Рекреаційні ресурси та специфіка їх господарського використання

Під рекреаційними ресурсами розуміють поєднання компонентів природи, соціально-економічних чинників і культурних цінностей, що виступають як умови задоволення рекреаційних потреб людини. До рекреаційних ресурсів належать території та окремі об’єкти, що можуть бути використані для відпочинку і лікування людей, відновлення їхніх фізичних і духовних сил. Характерними властивостями рекреаційних ресурсів є: цілісність, динамізм, місткість, стійкість, надійність, привабливість.

Рекреаційні ресурси поділяються на три групи:

Природні рекреаційні ресурси (клімат, земельні і водні ресурси, рельєф, печери, рослинний і тваринний світ, парки та заповідники, мальовничі пейзажі, унікальні природні об’єкти та ін.).

Культурно-історичні рекреаційні ресурси (культурні, історичні, археологічні, архітектурні пам’ятки, етнографічні особливості території, фольклор, центри прикладного мистецтва тощо).

Соціально-економічні рекреаційні ресурси (економіко-географічне положення, транспортна доступність території, рівень її економічного розвитку, сучасна та перспективна територіальна організація господарства, рівень забезпечення обслуговування населення, структура населення, трудові ресурси, особливості розселення, рівень розвитку транспортної мережі та ін.).

За виконуваними функціями рекреаційні ресурси поділяються на ресурси : місцевого значення, обласного, республіканського та міжнародного.

Характерно, що для організації рекреації використовуються ті природні умови та ресурси, що не завжди можуть бути використані іншими галузями світового господарства, а саме: сонячна інсоляція, морські пляжі, природна краса, історичні пам’ятники тощо.

Площа рівнинних рекреаційних ландшафтів України становить 7 млн. га, гірських та передгірних ландшафтів – понад 2 млн. га. Особливе місце серед ландшафтних ресурсів займають морські пляжі, загальна довжина яких становить 1160 км, або 47% берегової смуги. На морських пляжах України можна організувати відпочинок одночасно 4,1 млн.чоловік, а ландшафтні рекреаційні ресурси усіх видів дозволяють одночасно оздоровлювати близько 47 млн. чоловік, тобто майже все населення України.

Ресурси туристсько-екскурсійної діяльності розміщені по всій території України. Концентруються вони переважно в містах і селищах з багатим історичним минулим та в межах рекреаційних ландшафтів.

В Україні найбільше значення мають рекреаційні ресурси Криму, Карпат, приморські території Одеської, Миколаївської, Донецької областей. Для кожної рекреаційної території важливою є її рекреаційна місткість, обумовлена природно-ресурсним потенціалом регіону. Вона розраховується за кількістю відвідувань на рік, добу.

Кліматичні умови України дозволяють організувати масовий літній відпочинок протягом 140-145 днів у північно-західних регіонах, 180-190 днів – у степовій зоні морського узбережжя, 220 днів – у південній частині Криму.

Для зимових видів відпочинку територія України менш сприятлива, крім району Карпат, де кліматичні умови забезпечують повноцінний відпочинок протягом 90-120 днів.

Стійкість природної системи відносно рекреаційного впливу визначається щільністю відпочиваючих на ділянках рекреаційних зон. На базі рекреаційних ресурсів України функціонують санаторії, пансіонати і будинки, бази відпочинку із загальною кількістю 434, 4 тис. місць, дитячі табори – 467,7 тис. місць, установи туризму – 91 тис. місць. Крім того, в приміських зонах функціонує 330 установ одноденного відпочинку на 17,6 тис. місць. Рекреаційні установи України забезпечують відпочинок 17 млн. чоловік на рік.

Нині потенціал рекреаційних ресурсів України використовується недостатньо. З 9 млн.га потенційно придатних ландшафтних ресурсів використовується для всіх видів відпочинку 1,7 млн.га, або 18,95. Це забезпечує відпочинок тільки кожного п’ятого жителя України, який віддає перевагу відпочинкові влітку.

Рекреаційний потенціал України після аварії на Чорнобильській АЕС значно зменшився. У поліській, лісостеповій (Київська і Черкаська області) зонах та в передгір’ях Карпат (Чернівецька область) радіоактивного забруднення зазнали ландшафти і біологічні рекреаційні ресурси на площі 1,4 млн.га.

Для успішного розвитку рекреації необхідний комплекс певних умов. Виходячи з того, що рекреація поєднує оздоровчі та пізнавальні цілі, райони рекреації повинні мати сприятливі для оздоровлення людей природні умови (сприятливий клімат, різноманітний рельєф з мальовничими ландшафтами, наявність водних джерел тощо). Іншими словами, повинна бути деяка комфортність природних умов. Бажано, щоб останні поєднувалися з культурно-історичними місцями. При цьому створюється комплекс сприятливих умов для ознайомлення рекреантів з особливостями природи, життя і побуту населення, культурно-історичними цінностями того або іншого району, де відбувається курс оздоровлення рекреанта.

У рекреаційних регіонах недопустиме розміщення екологічно небезпечних виробництв, оскільки їхні відходи позначаються на якості рекреаційних ресурсів.

З переходом України до ринкових відносин індустрія відпочинку на базі використання рекреаційних ресурсів має стати важливою статтею доходів державного і місцевого бюджетів. Нині, за розрахунками Інституту економіки НАН України, надходження від туристського обслуговування становлять 0,9-1,1% експортних доходів від зовнішньої торгівлі України.

Важливими напрямами подальшого використання рекреаційних ресурсів країни є:

• розвиток санаторно-курортних закладів, де лікування і оздоровлення населення поєднується з активним відпочинком, відновлюванням фізичних і духовних сил людей;

• зміцнення матеріально-технічної бази туризму і відпочинку за рахунок як збільшення кількості місць у рекреаційних закладах, так і якісного оновлення діючих установ відпочинку з метою підвищення комфорту проживання та розширення сфери обслуговування;

• створення кількох вільних рекреаційних економічних зон із широким залученням коштів і технологій зарубіжних країн як експериментальних лабораторій для поетапного входження рекреаційного потенціалу України до світового ринку туристських послуг;

• розширення в Україні мережі національних природних парків та ландшафтних регіональних парків, що забезпечить раціональне й екологічно безпечне використання рекреаційних ресурсів.

Розвито рекреації та проблеми охорони рекреаційних ресурсів.

В умовах масового стихійного відпочинку та оздоровлення населення відбувається так звана рекреаційна дигресія (перевантаження природного комплексу внаслідок надмірного впливу на нього відпочиваючих).

При територіальній організації та плануванні рекреаційного господарства необхідно обов’язково враховувати стійкість природно-територіального комплексу до рекреаційного навантаження. Необхідно планувати та прогнозувати максимальну чисельність рекреантів у межах певного природно-територіального комплексу з тим, щоб перевантаження не принесло йому шкоди і він не втратив комфортності в наступні періоди.

Проблеми навантаження на природно-територіальні комплекси та їх стійкості набувають особливої гостроти в районах масових рекреаційних потоків (Середземномор’я, Кавказу, Криму, Карпат та ін.).

Під стійкістю природно-територіальних комплексів до рекреаційних навантажень розуміють здатність зберігати впродовж тривалого часу рівновагу природних компонентів.

Швидкий розвиток рекреації, зростання туристичних потоків викликає потребу посиленої уваги до охорони природи та пошуку нових територіальних форм організації рекреаційної діяльності. Останнім часом у зв’язку зі зростанням потреб у рекреаційних територіях в нашій країні все більша увага приділяється природоохоронним заходам.

У здійсненні заходів щодо охорони природи особливе значення надається збереженню та охороні природного середовища приміських зон туризму та відпочинку. Охороні підлягають, насамперед, об’єкти природи та цінні в культурному, лікувально-оздоровчому та естетичному відношеннях місця.

Велике значення при визначенні оптимальних рівнів рекреаційного навантаження має науково обґрунтований розподіл по території рекреаційних потоків. Передбачається прокладання доріг і туристських стежок до цікавих місць, що найчастіше відвідуються туристами, продумане розміщення місць для привалів, автостоянок, бівуаків тощо. Ці та інші заходи сприятимуть охороні природи від небажаних наслідків і погіршення її рекреаційних якостей.

Викликає занепокоєння спроби перепрофілювати рекреаційне господарство країни з лікувального, оздоровчого, санаторно-курортного напряму, який є одним з пріоритетів вітчизняної рекреації. На розважально-ігровий напрям, в якому замість екологічного і соціального критеріїв пануватиме виключно критерій зиску. Безумовно, поряд з лікувальними, оздоровчими заходами необхідно розвивати усі інші види рекреації, особливо туризм, але не ціною витіснення санаторно-курортного господарства, як це збирається зробити Одеська місцева влада. Тут планується скоротити кількість санаторіїв на 60-70 %, тобто з 24 зачиняються 7-10.

Актуальним є питання створення в Україні природних парків як особливої форми заповідних територій. Рекреаційне функціонування їх спрямоване на оздоровлення людей, тобто надання людям найсприятливіших умов для відпочинку і туризму серед природи, що охороняється. Життя показало, що організація природних парків – це одна з раціональних форм охорони довкілля.

Природний парк являє собою або унікальне явище природи, або територію з привабливими та найбільш характерними рисами того району, в якому він розташований. Із господарського використання території природних парків виключаються. Вони широко використовуються для розвитку масової рекреації, у їх межах створюється відповідна матеріальна база та транспортна мережа для обслуговування рекреантів. Із зростанням рекреації природні парки стали популярними місцями відпочинку та туризму.

У зв’язку з необхідністю раціонального використання та охорони природи в районах масового відпочинку України створення природних парків є першочерговим завданням. До найбільш популярних серед українських та іноземних рекреантів належать такі діючі парки: Карпатський, Вижницький, Синевірський, Шацький та ін.

На території природних парків забороняється діяльність, що тягне за собою зміну історично сформованого природного ландшафту, зниження або знищення екологічних, естетичних і рекреаційних якостей, порушення режиму утримання пам'ятників історії і культури.