Література зрілого середньовіччя. Особливості розвитку епохи зрілого середньовічя. Клерикальні література латинської мовою. Світська література латинською мовою. Героїсний епос зрілого середньовіччя.

Зріле середньовіччя - період повного утвердження феодалізму, характеризувалося панування знатних феодалів, сюзеренів чи сеньйорів і їх васалів, маломаєтних лицарів. Феодал у таких стосунках залежав від короля, який залежав від папи. Також утвердилося християнство і прийняття його районами віддаленою Європою (районами). У сфері духовенства також існує своя ієрархія на чолі з Папою. В цей період починаються хрестові походи. Перший хрестовий повід був 1096-1099, а останній (восьмий) у 1270 році. Саме в цей період почали формуватися чернечі та лицарські ордени. Серед них орден Тамплієрів.

В цей період поряд з латиною, яка була політичною та церковною мовою сформувалися національні мови та літератури. З’явилися нові жанри лірики та драми та формується лицарська література, яка розробила основи лицарського роману і куртуазної лірики, література середньовічного міста.

На латинській мові у той період у монастирях та соборних школах продовжується традиція створення житійної літератури, літургійної поезії, духовних гімнів. Серед жанрів клерикальної літератури популярними залишаються житія святих, видіння. З’являється збірка легенд під назвою «золота легенда» Якоба Варагінського, анонімна збірка «Чудеса пресвятої діви Марії», які своєю метою ставлять релігійне виховання та служіння Богу. До цих творів зверталися Данте, Достоєвський, Манн.

Проте крім клерикальних творів активно створюються світські твори на латині. З’являються хроніки, їх пишуть за античними зразками, своєї кульмінації він знайшов у творі Саксона «граматика» та Готфріда Монмутського та його хроніка «Історія бритів». З цих творів був запозичений образ Гамлета. Також створюються поеми на латинській мові – Вільгельма Апполуйського у 12 ст., анімалістичний епос Ніварда Гетського «Ізенгрім» того ж століття.

Почали формуватися світські школи з середини 12 століття у Парижі та Італії. Вони були створені довкола популярних лекторів. Особливо популярною була школа Пера Абеляра, який заговорив про пріоритет розуму над церквою. На основі шкіл були створені і університети. Найстарішим створений у Болонії у 12 столітті є Болонський, у 15 столітті мав 86 студентів. Навчання велося латинською мовою.

Саме студенти болонського університету створили особливу поезію латинською мовою – поезія вагантів (блукаючий) або як вони називали себе голіардами. Орден вагантів створив свою програму – «Орден Вагантів», виробив свої закони. У своїх творах вони розповідають про своє мандрівне життя, про важкість життя студентів, розвивають тему любові і кохання. Вони також влаштовували вистави та виступи, створили «Дійство про страсті господні» та текст Гаудеамусу. Як студенти писали про радість до життя, відмову від грошей та проповідували аскетизм, який був поширений у середньовіччі. Архепійта Кенський, Пилим Гремський і інші були популярними письменниками. «Карміна Бурана», Кембріджський рукопис – твори того часу. Праобразом вагантів були мандрівні брусакми.

Середні віки стали періодом героїчного епосу на ранньому етапі виникають архаїчні форми епосу і до них належать кельтські скелли про богатиря Кухуліна, поема про Беофульфа, пісня про Гільдебранда. У них збережені всі особливості епосу. Приклади літератур виникли у 12-13 столітті і є зразками героїчного епос.

• Французький героїчний епос – мандрівні жонглери створили пісні, що виконувалися речетативом

• Класичний іспанський епос – створювався хугларами «Пісня про мого Сіда». Реконкіста – визвольний рух проти арабів та опис її у творі, а прототипом був Родріго Діаз де Бівар, що отримав назву сід – пан.

• Німецький героїчний епос – «Пісня про Нібеунгів», написана нібелунговою строфою і перше описане кохання, зрада і помста про кохання, а значить і основа середньовічного роману.

У творах знайшли відображення зрілого, високого та героїчного епосу. Вони мають під собою певну історичну основу.

