42. Національно-визвольні рухи в Україні другої половини хіх століття (український, польський, єврейський) .

Характерною рисою польського руху на підвладних Російській імперії етнічних польських землях було те, що він постійно переслідував одну мету — відновлення політичної незалежності Польщі. Всі польські лідери категорично виступали проти можливості будь-яких політичних зв’язків із Росією в майбутньому. Суперечки існували лише щодо майбутнього політичного устрою Польщі: радикально налаштована течія (так звані червоні), що складалася з інтелігенції, робітників і частини буржуазії, прагнула створити демократичну республіку, в якій всі мали б рівні права, а селяни отримали б землю; ліберальна течія (так звані білі), що представляла інтереси великих землевласників, виступала за збереження певних феодальних привілеїв і проти передання землі селянам. Між обома течіями існувало протистояння, що послаблювало сам польський національно-визвольний рух і значною мірою обумовило поразку чергового польського повстання. Останнє почалось у січні 1863 р., коли патріотично налаштована польська молодь організувала збройні виступи у найбільших містах Царства Польського (таку офіційну назву мали польські етнічні землі, що входили до складу Російської імперії). Спочатку польським повстанцям вдалося розбити російські гарнізони і встановити свою владу над значною частиною Царства Польського. Польські повстанські загони навесні 1863 р. поширили свою діяльність на територію Білорусі, Литви та Правобережної України. Повстання підтримали й окремі українці, які вважали, що перемога поляків сприятиме також і звільненню українців. Так, українець А. Потебня організував загін із 300 осіб, який почав боротьбу проти російських військ на Правобережній Україні. Підполковник А. Красовський вів агітацію серед солдатів Київського гарнізону, закликаючи їх не йти проти польських патріотів. Перший загинув у бою з урядовим військами. Другий потрапив у заслання на 12 років. На території Південно-Східної Польщі під Любліном діяв великий повстанській загін, який очолював українець Іван Нечай. Проте основна маса населення, особливо селяни, не лише не підтримала, а й вороже поставилась до польського національно-визвольного виступу. Це було обумовлено тим, що білі, які захопили керівні посади в польському повстанському уряді, не провели жодних соціальних реформ, чим відвернули від себе більшість селян та робітників. Водночас не чути було навіть обіцянок про бодай якісь поступки литовцям, білорусам та українцям у сфері їх національних прав. Натомість лідери повстання знову заявили про відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 р. і заперечили будь-які національно-культурні права українського, білоруського та литовського населення. Позбавлене внаслідок таких дій народної підтримки польське повстання було приречене на поразку. Вже влітку 1863 р. російські війська перейшли в контрнаступ і до травня 1864 р. повстання повністю придушили, після чого російська влада остаточно скасувала рештки польської автономії. Посилилась русифікація польських земель, зокрема, були переведені на навчання російською мовою всі польські навчальні заклади. Провадилось насильницьке поширення православ’я при одночасному закритті римо-католицьких костелів та монастирів. До честі поляків треба відмітити, що, незважаючи на жорстокі репресії, вони залишились відданими своїй мові та культурі, вони не йшли на компроміси з російською владою і далі прагнули до відновлення незалежної Польської держави. Поступово польський національно-визвольний рух відновив свої сили і з кінця XIX ст. перейшов у політичну фазу — виникли політичні партії, кожна з яких мала у своїй програмі ключовим пунктом відновлення політичної незалежності Польщі. Найвпливовішою серед польських політичних партій стала Польська соціалістична партія (ППС), заснована у 1892 р. ППС висувала програму створення демократичної Польської республіки, наділення селян землею, покращання становища робітників (8-годинний робочий день, гарантований мінімум зарплати тощо). Натомість у національному питанні все залишилося без змін — абсолютна більшість польських політичних лідерів виступала проти поступок національностям, що мали ввійти до складу Польської держави, оскільки її знову було вирішено будувати у кордонах 1772 р., тобто висувалась претензія і на Західну та Правобережну Україну.

