ІНФОРМАЦІЙНИЙ БЛОК
Тема: «Життєвий і творчий шлях Івана Карпенка-Карого (І. Тобілевича).
Сценічна історія комедії «Мартин Боруля». Дворянство як міф про краще
життя. Психологічна переконливість розкриття образу Мартина Борулі.
Жанр. Стильові особливості. Композиція. Життєвий і творчий шлях Івана
Франка. Основні поетичні збірки. Основні праці І. Франка. Перекладацька
діяльність. Франко і світова література. Сонет «Сікстинська Мадонна» -
шедевр світової літератури. Образ ліричного героя. Утвердження краси й
духовності Мадонни. Поетична збірка «Зів’яле листя». Місце любовної
теми у творчості Івана Франка. Життєві імпульси появи творів (автобіогра-
фічність). Щирока емоційна гама почуттів ліричного героя. «Легенда про
вічне життя». Шлях до пізнання ідеї, образного судження про людину і
світ. Драматизм людських стосунків, роздуми про доцільність безсмертя
людини. Філософська поема «Мойсей» – видатне явище української літе-
ратури доби модернізму. Джерела сюжету поеми. Жанрова своєрідність
поеми. Сюжетно-композиційна організація поеми. Неоромантична поети-
ка. «Украдене щастя» – драма людських стосунків. Жанрова своєрідність.
Сюжетно-композиційна своєрідність драми. Проблематика твору. Художня
своєрідність образів. Змалювання трагедії особистого життя головних пер-
сонажів».
План
1. Життєвий і творчий шлях Івана Карпенка-Карого (І. Тобілевича).
2. «Театр корифеїв».
3. Комедія Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля».
4. Життєвий і творчий шлях Івана Франка.
5. Сонет «Сікстинська Мадонна» - шедевр світової літератури.
6. Поетична збірка «Зів’яле листя».
7. Філософська поема «Мойсей» – видатне явище української літератури доби
модернізму.
8. Літературознавчі терміни.
9. «Украдене щастя» – драма людських стосунків.
ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ІВАНА КАРПЕНКА-КАРОГО
(І. ТОБІЛЕВИЧА)
Справжнє ім'я – Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого – героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»),
І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Хлопець навчався в Бобринецькому повітовому училищі, потім 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше став канцеляристом міської управи.
У 1864 р. влаштувався на службу до повітового суду, наступного року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь в аматорських виставах Тарновського, публікував літературно-критичні статті.
У 1870 р. І.Карпенко-Карий одружився з Надією Тарковською (внучатими племінниками Н.К. Тарковській доводяться відомі російські митці – поет Арсеній Тарковський та його син, відомий кінорежисер Андрій Тарковський). У 1883 році в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність І.Карпенка-Карого звільнили з посади секретаря поліції. Він вступив до трупи М.Старицького.
У 1884 р. – був заарештований і засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню, де займався оправленням книжок. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».
Протягом 1886-1887 рр. І.Карпенко-Карий опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».
Перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р.
У 1887 р., отримавши дозвіл на звільнення, прибув в Україну й оселився на хуторі Надія Єлисаветградського повіту (хутір, закладений на землях поміщиків Тарковських, Іван Тобілевич назвав іменем дружини. І донині хутір Надія є історико-культурним заповідником).
У 1888 р. із І.Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М.Садовського, пізніше – П.Саксаганського. У 1890 р. – вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».
У 1899 р. драматург написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини.
Протягом 1900-1904 рр. І.Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
У 1906 р. І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, виїхав на лікування до Німеччини.
15 вересня 1907 р. він помер у Берліні. Тіло перевезене в Україну і поховане на кладовищі в с. Карлюжин біля хутора Надія.
Творча спадщина Kapпeнкa-Карого включає оповідання «Новобранець»; драматичні твори (18 п'єс і 3 етюди): комедії «Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море», «Паливода XVIII століття»; драми «Бурлака», «Безталанна», «Наймичка», «Понад Дніпром», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Гандзя»; трагедії «Бондарівна», «Сава Чалий», а також критичні праці, рецензії і переклади.
«ТЕАТР КОРИФЕЇВ»
Театр корифеїв – перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський.
Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.
Учасники українського театру корифеїв:
Іван Карпенко-Карий;
Марко Кропивницький;
Михайло Старицький;
Микола Садовський;
Панас Саксаганський;
Марія Заньковецька;
Марія Садовська та ін.
