Передмова

Розвиток в економіці України ринкових форм господарювання з одночасним забезпеченням державою соціальної орієнтації економіки вимагає відповідного законодавчого закріплення та коригування підходів до правозастосовчої практики. В зв'язку з цим підвищуються вимоги до майбутніх фахівців щодо знань основ господарського права та навичок застосування норм господарського законодавства у повсякденній правозастосовчій практиці.

Українська держава сьогодні потребує високваліфікованих спеціалістів на всіх напрямках економічного будівництва. З метою підготовки саме таких фахівців, озброєних знаннями в галузі господарського права, підготовлено цей конспект лекцій.

Метою дисципліни є формування у студентів системи правових знань, невід'ємно пов'язаних з управлінською діяльністю; засвоєння теоретичних знань та практичних навичок, пов'язаних із правовим регулюванням господарської діяльності, правовим статусом суб'єктів господарювання та органів державної влади.

Представлений конспект лекцій спирається на чинне законодавство України, практику його застосування та останні навчальні видання юридичного профілю.

Поняття та засвоєння знань стосовно правового регулювання господарської діяльності, майнових основ господарювання, господарських договорів, правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності та способів захисту прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності – необхідна умова підготовки кожного студента-економіста вищого навчального закладу. На відміну від інших суспільних наук, господарське право містить, в основному, конкретні знання теоретичного та практичного напрямків. Таким чином, задачами вивчення зазначеної навчальної дисципліни як системи юридичних знань є формування основних теоретичних знань та вироблення у студентів необхідних практичних навичок і вмінь орієнтуватися у галузі чинного господарського законодавства України.

Дисципліна базується на знаннях та вміннях, отриманих при вивченні такої дисципліни як «Правознавство».

Конспект лекцій орієнтований на студентів-економістів. Зміст та матеріал дисципліни відповідає науковим та методичним розробкам українських науковців останніх років та враховує досвід читання дисципліни викладачами кафедри.

Навчальний посібник підготував колектив кафедри правознавства Одеського національного політехнічного університету.

Змістовний модуль 1. Поняття та види господарської діяльності. Лекція 1. Господарські правовідносини та господарське право. Господарське законодавство.

1. Поняття і предмет господарського права.

2. Правові відносини, що регулюються господарським правом.

3. Принципи господарського права.

4. Система господарського права, його основні категорії та інститути.

5. Поняття, ознаки та принципи господарської діяльності, її види.

6. Система господарського законодавства.

Період розробки і прийняття ГК України вніс остаточні корек­тиви в розуміння предмета господарського права.

І це не випадково. Кодифікація усуває застарілі норми, додає їм системності, окреслює єдині принципи і предмет їхнього регу­лювання, групує і удосконалює норми у відповідності з сучасними реаліями і практичною необхідністю. Аналогічні прийоми застосо­вуються для наукового обґрунтування самостійності галузі права. Тому кодифікація — це якщо не головний, то один з провідних орієнтирів поділу сучасних галузей права.

Предмет господарсько-правового регулювання слід визначати виходячи зі ст. 1 ГК України: господарські відносини, які виника­ють у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Таким чином, можна говорити про дві складові предмета госпо­дарського права. Перший — функціональний. Він припускає виді­лення відносин, які спрямовані на процес організації та здійснення господарської діяльності. Другий — суб'єктний. Він припускає виділення суб'єктного складу відносин — суб'єкти господарювання і учасників відносин у сфері господарювання. Детально суб'єктний склад господарських відносин розглянуто в розділі 5 підручника.

Функціональний аспект предмета господарсько-правового регу­лювання розкривається в ст. 3 ГК України, згідно з якою господар­ська діяльність визначена як діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Термін «суспільне виробництво», застосований у ст. З ГК Укра­їни, не можна тлумачити вузько в значенні виробничої (мануфак­турної) діяльності, що виключає торгівлю, зв'язок, перевезення, громадське харчування і т. п. Суспільне виробництво — термін уза­гальнений, рівнозначний політекономічному поняттю «виробничі відносини», яке означає створення певного матеріального продукту, чи то товар, чи робота, чи послуга. Це поняття протистоїть понят­тю невиробничого споживання, яке передбачає споживання благ населенням для задоволення життєвих потреб. Останнє позначає сферу, де панують норми цивільного права.

Суспільний характер господарської діяльності знаходить відо­браження також у тому, що це не разовий акт або одноразова дія, а «багатоетапна, складна діяльність, здійснювана систематично, професійно, у вигляді промислу». Особливе соціальне значення, специфіка і складність господарських відносин об'єктивно вимага­ють особливого правового регулювання.

