2. Правові основи захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків

Історія України завжди була пов’язана з різноманітними небезпечними природними явищами, катастрофами, а також небезпекою, яка виникала під час воєнних дій або внаслідок їх. Здавна люди намагалися об’єднатися, щоб протистояти цим лихам, надавати допомогу постраждалим. Часто чергова небезпека обумовлювала створення необхідних сил для захисту.

Так, наприклад, наприкінці ХV століття виникла пожежна служба, а на початку ХVI було видано детальні протипожежні правила. У першій половині XVIII століття було запроваджено пожежний обов’язок.

Розвиток гірничої справи, хімічної промисловості, мореплавства, нафтової індустрії обумовив створення підрозділів гірничо- і газо-рятувальників, морських рятувальників, загонів для боротьби з фонтанами нафти. Кожен із цих напрямків рятувальних робіт, разом із зростанням небезпеки, набував свого розвитку і потребував розроблення відповідних нормативно-правових актів.

Необхідність створення державної системи захисту населення і територій булла зумовлена, перш за все, зростанням воєнних загроз, створенням і розвитком засобів ураження. Цій проблемі стала приділятися значна увага, і в жовтні 1932 року вирішення цих питань було покладено на місцеву протиповітряну оборону (далі – МППО).(противовоздушная оборона ПВО)

Своєчасне створення МППО забезпечило у роки Великої Вітчизняної війни успішний захист населення і створення умов для функціонування об’єктів народного господарства. За роки війни МППО перетворилася з локальної на загально державну систему захисту тилу країни, була важливим елементом обороноздатності держави, складовою збройних сил країни.

Положеннями про МППО 1949 і 1956 років було визначено, з урахуванням досвіду Другої світової війни, мета, завдання, організаційна структура МППО, роль і місце військ МППО, формувань і груп самозахисту, порядок підготовки кадрів і населення в системі МППО, обов’язки міністерств і відомств.

Поява ядерної зброї, створення ракетних засобів її доставки вимагали докорінних змін воєнних доктрин ядерних держав, при цьому захист населення і територій від зброї масового ураження набув ще більшої актуальності і важливості. У зв’язку з цим, у 1961 році було прийнято рішення про перетворення МППО на цивільну оборону. Ці системи мають ряд відмінностей:

• по-перше, система захисних заходів цивільної оборони мала забезпечити захист населення і територій від уражальних чинників якісно нової зброї – зброї масового ураження;

• по-друге, значно розширилося коло завдань, які вирішувалися цивільною обороною, включаючи створення умов, необхідних для роботи промисловості у воєнний час, і забезпечення усім необхідним громадян, які вижили в ядерній війні;

• по-третє, у новій якості постало завдання щодо ліквідації наслідків нападу у вигляді величезних масових руйнувань і одночасне надання допомоги сотням тисяч постраждалих;

• по-четверте, заходи цивільної оборони набули загальнодержавного характеру, вони планувалися і здійснювалися на всій території країни і стосувалися кожного громадянина, кожного колективу.

У зв’язку з цим, у 1987 році було продекларовано необхідність розвитку цивільної оборони в плані безпосереднього вирішення завдань захисту населення у надзвичайних ситуаціях, викликаних стихійним лихом, крупними аваріями і катастрофами. На жаль, декларація так і залишилася kbit декларацією, що підтвердив Спітакський землетрус 1988 року.

Чорнобильська трагедія показала, що питання захисту населення і територій необхідно вирішувати на державному рівні, тому в 1989 році було прийнято рішення про створення в структурі Уряду спеціального органу – Державної комісії з надзвичайних ситуацій. Вона приймає ряд постанов, спрямованих на подальше удосконалення системи захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій.

У червні 1996 року створюється Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, яке ініціює розробку і прийняття цілої низки законодавчих актів, указів та розпоряджень Президента України, рішень Кабінету Міністрів України.

Закон України “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного

та природного характеру”

Цей Закон було прийнято 8 червня 2000 року. Закон визначає організаційні та правові основи захисту громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, захисту об’єктів виробничого і соціального призначення, довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Ним також визначаються:

види, рівні та критерії класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

спостереження, укриття в захисних спорудах; евакуаційні заходи; інженерний, біологічний, радіаційний і хімічний захист;

повноваження органів, державна система управління з питань запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру;

фінансове та матеріальне забезпечення заходів у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Закон України “Про зону надзвичайної екологічної ситуації”

Цей Закон було прийнято 13 липня 2000 року, він визначає:

Прийняття Закону надало можливість врегулювання правових відносин організаційного, фінансового та матеріально-технічного забезпечення, що виникають під час здійснення надзвичайних заходів, спрямованих на захист життя та здоров’я людей і нормалізацію екологічного стану на території зони надзвичайної екологічної ситуації.

