2.2. Розвиток економічної теорії в Англії

Засновником ненаукової буржуазної політекономії прий­нято вважати Томаса Роберта Мальтуса (1766 – 1834). До основних його праць слід віднести "Досвід про закон наро­до­населення" (1798), "Досвід про природу і зростання земель­ної ренти" (1815), "Початки політичної економії" (1820).

У головній своїй праці "Початки політичної економії" особ­­ливу увагу Мальтус приділяє питанням вартості, прибутку та реалізації.

Вартість товару він виводить з вартості елементів, що складають витрати на його виробництво. Прибуток, на думку Мальтуса, має своїм джерелом не працю, а продаж товару вище його вартості. Виходячи з цього, він робить головний висновок для своєї теорії реалізації: внаслідок продажу това­рів на ринку вище їхньої вартості реалізація не може бути забезпечена за рахунок сукупного попиту робітників і капіта­лістів. Для забезпечення додаткового попиту на ринку пот­ріб­­ні непродуктивні класи суспільства ("треті особи"). Ідею про неможливість реалізації прибутку без "третіх осіб" Мальтус запо­­зичив у Ж.С. Сісмонді — швейцарського еко­номіста й історика.

Всесвітньо відомий англійський економіст XX ст. Дж. Кейнс позитивно оцінив теорію реалізації Мальтуса і в своїй кон­цепції підтримання "ефективного попиту" для регулювання економіки використав його підхід.

Але більш за все Мальтус відомий своєю теорією наро­до­населення. Ідею оптимальної кількості населення він запо­зи­чив у своїх численних попередників, а ідею убуваю­чого прибутку природних ресурсів — у французького еконо­міста XVIII ст. А.Р. Тюрго, який сформулював закон убуваю­чої родючості грунту.

У праці "Нарис про закон народонаселення" Мальтус стверджував, що в суспільстві існує тенденція до перенасе­лення. Він започаткував чотири основних положення:

1) суспільство знаходиться в стані рівноваги, коли кіль­кість продуктів споживання відповідає кількості населення;

2) при відхиленні від цієї рівноваги в суспільстві вини­кають сили, що повертають його до цього стану;

3) ціни всіх товарів визначаються відношенням попиту й пропозиції;

4) існує закон народонаселення, згідно з яким і насе­лення, і виробництво предметів споживання при відсутності бар’єрів необмежено зростають, але швидкість росту насе­лен­ня біль­ше, ніж швидкість зростання предметів споживан­ня: насе­лення зростає більш швидкими темпами — в гео­мет­ричній прогресії, а збільшення предметів споживання не встигає за ним, збіль­шуючись тільки в арифметичній прогре­сії. Звідси висновок: розрив між темпами приросту населен­ня і при­рос­том життєвих благ спричиняє бідність; допомагати зли­дарям не має сенсу, бо це призведе до ще більшого демо­графічного "вибуху".

Мальтус вважав, що злиденність населення обумовлена "природними законами і людськими пристрастями". Запро­поноване ним протиставлення двох видів прогресій — гео­метричної (для збільшення населення) і арифметичної (для збільшення засобів існування) — діяло на більшість людей дуже переконливо. Ідеї Мальтуса одержали негайну реакцію саме тому, що були дуже прості: автор теорії народонасе­лення закликав до обмеження кількості населення!

Оцінюючи дану теорію з сучасних позицій економічної думки, всесвітньо відомий вчений М. Блауг зазначає, що Мальтус протиставив гіпотетичну здатність населення до зростання у певному темпі фактичній неможливості збіль­шення продовольчих ресурсів з такою ж швидкістю. Він ігно­рував два факти реального життя, які урівноважують обидві тенденції, — зростання населення і скорочення ресурсів. По-перше, з ростом життєвого рівня вступає в дію автоматичне обмеження зростання населення — сподівання людини перей­ти до більш високого соціального статусу. По-друге, закон убуваючої дохідності — це статистична модель, яка абсо­лют­но відрізняється від динамічної проблеми реального зростан­ня населення, що користується результатами технічного прогресу.

Розглядаючи мальтузіанство з сучасних позицій, можна зробити такий висновок: концепція оптимальної кількості Мальтуса підходить для розвитку економічної думки, але не має ніякого значення для вирішення соціальних проблем.

У Т.Р. Мальтуса були послідовники не тільки з числа його співвітчизників. Усі вони в різній мірі поділяли його погляди, уникаючи при цьому найбільш похмурих висновків з його теорії щодо примусового скорочення населення.

Ще одним моментом, який об’єднує англійських еконо­містів, було створення ними теорії компенсації, згідно з якою витіснення робітників машинами в одній галузі компенсу­ється збільшенням попиту на робочу силу в іншій (тобто там, де виробляються ці нові машини).

