Тема 2. Історія європейської інтеграції та її інституціонально-правове оформлення

Передумови інтеграційних процесів в Західній Європі та еволюція ідеї європейської єдності.

Тенденції до інтеграції отримали найбільший розвиток саме в Західній Європі, тому що тут раніше, ніж в інших районах світу, склалася досить розвинена ринкова економіка, малася порівняльна близькість економічної, суспільно-політичної, правової та культурного середовища, а відносно невеликі розміри територій держав підкреслювали вузькість національних кордонів і внутрішнього ринку, підштовхуючи країни до взаємовигідної об'єднанню зусиль.

Рух у напрямку більшої економічної єдності - спільна історична тенденція європейського розвитку. На рубежі кінця Середньовіччя і нового часу ринкове господарство прийшло на зміну натуральному, що сприяло подоланню феодальної роздробленості і виникнення заснованих на національному ринку централізованих держав. У другій половині XX в. спіраль історії аналогічним чином зробила новий виток: на базі мінливого міжнародного поділу праці та интегрирующегося ринку господарські зв'язки стали вириватися за межі роздробленою на невеликі країни, розділеної кордонами, митами, візами і т.д. "Європи суверенних держав".

Вихід господарських зв'язків за рамки державних кордонів поставив питання про формування ще більш великої політичної організації народів Європи. Нею і стали Європейські співтовариства, першим великим починанням яких послужило створення саме загального ринку (за допомогою скасування всіх національних бар'єрів на рух товарів, робочої сили, інших факторів і результатів виробництва).

Національні держави в рамках Співтовариств і заснованого на них Європейського Союзу не ліквідуються, але поступово добровільно обмежують свій суверенітет на користь цього наддержавного формування. При цьому інтеграція в економіці поступово втягує в даний процес та інші сфери суспільного життя: політичну, соціальну, культурну, інформаційну і т.д., які з часом також включаються в сферу ведення Європейського Союзу.

На всіх етапах свого розвитку "європейська ідея" носила демократичний і геополітичний характер. Об'єднана Європа в значній мірі бачилася як засіб захисту від крупного потенційного агресора. Такими в історичній послідовності розглядалися Османська імперія, Російська імперія, СРСР, а нині, в певному сенсі, і США. З ростом економічного, політичного та військового впливу Європейський Союз все частіше розглядається як визнана "наддержави". Він прагне закріпити і посилити своє особливе геополітичне становище в мінливому світі, що особливо помітно в проекті Конституції для Європи 2004 і Лісабонському договорі 2007

Незважаючи на все розмаїття етнонаціональних особливостей народів Європи, їх об'єднують спільні культурні, етичні та релігійні основи життя, спільне багатовікове історичне розвиток і взаємодію. Неодноразово висувалися ідеї об'єднання європейців на релігійному (християнської) основі. Величезне значення для становлення Європейського Союзу та формування його права має загальна правова і конституційна культура.

Серед найважливіших причин європейської інтеґрації можна виділити наступні:

- необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві. Крім того, створена після війни система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій – МВФ, МБРР (Міжнародний банк реконструкції та розвитку), ГАТТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі) – були побудовані, таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив США, які домінували й у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий Економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з національним господарством США;

- потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією. Після багатьох років націоналістичних урядів у Європі прийшов час на нову якість у європейській політиці – час на спільне функціонування та співіснування усіх народів Європи;

- потреба миру та безпеки. Нова Європа та країни цієї Європи повинні були ґарантувати, що більше ніколи не повториться жорстокість обох світових воєн. Спільне прийняття рішень мало стати перешкодою для появи нових конфліктів, а тісна політична та економічна співпраця мали стати успішним бар’єром перед комунізмом, який набирав усе більших обертів, а також перед економічною експансією США в Європі;

- сподівання на економічний розвиток та добробут. Співпраця в межах об’єднаної Європи мала дати її мешканцям економічну стабільність та успіх. Утворення спільного ринку мало оптимізувати економічну діяльність та розвиток торгівлі в межах цілого континенту. Спільний ринок мав бути також ґарантією вільного руху осіб, капіталу, товарів та послуг;

- утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені. Європейці добре розуміли, що обидві світові війни значно ослабили позиції європейських країн у світі. Лише тісна співпраця у цих сферах допомогла б повернути їм владу, яку вони втратили.

