного явища і відхиленні (абстрагуванні) від несуттєвих сторін, тимчасових чи випадкових явищ, що дозволяє вивчати процес в «чистому» вигляді, розкрити його сутність, не відволікаючись на другорядні, неістотні ознаки. За його допомогою формується ідеальний образ реальності.

• Індукція – це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого рівня до знання вищого рівня. Пізнання починається з нагромадження та систематизації фактів, на основі яких потім формулюється загальна теорія: певні принципи, закони, поняття.

• Дедукція – метод пізнання від загального до одиничного. На основі логіки, інтуїції, спираючись на вже з’ясовані сутнісні ознаки економічних явищ і процесів формулюється гіпотеза щодо нових чинників чи зв’язків, яка перевіряється за допомогою фактів, а потім приймається або відхиляється як невірна.

• Аналіз і синтез – методи пізнання, що взаємно передбачають, обумовлюють і доповнюють один одного. При аналізі – об’єкт дослідження розкладається на складові частини, кожна з яких вивчається окремо. При синтезі – відбувається об’єднання різних елементів, сторін об’єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв’язків між ними. Залежно від ступеня пізнання об’єкта і глибини проникнення у його сутність використовуються декілька видів аналізу і синтезу:

  • прямий, або емпіричний аналіз і синтез на стадії поверхневого ознайомлення з об’єктом;

  • зворотний, або елементарно-теоретичний аналіз і синтез на стадії встановлення зв’язків детермінації;

  • структурно-генетичний аналіз і синтез на стадії осягнення сутності явища.

• Історичний метод вивчає процеси, що характеризують історію розвитку суспільства, у тій історичній послідовності у якій вони виникли, розвивались і змінювались один за одним у житті.

• Логічний метод досліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного, звільняючись при цьому від історичних випадковостей, відхилень не властивих цьому процесові. За словами Ф. Енгельса, логічне – це те ж саме історичне, тільки очищене від випадковостей, повторів і зигзагів, що супроводжують історію суспільства.

• Економічне моделювання – побудова уявного об’єкта, який імітує реальний об’єкт, характеристики якого, числові чи фізичні, максимально наближені до оригінала. Моделювання економічних процесів і явищ здійснюється на основі їх формалізованого опису за допомогою математики й економетрики з використанням формул, графіків, логічних виразів. Моделювання дозволяє глибше дослідити основні риси й закономірності розвитку реального об’єкта пізнання. Застосовується для: пояснення станів і принципів функціонування економічних об’єктів; для вирішення конкретних проблем розвитку економіки; для прогнозування розвитку та управління економічними об’єктами та процесами на основі встановлення функціональних зв’язків і розрахунку параметрів залежності між ними.

• Економічний експеримент – штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов для подальшого практичного впровадження. За допомогою експеримента: з’ясовуються причинно-наслідкові зв’язки між різноманітними економічними, соціальними та іншими чинниками; перевіряється на практиці обґрунтованість наукових гіпотез, принципів, законів; визначається дієвість і ефективність заходів економічної політики, спрямованих на досягнення визначених цілей.

2. Ринок. Його види і структура. Класична економічна теорія про роль ринку

Ринок – це економічні відносини між продавцем і покупцем на основі ціноутворення попиту пропозицій, ціни, конкуренції.

Види ринку:

Ознаки класифікації	Вид
За об’єктами купівлі продажу	Ринок товарів і власних послуг Ринок праці Ринок капіталу Ринок нерухомості Фінансовий ринок Ринок науково-дослідних розробок Ринок інформаційного продукту Валютний ринок
За суб’єктами	Ринок покупців Продавців Посередників
За територіальною ознакою	Регіональний Національний Світовий
За типом конкуренції	Доскональної конкуренції і недоскональної конкуренції *Недоскональна: Монополія Монополістична конкуренція Олігополія
За характером продажу		Оптовий Роздрібний
Відповідно до законодавства		Легальний Тіньовий

Структура ринку – це сукупність окремих ринків в межах національної економіки, а також в межах світового господарства та його окремих регіонів, їх взаємозв’язок і взаємодія між ними.