Важливо враховувати, що господарська діяльність має яскраво виражений економічний характер. Вона може здійснюватися з метою одержання прибутку (комерційна господарська діяльність — підприємництво), а може і не переслідувати таку мету (некомерційна господарська діяльність). Проте, у будь-якому випадку їй властива вартісна оцінка та інші економічні характеристики.

ГК України в ст. 3 визначає, що сферу господарських відносин складають господарсько-виробничі, організаційно-господарські і внутрішньогосподарські відносини. Першу групу вказаних від­носин традиційно відносять до горизонтальних відносин, а другу і третю — до вертикальних відносин.

Господарсько-виробничі відносини виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Наприклад, при взаємодії постачальника і покупця за договором поставки. Тут не виникає підлеглості суб'єктів один одному, вони діють як рівні і незалежні контрагенти.

Інша ситуація спостерігається в організаційно-господарських і внутрішньогосподарських відносинах.

Організаційно-господарські відносини складаються між суб'єктами господарювання і суб'єктами організаційно-господар­ських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Такі відносини є проявом публічного та іншого владного інтересу в сфері господарювання. Вони складаються між органами господар­ського контролю (наприклад, Антимонопольний комітет, Державна інспекція з контролю за цінами, органи стандартизації тощо) і під­приємцями, між органами державного управління і державними підприємствами, між дочірніми підприємствами і материнською (холдинговою) компанією, між господарським об'єднанням і під­приємствами, що входять до його складу, тощо. Організаційні від­носини виникають:

• при реєстрації і ліквідації (реорганізації) суб'єктів господарю­вання, внесенні змін до їхніх установчих документів;

• при видачі ліцензій, патентів, інших дозволів;

• при формуванні державного замовлення;

• при реалізації функцій державного контролю (нагляду) за сферою господарювання;

• при виконанні програм соціально-економічного розвитку;

• при забезпеченні свободної економічної конкуренції;

• при захисті прав споживачів;

• при забезпеченні якості продукції і безпеки виробництва;

• при відновленні платоспроможності суб'єктів підприємництва або визнанні їх банкротами;

• при наданні дотацій і пільг суб'єктам господарювання;

• при забезпеченні розрахунково-касової дисципліни і в бага­тьох інших випадках, обумовлених необхідністю державного втручання в сучасні економічні відносини.

Вертикальні відносини в сфері господарювання невіддільні від горизонтальних відносин. Наприклад, якщо організаційні елементи розрахункових відносин (касова дисципліна, порядок відкриття і використання банківських рахунків, єдність банківської системи) не існують для майнових (гроші, безготівкові перекази, кредитні ресурси тощо) і не злиті з ними воєдино, то самі по собі, втративши майнову основу, вони не потрібні; і навпаки, що залишилося б від таких відносин, якби вони не були відповідно організовані?! Саме тому в реальній дійсності не можна розчленувати норми, регулю­ючи господарські відносини, на самостійні частини цивільного і адміністративного права.

Відсутність організаційно-майнової єдності господарських від­носин означала б їх руйнування і хаотичне існування. Свідоцтво тому — сумні уроки початку 90-х років, коли усунення держави від організації економічних відносин призвело до знищення виробничої сфери, гіперінфляції і падіння матеріального становища громадян України. Ось чому господарська діяльність — складноорганізований, але єдиний економічний організм.

Внутрішньогосподарські відносини виникають між структур­ними підрозділами суб'єкта господарювання — юридичної особи, а також між самим таким суб'єктом і його структурними підрозділами (цехами, відділами, філіями, представництвами тощо). Наприклад, такі відносини виникають з приводу перерозподілу матеріальних цінностей між виробничими ділянками, при взаємодії між органами управління підприємства, при складанні зведеного балансу звітності юридичної особи і її філій. Враховуючи те, що філії і представництва не мають статусу юридичної особи, як правило, внутрішньогоспо­дарські відносини регулюються не законодавством, а внутрішніми (локальними) актами юридичної особи. Проте, застосування за­конодавства для регулювання внутрішньогосподарських відносин не виключається. Наприклад, норми Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» (п.п. 2.1.3,4.1.6) регламентують взаємодію між відокремленими підрозділами юридичних осіб із приводу по­даткової звітності»

Відносини, які є складовими предмета господарського права, мо­жуть бути диференційовані з погляду їх цілеспрямованості. У цьому сенсі виділимо комерційну і некомерційну господарську діяльність.