Періодизація історії європейської інтеграції.

Як показує історичний досвід, в ході процесу міжнародної економічної інтеграції країни-учасниці проходять кілька основних етапів, обов'язковими з яких є наступні.

1. Створення зони вільної торгівлі, коли країни-учасниці скасовують митні бар'єри у взаємній торгівлі.

2. Створення митного союзу, суть якого полягає в зняття митних бар'єрів на товари та послуги всередині групи країн у формуванні єдиного митного тарифу по відношенню до третіх країн (не входять в даний митний союз).

3. Формування так званого спільного ринку - тут бар'єри знімаються не тільки для руху всередині групи країн товарів і послуг, а й робочої сили і капіталу, тобто всіх факторів виробництва.

4. Створення економічного і валютного союзів. До всіх зазначених раніше критеріями попередніх етапів міжнародної економічної інтеграції тут додаються:

■ взаємна адаптація економічних систем інтегруються держав (при цьому до числа найбільш складних відноситься проблема адаптації національних систем оподаткування);

■ взаємне зближення (конвергенція) національних економік за такими параметрами, як дефіцит державного бюджету, відношення державного боргу до ВВП, темпи інфляції, процентні ставки за довгостроковими кредитами, обмінні курси національних валют;

■ проведення країнами єдиної економічної політики;

■ створення загальної системи регулювання вже не тільки економічних, але і соціально-політичних процесів;

■ перехід до єдиної валюти інтеграційного співтовариства - одна з найбільш складних проблем даного етапу.

5. Завершальний етап - повна економічна (а також політична) інтеграція.

Європейське об'єднання вугілля та Сталі (1950, набув чинності 1952 – існувава до 2002 р)

Європейське економічне Співтоваріство (1957 – набув чинності 1958 р. – існував до 1993 р)

Європейське Співтовариство з питань Атомної Енергії (Євратом). (1957 – набув чинності 1958 р.)

На практиці пройти чотири перших етапи процесу міжнародної економічної інтеграції і перейти до вирішення завдань завершального етапу вдалося лише Європейського економічного співтовариства, яке потім трансформувалося в ЄС.

Протягом перших десяти років свого розвитку ЄЕС (у складі перших шести країн-учасниць - Німеччини, Італії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу) знаходилося на першому етапі створення зони вільної торгівлі, і до митного союзу (другого етапу) перейшло лише у 1968 р.

На практиці між створенням зони вільної торгівлі і митного союзу існує тільки одна основна відмінність - єдиний митний тариф, який додається до основних умов зони вільної торгівлі. Однак при цьому створюється єдина для всіх країн митного союзу система зовнішніх торгових бар'єрів і загальних мит по відношенню до третіх країн. Тому перехід від зони вільної торгівлі до митного союзу - це складна, багаторічна робота за взаємним погодженням зовнішньоторговельної (і торгової взагалі) політики, а разом з нею і окремих елементів загальної економічної політики.

Таким чином, митний союз передбачає не тільки єдність митної території, сукупність тарифних і нетарифних заходів регулювання стосовно третіх країн, але і зближення систем застосування прямих і непрямих податків (систем оподаткування). А це, в свою чергу, ставить питання про зближення у проведенні державної економічної політики в цілому.

При формуванні митного союзу митні органи і служби, діючі на внутрішніх кордонах країн - учасниць такого союзу, скасовуються і їх функції передаються митним службам на зовнішніх кордонах союзу.

ЄЕС перебувало на стадії митного союзу досить довго - з кінця 60-х рр. аж до початку 90-х років XX ст., поступово розвиваючись у напрямку повноцінного Спільного ринку. Однак у реальній практиці з кінця 70-х рр. в ЄЕС одночасно з продовженням процесу формування єдиного митного простору почалося формування єдиного валютно-фінансового простору.

У 1969 р. було прийнято рішення про поступове перетворення митного союзу ЄЕС у валютно-економічний союз. Однак через були в той період протиріч між країнами Співтовариства, а також що почалася у 1973 р. світового паливно-сировинного та енергетичного кризи, яка негативно позначилася на економічному становищі країн ЄЕС, реалізувати ці рішення не вдалося.