Класична економічна теорія

Розвиток капіталістичних відносин призвів до занепаду мер­кантилізму передовсім в Англії — найрозвиненішій економічно країні. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпоча­ла добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Починає­ться бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був не­можливим без наукових знань. XVII ст. стало століттям розвитку природничих наук, особливо механіки, математики, фізики, аст­рономії. Великого значення набуває філософія. Усе це сприяло також і розвиткові економічної думки. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх законо­мірностей буржуазного суспільства.

до класиків нале­жали економісти від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називає праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе, її, за Марксом, заступила «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Цей перехід він пов'язував із загостренням класової боротьби.

3. Виникнення та етапи розвитку політичної економії

Поняття економіка (від гр. oikonomia, буквально — мистец­тво ведення домашнього господарства) нині застосовують у чо­тирьох значеннях: 1)народне господарства певної країни; 2) сфера господарської діяльності людини 3)економічна наука, що вивчає різноманітні економічні яви­ща і процеси 4) сукупність економічних відносин між людьми у сфері ви­робництва, розподілу, обміну і споживання продукції, що утво­рюють певну економічну систему.

Економіка як складна різноманітно структурована система є об'єктом вивчення спеціальної науки — економічної науки.

Економічна наука — це сфера розумової діяльності лю­дини, функцією якої є пізнання та систематизація об'єк­тивних знань про закони і принципи розвитку реальної еко­номічної дійсності.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів і явищ почала складатися лише в XVI—XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру. Основні етапи розвитку економічної науки:

Меркантилізм. Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожню­вали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних). Представники: А. Монкретьєн, Т.Манн, Д. Юм.

Фізіократи. На відміну від меркантилістів, фізіократи впер­ше перенесли дослідження зі сфери обігу безпосередньо в сферу виробництва. Але джерелом багатства вважали тільки працю в сільськогосподарському виробництві. Представники: Ф. Кене, А.Тюрго, В.Мірабо, Д.Hope. ,_г

Класична політична економія. Виникла з розвитком капі­талізму, її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосе­реджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірно­стей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть роз­крити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кре­диту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядали як саморегулю­ючу систему.

Марксизм, або політична економія праці.Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів ка­піталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продов­жуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз роз­витку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економіч­них криз, земельної ренти. Однак деякі положення марксизму не мали належної наукової обґрунтованості й не знайшли практичного підтвердження. Тому нині вони пере­глядаються і піддаються справедливій науковій критиці.

Маржиналізм (від англ. marginal — граничний) — теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі універсаль­ної концепції використання граничних, крайніх ("max" чи "min") величин, які характеризують не внутрішню сутність са­мих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослі­дження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати" і т. ін. Представники маржиналізму — К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

У сучасній західній економічній науці існують різні напря­ми, течії. Тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чо­тири основні напрями: Неокласицизм. Досліджує та розвиває ідеї класичної політ­економії з урахуванням сучасних умов. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегу­льовану економічну систему, здатну самостійно встановити не­обхідну рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропозицією . Засновники теорії—А. Маршалл і А. Пігу. Послідовники — Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кей-ган та ін.

Кейнсіанство— одна з провідних сучасних теорій, на про­тивагу неокласикам, обґрунтовує об'єктивну необхідність ак­тивного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс. Кейнсіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби подолання Великої депресії (1929—1933 рр.) яка поставила еко­номічну систему капіталізму на межу повної катастрофи.

Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль та ін., роз­глядають економіку як систему, в якій відносини між господа­рюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психоло­гічних факторів.

Неокласичний синтез— узагальнююча концепція, пред­ставники якої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон, Л. Клейн та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і держав­ного регулювання економічних процесів, наголошують на необ­хідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напрямів економічної теорії.

4. Альтернативні теорії власності

Дана теорія заснована на тому, що джерелом вартості є праця, а вартість визначається суспільно-необхідними затратами праці. Споживча вартість товару сплачується конкретною працею, а вартість абстрактною і ціна товару формується на основі його вартості.

*Закон спадної граничної корисності:

Маршиналісти стверджували, що вартість товару залежить від важливості і необхідності потреби.