Господарська комерційна діяльність (підприємництво) складає основу предмета господарсько-правового регулювання, оскільки переважна більшість норм господарського права присвячена регу­люванню комерційних відносин.

Підприємництво — самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб'єктами господарювання (підприємцями ) з метою досягнення економічних і соціальних результатів і одержання прибутку (ст. 42 ГК України). Найважливіша ознака підприємництва — спрямованість діяльності на одержання прибутку — дозволяє його називати господарською комерційною діяльністю.

ГК України відмовляється від громіздких понять «підприєм­ницька діяльність», «суб'єкт підприємницької діяльності», замі­нюючи їх більш ємними поняттями: «підприємництво» і «підпри­ємець». Тим самим закріплені традиції використання цих термінів, що фактично склалися на практиці.

Загальна правова характеристика підприємництва, передбачена раніше в Законі України «Про підприємництво», знаходить тепер закріплення в гл. 4 ГК України.

Серед найбільш важливих напрямів правового регулювання під­приємництва слід визнавати:

— встановлення принципів підприємницької діяльності (ст.ст. 43-46 ГК України): свобода вибору видів діяльності, не забо­ронених законом, здійснення діяльності в будь-яких організа­ційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця; самостійність у виборі програми діяльності, контрагентів та інших умов господарювання в межах, не заборонених зако­ном; вільне наймання працівників; комерційний розрахунок і власний комерційний ризик; вільне розпорядження при­бутком, що залишився після сплати податків; самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності тощо; закріплення окремих осіб і видів діяльності, для яких (або у сфері яких) підприємництво заборонене або обмежене (ст. 43 ГК, ст. 4 Закону «Про підприємництво»).

Не допускається підприємництво таких категорій громадян, як військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, нотаріату, а також громадян, яким рішенням суду заборонено займатися підприємництвом, і деяких інших (закони України «Про прокуратуру», "Про статус суддів", «Про нотаріат» тощо).

Проте слід ураховувати, що володіння корпоративними правами не є підприємництвом (ст. 167 ГК). Тому вказаним вище особам не заборонено купувати акції, засновувати господарські товариства.

Види діяльності, підприємництво в яких забороняється або обме­жується, встановлюються виключно законом (ч. 4 ст. 12, ч. З ст. 43 ГК). Наприклад, згідно з Законом «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» і відповідно до виданої на його основі постанови КМУ від 06.05.2000 р. забороне­ний обіг героїну, опію, кокаїну і деяких інших речовин.

Окремі види діяльності можуть здійснюватися тільки державни­ми та деякими іншими підприємствами. Зокрема, виключно дер­жавні підприємства можуть займатися виготовленням і реалізацією боєприпасів і здійснювати охорону об'єктів державного значення, Проводити і запускати ракетоносії; тільки державні підприємства і повні товариства можуть проводити ломбардні операції; державні підприємства і об'єднання зв'язку — здійснювати експлуатацію первинних мереж телефонного і супутникового зв'язку; КМУ за­тверджує переліки підприємств, яким дозволено здійснювати ви­робництво бензину, технічного ефіру, технічного спирту тощо (див. докладніше ст. 4 Закону «Про підприємництво»).

Додаткові напрями правового регулювання підприємництва:

• нормування порядку створення, державної реєстрації, реорга­нізації і припинення діяльності підприємців (ст.ст. 46, 61, 58- 61 ГК України, Закон «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 16.05.2003 р. та ін.)

• встановлення загальних гарантій прав підприємців: рівні права і рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів; недоторканність майна і забезпечення за­хисту майнових прав підприємців; відшкодування збитків, заподіяних підприємцям, державними органами внаслідок порушення його майнових прав або залучення громадяни­на в робочий час до виконання державних або суспільних обов'язків тощо (ст. 47 ГК).

• закріплення принципів державної підтримки підприємни­цтва: створення сприятливих організаційних і економічних умов для розвитку підприємництва, зокрема, шляхом надання земельних ділянок і державного майна в порядку, встановле­ному законом, підготовки кадрів, облаштування неосвоєних територій тощо; сприяння малому підприємництву (ст. 48 ГК, Закон України «Про державну підтримку малого підпри­ємництва» від 19.10.2000 р. тощо);

• регламентація порядку залучення підприємців до відповідаль­ності (ст. 49, розділ V ГК України та ін.);

• встановлення правил захисту економічної конкуренції, бан­крутства, ціноутворення та інших умов здійснення підпри­ємницької діяльності.

Некомерційна господарська діяльність складає другу частину предмета регулювання господарського права.