Оскільки у євреїв, що проживали в Російській імперії, були дві основні проблеми — подолання національно-релігійних та економічних утисків, то і єврейський рух мав в Україні два головні напрями — соціал-демократичний та націоналістичний.

Євреї активно включались у роботу загальноросійських партій соціалістичного спрямування, насамперед у РСДРП, а також створили власні соціалістичні партії, найвпливовішою серед яких був “Бунд” (в перекладі “Союз”), створений у 1897 р. Бунд поєднав у своїй програмі національні та соціалістичні ідеї і робив ставку на єврейське робітництво.

Наприкінці XIX ст. серед євреїв України починається рух за переселення до Палестини. Цю ідею відбивали націоналістична партія “Поалей-Ціон” та осередки міжнародних сіоністських організацій. Ці організації мали яскраво виражену націоналістичну програму і робили ставку на численних представників єврейської національності серед робітничого класу та інтелігенції. Партія “Поалей-Ціон” підтримувала національні вимоги українців. 43. Соціально-економічні фактори трансформації державності в Україні на початку ХХ ст. (1900 – 1917 рр.).

У другій половині ХІХ ст. місцем зосередження творчої діяльності кращих сил української інтелігенції став Петербург. Сюди на постійне мешкання прибули після заслання провідники Кирило-Мефодіївського товариства – Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський, Микола Костомаров. Тут же оселився Тарас Шевченко, якому царизм не дозволив повернутися в Україну. Шевченко знайомиться з працями О.Герцена, зав’язує особисті стосунки з М.Чернишевським, М.Добролюбовим, І.Тургенєвим та іншими представниками передової російської інтелігенції. Члени нелегальної організації “Земля і воля”, керованої Миколою Чернишевським, у своїй революційній агітації широко використовували Шевченків “Кобзар”. Його було видано 1860 р. у Петербурзі не тільки мовою оригіналу, а й у російському перекладі.

Вихід в світ українського видання “Кобзаря” був схвально У цей час у Петербурзі засновується українське товариство “Громада”, в якому найбільш активними були П. Куліш та М. Костомаров. Підтриманий багатими українськими поміщиками Тарновським і Галаганом, П. Куліш заснував у північній столиці друкарню для видання українських книжок.

Однак найбільшим досягненням петербурзької “Громади” стало видання щомісячного публіцистичного та літературно-художнього часопису “Основа” (1861–1862), який відіграв роль головного загальноукраїнського друкованого органу, пробуджував українську національну свідомість.

“Громади” як суспільно-культурні товариства організовуються і в ряді міст України – Полтаві, Києві, Харкові, Чернігові, Одесі. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Вони опікувалися організацією українських шкіл, виданням книжок українською мовою, влаштуванням театральних вистав, концертів тощо.

6. Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст.

Внаслідок революції 1848–1849 р. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, створилися умови для розвитку капіталізму.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на рейки ринкових відносин відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони проявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об’єднань – Крайової кредитної спілки, Спілки товариств по збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв’язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, росту як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у другій половині ХІХ ст. сприяло розвиткові лісової промисловості. На кінець ХІХ ст. припадає становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, зв’язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 900-х років – цукрові заводи.

Проте більшість підприємств були дрібними: у Галичині 89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині – 98,1%. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. У кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7–11% населення, тоді як у Нижній Австрії – 41%.

Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зумовили пожвавлення торгівлі. Велику роль у цьому відігравали ярмарки і торги. Розвиток торгівлі привів до розвитку банківської справи та концентрації капіталу.

У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалась й соціальна структура суспільства – фрмувався середній клас і клас вільнонайманих робітників.

Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві – провідній галузі економіки краю. Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте згодом великі земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних кампаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здаватись в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.

У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинилися на межі розорення. У пошуках кращої долі значна частина селян Закарпаття уже з 70-х рр., а Східної Галичини і Буковини – з 90-х рр. ХІХ ст. змушена була емігрувати в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та на Балкани. До першої Світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном близько одного мільйона чоловік. Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно поправити ситуацію в західноукраїнському селі. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848–1849 рр. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Поряд з нею оформилась ліберально-національна партія народовців.

Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна і світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про “єдиний общеруський народ”, до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто, стали на шлях національного самозречення.

Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції – вчителі, письменники, журналісти, студенти.

Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

Першими представниками нового напряму стали молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна – засновника “Руської трійці”), Федір Заревич, Євген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (за зразком “Київської громади”). Слідом організувались учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших.

В 1861 р. народовці заснували у Львові клуб “Руська бесіда”, а також товариство “Просвіта” (1868 р.), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, товариство імені Т.Г. Шевченка (1873 р.) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового “Кобзаря”.

У кінці 70-х – на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу.

У 90-х роках ХІХ ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим.

В 1890 р. у Галичині було засновано політичну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом було створені нові партії: Українська національно-демократична партія – УНДП (1899 р.) та Українська соціал-демократична партія – УСДП (1899 р.).

Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП поставили домагатися національно-територіальної автономії Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП – культурно-національної автономії. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895 р.), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об’єднання його земель.

Отже, на межі ХІХ–ХХ ст. національний рух на всій території України виразно політизувався. Керівництво ним почали брати на себе новоутворені політичні партії, програми яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного і політичного ладу, повну ліквідацію національного поневолення України чужоземними імперіями, запровадження цивілізованих основ суспільно-політичного життя українського народу на демократичних засадах автономії або федерації чи навіть повної державної самостійності. 44. Особливості еволюції державності в Україні у 1900 – 1905 рр.

Початок XX ст. свідчив, що перебування України у складі царської Росії суттєво загальмувало і деформувало її соціально-економічний розвиток. Загальноєвропейські процеси індустріалізації відбувались тут повільніше, ніж у західноєвропейських країнах. До того ж рушійною силою цих процесів було некорінне (неукраїнське) населення.

На економічній ситуації в Наддніпрянській Україні першого десятиліття XX ст. відбилася глибока економічна криза 1900—1903 рр. і застій, що прийшов їй на зміну, який тривав до 1909 р. Підприємці і банкіри, прагнучи подолати кризу, почали створювати монополістичні об'єднання, за допомогою яких вони ділили ринки збуту продукції, регулювали ціни, об'єднували дрібні фірми і закривали збиткові заводи і фабрики. Найбільш поширеною формою монополій у початковий період були синдикати — угоди самостійних у виробничому відношенні власників підприємств про спільну реалізацію продукції через спільно організовану систему збуту.

В Україні одним із перших виник 1887 р. цукровий синдикат. 1902 р. був організований металургійний синдикат «Продамет», який зосередив у своїх руках дві третини виробництва чавуну і сталі Південної України. 1903 р. заснований синдикат «Продаруд». Значну роль відігравав синдикат «Продвугілля».

У 1909—1914 рр. економічна криза і застій змінилися прискореним підйомом української промисловості. При цьому роль і місце України в економічному організмі Російської імперії не змінились. Економічне зростання охопило головним чином вугільно-металургійну промисловість Донецько-Криворізького регіону, де працювали 50 % всіх робітників промисловості України.

Як і раніше, на початку XX ст. царський уряд сприяв прогресу головним чином сировинних галузей народного господарства України і свідомо гальмував розвиток інших. Результатом цього стало те, що багато галузей промисловості, які були життєво важливі для українського суспільства, були у занепаді, і жителі України змушені були купувати російські або закордонні товари. Це спричиняло постійний відтік коштів з України.

Загалом із України вивозилось набагато більше, ніж ввозилось. Вивіз товарів з України не мав відповідного відшкодування. За межі України і за кордони імперії в цілому йшло 75 % отриманого в економіці прибутку.

Розвиток сільського господарства Наддніпрянщини гальмувався на початку XX ст. малоефективним поміщицьким землеволодінням, у якому зосереджувались відсталі напівкріпацькі форми виробництва, та селянським малоземеллям. Поміщикам, що мали багато землі, не обов'язково було перебудовувати свої маєтки на капіталістичній основі. Вони задовольнялися селянськими відробітками і орендними виплатами селян. Провідну роль в сільському господарстві України відігравало виробництво зерна, особливо озимої пшениці.

У Наддніпhянській Україні соціальні утиски поєднувалися з великодержавною політикою царського уряду. Переслідувались українська культура, її діячі, українська мова, преса, театр.

Особливістю Західної України було те, що тиск офіційної імперської влади доповнювався національним гнобленням з боку польських, румунських і угорських чиновників, великих землевласників і підприємців.

Закономірним наслідком такого становища було посилення боротьби за поліпшення національно-політичного становища. Саме в цей час на арену політичного життя Наддніпрянщини почали виходити політичні партії, які прагнули очолити невдоволених існуючим становищем. Першою з них була Революційна українська заснована в Харкові 9 січня 1900 р. Дмитром Антоновичем. Головною метою партії було досягнення незалежності України. У своїй діяльності РУП спиралася на студентів, семінаристів, учителів інших представників української інтелігенції, на робітників низки підприємств. Але політичний напрям її був нечіткий через соціальну строкатість її членів. Це продемонстрував її документ — брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», головна думка якої містила в собі гасло «Україна для українців».

Через це від РУП відокремилась відверто націоналістична Народна українська партія на чолі з М. Міхновським. Але вона майже нічого не встигла зробити — надрукувала лише декілька антиросійських брошур та спробувала зруйнувати пам'ятник О. Пушкіну у Харкові.

Через деякий час в РУП стався більш серйозний розкол. У ній поширився вплив загальноросійського соціал-демократичного напряму, і влітку 1905 р. з РУП вийшла група під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скоропис-Йолтуховського, що заснувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»), яка на правах регіональної організації увійшла до складу РСДРП (меншовиків). Більшість членів РУП, лідером якої був економіст Микола Порш, не відмовившись від автономістської національної програми, в кінці 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). З 1900 р. в Україні діяла Українська соціалістична партія УСП, очолювана Борисом Ярошевським, яка 1903 р. увійшла до складу РУП.

Помірковане крило української інтелігенції також партійно структурувалось. Восени 1904 р. представниками українських ліберальних кіл була заснована Українська демократична партія (УДП) на чолі з Олександром Лотоцьким та Євгеном Чикаленком. Одночасно виникла Українська радикальна партія, лідерами якої були Борис Грінченко і Сергій Єфремов. Обидві партії виступали за ліберально-демократичні перетворення та політичну автономію України. Однак УРП мала в перспективі утворення загальнонародної власності за умови, що її вилучення у приватних осіб мало компенсуватись.

На відміну від Наддніпрянщини, в Західній Україні, яка входила до складу конституційної монархії — Австро-Угорщини, партії виникли ще у 80—90-ті рр. XIX ст. і на початку XX ст. національно-визвольний рух розвивався вже під їх керівництвом. Галичина поступово перетворилася на загальноукраїнський центр національного визволення.

Українські партії Прикарпаття очолили масовий рух за автономію Східної Галичини, загальне виборче право, заснування у Львові окремого українського університету. Зростав національно-патріотичний рух молоді, що виявилось насамперед у діяльності масових молодіжних патріотично-спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Однак активізація національно-визвольного руху спричинила конфлікт з польською , громадою Галичини, яка розглядала край як свій споконвічний. Цей конфлікт переріс у липні 1910 р. у збройні сутички на вулицях Львова, і знадобилося втручання уряду.