Вартість товару визначається загальною корисністю і граничною корисністю

MV- гранична корисність

ФV- загальна корисність

Якщо товару або блага є в достатній кількості, то корисність останньої одиниці дорівнює нулю, і якщо діаманти в природі обмежені в кількості, то гранична корисність кожної одиниці буде дуже високою.

Вони ввели категорію цінності товару – це значиність даного товару задовольняти потреби споживача, саме в даний час та на даній території

*Теорія трьох фіхове виробництво:

Фактори виробництва:

Земля

Праця

Капітал

Підприємницькі здібності

Усі ці фактори утворюють вартість товару, а доходи від їх використання заробітна плата, прибуток, відсоток, рента є ціною цих факторів та складовою вартості.

*Теорія витрат виробництва:

Вартість товару є основа мінової вартості і основою обміну товарів та міститься у засобах виробництва.

С- витрати виробництва

ФС-валові витрати

FC-постійні витрати

VC-змінні витрати

FC+VC=ФС

Недоліком теорії витрат виробництва є те, що не розглядався додатковий продукт і додана вартість.

Теорії попиту і пропозиції:

Згідно із якою вартість товару, утворюється на основі попиту, пропозиції і конкурентості , а вартість відображається в ціні.

Відповідно до закону попиту і пропозиції ціни коливаються навколо вартості товару або навколо суспільних необхідних витрат праці на його виробництво.

Суть закону вартості:

Вартість товару визначається суспільно-необхідними затратами праці на його виробництво.

*Властивості закону вартості:

1. Причинно-наслідкові зв’язки між індивідуальним і суспільним робочим часом.

2. Обмін товарів або їхня нова вартість формується на основі суспільних витрат праці.

3. Взаємно залежних між вартістю і ціною.

*Закон вартості виконує наступні функції:

1. Регулює пропозиції товарного виробництва.

2. Забезпечує розподіл суспільної праці та спеціалізацію товару виробників.

3. стимулює науково-технічний прогрес

6. Гроші, функції грошей, грошовий обіг, грошова маса, грошові агрегати.

У період переходу із натурального товарного виробництва з’явилися перші грошові еквіваленти.

1.Грошові еквіваленти:

Продукти

Засоби праці

Напів-дорогоцінне каміння

Мушлі

Хутро куниці

2. Монети:

Золоті

Срабні

Мідні

(Золото-монетний стандарт)

3. Паперові:

Білонні монети

Кредитні гроші

Електронні розрахцнки

Спеціалізація виробників

Розподіл праці та товарний надлишок спричинив необхідність переходу від до грошових еквівалентів до грошей.

*Гроші-це загальний еквівалент вартості товару.

*Ціна-це грошовий вираз вартості.

*Функції грошей:

-Засіб обміну

-Засіб платежу

-Міра вартості

-Засіб нагромадження

-Світові гроші

Із розвитком грошової одиниці почав розвиватися ринок грошей.

Рух грошей у процесі купівлі товарів і послуг. Виплати заробітної праці, відрахування податків називаються ‘’Грошовим обігом’’

В складовому грошовому обігу грошова маса яка планується НБУ (національним банком України) і розділяється на грошові агрегати.

*Грошові агрегати:

Мо-готівка

М1-М2+ гроші на поточних рахунках

М2-М1+ гроші на строкових рахунках

М3-М2+ страстові (Страхові операції)

*Грошова маса планується на основі:

M*V=P*Q

M- грошова маса

V- швидкість обігу грошей

P- ціна товару

Q- кількість товару

M*V>P*Q - інфляція

M=Р-К+Плстн-Взп.пл/V

М- грошова маса

Р- ціна товару

К- товари, подані в кридит

Плст- платежі строково оплачувальними наступними платежів

Взп.пл- взаємно погашаємі платежі

Для кожної держави характерна власна грошова система, яка склалась історично і закріплена законодавчо.

Складові грошової маси:

Складово. Грошового обігу є грошова маса – це готівка та безготівкові розрахунки. Вона розподіляється на активну та пасивну частину.

Активна-гроші, знаходяться в обігу.