СВОЄРІДНІСТЬ СВІТСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ЗРІЛОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ЛІРИКА ВАГАНТІВ. ЛИЦАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА. ЛІТЕРАТУРА СЕРЕНЬОВІЧНОГО МІСТА. СЕРЕДНТОВІЧНИЙ ТЕАТР

Оригінальну поезію латинською мовою створили у 12-13 століттях ваганти (блукаючі). Себе вони ще називали голіардами (блазень). Це були мандрівні студенти, школярі, ченці, клірики. Саме в той час утворився Болонський університет. Університетів було небагато і їх плани навчання були одинакові тому студенти могли подорожувати по університетах, навчалися латиною. Для того щоб прожити вони складають пісні різноманітної тематики і таким чином заробляють на прожиття, крім того складання віршів було головним на філологічних факультетах. Праобразом середньовічних вагантів в Україні є мандрівної дячки (школярі).

Ваганти – створили своєрідний орден студентського братства зі своїм статутом, законами. Цінували дружбу, взаємодопомогу, «горду бідність, ніж ганебні розкоші». У своїх віршах звертаються до засудження зажерливості священиків, засудження нерівності між людьми, теми природи - пейзажної лірики. Крім того зверталися до теми кохання (фізичне кохання). Ваганти започаткували жанр жебрацької пісеньки «пожалійте добрі клірики…», дуже часто написані з жанром та самоіронією, співали жартівливо. Створили «Gaudeamus». Також писали популярні драматичні твори, організовували театральні вистави і створили драматичний твір «Дійство про страсті господні».

До нашого часу дійшло мало імен мандрівних студентів

• Архепіта Кенський (поет над поетами)

• Вальтер Шательйонський

• Пилип Гревський

Інститут лицарства виник у середні віки у 11 столітті. Лицарі приймали участь у хрестових походах, несли службу при дворах. Лицарство у кінці 11 століття представляє собою військово-феодальну єдність воїнів для яких був вироблений кодекс законів та правил. Поштовхом для створення лицарської літератури стала зміна становища у суспільстві жінки благородного походження. Часто багаті феодали залишали жінок і поручали дружинам вести господарство та управляти землями, таким чином роль жінки змінилася, особливо при дворах. Були створені інакші вимоги до лицаря – куртуазність. Лицар мав бути вишуканим, ввічливим та люб’язним. У середовищі багатих палаців та замків культивували красу, мистецтво, а жінка стала предметом поклоніння, виник пункт «прекрасної дами», що став обов’язковим у придворному ритуалі, оспівувалась її врода, вишуканість, ніжність. На її честь влаштовували турніри і хотіли заслужити хоч погляд, чи особисту річ.

Культ знайшов відображення у лицарський літературі що поділяється на лицарську поезію та роман. Розквіт літератури припав на 11-13 століття. Дана лірика виникла в 11 столітті при дворах вельможних феодалів Провансу, який на ой час був вільним графством з провансальською мовою, економікою, культурою і релігією (альбігойці). Саме там зародилася куртуазна поезія. Поетів називали трубадурами (винаходити, шукати). Вони вперше зверталися до рими, шукали вишукані форми для висловлювання почуттів, прагнуть довершеності поетичного слова і розробили величезну кількість жанрів. Саме серед них започатковують наступні жанри:

• Кансона – оспівування кохання, звеличення жінки. Думки та мрії про її недосяжність – платонічне кохання, коли нещасний закоханий розповідає про муки та страждання.

• Серена – вечірня пісня, згодом на основі її створена серенада. Головна тема – освічення коханій.

• Альба – ранкова, світанкова пісня, про розлуку закоханих на світанку після таємного побачення.

• Сирвента – віршована пісня у якій відображені події з суспільного життя лицаря. Найяскравіший автор – Бертран де Борн, дворянин за походженням, який любить і кохає війну, бій, смерть на полі бою. Радник Річарда Левине Серце, геніальний дипломат (у пеклі Данте тримає відрізану голову як факел – засуджений за любов до війни та конфліктів)

• Тенсона (суперечка) – віршований діалог двох поетів, дискут на любовні, філософські, політичні теми.