Некомерційна господарська діяльність — це самостійна си­стематична господарська діяльність, здійснювана суб'єктами господарювання, направлена на досягнення економічних, соці­альних та інших результатів без мети одержання прибутку. Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва заборонено законом (ст. 52 ГК України).

Наприклад, органи державної влади і органи місцевого само­врядування, Збройні Сили України, політичні партії, громадські об'єднання і добродійні організації не мають права займатися під­приємницькою діяльністю (ч. 4 ст. 43, ч. 5 ст. 131, ч. 2 ст. 414 ГК України, ст.1 Закону «Про добродійність і добродійні організації» від 16.09.97 p., ст.ст. 1, 21, 24 «Про об'єднання громадян» від 16.06.92 p.). Низкою випадків закон вирішує комерційну діяльність таких суб'єктів опосередковано — шляхом одержання доходів від діяльності створених ними підприємств.

Слід ураховувати, що на суб'єктів господарювання, які здійсню­ють некомерційну господарську діяльність, розповсюджуються загальні вимоги про регулювання господарської діяльності з ура­хуванням особливостей неприбуткового характеру їх діяльності (ч. 1 ст. 54 ГК України). Проте у будь-якому випадку суб'єкт не- комерційної господарської діяльності зобов'язаний забезпечити належні умови праці найнятих робітників, оплату їх праці не нижче визначеного законом мінімального розміру та інші соціальні гарантії, передбачені законом (ч. 2 ст. 54 ГК України).

Співвідношення предмета господарського права з предметом суміжних галузей права важливо встановити для уточнення уяв­лення про предмет господарського права.

Найбільш дискусійним є розмежування предмета регулювання господарського і цивільного права.

Фрагментарно предмет регулювання цих галузей права співпа­дає. Йдеться про окремі галузі господарсько-правового і цивільно- правового регулювання, де майнові відносини суб'єктів засновані на рівності сторін. Наприклад, у сфері відшкодування шкоди і забезпечення виконання зобов'язань господарські відносини не вимагають спеціальної, відмінної від загально цивільної побудо­ви. Але в галузі договорів господарсько-правове регулювання пропонує своєрідні інститути, хоча дони не є всеосяжними. Тут господарське право припускає використання в своїй сфері за­гальних інститутів і понять цивільного права. Так само як і з адміністративного права господарське право бере готовими по­няття посадової особи, органу виконавчої влади, акту управління, а із земельного права — поняття землі і плати за користування земельною ділянкою і т. д.

Значною мірою предмет регулювання господарського права вихо­дить за рамки предмета регулювання цивільного права. Йдеться про відносини організаційно-господарського і внутрішньогосподарсько­го характеру. Ці відносини засновані на принципі підпорядкування та управлінських зв'язках, а не на рівності сторін.

Необхідно відзначити, що предмет господарського права в ході правової реформи набув чіткіші контури, ніж предмет цивільно- правового регулювання. Зокрема, новий ЦК України охопив сферу публічного зв'язку громадянина і держави (розділи 21 і 22), окре­мими цивілістами активно розробляється теорія «управління» як складова цивільного права. У цивілістичній літературі висловлю­ється думка, що головним критерієм встановлення галузевої при­належності правових відносин стає не предмет, а метод правового регулювання. Втрата традиційних критеріїв предмета цивільно- правового регулювання на фоні окреслення предметів інших галузей права, зокрема, господарського, земельного, морського, екологіч­ного, бюджетного, податкового та інших, говорить про неминучу і об'єктивну подальшу диференціацію законодавчого матеріалу. Адже сучасні правовідносини не можна вміщати в прокрустове ложе принципів, вироблених в епоху Стародавнього Риму.

Предмет регулювання господарського права і адміністра­тивного права однозначно розмежувати не завжди просто. Орга­нізаційні відносини у сфері господарювання багато в чому мають ті самі риси, які властиві адміністративно-правовим відносинам. Проте, організаційні відносини у сфері господарювання внаслідок нерозривного зв'язку з майновими відносинами набули нову якість, що дозволяє їх виділити з предмета адміністративно-правового регулювання. Адже не можна, наприклад, ефективно регулювати процеси створення підприємства (організаційний аспект) без одно­часного правового впливу на відносини з наділенням цього суб'єкта матеріальними цінностями (майновий аспект).

Водночас адміністративне право регулює управлінські відносини, що не мають майнового змісту. До таких відносин належать прин­ципи організації державного апарату, державна служба, питання колегіальності і єдиноначальності, участь трудящих в управлінні тощо. Тому, наприклад, формування управлінської структури і взаємодія Антимонопольного комітету України з іншими органами управління слід вважати відносинами, врегульованими нормами адміністративного права, а реалізацію компетенції цього органу сто­совно прав і обов'язків суб'єктів господарювання — господарськими відносинами, врегульованими нормами ГК України та інших актів господарського законодавства.