Пасивна-залишки на рахунках

7. характеристика товарного виробництва, абстрактна та конкретна праця

На зміну натуральній формі господарювання поступово приходить товарна форма виробництва, яка тривалий час існує поряд з натуральною, проникаючи в неї і розкладаючи її. Остаточний розклад натурального виробництва як основної форми господарювання відбувається в епоху пізнього середньовіччя, епоху зародження й прогресу капіталізму. Замкнутість натурального господарства, його відособленість, примітивність, косність, патріархальність, застій капітулюють перед взаємним обміном і прогресом.

Товарне виробництво зародившись, дуже довгий час співіснувало з натуральним. Потреби в товарах тисячі років тому були незначні, адже абсолютну більшість господарств були самодостатніми і не потребували потоку продукту ззовні. Але становище, хоча і надзвичайно повільно, поступово змінювалось.

Потребу в обміні результатами праці мають і натуральне, і товарне виробництво, оскільки в них в тій або іншій формі існує поділ праці. Він виступає загальною умовою обміну незалежно від форми виробництва. Але якщо в натуральному господарстві обмін здійснюється у вигляді продуктообміну, без умови еквівалентності, то товарне господарство об'єктивно вимагає зовсім іншої форми обміну. Продукт праці в товарному господарстві призначається не для власного споживання, а для продажу, для обміну через ринок. Це передбачає постійне економічне спілкування, економічний взаємозв'язок між людьми, що розпочинається з придбання засобів виробництва й закінчується реалізацією готової продукції, обміном досвідом.

Отже, товарне виробництво — це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами.

Конкретна праця як творець споживчих вартостей, як корисна праця, що не залежить від суспільних форм, є умовою існування людей, вічною природною необхідністю. Така праця має певну мету, характер операцій, предмет, засоби і результати.

Конкретна праця —суспільна праця, що витрачається в особливо доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці, характеризується метою і створює специфічну споживчу вартість.

Так, знаряддям праці сталевара є мартенівська піч, кравця — швейна машинка; як предмет праці перший використовує кокс і чавун, другий — тканини, нитки. Результатом праці сталевара є сталь, кравця — одяг. Сукупність багатьох якісно різних корисних видів (сімейств, підвидів та ін.) робіт — це і є суспільний поділ праці. Наприкінці 30-х років у США налічувалося понад 30 тисяч занять, ремесел, професій, які приблизно відповідають кількості конкретних видів праці. За наступний період їх чисельність значно зросла. Так, наприкінці 2000 р. у ФРН налічувалося майже 7 млн. видів робіт.

Конкретна праця — це історична форма корисної та цілеспрямованої праці в умовах існування товарного виробництва. Абстрактна праця є суспільною формою витрат фізичних та розумових сил людини, загальною економічною категорією товарного виробництва. При визначенні цієї праці слід абстрагуватися від якісних відмінностей багатьох конкретних видів праці, від її корисних форм. Тоді можна сказати, що абстрактна праця є працею взагалі, тобто містить у собі загальне, властиве багатьом (сотням тисяч) видам конкретної праці. Між конкретною й абстрактною працею існує відмінність: у першому випадку йдеться про те, як здійснюється праця і що вона виробляє, у другому — скільки праці витрачається і скільки часу вона триває. У першому випадку праця характеризується переважно з якісного, в другому — з кількісного боку. В абстрактній праці мають значення витрати людської робочої сили з фізіологічного погляду, витрати людської енергії (м'язів, мозку, нервів)

Абстрактна праця —праця товаровиробника, що характеризується витратою робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми, створює вартість і є специфічною формою праці в умовах товарного виробництва.

У цьому розумінні абстрактна праця — суспільна форма праці взагалі, вона виражає насамперед відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення споживчих вартостей. Це означає, що абстрактна праця — специфічна економічна категорія товарного виробництва, яка відображає відносини між товаровиробниками в процесі порівнювання (через обмін) різних видів праці безвідносно до їх конкретної форми.

Тому категорія «абстрактна праця», як і категорія «вартість», має історичний характер. Він полягає у зростанні питомої ваги розумової праці й відповідному зниженні частки фізичної праці, посиленні нервового, психологічного напруження тощо. Водночас при характеристиці корисної праці слід враховувати не лише якість, а й кількість праці за переважання якості праці; при характеристиці абстрактної праці — не тільки кількість, а й якість (проста або складна праця тощо) за домінування кількості праці.

Поділ конкретної та абстрактної праці лише щодо якості й кількості праці був властивий радянській економічній літературі і базувався на нерозумінні діалектики «Капіталу» К. Маркса. Якщо дотримуватися такого метафізичного погляду, то на вартість товару жодного впливу не справляє якість праці, її корисність, що суперечить реаліям дійсності. Такий підхід робить однобічним як визначення вартості лише ступенем корисності блага та його корисного ефекту для споживача (що властиве концепції «граничної корисності»), так і визначення вартості лише витратами абстрактної праці, що сповідувала радянська наука.

Наявність у конкретній та абстрактній праці кількісної та якісної сторін зумовлена їх органічною єдністю в товарі, взаємопроникненням протилежностей. Тому конкретна праця не лише переносить вартість засобів виробництва на новостворений продукт, а й формує певну частину вартості. Внаслідок того, що конкретною працею на новостворений товар переноситься вартість використаних засобів виробництва, у вартості (суспільно необхідних витратах) товару враховують витрати не тільки живої, а й уречевленої праці.

Сказане, однак, не означає, що вартість товару створюється з допомогою таких факторів, як земля, капітал (засобів виробництва — за термінологією західних учених), а отже, що теорія витрат виробництва правильна. У ній трьом факторам виробництва (праці, землі й капіталу) відводиться однакова роль у процесі виробництва: створення вартості товару. Насправді активну роль відіграє лише праця (особистісний фактор), а вартість засобів виробництва, в тому числі землі, лише переноситься конкретною працею на новостворений продукт.

8. Витрати виробництва. Граничні витрати. Собівартість продукції та шляхи її зниження

Собівартість як економічна категорія властива товарно-грошовим відносинам і виникла тоді, коли всі витрати виробництва стали набирати вартісної форми, тобто коли виникла необхідність підрахувати витрати на виробництво товару і прибуток або збиток від його реалізації.

Собівартість продукції - це грошове вираження витрат на виробництво та реалізацію продукції.

При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, що входять до неї. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел:

- собівартості (валових витрат);

- прибутку.

Відповідно до цього у собівартість продукції включаються витрати на такі цілі:

- дослідження ринку і виявлення потреби в продукції;

- підготовку і освоєння нової продукції;

- виробництво (витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних виробничих фондів, оплату праці персоналу та ін.);

- обслуговування виробничого процесу і управління ним;

- збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати);

- розвідку, використання і охорону природних ресурсів (плата за воду, геологорозвідувальні роботи, плата за деревину, витрати на рекультивацію земель, охорону повітряного, водного басейнів);

- добір і підготовку кадрів;

- поточну раціоналізацію виробництва (вдосконалення технологій, організації виробництва і праці, підвищення якості продукції), крім капіталовкладень.

За способами віднесення на собівартість витрати поділяються на прямі та побічні:

Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням певного різновиду продукції, їх можна обчислити на одиницю продукції безпосередньо.

Побічними є витрати, величину яких не можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції, бо вони пов'язані з визначенням різних витрат (заробітна плата обслуговуючого та управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд тощо).

За принципом залежності витрат від обсягів виробництва витрати поділяються на постійні та змінні:

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах.

Змінними називаються витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. Вони поділяються на пропорційні та непропорційні.

Пропорційні, на відміну від непропорційних — це витрати, розмір яких перебуває в пропорційній залежності від обсягів виробництва (кількості виготовленої продукції).

Непропорційні витрати, в свою чергу, поділяються на прогресуючі та дегресуючі.

Прогресуючі зростають більше, ніж обсяг виробництва. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва вимагає більших витрат на одиницю продукції. Це, наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати.

Дегресуючі витрати зростають менше, ніж обсяг виробництва. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин та устаткування, його ремонт, придбання інструменту тощо.

Валовий дохід - це виручка підприємства від реалізованої продукції, послуг та інших надходжень (від невиробничої діяльності, одержання суми від повернення безнадійних боргів тощо). 

Прибуток — частина додаткової вартості, виробленої, реалізованої та готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість реалізується і набуде грошової форми.