• Пасторела - вірш-пісня про зустріч лицаря з пастушкою.

Серед трубадурів були:

• Гільйом Аквітанський

• Джайфре Рюдель

• Бертран де Вентадорн

• Графині де Діа

З початку 13 століття Франція починає вести справжній хрестовий похід проти альбігойців у Провансі і починається занепад провансальської культури. Разом з лицарями прийшла і інквізиція, яка зруйнувала культуру. Поезія трубадурів розповсюджується на інші країни. Провансальські поети найшли притулок у Франціх, Німеччині, Італії і відіграли роль у формуванні там лицарської, куртуазної поезії.

У Франції лірика провансальських трубадурів вплинула на творчість труверів (віршувати). Остаточне формування їх поезії проходить під впливом Елеонори Аквітанської (мама Річарда Левиного Серця) та її доньки Марії Шампанської при дворі Елеонори було започатковано літературну спілку. Нйвідоміщі представники французького мистецтва писати вірші були Андрі Капелан таКретєн де Труа

Особливостяи французької лірики були :

• Залежність від античності

• Трувери оспівували лише платонічне кохання

• Створили лицарський віршований роман (Кретєна де Труа)

У Німеччині школа склалася у 12 столітті. Німецькі поети називали себе мінезингерами, співцями кохання а поезія мала назву міннезанг. Дітріх фон Айст, Тан гейзер, Вальтер фондер Фогельвейде, Гпартман фон Ауе, фон Ешенбах – представники німецьких поетів. Характериними рисами були

• Часта куртуазія – слово над змістом

• Поєднання оспівування кохання, служіння Богу та сюзерену

• Демократичний напрямок – Фогельвейде – перший національний німецький поет. Описував і просту жінку на рівні зі шляхетною та використовував фольклорні відомості.

Розвивається під впливом трубадурів новий солодкий стиль у Італії. У процесі розвитку лірики значно збагачується тематика. Метрика т строфіка віршів. Досвід трубадурів використали Данте, петрарка, Боккаччо, Гейне, Рембо, Блок.

Досягненням став лицарський роман. У 13 столітті з’явилися перші прозову романи (від слова романський – написаний не латиницею, а іншою мовою). Поділяється на

• Античний цикл – використовують та переосмислюють відомі античні постаті та мотиви. Популярними були романи про Олександра Македонського, Трою, Фіви та Енея.

• Бретонський цикл – представлений найвідомішою серією романів про Трістана та Ілольду, Артурівськими романами, цикл романів про Грааль. Творцем став – Кретєн де Труа.

• Візантійський цикл – роман «Флуар і Бланшефлор»

Розвиток лицарського роману прийшов на зміну героїчного епосу, але на відміну від героїчного епосу перевага відійшла особистим почуттям героя, з’явився герой з власною історією і духовним розвитком, поглибилися психологічні характеристики персонажів. У романах реальна дійсність та умови і події поєдналися з фантастичними явищами. Був на стільки популярний що у 16 столітті в Іспанії був черговий розвиток лицарського роману.

Міська літератури – новий жанр авторами якого були селяни, містяни, дрібні лицарі та інші, які творили свою власну літературу. Що відповідала новому типу суспільних відносин. Для літератури міста характерне формування нового типу с особистості – це проста, життєрадісна. Енергійна кмітлива і винахідлива людина, що могла вижити в умовах міста. У літературі міста прославляється герой. Що знаходить вихід будь-якого складного становища, завдяки розуму, критикуються пороки. Засуджуючи хитрість, її заохочували як рису потрібну для виживання. Головною рисою ж сатирична спрямованість і дидактизм. Були створені нові сатиричні і дидактичні жанри, здебільшого це короткі оповідання на побутові та соціальні теми. Об’єктами сатир ставали різні персонажі – зажерливі священики, нерозумні чоловіки, розпусниці. Сатира поєднана з дидактичною метою веселої оповіді.