У березні 1979 р. була створена Європейська валютна система - ЄВС - з фіксованими, але регульованими валютними курсами, а також із спільною розрахунковою валютою країн співтовариства - ЕКЮ (European Currency Unit - ECU). Були встановлені межі відхилення ринкового курсу валют країн - членів Спільноти при їх обміні один на одного і на долари від курсу центральних банків цих держав (свого роду валютний коридор з максимально допустимими відхиленнями в 2,25%, який нерідко називали "валютною змією").

Найголовнішим було те, що Загальний ринок до цього часу став уже етапом дійсного інтеграційного переплетення національних економік західноєвропейських країн - тут вони домовлялися про вільне переміщення через межі не тільки товарів, а й послуг, а також таких факторів виробництва, як капітал та робоча сила. Оскільки торгівля послугами - одна з найбільш складних (і чутливих для національних економік) форм міжнародного обміну (особливо в галузі фінансів, страхування), то вільний міжнародний обмін послугами і міжнародний рух капіталу свідчать про дуже високою ступеня взаємної політичної довіри між державами.

У лютому 1986 р. дванадцятьма країнами Співтовариства був прийнятий важливий документ - Єдиний європейський акт, який набув чинності в липні 1987 р., яким передбачалося створення до кінця 1992 р. єдиного внутрішнього ринку країн Співтовариства, тобто економічного простору, де відсутні внутрішні кордони і забезпечена свобода пересування громадян, товарів, послуг і капіталів.

Значний крок в розгортанні процесу західноєвропейської інтеграції був зроблений у лютому 1992 р., коли р. в Маастрихті (Нідерланди) був узгоджений Договір про Європейський союз (Маастрихтський договір - Maastricht Treaty, Treaty on Monetary and Political Union), що набув чинності у листопаді 1993 р. після ратифікації парламентами країн ЄС. У відповідності з цим договором з 1993 р. вводилося єдине громадянство ЄС, яке повинно було існувати паралельно з національним громадянством країн - членів ЄС. По-друге, формувався політичний союз, що передбачало здійснення інтегрованої зовнішньої політики, тісну ув'язку внутрішньої політики країн ЄС (особливо у сфері боротьби із злочинністю), зближення правових систем окремих країн, значне підвищення ролі парламенту Європейського Союзу.

Однією з головних завдань Маастрихтського договору було завершення економічної інтеграції шляхом створення Економічного і валютного союзу - ЕВС. При цьому підкреслювалося, що Європейський валютний союз з єдиною для країн-учасниць валютою - євро - буде включати в свій склад лише ті країни, які виконають вимоги взаємної адаптації економічних систем - так звані " критерії конвергенції або Маастрихтські стандарти:

■ дефіцит державного бюджету вступають в ЕВС країн може становити не більше 3% ВВП;

■ накопичений державний борг не повинен перевищувати 60% ВВП;

■ рівень інфляції в країні за попередні її вступу в ЕВС 12 місяців не повинен перевищувати більш ніж на 1,5 процентних пункту середній рівень інфляції трьох країн ЄС, що досягли найнижчої інфляції;

■ дотримання принаймні протягом двох років встановлених меж курсових коливань, які забезпечуються механізмом валютних курсів Європейської валютної системи (країни, що вступають в ЕВС, в цей період не повинні були девальвувати за власною ініціативою національну валюту до валюти будь-якої іншої держави - члена ЄС);

■ довгострокові процентні ставки (вимірювані за їх рівнем за останні 12 місяців) в набирають ЕВС країні не повинні більш ніж на 2 процентних пункту відрізнятися від середнього рівня цих ставок принаймні трьох країн ЄС, що досягли найбільшої стабільності цього показника.

ЄДИНИЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ АКТ ТА ПРИСКОРЕННЯ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В ЄС.

Основні положення Єдиного європейського акту

ЄЄА, що вступив у силу 1 липня 1987 р., був результатом досить складного компромісу, що хоча й обумовило його дещо декларативний та половинчастий характер, означало новий якісний поштовх у розвитку західноєвропейської інтеграції.