Отже, Мальтус збагатив політичну економію новими підходами до теоретичного вирішення економічних проблем. Визнаючи об’єктивний характер впливу економічних законів на розвиток суспільства та його стабільність, Мальтус указує на необхідність урахування дестабілізуючого впливу природ­них та економічних факторів. І хоч докази його не завжди переконливі і недостатньо обгрунтовані, не завжди підтверд­жуються практикою або статистикою, проте вони сприяли збільшенню популярності політичної економії, оскільки один із її авторів зміг вдало поєднати абстрактність висновків з реальною економічною практикою.

Ідеї Мальтуса, проголошені майже 200 років тому, зараз знову привертають увагу економістів, соціологів, демографів, які вивчають глобальні проблеми розвитку людства, тенден­ції економічного зростання.

Насау Сеніор (1790 – 1864) — професор Оксфордсь­кого університету, автор теорії утримання. Згідно з цією теорією, заробітна плата є винагородою робітнику за "жертву" у вигляді втрати покою та дозвілля, а прибуток — винагорода капіталісту за його "стриманість" від непродуктивних витрат капіталу. Ці погляди викладені у "Нарисах науки політичної економії" (1836).

Утримання розуміється Н. Сеніором як характер дій люди­ни, яка або утримується від непродуктивного викори­стання засо­бів, що знаходяться в її розпорядженні, або ціле­спрямовано віддає перевагу виробництву більш відокрем­ле­них товарів, тобто таких товарів, які можна одержати без­посередньо. На відміну від робітника, утримання для капіта­ліста поступово стає звич­кою. Незабаром капіталіст починає відноситись до необхід­ності збільшення капіталу як до чогось важливого в своєму житті та починає вважати більшу частину отриманого при­бутку як засіб для досягнення мети, а не предмет насолоди. Утримання, на його думку, бере участь у створенні вартості.

Н. Сеніор вважав, якщо конкуренція досконала, то вар­тість товару визначається витратами праці і капіталу (утри­мання). Але ж якщо конкуренція недосконала, то вартість товару перевищує ці витрати, створюючи прибуток монопо­лісту. Цей прибуток він називає рентою. Сеніор показує, що рента виникає не тільки в результаті володіння більш родю­чою землею, а може бути й результатом рідкісного таланту або спадщини. В цьому відношенні Н. Сеніор випередив більш пізніші дослідження.

Критикуючи Мальтуса, Н. Сеніор першим розподілив споживчі товари на предмети необхідності, благополуччя та розкоші. В міру економічного зростання розкіш для одного покоління стає благополуччям для іншого, а для наступних поколінь — необхідністю. Тому, з підвищенням життєвого рівня, бажання поліпшити умови свого існування стає авто­матичним обмеженням до збільшення кількості населення.

На думку Н. Сеніора, відносний рівень цін між країнами визначається відмінностями видатків на придбання золота: чим більше ефективність праці в експортних галузях країни, що не має золотих копалень, та чим нижче витрати на транспортування золота, тим нижче й видатки на його при­дбання, тим вищий середній рівень заробітної плати. Таким чином, високий рівень заробітної плати в країні може бути результатом більш високої ефективності виробництва, і така заробітна плата дає країні можливість успішно конкурувати з закордонними виробниками.

У ролі синтезатора ідей класичної школи виступили Джеймс Мілль (1773 – 1836) та Дж. Мак-Куллох (1789 – 1836).

У своїй головній праці "Елементи політичної еконо­мії" (1821) Дж. Мілль у повному протиріччі з теорією трудо­вої вартості стверджував, що джерелом вартості слід визнавати не тільки живу працю, й працю накопичену, уречевлену в за­со­­б­ах виробництва. Грунтуючись на цій ідеї, Дж. Мілль зобр­аз­ив робітника та капіталіста як співвласників створюва­ного про­дукту. В формі заробітної плати робітник отримував від капіталіста грошовий еквівалент своєї частки у виробленому продукті, друга ж частина цього продукту належала капіта­лісту, це був його прибуток, джерелом якого є "робота" капі­талу як накопиченої праці.

Таким чином, зникала протилежність між прибутком і заробітною платою, яка визнавалась системою Рікардо. В питанні створення вартості Дж. Мілль представляв робітника і капіталіста рівними співвласниками створеного продукту.

Мілль був прихильником теорії фонду заробітної плати. Він вважав, що формується цей фонд за рахунок авансованої частки капіталу, яка призначена для придбання "праці", тому середня заробітна плата залежить тільки від розмірів цієї частки та кількості зайнятих.