Слід також прислухатися до думки Г.Л. Знаменського про те, що вертикальні господарські відносини будуються не на прямому підпорядкуванні однієї особи іншій, як це відбувається в адміністра­тивній вертикалі, а на взаємних зобов'язаннях органу управління і господарюючого суб'єкта в їх рівному підпорядкуванні суспільному господарському порядку.

Розмежування предмета господарського і трудового права слід знаходити у вичлененні різних ланок суспільного виробництва, здатних сприймати правову дію. М.Г Александров відзначав, що одні з них складають необхідні передумови процесу праці, а інші — відносини, що виникають безпосередньо з приводу застосування робочої сили. Останні якраз і є предметом трудового права. Що ж стосується виробничих відносин, які визначають передумови праці (залучення до виробництва засобів виробництва і його організацію), то, за влучним зауваженням авторів підручника «Господарське право» за редакцією академіка В.К. Мамутова, саме ця ланка і є предметом господарського права.

Іншими словами, взаємодія органів юридичної особи, засновни­ків і юридичної особи регулюється нормами господарського права, а реалізація права на працю конкретного громадянина — нормами трудового права.

Не завжди просто розділити фінансові і господарські відносини. Проблема полягає, по-перше, в неоднозначності трактування складу цих відносин, а по-друге, в їх постійній взаємодії і взаємопроник­ненні. Проте теорія і практика виробили тут певні підходи.

Зокрема, ст. 4 ГК України передбачає, що не є предметом регулю­вання кодексу фінансові відносини за участю суб'єктів господарю­вання, що виникають у процесі формування і контролю виконання бюджетів всіх рівнів.

Слід також ураховувати чинник вторинності фінансових від­носин, що відзначається в літературі: «Фінансові відносини мають характер державних фінансів загалом, будучи об'єктивно необхід­ними, вони не можуть існувати без державної регламентації.» Що ж до господарських відносин, то вони виникають об'єктивно і існують у більшості своїй незалежно від наявності їх правового регулювання. У фінансових відносинах грошова форма вартості відокремлена від товарної, не є наслідком зустрічного руху товарної форми вартості (розподіл коштів через бюджет, платежі до бюджету, збирання по­датків, розміщення державних позик тощо). У процесі виробництва і обміну, властивого для господарських відносин, здійснюється зміна форм вартості, на противагу руху виключно грошової форми вартості у фінансових відносинах.

Господарські відносини базуються на еквівалентності обміну. Не випадково в ч. 4 ст. 175 ГК України передбачається, що безвід­платні майнові зобов'язання суб'єктів господарювання існують як виняток. Водночас, для фінансових відносин правилом є відсутність обов'язку з повернення матеріальних цінностей.

Крім того, більшістю вітчизняних правознавців обов'язковим суб'єктом фінансових відносин називається уповноважений орган публічної влади, а фінансово-правова діяльність співвідноситься з державною фінансовою діяльністю. Водночас, у господарських відносинах значна частина операцій проводиться без участі держав­них організацій, а порядок створення, розподілу і використання матеріальних цінностей залежить від їхніх власників.

У фінансовому праві суб'єкти нерівні; сторона, що виражає публічний фінансовий інтерес, завжди наділена владними пов­новаженнями. Проте в господарських правовідносинах такі владні повноваження публічних органів мають місце тільки в ор­ганізаційно-господарських (вертикальних) відносинах. Причому тут вони направлені на вирішення проблем обігу публічних ви­робничих фондів, а не публічних фінансів (грошових фондів). Що ж до виробничо-господарських (горизонтальних) відносин, то тут публічні органи діють завжди на рівних з суб'єктами господарю­вання засадах.

Великий ступінь взаємопроникнення спостерігається у взаємодії господарських і податкових відносин. Це зумовлено, насамперед, тим, що податковий тиск з боку держави прямо відбивається на поведінці суб'єктів господарювання. І навпаки, податковий меха­нізм, який не враховує реалії господарської системи, приречений на ігнорування суб'єктами господарювання.

Мабуть, тому в багатьох нормах ГК України регламентуються по­даткові відносини (наприклад, в ч. 1 ст. 10 передбачаються напрями податкової політики, в ч. 2 ст. 12 — податкові пільги в контексті за­собів державного регулювання господарської діяльності, в ст. 240 — наслідки приховування об'єкта оподаткування, в ст. 243 — наслідки створення перешкод у проведенні податкових перевірок тощо). Тому податкові відносини розглядаються як сфера господарської діяль­ності, а податкова дисципліна — як необхідна умова її здійснення.

