2. Соціально-економічні ідеї народництва

Пануючим напрямком економічної думки в пореформе­ний період у Росії (1861 – 1895 рр.) було народництво, яке відображало економічні інтереси селянства та дрібної бур­жуазії. Виникнення і розвиток народництва були обумовлені складними й суперечливими умовами в Росії після прове­дення реформ 60-х років. У цей час капіталістичний спосіб виробництва зароджувався і розвивався в умовах збереження кріпацтва. Тому пореформене селянство страждало не тільки від розвитку капіталізму, а й від залишків феодальних відно­син. Народництво відобразило протест селянства і проти капіталізму, і проти кріпацтва. Народники вважали капіталізм в Росії занепадом, регресом і вимагали припинення зміни капіталізмом вікових устоїв. Вони вважали російський еконо­мічний лад самобутнім та висували на перший план селянина з його общиною і кустарною артіллю, ідеалізуючи їх.

Засновник народництва О. Герцен вважав, що Росія завдяки общині більш близька до соціалізму, ніж Західна Європа. Але як рух народництво в Росії виникло наприкінці 60-х — на початку 70-х рр., коли після реформ капіталізм став реалією.

Народництво ніколи не було єдиною течією; воно розпо­ділялось на революційний та ліберальний напрямки, які існували водночас на всіх етапах пореформеного розвитку Росії. Але в період визвольного руху 70-х років були найбільш розповсюджені ідеї революційного народництва, згідно з якими поліпшити умови можна тільки в результаті народної рево­лю­ції. В період царської реакції 80-х років, особливо після кризи "Народної волі", поширювались ідеї ліберального народ­ництва, що полягали в закликах до підтримки існую­чого буржуаз­ного суспільства та царської влади. Легальними журналами народ­ництва були "Вітчизняні записки" (до закрит­тя їх у 1884 р.), а потім "Російське багатство" (1876 – 1918).

Найбільший вплив на початковій стадії народницького руху мали роботи В.В. Берві та одного із соратників М. Чер­нишевського — М.В. Шелгунова.

Василь Васильович Берві — літературний псевдонім М. Флеровський — (1829 – 1918). Основні роботи — "Поло­ження робітничого класу в Росії" та "Азбука соціальних наук". У "Положенні робітничого класу в Росії" В. Берві протестував проти феодальної поміщицької земельної власності, яка ще збереглася в Росії. За допомогою статистичних даних він довів, що в тих губерніях, де переважають поміщицькі маєтки, найбільш висока питома вага смертності селян. Ідеалом Берві було самостійне селянське господарство при общинному землекористуванні. Автор виказував ідеї націоналізації землі, проте не завжди вимагав знищення поміщицької земельної власності, а припускав мирне вирішення аграрної проблеми за допомогою банківської системи, шляхом скуповування дворянських маєтків при дотримуванні інтересів поміщиків і селян. Ця робота відіграла значну роль у революційному становленні молоді в пореформеній Росії.

В "Азбуці соціальних наук" Берві намагався дати основні положення усіх соціальних наук. Так, він виступав проти бур­жуазної політекономії, яку називав вченням Сміта і Мальтуса, бо, на його думку, вона заснована на "обожнюванні сили і багатства". Берві закликав до морального удосконалювання.

Микола Васильович Шелгунов (1824 – 1891) на початку своєї революційної діяльності вважав, що Росія може проми­нути стадію капіталізму. Для досягнення цього треба відомо­витись від реформи 1861 р., знищити феодальну монархію та клас поміщиків ("вирізати 100 тисяч поміщиків"), передати всю землю народові, щоб у Росії не було безземельних пролетарів, як у Західній Європі.

Але з часом погляди Шелгунова змінились. Він не запе­речував, що Росія йде "західноєвропейським шляхом", тобто до капіталізму. Проте капіталізм розглядається ним лише через зовнішні фактори, у вигляді заводів і фабрик з найма­ними робітниками — пролетарями, без змін основ російської економіки — общини й артілі.

У 70-х роках в Росії виник рух "В народ!". При цьому окремі групи народників, які брали в ньому участь, мали свої політичні та економічні мотиви. Виділяють три основні на­прямки революційного народництва, названі за іменами їхніх засновників: бакунізм, лавризм і ткачовізм.

Михайло Олександрович Бакунін (1814 – 1876) — один із засновників не тільки російського, а й міжнародного анархізму. Він заперечував будь-яку політичну діяльність, яка не мала на меті економічну та соціальну революцію. Робив ставку на селянство як на бунтівну силу. Водночас вважав, що революційна інтелігенція повинна допомогти народу здійснити соціальний переворот, бо земля належить народу, і користуватись нею має право лише община, а селянські общини мають бути незалежними від будь-якої іншої організації.

Проповідуючи "найповнішу свободу особи", Бакунін висту­пав проти будь-якої держави і висував ідею свободної феде­рації самостійних общин. Вчення К. Маркса про боротьбу класів Бакунін замінив на лозунг "соціального порівняння класів". Вважав за необхідне відміну прав успадкування як одного з основних моментів для колективної та абсолютної свободи індивіда у федерації вільних общин.

Петро Лаврович Лавров (1823 – 1900) — член рево­люційної організації "Земля і воля". Основна праця — "Істо­ричні листи", в якій автор дав основи так званої "російської суб’єктивної соціальної школи". Погляди Лаврова еклектичні. В практичній діяльності він займав проміжну позицію між Марксом і Бакуніним.

Лавров заперечував об’єктивні закони суспільного життя. На його думку, історію роблять не маси ("натовп"), а "герої" або "особи, що критично мислять" і мають ідеал, яким керу­ються. Виступав за революційний переворот з метою вста­новлення нового суспільного ладу. Пропагував "робітничий соціалізм", ішов з ним у народ, але не мав конкретної програми вирішення аграрного питання. Вважав необхідною революційну пропаганду серед широких мас селянства з метою його підготовки до майбутньої революції.

Боявся буржуазної та буржуазно-демократичної револю­ції, яка може привести до влади буржуазію. На його думку, майбутня революція повинна бути тільки соціалістичною. Ця революція поверне землю селянам, створить умови для розквіту та перебудови селянської общини, що і буде озна­чати перехід від капіталізму до "робітничого соціалізму".

В економічній програмі Лаврова не було принципових відмінностей від програми Бакуніна. Але, на відміну від баку­ністів, а пізніше — ткачовістів, Лаврова не злякав розвиток капіталізму в Росії, тому що той, на його думку, сприяє підго­товці соціалізму та соціального перевороту.

Петро Микитович Ткачов (1844 – 1885) був виразни­ком ідеї змовництва у російському народництві. В кінці 70-х років під його керівництвом за кордоном став виходити журнал "Набат", у якому він різко відійшов від бакунізму та лавризму.

Для Ткачова характерною є віра в можливість негайної соціальної революції в Росії. Російського селянина він вважав комуністом "за інстинктом, за традиціями". Критикуючи став­лення Бакуніна до держави, Ткачов вважав, що потрібен захват центральної політичної влади групою змовників-революціо­нерів з метою організації нового соціального устрою.

Ткачов критикував процес підготовки селян до революції, бо, на його думку, треба не готувати, а негайно "робити" революцію. При цьому, виходячи з теорії активних "героїв" та "пасивного натовпу", який чекає від "героїв" подвигу, Ткачов вважав, що Росії потрібен терор. Він був ідеологом партії "Народна воля" з її тезою індивідуального терору.

Ткачов визнавав початок капіталістичного розвитку в Росії, але вважав капіталізм випадковим явищем. Вважав общину наріжним каменем майбутнього соціального устрою Росії, але для цього потрібно революційним шляхом знищити царсько-поміщицький устрій.

На відміну від революційного ліберальне народництво у 80-90 роки всі свої наміри бажає здійснювати шляхом реформ. Головними ідеологами цього напрямку народництва в Росії були В.П. Воронцов, М.Ф. Даніельсон, С.М. Южаков, Й.І. Кабліц та ін.

Василь Павлович Воронцов (1847 – 1918) — один із засновників економічної програми ліберального народ­ництва. На його думку, аграрне питання в Росії можна вирішити шляхом збільшення селянських земельних наділів, змен­шення податків та переселення селян з густо заселених у менш населені губернії. Але при цьому уряд має наглядати за тим, щоб земля, яка продається, діставалася не куркулям, а селя­нам. Якщо ж бідні селяни не матимуть для цього грошей, то казна має сама придбати ці дворянські землі та передати їх селянам, але не в повну власність, а в постійне користування.

Щодо розвитку капіталізму, то, на думку Воронцова, в Росії нема умов для цього. Цей висновок було зроблено в роботі "Доля капіталізму в Росії", в якій Воронцов поясню­вав факти розвитку капіталізму тільки політикою уряду, яку можна змінити, якщо пояснити російській інтелігенції та уряду нега­тивні наслідки капіталізму, щоб забезпечити розвиток та поши­рення "народного виробництва", тобто селянської общини та артілі.

Микола Францевич Даніельсон (1844 – 1918), на від­міну від революційних народників, не мав чіткої економічної програми. Його погляди є суперечними. Так, якщо Воронцов доказував, що Росія може позбутися капіталізму, то Даніель­сон доказував панування в країні капіталістичних відносин, але водночас виступав проти тих, які вважають позитивним явищем подальший розвиток капіталізму в Росії, бо цього робити не слід, а треба припинити цей розвиток та перейти до нового суспільства, яке засноване на селянській общині. Даніельсон вважав, що занепад общини при капіталізмі є неминучим явищем, але водночас з цим тільки на общині може бути побудоване майбутнє суспільне господарство.

Під капіталізмом Даніельсон розумів перш за все проми­слове виробництво, іноді ототожнюючи товарне виробництво з капіталізмом. Протиріччя капіталізму вбачав, як і Сісмонді, в протиріччях між виробництвом та споживанням, рахуючи, що селянське господарство не може споживати товари вели­кої промисловості.

Даніельсон вважав, що пореформений період в Росії є боротьбою між собою двох форм виробництва — капіталі­стичного та некапіталістичного. На його думку, царський маніфест був направлений на некапіталістичний шлях роз­витку, а вся подальша економічна політика держави сприяла розвитку капіталізму.

Даніельсон вважав себе прихильником вчення К. Маркса та Ф. Енгельса. Він переклав російською мовою перший, другий і третій томи "Капіталу", листувався з К. Марксом та Ф. Енгельсом, надсилав їм матеріали про російську поре­формену економіку та російську економічну літературу.

Сергій Миколайович Южаков (1849 – 1910) вважав, що у пореформений період всі біди селянства є наслідком не реформ, а податків. Для вирішення аграрного питання про­понував поширити народні землеволодіння, упорядкувати орендне право, порівняти платежі з прибутками. Усі ці вимо­ги можуть бути здійснимі царським урядом.

Як і Воронцов, вважав відсутність майбутнього у капіта­лістичного господарства в Росії, бо пануючим є народне господарство. При цьому до народного господарства Южа­ков відносив не тільки селянські землі, а й ті землі поміщи­ків, які селяни брали в оренду. Виходячи з цього поло­жен­ня, зни­кало питання про ліквідацію дворянської земельної влас­ності та передачу поміщицької землі в роз­порядження селянства.

Южаков виступав проти капіталістичного господарства, але водночас вітав народження селянської буржуазії, тому що очікував від цього агротехнічного підйому селянського господарства.

Йосип Іванович Кабліц — літературний псевдонім Юзов — (1848 – 1893) зазнав складної еволюції поглядів — від бакуніста до ліберального народника.

Оцінював капіталізм як регресивне явище у всіх країнах світу. Ідеалізував реформу 1861 р., вважаючи, що вона повністю вирішила аграрне питання в Росії.

Головний принцип народництва, на думку Каблиця, — невтручання уряду в життя народу, підпорядкування діяль­ності народу власній думці, збереженню общини та артілі.

Говорячи про народництво як напрямок російської суспільної думки, можна навести міркування В.І. Леніна, який виділяв у народництві три головні риси:

1) визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом;

2) визнання самобутності російського економічного устрою в цілому та селянина з його общиною, артіллю і т. ін.;

3) ігнорування зв’язку "інтелігенції" та політико-юридич­них установ країни з матеріальними інтересами окремих сус­пільних класів.