Цікавими є міркування Мілля щодо кількісної теорії гро­шей Рікардо. Він стверджував, що кількість грошей в обігу має важливе значення для стабільності економічного розвитку. Дж. Мілль указав на закономірні наслідки збільшення кіль­кості грошей в обігу — зростання цін, падіння вартості папе­рових грошей, дестабілізація виробництва. Хоч ця проблема на той час ще не була дуже актуальною, Мілль передбачив і описав згубні для виробництва наслідки інфляції. Він поширив свої висновки й на сферу формування міжнарод­ного рівня цін, зазначивши, що закони грошового обігу діють на всьому ринковому просторі однаково, а інфляція в одній країні може зумовити інфляційні процеси в інших.

Як найбільш відомий послідовник Рікардо, Дж. Мілль пішов далі свого вчителя в теорії ренти, вимагаючи при­влас­нення земельної ренти державою, тобто націоналі­за­ції землі.

Головна праця Дж. Мак-Куллоха — "Початки політичної економії" (1825). Стверджуючи, що праця є джерелом варто­сті, Мак-Куллох разом з тим по-іншому трактував саме її поняття. Він визначав працю як діяльність або операцію, що не залежать від того, виконуються вони людьми, машинами, тваринами чи силами природи. Відповідно прибуток — це частина вартості, що створена "працею" накопиченого капі­талу. Таким чином, з класичної політекономії зникали останні результати наукових досягнень Рікардо.

Найбільш гуманним економістом того часу вважається Джон Стюард Мілль (1806 – 1873) — син англійського філософа, історика і економіста Джеймса Мілля. Джон здобув блискучу освіту під керівництвом батька. Найбільш відома його праця — "Принципи політичної економії" (1848). Її дуже високо цінували впродовж багатьох років (до появи "Принципів економікса" А. Маргіала (1890); для більшості студентів університетів Англії та Америки ця праця була основним економічним підручником.

Політичну економію Джон Мілль трактує як науку про економічні закони. Він розрізняє закони конкуренції, закон попиту та пропозиції, закон диференціальної ренти, закон міжнародної торгівлі та ін. Політекономія, на його думку, не може розглядатись як збірник готових правил і принципів.

Мілль намагався врахувати зміни, що відбулися в госпо­дар­ській практиці, в розвитку економічної думки, і ставив собі на меті написати відновлений варіант "Багатства наро­дів" А. Сміта.

Багатство складається з благ, які мають мінову вартість. Річ, за яку нічого неможливо отримати натомість, якою б вона не була необхідною, не може бути багатством. Грошо­вим виразом вартості товару є його ціна, вважав Мілль.

Вартість грошей вимірюється кількістю товарів, які мож­на на них придбати. Значення грошей в економіці люди почи­нають розуміти тільки тоді, коли грошовий механізм починає "буксувати". Безпосередньо ціни на товари вста­нов­лює кон­ку­ренція, яка виникає, тому що покупець нама­гається купити дешевше, а продавці — продати дорожче. При вільній конку­ренції ринкова ціна відповідає рівновазі попиту та пропозиції.

Багато уваги Мілль приділив розробці проблеми попиту та пропозиції. Він уточнив, що не тільки ціна змінюється під впливом попиту та пропозиції, а має місце і зворотна залеж­ність: сама ціна має вплив і змінює попит та пропозицію.

На цінність вироблених благ впливає, головним чином, кількість витраченої праці, яка необхідна для їхнього вироб­ництва. Але можуть впливати й інші фактори. Мілль наводить приклад "парадокса старого вина": витрати на виробництво молодого і старого вина однакові, а ціни значно відрізня­ються. Звідси випливає такий висновок: при визначенні цін­ностей потрібно враховувати не тільки витрати праці.

Закон зовнішньої торгівлі, який пов’язують з іменем Рікар­до (закон порівнювальних витрат), Мілль доповнює та підсилює тезою про вплив двостороннього попиту держав, що торгу­ють. Якщо існує різниця у витратах, то для ефек­тив­ного обміну цих обставин недостатньо. Пот­рібно, щоб розви­вався попит на товари тієї сторони, яка є експор­тером. Збалансованість між­народного попиту при­водить до рівно­ваги тоді, коли вартість експорту однієї держави дорів­нює вар­тості імпорту іншої. Чим вище попит на імпортовані това­ри і чим він більш еластич­ний, тим сприятливіші умови для зов­нішньої торгівлі. Міжнародна торгівля, за висновком Мілля, керується двостороннім попитом.

Таким чином, Джон Мілль систематизував, поглибив ідеї, положення і методологію класиків. Його "Принципи політич­ної економії" — це не нова система, а розвиток ідеї кон­ку­ренції класичної школи, її оновлений варіант.