Закон України “Про аварійно-рятувальні служби”

Цей Закон було прийнято 14 грудня 1999 року, він визначає:

основні принципи, завдання і функції державної політики щодо діяльності аварійно-рятувальних служб;

права аварійно-рятувальних служб;

створення та атестацію аварійно-рятувальних служб, комплектування та підготовку аварійно-рятувальних служб;

матеріально-технічне та фінансове забезпечення діяльності аварійно-рятувальних служб.

Закон України “Про правові засади цивільного захисту”

Політичні зміни, що відбувалися останніми роками на міжнародній арені, і, в зв’язку з цим, зміна акцентів у діяльності органів та вдосконалення завдань, які покладаються на органи цивільної оборони (як національні, так і коаліційні), зумовили переорієнтацію діяльності більшості національних та міжнародних організацій, які займалися питаннями цивільної оборони, та завдань щодо запобігання і реагування на надзвичайні ситуації мирного часу, надання гуманітарної допомоги у разі їх виникнення.

Цивільна оборона в сучасних умовах змінює свою суспільно-соціальну спрямованість. Вона вже не виступає одним із найважливіших стратегічних чинників обороноздатності, хоча її внесок у зміцнення оборони залишається вагомим. Однак військово-стратегічна складова стає значно меншою, ніж раніше. Цивільна оборона набуває соціального значення і цільового спрямування на збереження життя і здоров’я кожного громадянина нашого суспільства і середовища його існування.

У зв’язку з цим, Указом Президента України від 27 січня 2003 року № 47/2003 “Про заходи щодо вдосконалення державного управління у сфері пожежної безпеки, захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій” Державний департамент пожежної безпеки, його територіальні органи управління, заклади, установи і підрозділи було переведено з Міністерства внутрішніх справ України до складу Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Визначаючи засади оновленої системи захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, Закон ставить за мету:

Определяя принципи обновленной системы защиты населения и территорий от чрезвычайных ситуаций, Закон ставит цель:

1. утворення національної структури цивільного захисту;

2. приведення системи захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій у відповідність до норм міжнародного права, стандартів ЄС і реальних економічних можливостей держави.

Ним визначаються:

• основні принципи, напрями та завдання державної політики у сфері цивільного захисту;

• режими функціонування системи цивільного захисту;

• регулювання питання взаємодії між державними органами виконавчої влади в повсякденній діяльності та під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

• система управління, структура і повноваження центральних і місцевих органів виконавчої влади на всіх рівнях побудови;

• сутність та організація системи цивільного захисту, структурні ланки якої об’єднуються єдиною вертикаллю управління від Міністерства до району включно.

Закон України “Про пожежну безпеку”

Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні засади забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності.Законом також визначаються:

• основні засади забезпечення пожежної безпеки, розмежування компетенції в галузі пожежної безпеки та обов’язки державних органів підприємств, установ та організацій, громадян щодо забезпечення пожежної безпеки;

• здійснення державного пожежного нагляду;

• нормативно-технічна робота з питань дотримання вимог пожежної безпеки;

• завдання та організація пожежної охорони, засади проходження служби, соціального захисту особового складу формувань пожежної охорони;

• фінансове та матеріально-технічне забезпечення пожежної охорони;

• відповідальність за порушення вимог пожежної безпеки.

Правила пожежної безпеки в Україні

Основним нормативним документом з питань пожежної безпеки є Правила пожежної безпеки в України (НАПБ А.01.001-2004) (далі – Правила).

Відповідно до положень статей 4–7 Закону України “Про пожежну безпеку” Правила пожежної безпеки в Україні є обов’язковими для виконання всіма центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями (незалежно від виду їх діяльності та форм власності), посадовими особами та громадянами.

Правила визначають та встановлюють:

1. загальні положення з питань пожежної безпеки;

2. організаційні заходи щодо забезпечення пожежної безпеки;

3. загальні вимоги пожежної безпеки до територій, будівель, приміщень, споруд;

4. загальні вимоги пожежної безпеки до інженерного обладнання;

5. вимоги до утримання технічних засобів протипожежного захисту;

6. вимоги пожежної безпеки під час проведення будівельно-монтажних робіт;

7. порядок дій у разі пожежі.

Робота щодо удосконалення нормативно-правової бази постійно продовжується.

Загалом, управління ризиком – це обґрунтування і розроблення оптимальних програм діяльності, покликаних ефективно реалізувати рішення у галузі забезпечення безпеки. Головним елементом такої діяльності виступає процес оптимального розподілу обмежених ресурсів на зниження різних видів ризику, з мета якого –досягнення такого рівня безпеки населення, який можливий лише з точки зору наявних економічних і соціальних факторів.