Шахраї – всі ті хто складав життя міста. До жанрів належали

• Фабльо у Франції – автором був Рюдбуф «Заповідь про віслюка» - корумпованість високосвящеників.

• Шванк у Німеччині – австрієць Штрікер – мотив «голого короля».

• Фацеція у Італії

Крім малих форм сатири створили дидактико-алегоричні поеми – анімалістичний епос про лиса, що був популярний у всій Європі. Створений приблизно у 13 столітті, лиса звали Рейнаром, Рейнека і так далі («лис Микитиа»). Крім анімалістичного епосу був створений алегоричний «Роман про троянду» де жадібність вийшла заміж за хабар. Вперше у літературі у даному романі висувається думка про станову рівність, благородною людина стає не за походженням, а за вчинком.

У місті знайшли своє втілення традиції сміхової, народної культури представлені карнавалами, світами дурнів де зверталися до травестії, пародіювання, висміювання всіх і кожного, створення світу навпаки. Учасники свят звільнювались від загальноприйнятих норм і творили власну сміхову культуру. Це послужило для розвитку комічного театру. Особливо у місті розсунувся театр на основі літургійних богослужінь до Різдва та Великодня. Найвідомішою літургійною драмою є дійство «Про Адама».

У 13 столітті організація вистав стає справою магістратів та ремісничих цехів і сформувалася містерія (служба) – вистава з великою кількістю акторів і тривала дуже довго. Їх ставили і шкільні заклади. Найвідоміша «містерія Старого Заповіту». На прикінчу 14 століття з’явилися містерія світського характеру «Облога Орлеану» в якій йдеться про Жанна Д’арк. У 13 століття з’являється міракль (чудо) де майже завжди брала участь Діва Марія, особливо популярний «Міракль про Теофіла» де говориться про продаж душі нечистому. Мораліте – жанр повчального характеру, формується світський середньовічний театр. Популярний жанром був фарс (начинка).

ДОБА ВІДРОДЖЕННЯ. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ВІДРОДЖЕННЯ. ТВОРЧІСТЬ ПРЕДСТАВНИКІВ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ ТА ПРОТОРЕНЕСАНСУ (ПЕРЕВІДРОЖЕННЯ). ХАРАКТЕРНІ РИСИ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ. ЗАНЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ ДАНТЕ АЛІГ’ЄРІ ДЛЯ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ. СВОЄРІДНІСТЬ ПОЕЗІЇ ФРАНЦУА ВІЙОНА. КЕНТЕРБЕРІЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ ДЖЕФРІ ЧОСЕРА

Я становлю тебе у центр світу щоб звідти тобі було зручніше оглядати все що є у світі, я не зробив тебе ані небесним, ані смертним, ані безсмертним щоб ти сам вільний і славетний майстер сформував себе в образі, який ти вважаєш за кращий. О найвище і чудове щастя людини, якій надано володіти тим чим побажає і бути тим чим хоче.

(Піко Делла Мірандола)

Адже про людей взагалі можна сказати, що вони невдячні, зрадливі, лицемірні,боягузливі перед смертю, жадібні до наживи. Бог і природа дали всім людям можливість досягти щастя, але воно частіше випадає на долю грабіжника, ніж трудівника, тому люди пожирають один одного, а доля слабкого з кожним днем погіршується. Застосуймо ж силу поки є добра нагода.

(Ніколо Макіавеллі)

Доба відродження – це новий історичний етап культури, який знаменував собою перехід від середньовічних поглядів на людину і всесвіт до нових гуманістичних, антропоцентричних точок зору на особливості і відродження ідеалів античної доби. Вперше термін «ренесанс», використав його Вазалі у 16столітті, бажаючи вказати на повернення образотворчого мистецтва до античних канонів.Виділяють такі періоди відродження

• Раннє (14 століття)

• Високе відродження (15-16 століття)

• Пізнє відродження (16-17 століття)

Кінцем всієї епохи відродження вважають рік смерті Шекспіра та Сервантеса -1616 рік.

Крім того є період предвідродження – проторенесану, який передує ранньому відродженню у кожній країні. Представниками є Данте, Війон та Чосер.

Характерні риси: