27. Гетьманщина і Січ в умовах Української Руїни (1658 – 1681 рр.).

Після втечі Тетері, новим гетьманом на Правобережжі було обрано Петра Дорошенка. Він придушив промосковську опозицію на підвладній території, відновив переговори з Османською імперією про протекторат і, за підтримки кримських татар, розпочав війну проти Речі Посполитої, сподіваючись «вигнати усіх ляхів з України до Польщі»[15]. Ці дії підштовхнули поляків і московитів до миру. 1667 року вони уклали Андрусівський договір, що юридично закріпив поділ Гетьманщини по Дніпру на Правобережжя і Лівобережжя. Угода перекреслювала боротьбу козаків за власну державу й викликала загальне обурення по обидва боки Дніпра[15].1668 року старшинські ради скликані в правобережному Чигирині і лівобережному Гадячі прийняли однакові ухвали — прийняти протекцію султана. На Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстання. ПідДиканькою, на Лівобережжі, відбулася зустріч гетьманів Дорошенка і Брюховецького. Однак на ній рядові козаки розірвали останнього як запроданця Москви. Дорошенко проголосили гетьманом обох берегів Дніпра. Він розбив московське військо і повернувся до Чигирина, залишивши оборону лівого берега чернігівському полковнику Дем'янові Многогрішному. Проте вже 1669 року, за відсутності Дорошенка, частина лівобережної старшини, за намовлянням православного архієпископа Лазаря Барановича, оголосила Многогрішного гетьманом і схвалила підписання Глухівських статей — нового договору про московську протекцію над козаками. Через симпатію Многогрішного до Дорошенка він швидко позбувся булави. 1672 року московські війська оточили Батурин, арештували гетьмана й, після тортур у Москві, заслали до Сибіру. На новій козацькій раді, що проходила на московській території біля Путивля, в оточенні московських вояків, було обрано нового гетьмана — генерального писаря Івана Самойловича, одного з донощиків на Многогрішного. Він підписав новіКонотопські статті, які позбавляли Гетьманщину права здійснювати самостійну зовнішню політику і позбавляли простих козаків права обирати гетьмана[15].

На тлі поступового поглинання Лівобережжя московитами і внутрішньої анархії, 1669 року правобережний гетьман Петро Дорошенко прийняв під Корсунем протекторат османського султана. Цей крок різко знизив його популярність серед козаків і посполитих, спричинивши появу двох самопроголошених правобережних гетьманів — запорозького Петра Суховія й пропольського Михайла Ханенка. Пряма збройна підтримка анти-дорошенківських сил Річчю Посполитою змусила султана Мехмеда IV втрутитися у конфлікт. 1672 року османські війська захопили Поділля, Брацлавщину, південну Київщину і змусили поляків підписати Бучацький мир. Дорошенко відновив свою владу, але через татарські грабунки та насильницьку ісламізацію, українське населення Правобережжя заходилося тікати на лівий берег Дніпра, Слобожанщину, Галичину і Волинь. 1674 року лівобережні козаки Самойловича разом із московським військом вдерлися на правий берег і 1676 року позбавлений підтримки Дорошенко капітулював, здавши гетьманську столицю Чигирин з клейнодами. Ці події розв'язали московсько-турецьку війну, в результаті якої османсько-татарська армія дощенту зруйнувала козацьку столицю. Аби позбавити противника підтримки, лівобережний гетьманський уряд насильно вивіз усе населення Подніпров'я на лівий берег. Війна скінчилася укладанням Бахчисарайського миру 1681 року. За цим договором московсько-османський кордон встановлювався по Дніпру; Дніпровсько-Бузьке межиріччя на 20 років мусило бути незаселеним. 1686 року московити і поляки уклали Вічний мир, який так само закріплював між ними поділ Гетьманщини. На Лівобережжі винуватцем розшматування козацької держави між Московським царством, Річчю Посполитою і Османською імперією, вважали Самойловича. Після безуспішного Кримського походу 1687 року, на нього склали донос, арештували й заслали до Сибіру. Паралельно з цим на Правобережжі поляки остаточно скасували козацьке самоврядування і полковий устрій в 1699 році. В результаті Гетьманщина продовжила існування лише на лівому березі Дніпра[15].

У Гетьманщині привілейованої соціальною групою було козацтво. Приналежність чоловіка до козацького стану зобов'язувало його за свій рахунок нести військову службу, але при цьому звільняло від сплати податків, давало право землеволодіння. Офіційно до козацького стану в другій половині XVII — першій половині XVIII століть належало 20-60 тисяч осіб. Козацька старшина була в Гетьманщині керівною соціальною групою. Наприкінці XVII–XVIII століть існувала привілейована група «знатних товаришів». У XVIII столітті більше третини земель Гетьманщини перебувало у власності старшини. 1687 року у наслідку Коломацького перевороту Самойловича було скинуто, а новим гетьманом козацької держави було обрано Івана Мазепу. Після обрання він підписав з московським урядом Коломацькі статті, які сильно урізали автономію Гетьманщини.За часів головування Мазепи на території Лівобережжя громадянські війни були припинені. Тут сформувалися норми суспільного устрою, які визначали політичне обличчя козацького краю впродовж усього 18 століття. Зусиллями Мазепи була встановлена нова форма поміщицького землеволодіння, запроваджено панщину, елементи кріпацтва та розпочато денаціоналізацію козацької верхівки. Курс гетьманського уряду на повернення до політично-соціального устрою, що передував Хмельниччині, був непопулярним серед населення. Обурення також викликала лояльність Мазепи до Москви. Українці мусили збройно і господарчо підтримувати московський похід на Крим 1689 року, а також антитурецькі азово-дніпровські війни Петра І в 1695–1699 роках. 1692 року гетьман придушив антигетьманський переворот Петра Іваненка, організований за підтримки татар.

28.Еволюція української державності в період внутрішньополітичної стабілізації кінця XVII ст. – початку XVIIІ ст. (а) Лівобережна Гетьманщина за правління І. Мазепи; б) Запорізька Січ після Української руїни; в) Правобережна козаччина після Української руїни; г) Слобідська Україна кінця XVII ст. – початку XVIIІ ст.).

А)Іван Степанович Мазепа (1644-1709) продовжував політику стабілізації автономного управління Лівобережною Україною, зміцнення авторитету влади гетьмана. У низці державних діячів України I. Мазепа постає видатним політиком свого часу, який пройшов складний життєвий шлях. Обіймаючи посаду володаря Гетьманщини понад 20 років (з 1687 по 1708 p.), він увійшов до плеяди найвидатніших гетьманів. За здібностями державного діяча і політика в історії України Мазепа, мабуть, поступається лише Богдану Хмельницькому.

Походячи з правобережної української шляхти, Іван Мазепа рано виявив неабиякі здібності до пізнання наук. Він здобув грунтовні знання в Києво-Могилянському й у Варшавському єзуїтському колегіумах, володів вільно не лише українською, а й польською та латинською мовами, що відкрило йому шлях до службової кар'єри. Мазепа потрапив до двору короля Яна IIКазимира і за кошти держави вивчав артилерійську справу в Італії, Голландії, Франції та Німеччині. У 1669 р. він полишає королівський двір і переходить на дипломатичну службу до гетьмана Петра Дорошенка. У 1674 р. вже не тільки добре освічений, але й досвідчений козак Мазепа перетинає Дніпро (тоді московський кордон) і стає на службу до гетьмана I. Самойловича.

Дякуючи власним здібностям, а також тактовній поведінці, вже у 1682 р. Мазепа зайняв один з провідних урядів гетьманської адміністрації - посаду генерального осавула. Йому тепер належав нагляд за складом козацького війська, його реєстрами, що звалися компутами. На нього покладались обов'язки наказного гетьмана в козацьких походах, у бойових діях. Маючи здібності й успіхи у виконанні службових доручень, Мазепа виявив неабияку спритність у досягненні вищої мети - стати гетьманом. I, коли I. Самойлович був зміщений із гетьманства, за порадою всесильного боярина В. Голіцина на Коломацькій раді гетьманом Лівобережжя обрали Мазепу. За свідченням сучасників, Мазепа дав боярину хабара в 10 тис. карбованців золотом. Українець Мазепа зрозумів і прийняв умови політичної гри, нав'язаної Москвою, що завжди любила гроші.

Разом з обранням нового гетьмана на Коломацькій раді укладено і нову українсько-московську угоду - так звані Коломацькі статті з 22 пунктів. У відповідності з ними влада царської адміністрації в Гетьманщині посилювалася, а політичні права гетьмана і старшини обмежувалися. Без дозволу царського уряду гетьманові заборонялось усувати й призначати полковниківі сотників,а старшина позбавлялася права самостійно знімати гетьмана з його посади та обирати нового. Гетьман і старшина зобов'язувались придушувати повстання і розрухи та видавати московським чиновникам всіх збіглих московських підданих. Для здійснення влади гетьману нав'язали полк царських стрільців, які розквартирувалися в Батурині. Заборонялось торгувати з Кримом, називати Україну гетьманським краєм, а лише царським, заохочувалися мішані російсько-українські шлюби.

Статті юридично закріплювали за старшиною великі земельні володіння, даровані як урядом, так і гетьманом. Проголошувалось зрівняння старшини й української шляхти з московськими поміщиками, а «заслуженим» надавалося і дворянство.