Через обмеженість обсягу цього курсу не уявляється можливим зупинитися докладніше на розмежуванні предмета господарського права з предметом інших галузей права. Вкажемо лише на те, що не існує «непорушних кордонів» між предметами регулювання галузей права. Нерідко одні і ті ж відносини регулюються різними галузями права. Це призводить до того, що на стику предметів регулювання різних галузей права виникають універсальні інститути. Таку уні­версальність, наприклад, мають інститути юридичної особи, права власності, компетенції тощо.

Подальша диференціація і взаємодія актів законодавства, при­стосування їх змісту до практичних потреб роблять почасти без­глуздими дискусії про жорстке розділення одних відносин, врегу­льованих правом, від інших. Головним стає визначення найбільш важливих і системоутворювальних чинників тих відносин, які піддаються цілеспрямованому правовому впливу. Лише у цілісному вигляді такі відносини, зокрема господарські, можуть отримати адекватне і ефективне правове регулювання з боку держави. Питання про метод господарського права є одним з найбільш дискусійних у науці господарського права.

Московськими (B.C. Мартем'янов, В.В. Лаптев та ін.) і київськи­ми (І.Г. Побірченко, Г.В. Пронська, B.C. Щербина та ін.) ученими — представниками школи господарського права обґрунтовано по­єднання різних методів господарсько-правового регулювання.

При даному підході виділяються такі методи господарського права, як метод обов'язкових розпоряджень (іноді — метод підпо­рядкування), метод узгодження (автономних рішень і координації) і метод рекомендацій. Виділення цих методів обґрунтоване тим, що горизонтальні і вертикальні господарські відносини вимагають багаторівневого правового впливу.

Метод обов'язкових розпоряджень (підпорядкування) полягає в тому, що стороні, яка наділена господарською компетенцією, на­дано право ухвалювати обов'язкові для іншої сторони управлінські рішення, засновані на законі. Наприклад, такими правами відповід­но до статуту наділяється засновник (власник) відносно створеного ним підприємства. Джерелом обов'язкових розпоряджень можуть бути індивідуальні і нормативні управлінські рішення.

Метод узгодження може бути роздільний на метод автономних рішень і метод координації. При застосуванні методу автономних рішень суб'єкт господарювання наділяється правом за власною іні­ціативою здійснювати будь-які дії, які не суперечать законодавству. Механізми цього методу діють при встановленні в законодавстві видів діяльності, які потребують ліцензування, при закріпленні критеріїв порушень у сфері економічної конкуренції. Метод коор­динації забезпечує прийняття юридично значимих рішень за згодою сторін. Причому, метод координації застосовується не тільки в горизонтальних відносинах (наприклад, при укладенні господар­ських договорів), але і у вертикальних господарських відносинах (наприклад, при здійсненні спільних дій податковими, митними органами і місцевими державними адміністраціями з реєстрації і контролю за переміщенням іноземних інвестицій).

Метод рекомендацій передбачає видання компетентними ор­ганами певних пропозицій (рекомендацій), адресованих суб'єктам господарювання, щодо бажаної для суспільства і економіки пове­дінки таких суб'єктів. Йдеться про розробку програм соціально- економічного розвитку, зразкових господарських договорів та ін.

Концептуально названі методи господарського права базуються на двох принципах. Перший — загальнодозволений («дозволено все, що не заборонене законом») — діє в правовому регулюванні поведінки суб'єктів господарювання. Другий — що зобов'язує («до­зволено тільки те, що визначено законом») — стосується правової організації діяльності органів управління в сфері господарювання.

Названа диференціація методів господарського права не свід­чить про те, що господарське право — це якась комплексна, а значить не єдина галузь права. Твердження про те, що тільки в комплексних галузях права допускається застосування різних методів регулювання, не відповідає реальному стану справ у право­знавстві. «У кожній окремій галузі права застосовується не один, а декілька методів правового регулювання, взятих в їх поєднанні». У цивільному праві, наприклад, метод рівності сторін е основним, але не єдиним. Зокрема, метод підпорядкування застосовується в цивільних правовідносинах між опікуном і недієздатною особою (розділ 6 ЦК). Аналогічна ситуація спостерігається у взаєминах сторін публічного договору (ст. 633 ЦК) і в інших випадках. Нарівні з диспозитивним елементом цивільно-правового методу регулювання в цивілістиці виділяється імперативний елемент. Для адміністра­тивного права не можна вважати єдиним метод підпорядкування. Наприклад, у сфері реалізації вимог державної виконавчої влади домінує метод переконання; при організації дорожнього руху — методи узгодження і координації тощо. Водночас, особлива ком­позиція методів правового регулювання обумовлює специфіку тієї або іншої галузі права.

