Соціологія України хх століття. Сучасні соціологічні школи

Після 1930 р., за умов гоніння на українську науку, політи­ки терору й репресій проти її представників, зацікавлення соціологічними студіями значно послаблюються. Соціологіч­ні установи ліквідовуються, дослідники старшої генерації фі­зично винищуються; ті, хто залишився в живих, уникаючи не­безпечної тематики, в основному популяризують догмати марксистсько-ленінського вчення. Конкретна мікросоціоло­гія та соціометрія не встигають розвинутися взагалі, бо під забороною перебувають математична статистика, теорія ймовірності і вибірки, структурно-функціональний аналіз. З 1936 р., з посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад 30 років, незважаючи на спорадич­ні «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937-1946 рр.) не видав практично жодної по­важної праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика із соціальних та національних питань передається створеному у 1947 р. Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю із соціології у цьому інституті не бу­ло відомостей аж до початку 60-х рр., поки відділ атеїзму цього інституту не провів соціологічні дослідження на захід­ноукраїнських землях, однак вони не були опубліковані. Ідеологічні догми того часу привели до того, що конкретні соціологічні дослідження давали в основному однобоку характеристику соціальних про­цесів, виділяючи лише їхню позитивну сторону. Це підтверджує той факт, що соціологічна наука була орієнтована на створення ідеологічного камуфля­жу, коректування тих чи інших кроків політичного керівництва колишнього СРСР. Разом із тим, незважаючи на ідеологічну "зашореність", формувалися наукові колективи, які проводили об'єктивні дослідження, здійснювали по­шук шляхів для вирішення різних соціальних проблем суспільства. Найбільш помітними в цьому сенсі були дослідження соціально-економічного розвит­ку села, трудової й управлінської діяльності в сфері промисловості, проблем освіти і виховання, родини і шлюбу, бюджетів вільного часу і багато інших.

Стали з'являтися перші значні соціологічні праці вітчизняних авто­рів. Серед них — роботи А. Здравомислова, Т. Заславської, М. Іовчука, Г. Осипова, Б. Паригіна, М. Руткевича, А. Харчева, В. Ядова і багатьох інших учених, які намагалися своєю науковою діяльністю і конкретними дослідженнями довести необхідність утвердження соціології як самостій­ної галузі людського знання. Завдяки цим зусиллям відбувався процес інституціалізації соціології як науки, а пізніше і як навчальної дисциплі­ни у ведучих університетах країни (Москві, Києві і Ленінграді). У 1962 році була утворена Радянська соціологічна асоціація, а в 1969 році -Інститут конкретних соціальних досліджень, що у 1972 році був перетво­рений в Інститут соціологічних досліджень, а в 1988 році — в Інститут соціології Академії наук СРСР. З 1974 року почав видаватися спеціалізо­ваний журнал "Соціологічні дослідження".

В Україні починаючи з 60-х років XX ст. соціологічна думка розвива­лася в рамках Інституту філософії АН УРСР, де були створені три соціоло­гічних відділи. Соціологічні дослідження проводилися в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі (переважно на базі різних вузівських кафедр). Соціологічний відділ Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР був загальновизнаним у колишньому СРСР науковим підрозділом, у рамках якого (разом із київськими соціологами) були створені методики соціаль­ного планування на промислових підприємствах. Ці методики і зв'язані з ними концепції, як і розробки Донецького та Одеського відділень Інсти­туту економіки АН УРСР, внесли значний вклад у розвиток промислової соціології і соціології праці в Україні.

Разом із тим процес організаційної інституціалізації соціології в цей пе­ріод був неповним. Він не торкнувся сфери освіти, — жоден навчальний заклад не готував професійних соціологів. Негативним було також і те, що вітчизняна соціологія розвивалася практично в умовах ізоляції, методоло­гічного монізму, оскільки інші теоретичні орієнтації, крім марксизму, були фактично заборонені. Де­які результати проведеної роботи, що пройшли цензуру, були надруковані у збірці «Соціологія на Україні» (К.: 1968, ред. Л.Сохань), і хоча його оголосили першим українським соціологічним щорічником, наступні числа так і не з'явили­ся. Ситуація змінюється починаючи із середини 80-х рр., з на­станням ери гласності й перебудови. Поволі зазнає змін ставлення до соціології, зростає усвідомлення її суспільної значущості і користі. Настає навіть певна мода на цю на­уку, коли без соціологічних опитувань та експертиз важко було собі уявити газетні та журнальні публікації, передачі радіо і програми телебачення, особливо на політичні теми.

По-перше, виникло соціальне замовлення на об'єктивну соціологічну ін­формацію. Органи влади прийняли орієнтацію на пошук нових підходів до вирішення реальних проблем суспільного розвитку, що, природно, було неможливо здійснити без соціальної діагностики, накопичення й аналізу соціологічної інформації. По-друге, в ідейно-теоретичному плані були створе­ні необхідні умови для методологічного плюралізму різних підходів, поглядів і орієнтацій у соціологічних дослідженнях. По-третє, суспільні науки стали "відкритими" для широкого взаємообміну зі світовою науковою думкою.

Унаслідок створення таких умов склалася нова ситуація й у самій со­ціологічній науці. Почався активний процес її інституціалізації як галузі загальнолюдського гуманітарного знання. Такий процес характерний май­же для всіх республік і регіонів колишнього СРСР.

В Україні, у зв'язку з утвердженням державного суверенітету, цей про­цес супроводжується хоча і повільним, але досить очевидним відродженням соціологічної науки, придбанням нею своїх національних рис. У 1990 р. створено Інститут соціології НАН України, починає виходити журнал "Філософська і соціологічна думка" (українською і російською мовами), засновується Соціологічна асоціація України. Сучасна соціологія в Україні вийшла з радянської соціології, але її розвиток, як власне української, фактично розпочався з 1991 р. після проголошення незалежності України. З цього часу відбувається її переорганізація на потреби та проблеми українського суспільства, і саме в цьому плані сучасна соціологічна думка вплетена в загальний історичний процес національного й духовного відродження України. У травні 1991 року у Київському університеті ім. Т. Шевченка було відкрито соціологічний факультет, перший декан якого -один з відомих соціологів України професор В.І.Волович. Соціологія стала нормативним курсом в українських вузах. Основний соціологічний заклад в Україні — Інститут соціології АН України. З 1998 року виходить що­місячний журнал "Соціологія, теорія, методи, маркетинг" (українською і російською мовами), який представляє інтереси Соціологічної асоціації України. Утворено соціологічні служби в Адміністрації Президента Укра­їни, Верховній Раді, Кабінеті Міністрів України, а також в інших центра­льних та регіональних органах державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

При Київському, Харківському, Дніпропетровському, Львівському, Одеському і ряді інших університетів почали працювати факультети со­ціології, а в ряді інших вищих навчальних закладів — відповідні соціо­логічні відділення, що приступили до підготовки професійних соціоло­гічних кадрів. Соціологія як обов'язкова навчальна дисципліна уведена у всіх вищих навчальних закладах України.

З кожним роком росте число незалежних і державних соціологічних центрів, лабораторій і служб, що здійснюють прикладні соціологічні до­слідження, проводять опитування громадської думки в сферах політики, економіки, культури, освіти, фізичної культури і спорту, інших сферах життєдіяльності українського суспільства. В даний час їх нараховується понад сто. Незважаючи на певні економічні труднощі, діяльність соціо­логічних осередків в Україні стає усе більш ефективною, привертаючи до себе увагу керівників державних органів, суспільних і комерційних організацій, політиків, вчених і широкої громадськості.

Значних успіхів українські соціологи досягли в галузі дослідження різноманітних соціальних і суспільних проблем. Зокрема, в дослідженні концептуальних засад загальносоціологічної теорії (В. Танчер, В. Тарасенко, В. Судаков), соціальної структури і соціальної стратифікації, про­фесійній орієнтації молоді (С. Макєєв, О. Куценко, В. Черноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молодого поко­ління (Є. Головаха, Н. Костенко, В. Оссовський), застосування мате­матичного апарату у соціологічних дослідженнях і удосконалювання ме­тодичних засобів соціологічного аналізу (А. Горбачик, В. Максименко, Н. Паніна, В. Паніотто, Ю. Яковенко), соціології освіти та вивчення проб­лем вищої школи (В. Андрущенко, В. Астахова, В. Волович, І. Гавриленко, М. Лукашевич, О. Якуба), соціології культури та закономірностей цінніс­ної самосвідомості (А. Ручка, В. Панюков, В. Піча, І. Попова, Н. Побєда,0. Семашко), електоральної соціології та вивчення громадської думки (І. Бекешкіна, О. Вишняк, В. Полторак, В. Хмелько, М. Чурилов), соціології політики та політичної свідомості (М. Головатий, В. Матвієнко, М. Михальченко), етносоціології та соціології міграцій(Л.Азар, В. Євтух, М. Шульга), соціології права та злочинності (О. Бандурка, В. Соболєв), соціології організацій та управління (Ю. Бурега,Є. Суіменко,Ю. Сурмін, М. Туленков), економічної соціології та соціо­логії праці (В. Ворона, В. Пилипенко, Ю. Саєнко, М. Сакада), соціології особистості та способу життя (В. Бакіров, Л. Сохань), соціальної інженерії та соціальних технологій(В. Патрушев, В. Подшивалкіна,О. Скідін) та ін.