Витрати виробництва –це витрати підприємства, зв'язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Отже, кошторис виробництва і собівартість загального обсягу продукції, як правило, не збігаються. Кошторис виробництва складають за економічними елементами

Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на:

• сировину й основні матеріали, які є матеріальною субстанцією продукції;

• вироби, що їх треба купити для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо);

• покупні напівфабрикати (штампування, відливки, поковки та ін.);

• виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, необхідні для виготовлення продукції;

• допоміжні матеріали, які використовуються в технологічному процесі (кріпильні деталі, фарби, інструмент і т.п.) або потрібні для його обслуговування (ремонту, експлуатації устаткування та ін.), на господарські та управлінські потреби (утримування будівель, канцелярські товари тощо);

• паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо).Витрати на власне виробництво енергії включаються в кошторис за окремими елементами;

• пошук і використання природної сировини (відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі, плата за деревину та ін.).

• Граничні витрати МС— це приріст сукупних витрат фірми, пов'язаний з виробництвом додаткової одиниці продукції. Як правило, під граничними витратами-розуміють витрати, пов'язані з випуском останньої одиниці про­дукції.

• MC = ΔTC /ΔQ,

• де МС - граничні витрати;

• ΔTC - приріст сукупних витрат;

• ΔQ - приріст випуску продукції (як правило, ΔQ = 1).

• Граничні витрати можна визначити таким чином:

• 

• Із цього рівняння видно, що постійні витрати не впли­вають на величину граничних витрат. Граничні ви­трати є похідною функцією на короткостроковому етапі тільки від змінних витрат:

• 

• Гр аничні витрати показують: на яку величину зростуть витрати фірми у зв'язку зі збільшенням виробництва на од­ну одиницю продукції.

• Крива граничних витрат у короткостроковому періоді має U-подібну форму і характеризує величину приросту змінних витрат, необхідних для випуску додаткової одиниці про­дукції (графік 5.7).

• 

• Графік 5.7. Крива граничних витрат.

• Форма кривої граничних витрат обумовлена законом спадної доходності.

9. Характеристика товарного виробництва

На зміну натуральній формі господарювання поступово приходить товарна форма виробництва, яка тривалий час існує поряд з натуральною, проникаючи в неї і розкладаючи її. Остаточний розклад натурального виробництва як основної форми господарювання відбувається в епоху пізнього середньовіччя, епоху зародження й прогресу капіталізму. Замкнутість натурального господарства, його відособленість, примітивність, косність, патріархальність, застій капітулюють перед взаємним обміном і прогресом.

Товарне виробництво зародившись, дуже довгий час співіснувало з натуральним. Потреби в товарах тисячі років тому були незначні, адже абсолютну більшість господарств були самодостатніми і не потребували потоку продукту ззовні. Але становище, хоча і надзвичайно повільно, поступово змінювалось.

Потребу в обміні результатами праці мають і натуральне, і товарне виробництво, оскільки в них в тій або іншій формі існує поділ праці. Він виступає загальною умовою обміну незалежно від форми виробництва. Але якщо в натуральному господарстві обмін здійснюється у вигляді продуктообміну, без умови еквівалентності, то товарне господарство об'єктивно вимагає зовсім іншої форми обміну. Продукт праці в товарному господарстві призначається не для власного споживання, а для продажу, для обміну через ринок. Це передбачає постійне економічне спілкування, економічний взаємозв'язок між людьми, що розпочинається з придбання засобів виробництва й закінчується реалізацією готової продукції, обміном досвідом.

Отже, товарне виробництво — це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами.

10/11. Товар та його властивості Товар та його властивості. Двоїстий характер праці

Продуктивність та інтенсивність праці. Суспільно необхідні затрати праці. Закон вартості

Товар – це продукт праці, який виробляється для обміну або продажу на ринку.

В умовах загального характеру виробництва, коли всі речі стають об’єктами купівлі–продажу, товар має інше визначення.

Товаром є все, що продається на ринку.

Проте, незалежно від того чи є річ продуктом праці, чи ні, вона може стати товаром лише тоді, коли має дві його властивості:

1/ споживну вартість;

2/ мінову вартість.

Споживна вартість – властивість товару задовольняти потреби споживачів, бути корисним.

Мінова вартість – властивість товару обмінюватися на інший товар в певних пропорціях або продаватися за певну суму грошей.