Сукупність методів (прийомів) регулювання, якими оперують господарсько-правові норми, має помітну своєрідність. Поєднання цих методів (прийомів) здійснене системно.

В зв'язку з цим варто звернути увагу на думку донецьких учених-господарників (Г.Л. Знаменський, В.К. Мамутов та ін.), які справедливо виділяють елемент, який «цементує» вищезгадані розрізнені методи в єдиний інструмент. Ним виступає суспільний господарський порядок. Іншими словами «господарське право — це з'єднання ідей у купол, на якому накреслено «суспільний госпо­дарський порядок».

Поняття суспільного господарського порядку використовується не тільки в науковій літературі, але і в преамбулі ГК України. Окрім того, в тексті ГК використовується поняття правового господарсько­го порядку, який є складовою частиною суспільного господарського порядку.

Суспільний господарський порядок — це заснована на за­конодавстві і реальних інтересах суспільства система правових і економічних засобів, що спрямована на забезпечення стабільності і ефективності господарювання, задоволення і захист інтересів господарюючих суб'єктів.

У ст. 5 ГК України зазначено, що правовий господарський поря­док формується на підставі оптимального поєднання ринкового са­морегулювання економічних суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з принципів, закріплених у Конституції України.

Господарське право має й інші системоутворювальні елементи.

Нерідко супротивники концепції господарського права гово­рять про те, що сукупність приватних і публічних елементів в його змісті свідчить про комплексність, а значить несамостійність цієї галузі права. Проте, по-перше, комплексність не виключає єдності і системності. Комплексність може розглядатися як сино­нім системності. По-друге, у самостійній галузі права взаємодія приватних і публічних правових норм призводить до «хімічного», тобто нерозривного їх поєднання. Про подібну якість господарсько- правового утворення свідчать: єдність принципів регулювання, своєрідність понятійного інструментарію, власні заходи від­повідальності і наявність систематизованого законодавства. Нарешті, невід'ємний показник самостійності галузі права — розви­нена на її основі галузева правова наука. Саме галузь науки права свідчить про здатність нормативно-правового масиву існувати у вигляді стійкого галузевого утворення, схильного до творчого і ди­намічного вдосконалення, яке, будучи піддане зміні, не руйнується, а зберігає і примножує системоутворювальні характеристики.

Галузь господарського права має всі ознаки специфічного нерозривного поєднання норм права.

Зокрема, на додаток до вказаних вище основоположних принципів підприємництва, закріплених у ст.ст. 43-46 ГК (свобода вибору перед­бачених законом організаційних форм, програми діяльності, контр­агентів та інших умов господарювання, вільне наймання працівників; вільне розпорядження прибутком тощо), на підставі ст. 6 ГК України Можна додати такі принципи господарського права:

• забезпечення економічного різноманіття і рівного захисту державою всіх суб'єктів господарювання;

• свобода підприємницької діяльності в межах закону;

• вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України;

• обмеження державного регулювання економічних процесів у рамках необхідності забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів і безпеки суспільства і держави;

• захист національного товаровиробника;

• заборона незаконного втручання органів держави і місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Особливість господарського права як галузі права значною мірою визначається його джерелами, про які йтиметься далі.

У цьому курсі буде чимало сказано про різні системоутворювальні чинники господарського права. їхня сукупність дозволяє говорити про те, що господарське право — єдина галузь права, яка займає рівне місце в системі інших галузей українського права.

Господарським законодавством прийнято називати сукуп­ність нормативно-правових актів, направлених на регулювання господарської діяльності.

Господарське законодавство включає не тільки закони у власно­му сенсі, але і підзаконні нормативно-правові акти в межах, що не суперечать законам. Зокрема, згідно зі ст. 7 ГК України відносини в сфері господарювання регулюються Конституцією України, Гос­подарським кодексом України, законами України, нормативно- правовими актами Президента України і Кабінету Міністрів Укра­їни, нормативно-правовими актами інших органів державної влади і органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативно - правовими актами.

У цьому сенсі слід розрізняти поняття «акти законодавства» та «законодавчі акти». Перше поняття ширше, включає будь-які нормативно-правові акти в господарській сфері. Друге поняття — вужче, передбачає лише закони. Таке розмежування має практичну цінність. Наприклад, в ч. 4 ст. 10 ГК України джерела правового регулювання господарських відносин обмежуються законодавчими актами (тобто законами), а в ч. З ст. 175 ГК України правовідносини за участю громадян співставлені з ширшим поняттям акта законо­давства. У ряді випадків обсяг поняття «законодавство» спеціально визначений. Наприклад, у ст. 41 ГК України склад антимонопольно-конкурентного законодавства обмежений законами.

Серед законів у сфері господарського законодавства найвищу юридичну силу має Конституція України.

Стаття 5 ГК України в концентрованому вигляді відтворює кон­ституційні основи правопорядку у сфері господарювання. Йдеться про відповідальність держави перед людиною; про проголошення України суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою; про право власності Українського народу на природні ресурси; про право громадянина користуватися при­родними об'єктами права власності народу відповідно до закону; про захист державою прав всіх суб'єктів права власності і господа­рювання, соціальну спрямованість економіки; про право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; про економічне розмаїття і право кожного на підприємницьку діяль­ність, не заборонену законом; про визнання в Україні принципу верховенства права та інші положення, закріплені в Конституції України (ст.ст. З, 8,13-15,18, 36, 41-45 тощо).

Наступними в ієрархії нормативно-правових актів, які регулю­ють господарську діяльність, виступають закони. Особливе місце тут відводиться Господарському кодексу (ГК) України.

Важко не погоджуватися з думкою про те, що «одним з показни­ків галузі законодавства, що є адекватною галузі права, слід вважати наявність зведеного нормативного акта, який охоплює переважну більшість інститутів даної галузі». Для господарського законодав­ства таким єдиним законодавчим актом є ГК України.

Такий кодифікований акт є активним центром системи госпо­дарського законодавства, управляє цією системою шляхом вста­новлення загальних положень, принципів, понять та інститутів, розмежування компетенції між органами управління, закріплення заходів відповідальності, визначення напрямів розвитку спеціаль­ного господарського законодавства тощо.

Регулювання господарських відносин неможливо здійснити за допомогою одного лише закону, навіть такого кодифікованого акта, як ГК України. Адже господарське законодавство складає величезний масив юридичних норм. Обтяження ГК зайвою деталі­зацією призвело б до утиску головної ідеї ГК, яка закріплена в його преамбулі, — встановити правові основи господарської діяльності.

Тому інші акти господарського законодавства покликані роз­винути основні засади ГК України, конкретизувати його норми і принципи.

Основними актами господарського законодавства є:

• закони України «Про господарські товариства» від 19.10,91 р., «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 p., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.91 р., «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 р., «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції від 7.06.1996 р., «Про режим іно­земного інвестування» від 19.05.96 р., «Про інноваційну ді­яльність» від 04.07.2002 р., «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р., «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15.05.2003 p.; Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.93 р. і багато інших законодавчих актів;

• Укази Президента України «Про запровадження єдиної регу­ляторної політики у сфері підприємництва» від 22.01.2000 p., "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки», в редакції від 11.05.99 р., «Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності» від 20.05 І999р., «Про спрощену систему оподатку­вання, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 28.06.99 р. тощо;

• постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення повно­важень органів виконавчої влади і виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» від 25.12.96 р. № 1548, «Про затвердження Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію і ліквідацію промислово-фінансових груп» від 20.07.96 р. ІІ 781 тощо;

• рішення центральних та інших органів виконавчої влади, їакі як «Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)», затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2001 р. № 201, «Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні», затверджене постановою правління НБУ від 15.12.2004 р. № 637 тощо.

Чимало актів господарського законодавства буде розглянуто при характеристиці окремих розділів цього курсу.

Питання для самоконтролю:

1. Чим характеризується поняття «господарська діяльність»?

2. Що таке комерційна (підприємницька) господарська діяльність?

3. Що таке некомерційна господарська діяльність?

4. Які відносини становлять сферу господарських відносин?

5. Які принципи господарської діяльності Ви знаєте?

6. Які відносини є предметом регулювання господарського законодавства?

7. У чому полягають особливості господарського законодавства?

8. Яким чином визначається система господарського законодавства?

9. На які види (блоки) поділяється господарське законодавство за юридичною силою?

10. Як класифікуються господарсько-правові нормативні акти залежно від змісту їх норм?

Література: [3] С. 12-34; [4] С. 4-74; [5] С. 9-127; [10] С. 28-29; [13] С. 19-133; [14] С. 5-89.