Старшина усвідомлювала, що цими подачками царизм прагне зламати посіяні визвольною боротьбою паростки вільного устрою і вільної займанщини, що шляхом узаконення старшинських володінь цар накидав ярмо як на посполитих і рядових козаків, так і на старшину. I, хоча це ярмо й було тяжким, старшина його сприймала заради тієї вигоди, що воно давало чиновним і багатим.

Тим часом ішла підготовка до нового походу на Крим. Біля гирла Самари звели фортецю, козаки несли сторожову охорону і своїми невеликими загонами ходили в походи, досягаючи Очакова. Але міжнародні обставини погіршилися: Річ Посполита вступила в мирні переговори з Туреччиною, і Москва виявилася наодинці з сильним противником.

Весною 1689 р. українські та московські війська, об'єднавшись на річці Самарі, у кількості 150 тис. чоловік рушили до Перекопу. На Кизикерменській дорозі, переходячи з Зеленої Долини в Чорну, вони побачили татар, які напали на авангард. Але козаки відбили їх у бою, що точився вісім годин. Турецькі джерела сповіщають, що після бою хан зібрав військову раду, на якій вирішив завдати удару всіма силами, розділивши військо на три корпуси. Коли московське військо стало табором у Чорній Долині, сховавшись від дощу, ханська кіннота розпочала стрімку атаку і завдала йому страшенних втрат. Тільки завдяки артилеристам та оперативним діям сердюків ворога вдалося зупинити і відкинути від табору, завдавши збитків. Татари відійшли, і до ночі було видно на схилах їхні зграї, мов чорні хмари.

Наступного дня татарська кіннота та яничари знову хотіли зупинити московсько-українське військо. Iбув «бій великий і жорстокі наступи безупинні цілий день». Але більше нічого не спроможні вчинити, татари відійшли до Перекопу і сховалися за його укріпленнями. Сюди 20 травня прибула і об'єднана армія. Проте і В. Голіцину взяти Перекоп не вдалося, як не вдалося підписати і вигідного миру. Зваживши на досвід переходів, нестачу провіанту, води, на хвороби, воєначальники знову дали наказ відступити. Через день переслідувані татарською кіннотою армії В. Голіцина та I. Мазепи рушили від Перекопу в Гетьманщину, відступаючи у запеклих боях.

Кримські походи були першою спробою наступальної боротьби Росії проти володінь Туреччини та Кримського ханства у Причорномор'ї. Незважаючи на поразку, вони показали необхідність концентрації більших сил для звільнення півдня України. Вони викрили недосконалість командування, застарілі стратегію й тактику, комплектацію й забезпечення. Війська набули в них досвіду боротьби у спекотних умовах півдня, при відірваності від баз постачання.

Б,В) 1) Річ Посполита визнавала за Московією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом (за відмову від претензій на Київ Польща отримувала 146 тис. кро компенсації); 2) Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією; 3) Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі, а Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 р. Поділля було приєднано до Польщі); 4) Московська держава анулювала попередні договори з Туреччиною і Кримським ханством, вступала до антитурецької "Священної Ліги" (Польща, Австрія, Венеція і Ватикан) і зобов'язувалася організувати воєнний похід проти Кримського ханства. Отже, українська визвольна боротьба 1648-1676 закінчилася страшною поразкою для українського народу. Спроба об'єднання українських земель в цей час мала місце, але загострення внутрiшньополiтичної ситуацiї, зумовлене постiйним втручанням Росiї, не дали, змоги це зробити. Москва каталiзує багато неґативних антиукраїнських процесiв: поступове обмеження самостiйностi, посилення адмiнiстративної, фiнансової i торговельної залежностi України вiд росiйського уряду, розкол козацтва, провокування братовбивчих воєн, iмперська орiєнтацiя українського духовенства, розшматування української етнiчної територiї, запровадження крiпосництва росiйського зразка, придушення будь-яких виявiв нацiональної самоiдентифiкацiї. Пiсля укладення "Вiчного миру" мiж Росiєю i Польщею українськi землi майже на три столiття були подiленi мiж сусiднiми державами. Наслiдками Руїни стали лiквiдацiя державних iнституцiй у Правобережнiй Українi, втрата великої кількості її населення, занепад господарського та культурного життя. Рештки самоуправлiння зберiгались лише на Лiвобережжi. Об'єднаються українські землі тільки після поділу Польщі, але, зрозуміло, під повною владою Російської імперії. Сама втрата в цей час свободи призвела у майбутньому до жахливих сторінок української історії. Але чи могли ці події закінчитися перемогою для українців? Я вважаю, що ні. Тому що навіть незважаючи на внутрішні події всередині Гетьманщини або Запоріжжя, зовнішня загроза завжди була неминучою для тогочасної України. Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст. зумовила хоча б на короткий термін створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту, розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості. 

Г) Слобідська Україна знаходилася на схід від Гетьманщини і до її складу входили сучасна Харківщина, схід Сумщини, північна частина нинішніх Луганської та Донецької областей, південна — Бєлгородської, Курської, Воронезької. Ця територія була знелюднена після монголо-татарської на вали і саме через неї проходили головні шляхи, через які татари йшли на Московщину: Муравський та Ізюмський. З XIV ст. цей регіон називався «Дике поле». Перша українська колонізація цього краю розпочалася після поразки селянсько-козацького повстання 1637-1638 років, коли козацький ватажок Острянин і з ним ще близько 1000 осіб оселилися біля Чугуєва. Нова хвиля переселенського руху українців на Слобожанщину почалася під час Національної революції та Визвольної війни. Українські селяни, міщани втікали від гніту польських феодалів, нападів татар і страхіть воєн. Поселялися тут також російські селяни та старообрядці. Від назви поселень-слобод ця територія почала називатися Слобожанщиною або Слобідською Україною. Одночасно з селянськими переселенцями з'являються на Слобожанщині і монастирі: у 1624 р. Святогірський, у 1652 р. — Острогозький. У 1652 р. було засновано місто Суми, у 1654 р. осад чий Іван Каркач із 37 родинами заснував Харків, у цьому ж році була заселена поселенцями Охтирка. Переселенці, ураховуючи стан постійної військової небезпеки та козацькі традиції, що вже склалися, створили полко-во-сотенний устрій Слобожанщини. Усього було 5 полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський, Острогозький (Рибінський). Проте устрій Слобожанщини дещо відрізнявся від устрою Гетьманщини: 1) тут не було єдиного зверхника — гетьмана; 2) полковників обирали, але довічно; 3) влада полковників була спадковою; 4) у сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину. Слобідські полки підлягали владі білгородського воєводи, який сам затверджував полковників. Московський уряд спеціально не об'єднував слобідські полки в єдину цілісність, щоб не допустити їх відокремлення, єдиної опозиції проти Москви. До кожного полковника московські урядовці зверталися окремо, встановлювали їм права та обов'язки. Головним привілеєм було право козацького устрою, а крім нього, — свобода від податку із землі, право вільної торгівлі та виробництва горілки. Поселенцям виділялося по 10-15 десятин землі на душу, зерно для посіву, на початковому етапі звільнення від податків. Гетьман І. Самойлович клопотав, щоб Слобідську Україну з її полками передали в його підпорядкування, але Москві було невигідно таке посилення влади гетьмана й тому йому відмовили. Спочатку населення Слобожанщини було козацьким і мало військове призначення. Але з часом почала збільшуватися кіль кість селян і міщан. Близько 1700 р. на Слобожанщині проживало 250 тис, а через 100 років 1 млн. поселенців. Окрім охорони цієї території від нападів татар, московський уряд використовував слобідських козаків у походах проти «своїх» — військ гетьманів І. Виговського та П. Орлика. У 1700 р. Петро І видав указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків, що означало певне обмеження автономії Слобідської України. У 1724 р. слобідські козаки ходили на Персію, у 1733 р. — на Польщу, у 1736 р. — на Крим, у 1739 р. — на Молдавію. У 1732 р. було зроблено новий крок до обмеження автономії Слобожанщини. Обмежувались права слобідських полковників керувати полками. Скасовувалось право «займанщини», тобто права займати і обробляти вільні землі. У 1748 р. козакам заборонили переходити з одного полку до іншого. Почали формуватися регулярні військові роти на чолі з ротмістрами, які поступово витісняли козацькі полки. Проте протягом XVIII ст. козацька старшина одержала на цій території великі маєтки, поклавши початок великому землеволодінню. Сумський полковник Кондратьев одержав такі величезні «пожалування», що в 1780 р. його родина володіла 120 тис. га землі. Селяни або «посполиті» були вільними хліборобами й могли, за бажанням, селитися, переселятися по всій території краю, на віть вступати в козаки, але повинні були платити податки. Якщо вони вступали в козацький стан, то могли зайняти вільні військові землі й повинні були нести військову службу. Полковий устрій слобідського козацтва було скасовано у 1765 р. Замість козацьких полків було утворено 5 гусарських, козаків перетворено на «військових обивателів» і обкладено по датком. На землях Слобідської України утворена Слобідсько-Українська губернія. Слобожанщина втратила залишки своєї автономії і перетворилася на провінцію Російської імперії.