Між споживною і міновою вартістю існує тісний суперечливий зв’язок. З одного боку вони не можуть існувати одна без одної, з другого боку вони взаємно відштовхуються.

Якщо товар не має споживної вартості, тобто не задовольняє потреб споживача, то за нього ніхто не заплатить і мінову вартість. І навпаки, якщо покупця не задовольняє мінова вартість /напр. ціна/, то він не задовольнить свою потребу, тобто товар не стане споживною вартістю.

Разом з тим, товар завжди перебуває в одних руках якоюсь одною своєю властивістю. Споживача в ньому цікавить споживна вартість, продавця – мінова вартість, кількість грошей, яку він за нього одержить.

Вартість товару.

Основою обміну товарів є те спільне, що в них закладено, а саме те, що всі вони є продуктом праці. Обмінюючись товарами, люди обмінюються своєю працею. Праця вкладена в товар є його внутрішньою властивістю і складає його вартість. Отже:

Вартість товару – це втілена в нього праця.

Проте праця є дуже різна і важко порівнювана. Тому її поділяюєть на два види:

1/ конкретну;

2/ абстрактну.

Конкретна праця – певний вид діяльності зі своїми трудовими функціями, певними засобами праці, людьми певної професії і спеціальності /слюсар, пекар, хлібороб/.

Результатом такої праці є конкретна річ – товар, який має певну споживну вартість. Як споживні вартості товари не можна порівняти, тому що вони дуже різні. На основі конкретної праці не можна вивести загальну вартість товарів, за якою вони будуть обмінюватися.

Фактором, який дозволяє урівняти всі товари, звести їх до єдиного знаменика є абстрактна праця.

Абстрактна праця – праця взагалі.

Абстрактна праця – праця у фізіологічному виразі, як затрата фізичної, розумової, психічної енергії людини.

Працю як згусток енергії легко порівняти, виміряти її кількість, а результати обміняти. Отже:

Вартість товару – це вкладена в товар абстрактна праця.

Крім поділу на конкретну і абстрактну, працю поділяюєть на:

1/ приватну;

2/ суспільну.

Приватна – праця, окремого виробника, як його приватна, особиста справа, в результаті якої він може задовольнити свої власні потреби /через одержання доходу і прибутку/.

Суспільна – праця у суспільстві і для суспільства. Кожна приватна праця є одночасно і суспільна. Вона здійснюється в кооперації з іншими виробниками або в колективі і значить є суспільною.

Приватна праця кожного виробника має бути визнана суспільством, тобто його товар має бути проданим – тоді його праця стане суспільною.

Суперечність між приватною і суспільною працею є рушійною силою товарного виробництва. Кожен приватний товаровиробник намагається, щоб суспільство визнало його працю, все робить для того, щоб виготовити конкурентноздатний товар за рахунок покращення свого виробництва /запровадження нової техніки і технологій, зниження собівартості і ціни товару/. В результаті це стимулює науково–технічний прогрес.

Отже:

Вартість товару – втілена в нього абстрактна, суспільна праця.

Вартість товару є його внутрішня властивість, зовнішнім проявом якої є мінова вартість, яка не має самостійного значення. А відтепер товар має такі дві властивості:

– споживну вартість;

– вартість.

На відмінну від вартості, яка створюється абстрактною суспільною працею, споживна вартість створюється конкретною, приватною працею.

Двоїстий характер праці.

Причина двоїстої природи товару пояснюється тим, що в товарному виробництві праця носить одночасно приватний і суспільний характер.

Суспільний характер праці полягає в тому, що виробник виробляє товар не для власних потреб, а для інших осіб – для суспільства.

Приватний характер праці полягає в тому, що праця є особистою справою товаровиробника із застосуванням приватних засобів виробництва, власних технологій і певного рівня вміння.

Сам трудовий процес також неоднозначний. Праця поділяється на абстрактну і конкретну.

Конкретна праця – праця по конкретній спеціальності, в певних умовах, з конкретним кінцевим результатом – праця коваля, праця ткача і т.д. ,або : конкретна праця – це праця, затрачена в певній конкретній формі, результатом котрої є певна споживна вартість.

Абстрактна праця – затрати людської робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми.