7

Семінарське заняття 2. Тема 1.2. Основні етапи історії соціологічної думки Тема семінару: Історія соціології в Україні План

1. Протосоціологічні вчення раннього періоду розвитку українського суспільства.Соціологічні погляди І.Франка, М.Драгоманова, С.Подолинського.

2. Становлення української соціології кінця ХІХ - початку ХХ ст.: М.Ковалевський, Б.Кістяківський, М. Туган-Барановський, М.Грушевський, М.Шаповал, В.Липинський

3. Соціологія України ХХ століття. Сучасні соціологічні школи

1. Протосоціологічні вчення раннього періоду розвитку українського суспільства. Соціологічні погляди і.Франка, м.Драгоманова, с.Подолинського.

Соціологічні погляди в зародковому стані знаходимо вже в пер­ших письмових документах Київської Русі. Погляди ці були прони­зані християнським ученням. Проблеми суспільство-влада, особа і церква, правові міжособистісні відносини, захист бідних та знедолених, взаємодія «людина-природа» тощо, були в центрі уваги «Густинського літопису», «Повісті минулих літ», «Слова про закон і благо­дать» Іларіона, «Повчання» В.Мономаха, «Хождєнія ігумена Данила в святую Землю», «Ізборніках Святослава» та ін. Система соціального знання часів Київської Русі була ще не диференційованою і містила мало елементів наукового знання. Причиною цього був досить пізній вихід слов'ян (у порівнянні з греками та римлянами) на історичну сцену, тривала відсутність централізованої держави. На довгі століття народ потрапив у національну залежність від Литви, Польщі. Саме впродовж цих часів дедалі чіткіше проступає специфіка важливих історичних процесів, подій і різноманітних соціальних проблем у житті українського народу, котрі спочатку відтворювались в масовій буденній свідомості, соціальних почуттях і настроях, із часом осмислювались на більш глибокому раціональному рівні й народжували різноманітні ідеї, концепції, теорії, пов'язані з усвідомленням свого поневоленого становища.

В Україні розпочинаються якісно нові процеси, відзначає М.В.Захарченко, що впливають на світогляд, менталітет, національну пси­хологію, епічну народну творчість, просвіту, науку та її проблема­тику. Вони пов'язуються із самоусвідомленням українським етносом свого існування як окремого народу, осмисленням власної долі та намаганням віднайти причини цього. Уже наприкінці XVI ст. з'являється постать українського письменника-демократа Івана Вишенського, у творчості якого особливо за­гострені проблеми міжособистісних відносин, пошуки подолання соціаль­ної несправедливості. Величезний вплив на розвиток соціологічної думки мала Києво-Могилянська академія. Виразні соціологічні мо­тиви знаходимо у філософсько-соціологічній спадщині українського філософа Григорія Савича Сковороди, Якова Павловича Козельського, Тараса Григоровича Шевченка.

Друга половина XIX ст. стала справжнім розквітом соціологічної думки в Україні. Микола Іванович Зібер, Сергій Андрійович Подолинський, Остап Степанович Терлецький, Іван Якович Франко, Іван Федорович Фесенко, Олександр Опанасович Потебня, Леся Ук­раїнка та інші висловили ряд важливих положень щодо ролі особи в історії, перебудови суспільства на справедливих засадах, місця й ролі робітничого класу в суспільстві на Україні і в західних країнах, механізму діяльності самоврядових общин. Українські соціологи вив­чали й будували прогнози стосовно демографічних проблем, підда­вали нищівній критиці соціал-дарвіністські погляди. Численні збірки, дослідження та інші матеріали М.Максимовича, П.Чубинського, М.Зібера, М.Сумцова, Ф.Вовка. І.Рудченка не лише містять цінний емпіричний матеріал про різні сфери матеріального та духовного життя українського народу, а й започатковують елементи етносоціології, соціології літератури та інші підрозділи соціологічної науки.

І. Я. Франко (1856-1916 рр.) в ряді праць "прагнув проаналізувати генезу творення людської суспільності" і держави, "вірив у майбутню справедливість, новий соціальний порядок матеріального й чинного прогресу суспільства. В такому суспільстві "над народом не буде примусу з гори, але сам народ із долу (тобто від громад) управляє сам собою(сам на себе, сам образується і сам обороняється". І. Франко був активним проповідником національної самостійності Украї­ни

Основна проблематика, яка цікавила М.Драгоманова як соціального до­слідника, охоплювала проблеми державного устрою (федералізм і центра­лізм) влади, прав і свободи індивіда, етнічних спільнот, внутрішньої й зовні­шньої політики держав, тобто все те, що нині є предметом політичної соціо­логії. Соціологію Драгоманов розуміє як універсальну синтетичну науку, у своїх світоглядно-методологічних засадах Драгоманов - позитивіст. Його основною методологічною установкою є бажання від­найти такі ж об'єктивно точні методи пояснення історичних явищ, які вже вироблені й застосовуються природничими науками (позитивними науками). Для соціологічних поглядів Драгоманова характерним є багатофакторний підхід до вивчення суспільних явищ. На його думку, на суспільний поступ впливають економічні, політичні, духовні явища, які в певному поєднанні і спрямовують соціальну еволюцію. Точні узагальнення в соціології можливі, за М.Драгомановим, при за­стосуванні методу «логічної семантики», тобто при аналітичному групуван­ні суспільних явищ, їх класифікації і типологізації на основі чітко визначе­них принципів. З цього погляду суспільство виступає як складна багаторів­нева система, котра включає три основні підсистеми: 1) матеріал, із якою складаються суспільства (індивіди, народи); 2) суспільства, класи, держави, міждержавні об'єднання; 3) продукти суспільної діяльності (матеріальні, духовні, культурні). Важливим положенням концепції Драгоманова є твер­дження, що правильно зрозуміти суть цих суспільних рівнів можна лише за умови, коли враховуються конкретні історичні обставини їх функціонуван­ня.

Центральне місце в соціологічній концепції М.Драгоманова належить комплексним питанням: 1) розумінню та трактуванню суспільної еволюції і суспільного прогресу, 2) політичному (державному) устрої суспільства. На величезному фактичному матеріалі (й сучасному, й історичному) він обґрунтовує положення, що лише федера­тивне об'єднання вільних общин-громад сприяє розвитку суспільства в ці­лому й окремих громадян. Централі­зація прагне підвести всю різноманітність національних культур під один шаблон, що послаблює суспільні сили і перешкоджає історичному прогресу. Тому потрібно прийти до того, «щоб спілки людські, великі й малі, склада­лися з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі у вільні товариства». Драгоманов показує, що державний абсолютизм, «просвічений деспотизм» поступово вичерпує себе, і на зміну йому приходить ліберальний устрій держав. Тобто Драгоманов ево­люцію суспільств розглядає як в плані розвитку держави і етносу, нації, держави і інших держав, так і в ракурсі держави й людини, громадянина, його прав і свобод. За його думкою, тільки демократичний (ліберальний) державний устрій сприяє розвитку окремої людини, сприяє формуванню вільних громад-общин, що, у свою чергу, служить основою для прогресу суспільства в цілому.

При дослідженні суспільного прогресу й суспільної еволюції Драгоманов ґрунтується на просвітницько-позитивістських позицій. Він вірить у неухи­льний прогрес людства, який неможливо зупинити нікому - ні особам, ні групам, ні урядам чи державам. Виділяючи різноманітні чинники, котрі спричиняють прогрес соціуму, вчений робить наголос на матеріальних фак­торах - економічних, географічних, демографічних. Вони є вагомішими де­термінантами суспільного поступу, ніж духовні. Значне місце в наукових пошуках мислителя належить проблемі критеріїв прогресу. За його думкою, їх потрібно встановлювати об'єктивно-науковим способом, враховуючи конкретні історичні умови, які характерні для певного часу і певного наро­ду. Не існує якогось абсолютного, незмінного критерію прогресу, який мо­жна було б застосувати до оцінки еволюції всіх народів і у всі часи.

Динаміку соціального розвитку Драгоманов розглядає через призму ка­тегорій - «соціальна еволюція» і «революція». Соціальна еволюція - нор­мальний, природний шлях розвитку суспільства, коли зміна одного соціаль­ного ладу іншим підготовлюється поступовими й тривалими трансформаці­ями матеріального, духовного і соціального життя. Це - магістральний шлях поступу людської цивілізації, тоді як революції - це аномалії, тимчасові й стихійні форми соціальних змін. Вони реально існують, але їх бажано уни­кати.

С.Подолинський (1850-1891) у своїх працях поєднує марксистські і соціал-дарвіністські погляди з програмою громадівства. Він вважає, що у суспільстві діє закон боротьби за існування, але на відміну від соціальних дарвіністів, визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, який утілюється у громадах.Тому для нього центр ваги припадає не стільки на боротьбу людей між собою, скільки на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям. У громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально досконалих людей, а не перемога фізично сильніших.