КОМЕДІЯ ІВАНА КАРПЕНКА-КАРОГО «МАРТИН БОРУЛЯ»
Історія написання: сюжет твору побудований на реальних фактах з історії родини Тобілевичів. Батько драматурга вирішив довести своє дворянське походження й тривалий час клопотався про це в різних інстанціях, витративши багато сил, коштів і часу. Коли ж мета була майже досягнута, якийсь канцелярист догледів, що в старих документах прізвище писалося Тобилевич, а в нових — Тобелевич. На цій підставі батькові було відмовлено у визнанні дворянського походження.
Рік створення:1886.
Збірка: уперше опубліковано 1891 р. в журналі «Зоря».
Напрям: реалізм.
Течія: критичний реалізм.
Рід: драма.
Жанр: трагікомедія.
Тематичний різновид: соціально-побутова трагікомедія.
Тема: дворянство як міф про краще життя.
Ідея: утвердження думки про гідність людини, її духовні й моральні чесноти як єдині критерії, які визначають її «ціну», доведення позиції про гармонію й щирість у родинних і міжлюдських стосунках як про найважливіші для людини речі; засудження негативних людських рис, породжених впливом несправедливого соціального устрою, де титул, звання важать більше, ніж гідність, честь, порядність тощо.
Мотиви: «знай віл вола, а кінь коня»; «не сорочка красить людину»; «мандрівний сюжет» про парвеню (вискочку); «щире кохання»; «прізвище».
Образи: Мартин Боруля — батько сімейства, який хоче отримати дворянський титул, імпульсивний, фанатично відданий мрії; Палажка Боруля — дружина, не підтримує ідею чоловіка, бо дворянство чуже їй і непотрібне, але чоловіка слухає; Марися Боруля — донька, слухняна, покірна, працьовита; Степан Боруля — син, який іде за велінням батька на посаду чиновника, не розуміючи й сам навіщо; Трандалєв —- повірений, який махінує з документами, пройдисвіт, нечесна людина; Гервасій Гуляницький — багатий шляхтич, його син Микола — наречений Марисі; Націєвський — «призначений жених» Марисі, пустопорожній панок; Матвій Дульський і Протасій Пеньонжка — умовляють Мартина відмовитися від ідеї «стати другим Красовським»; Красовський — шляхтич-кривдник (за кадром); Омелько — наймит, вайлуватий і незворушний, який відкрито висміює прагнення Мартина Борулі.
Символічні образи: прізвище (символ форми, а не внутрішнього змісту).
Композиція (сюжет): (експозиція) приїзд Степана додому на гостюван- ня — відрядження Степана на службу з вимогою знайти «достойного жениха» Марисі — (зав’язка) приїзд повіреного Трандалєва, який доповідає про стан справ І щодо набуття Борулею дворянського титулу — (розвиток дії) повернення з міста наймита Омелька, який повідомляє про втрату майна («перший знак нещастя») — сватання до Марисі здрібнілого шляхтича й відмова з боку Мартина Борулі, який бачить себе вже дворянином — приїзд панка Націєвського, якого приймають як велике цабе — утеча жениха Націєвського через непорозуміння («другий знак нещастя») — «муштрування» Мартином рідних, щоб все робили по-панськи — (кульмінація) відмова Мартину Борулі в наданні статусу дворянина у зв’язку з помилковим написанням прізвища в документах (Боруля — Беру- ля) — (розв’язка) приїзд сина, якого звільнили зі служби — умовляння сусідами Мартина Борулі спалити папери, які той збирав як докази, і видати Марисю за сусідського сина, здрібнілого шляхтича — спалення Мартином документів як знак повного звільнення від нав’язливої хворобливої ідеї й повернення до гармонійного, нормального життя за природженістю («Усе згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала»).
Образ Мартина Борулі суголосний образу Журдена з комедії Ж.-Б. Мольєра «Міщанин-шляхтич»; образ наймита Омелька суголосний створеному набагато пізніше образу «бравого солдата» Швейка з роману «Пригоди бравого солдата Швейка» Я. Гашека; мотив «негативних метаморфоз (трансформацій) українців» під впливом різних чинників суголосний подібній проблематиці, актуалізованій І. Котляревським в образі Тетерваковського («Наталка Полтавка»), Т. Шевченком в образі «землячків» («Сон (У всякого своя доля)», «І мертвим, і живим...»); П. Кулішем в образі Гвинтовки («Чорна рада»), І. Нечуєм-Левицьким в образі Марусі Кайдашихи («Кайдашева сім’я»), М. Кулішем в образі Мини Мазайла («Мина Мазайло»).
Художні засоби виразності: широке використання засобів творення комічного (сатира, іронія, сарказм); «оксиморонність» ситуації.
У недалекому минулому Мартин Боруля жив трудовим життям, але внаслідок конфлікту з дворянином Красовським, який назвав його «бидлом», пройнявся ідеєю довести, що він також «уроджений шляхтич». Цю справу він доручає довіреному Трандалєву, що одночасно працює і на Красовського, і на Мартина: «Живи – не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив – плати!».
І поки повірений добивався офіційного підтвердження «дворянських прав» Мартина Борулі, той поспішив завести у своїй сім’ї «дворянські порядки».
Мартин забороняє своїм дітям «мужицьку роботу», сам намагається подовгу вилежуватись у ліжку, хоч з незвички у нього й боки болять; хоче перевести сім’ю на «панську» страву – «кофе» – і велить розпитати, «коли його подають: чи до борщу, чи на ніч».
Щоб вивести своїх дітей на «дворянську лінію», Мартин Боруля, не шкодуючи грошей, утримує сина Степана писарчуком у земському суді, а дочку Марисю збирається видати заміж за «благородного жениха» – регістратора в ратуші Націєвського.
Одну за одною розгортає драматург сцени й ситуації, майстерно підводячи «уродзоного шляхтича» до катастрофи. Націєвський ганебно тікає, Степан залишається «поза штатом», а тим часом сенат не підтверджує дворянські права, бо в старих документах писалося «Беруля», а в нових – «Боруля».
У фіналі п’єси, Карпенко-Карий показує протверезіння Мартина. Він, спалюючи після всього пережитого «дворянські документи», говорить: «Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала».
Даючи поради акторові, який мав грати роль Мартина Борулі, драматург наголошував, що ніякого жартування у виконанні ролі не повинно бути, що Боруля має постати перед глядачем як серйозний, щирий, навіть наївний чоловік. Образ Борулі, незважаючи на його численні дивакуваті вчинки, не викликає у глядача антипатії, навіть навпаки. Із чим це пов’язано?
Майже завжди, коли Мартин Боруля говорить про дворянство, він у різних варіантах повторює фразу: «Я не бидло і син мій не теля!». В основі спроб головного героя досягти дворянства лежить не марнославне прагнення потішити свого пиху, а відстоювання людської гідності й честі – своєї, своїх дітей, майбутніх онуків. Боруля хоче назавжди захистити себе і свою родину від образ і труднощів життя, пов’язаних із селянським станом.
Найбільш яскравим і символічним у п’єсі стає спалення Мартином паперів, за допомогою яких він намагався довести свої дворянські корені. Головний герой ніби очищається, дивлячись на той вогонь, і стає «зрячим». Мартину стає набагато краще, наче в нього увійшла нова душа, а стара, дворянська, стала попелом разом з паперами. Як-то кажуть – краще пізно, ніж ніколи.
Дружина Мартина Борулі – Палажка – відзначається взірцевими рисами характеру. Її аж ніяк не тішить «панське майбутнє», проте вона скоряється волі чоловіка.
Марися – дочка Мартина Борулі. Дівчина найбільш стійка до змін, бо має міцну моральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй не потрібно дворянство, яким марить батько. Дійсно, Мартин Боруля виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі. Про це свідчать слова Марисі: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє».
Вона працьовита, розумна дівчина, вправна хазяйка, шанує народні звичаї і традиції, хоче просто жити, мати свою сім’ю. Внутрішньо опирається батьківським вказівкам щодо дворянської поведінки. Їй не подобається називати батька «папінькою», а матір – «мамінькою».
Марися вміє кохати, здатна знайти вихід і відстояти своє право на особисте щастя. Коханому вона радить на загострювати стосунки з батьками, зволікати з рішенням засилати сватів до іншої, а Націєвськом відмовляє фактично в тому самому дусі, що й Наталка з «Наталки Полтавки» І. Котляревського – возному.
Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан, який служить канцеляристом у місті. Хлопець намагається робити все так, як батько говорить: «Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трись, трись меж людьми – і з тебе будуть люде!» Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить синові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: «Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик – одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна… глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!» Батько з щедрістю витрачає на Степана гроші, аби він вибився в люди, виглядав, як дворянин. Степанові це подобається, але ті гроші йдуть у нікуди, бо він їх не цінує. Вихор міста з веселими гуляннями, що часто закінчуються пиятикою, приваблюють хлопця. Але канцелярію закривають, і молодший Боруля повертається додому, де бачить хворого батька та майже розорене хазяйство. Як з’ясовується, це – наслідки прагнення втілити в життя найсокровеннішу мрію.
Яскравий сатиричний персонаж – повірений Трандалєв. Його спеціаліза- ція – махінації з документами. Він нечистий на руку: «Добре діло це повіренничество, єй-богу! Другого такого прибильного не знайдеш… діло Борулі веду протій Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях, – і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того-таки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба – так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате – вдаришся до секретаря… Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи – не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив – плати!»
ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ІВАНА ФРАНКА
Іван Якович Франко – письменник, учений, перекладач, філософ, громадський діяч. Письменник, вчений, перекладач, філософ, громадський діяч.
Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (нині село Івана Франка Львівської області) у родині коваля. Про дитячі роки писав в оповіданнях «У кузні», «Малий Мирон», «Під оберегом».
Навчання
1862-1864 – навчання у школі села Ясениця- Сільна, у Губичах.
1864-1867 – навчання у Головній міській школі у Дрогобичі.
1867-1875 – навчання у Дрогобицькій гімназії. Про шкільні роки писав в оповіданнях «Грицева шкільна наука», «Shonshcreiben», «Олівець», «У столярні».
Після Дрогобицької гімназії (1875р.) вступив до Львівського університету. Увійшов до складу редакції журналу «Друг».
Журналістська діяльність
1876 р. у літературному альманасі «Дністрянка» опубліковано оповідання «Лесишина челядь», «Два приятелі». Вийшла перша поетична збірка «Баляди і розкази».
1877 р. почав друкувати оповідання з циклу «Борислав».
Червень 1877р. – перше ув'язнення.
Січень 1878 р. – суд над Франком та його однодумцями, їх звинувачували у належності до таємної соціалістичної організації, якої насправді не було. У тюремній камері Франко написав сатиру «Сморгонська академія».
1878 р. Франко разом з М. Павликом заснував журнал «Громадський друг». 1878 р. вийшло тільки два номери. Журнал було заборонено. Видавці випустили у світ два збірники журнального типу «Дзвін», «Молот».
1880 – 1878 видає серію книжок «Дрібна бібліотека».
Березень 1880 р. – другий арешт і тримісячне ув'язнення в коломийській тюрмі. Письменника звинуватили у підбуренні місцевих селян проти «законного порядку». Враження від коломийського ув'язнення описані у творі «На дні».
1881 р. почав виходити журнал «Світ» за активної участи Франка. За 1881-1882 рр. у «Світі» Франко написав 52 відсотки усього матеріалу, що містив журнал, не враховуючи непідписаних редакційних статей. У цьому журналі був надрукований роман «Борислав сміється».
Літературна й перекладацька діяльність
1881-1882 рр. живе в Нагуєвичах. Тут пише повість Захар Беркут, перекладає трагедію «Фауст» Й.В. Гете, поему «Німеччина» Г. Гейне, пише низку статей про Т.Шевченка, рецензує збірку «Хуторна поезія» П. Куліша тощо.
1883 р. працює у журналі «Зоря». Увійшов до складу редакції газети «Діло».
1885 р., 1886 р. відвідує Київ, щоб отримати від київської «Громади» матеріальну допомогу. Знайомиться з М. Лисенком, І.Нечуєм-Левицьким, М. Старицьким, П. Житецьким, О. Кониським, В.Антоновичем.
Травень 1886 р. у Києві одружується з Ольгою Хорунжинською.
1887 р. перше видання збірки «З вершин і низин». Збірка присвячена О. Хорунжинській.
1997 р. працює у редакції Kurjera Lwowskiego.
1888 р. написав поему «Смерть Каїна».
1889 р. – третій арешт, двомісячне ув′язнення за зв’язок з групою київських студентів, що прибули до Галичини.
1890р. Вийшла збірка оповідань «У поті чола». У Львові почав виходити двотижневик «Народ», відповідальним за випуск якого був І. Франко. За ініціативою І. Франка та М. Павлика засновано Русько-українську радикальну партію.
1892 р. у Чернівецькому університеті виконав навчальні завдання останнього семестру.
1 липня 1893 р. захистив докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» – старохристиянський духовний роман і його літературна історія» у Віденському університеті.
1893 р. вийшла п’єса «Украдене щастя». Уперше була поставлена в театрі «Руська бесіда».
1897-1894 рр. – видає журнал «Житє і слово».
1896р. – вийшла збірка «Зів’яле листя».
1897-1896 – участь у виборах до Віденського Сейму.
1897 р. – вийшла збірка «Мій Ізмарагд».
1898 р. – вийшла поема «Похорон».
1898 р. – святкування 25-річного ювілею творчої праці письменника.
1899 р. – вийшла збірка «Поеми», до якої були включені твори: поема на основі обробки східного епосу «Істар, Сатні і Табубу», поема «Бідний Генріх», «Поема про білу сорочку». 1900 р. – вийшла збірка «Із днів журби», поема «Іван Вишенський».
1904 р. – відвідав Рим.
1905 р. – написав поему «Мойсей».
1906 р. – Харківський університет присвоїв науковий ступінь доктора російської словесності . О.Шахматов, Ф.Корш висунули кандидатуру Франка кандидатом у члени Російської академії наук.
28 травня 1916 р. – помер у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.
СОНЕТ «СІКСТИНСЬКА МАДОННА» - ШЕДЕВР СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Сікстинська Мадонна
(Збірка «З вершин і низин»)
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?
Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.
О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя – не казка, ні!
І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно – тут, на полотні.
1881
Літературний рід: лірика.
Вид лірики: інтимна.
Жанр: сонет (італійський різновид – два катрени й два терцети).
Провідні мотиви: дивування нетлінній, неземній красі Мадонни; розкриття загальнолюдського образу матері, яка в самовідданій любові до сина і самопожертві підноситься до Мадонни.
Ідея: віра в перемогу краси, невіддільної від добра, а відтак божественного начала.
Розмір: ямб.
В утвердженні краси й духовності Мадонни ліричний суб’єкт вдається до крайнощів, відкидаючи всіх богів і гіперболізуючи одну богиню – Сікстинську Мадонну:
І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно – тут, на полотні.
Сонет будується за допомогою тез і антитез: у першій строфі «Ти – не богиня», у другій – «Ти – богиня», синтез увиразнюється у двох терцетах, у яких напруження досягає своєї вершини. Так само наскрізною в ліричному мовленні є опозиція між божественним та земним, що допомагає розкрити світ думок і почуттів героя. Образ богині від авторського заголовка до останньої строфи замальовується мікрообразами, які підкреслюють ореол, німб, сяйво Богоматері, її земну та небесну сутність. Земна іпостась богині, її краса розкривається через образ матері, яка цвіте й відцвітає згідно із невблаганним законом життя і смерті, адже буття людини є короткотривалим. Натомість Мадонна-мати живе вічно.
Однак розквітла рожа підкреслює «блиск… краси» і земної матері, й небесної богині. Саме перед красою жінки й Богоматері схиляє голову в любові й пошані ліричний герой:
Перед тобою клонюсь тоже.
В останньому терцеті важливим є твердження про вічність образу Богоматері, який змальовано «на полотні». Так олюднюється образ Мадонни, перенесений у вимір мистецтва».
ПОЕТИЧНА ЗБІРКА «ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ»
Збірка «Зів’яле листя» є зразком інтимної лірики. Написана протягом 1886 – 1896 років. Оригінально визначив поет жанр збірки – «лірична драма». Поштовхом до написання був щоденник юнака, розчарованого нерозділеним коханням.
До збірки ввійшла інтимна поезія, що створювалася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбивала віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтимніших почуттів і переживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами всесвітньої поезії сонетами Данте й Петрарки, лірикою Гейне й Шевченка. Перевидаючи збірку в 1911 р., Франко зазначив, що «Зів’яле листя» – це книжка ліричних віршів, «найсуб’єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття».
Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» – пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.
Поезії «Безмежнеє поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Твої очі, як те море» покладено на ноти. Особливо чарівним є романс К. Данькевича на слова поезії «Чого являєшся мені?».