ЄЄА проголошував центральним завданням Співтовариства утворення до 31 грудня 1992 р. "простору без внутрішніх кордонів", тобто завершення формування єдиного спільного ринку, усунення всіх перешкод щодо вільного пересування товару, людей, послуг та капіталів в рамках ЄС. Комісія ЄС мала розробити основні пропозиції в цьому напрямку і включити їх в "Білу книгу", що нараховувала більше ста проектів директив. Однак вказані строки не мали юридичної сили і були лише закликом до країн-членів ЄС притримуватися проголошених цілей.

ЄЄА вносив доповнення в ^Римський договір, згідно якого вперше в історії Співтовариства країни-члени зобов'язувались тісно координувати економічну та валютну політику з метою перетворення ЄС в валютно-економічний союз. Одночасно, одна із головних проблем в цій сфері - утворення Європейського валютного фронту - залишалась невирішеною.

Особливе значення ЄЄА придавав інтеграції в сфері наукових досліджень і розробок, в розвитку і освоєнні нових технологій. Сучасна політика в цій області розглядалась Співтовариством як необхідна умова підвищення конкурентноздатності країн ЄС. За десятиріччя після 1976 р. середньорічні темпи росту виробництва продукції високої технології в Західній Європі були в 1,5 рази менші, ніж в США і в З рази нижчі, ніж в Японії. Вперше технологічна політика ЄС була узаконена у вигляді спеціальної статті Римського договору. Це ж саме було зроблено і відносно склочної політики ЄС.

Вносились зміни в порядок прийняття рішень.

Було передбачено, що в Раді міністрів рішення будуть прийматися більшістю голосів в таких областях, як взаємний обмін послугами, капіталами, діяльність морського та повітряного транспорту. Разом з тим, кожна країна ЄС зберігала за собою право вето, якщо доводила, що те чи інше рішення зачіпає її "життєві інтереси".

Особливе місце в ЄЄА відводилось "Європейському політичному співробітництву" (ЄПС) в області зовнішньої політики. Якщо раніше таке співробітництво відбувалось в рамках Європейської ради неофіційно, то після 1986 р. воно вперше отримало законодавчу основну і мало регулюватися на основі шжурядоіюгодоговору, який зобов'язував країни ЄС не тільки інформувати один одного про передбачені зовнішньополітичні акції, але й спільно виробляти принципи і цілі зовнішньої політики, а також керуватися ними при проведенні своєї національної політики.

Країни ЄС підтвердили свої наміри координувати "політичні та економічні аспекти безпеки". Вперше ці положення були сформульовані в Урочистій декларації, прийнятій ЄС з червні 1983 р. Питання воєнної безпеки, із-за гострих розбіжностей між країнами, не були включені в договір.

У жовтні 1997 р. було підписано Амстердамський договір, що змінює Договір про Європейський союз, договори, що створюють Європейські співтовариства, і деякі пов'язані з ними акти. Фактично Амстердамський договір був доповнений і скорегований варіант Маастрихтського договору. Він підтвердив цілі Європейського союзу і доповнив договір відповідним розділом, що стосуються механізмів здійснення загальної політики і політики безпеки.

У грудні 2000 р. був підписаний Ніццький договір, що змінює Договір про Європейський союз, договори, що створюють Європейські співтовариства і ряд інших, що відносяться до них актів. Цей договір вніс певні зміни в основні принципи і процедури прийняття рішень кваліфікованою більшістю і блокування їх меншістю. Ніццький договір визначив нові квоти для країн - членів ЄС, а також для країн - претендентів в основних органах Європейського союзу - Раді ЄС та Європейському парламенті.

У травні 1998 р. були визначені 11 з 15 країн Європейського союзу, які відповідали зазначеним "Маастрихтським стандартам", з 1 січня 1999 р. запровадили загальну валюту - євро і почали брати участь у створенні ЕВС або так званої зони євро (Австрія, Бельгія, Німеччина, Голландія, Ірландія, Іспанія, Італія,

Люксембург, Португалія, Фінляндія і Франція). 1 січня 2001 р. до них приєдналася Греція. У січні 2007 р. до складу зони євро, що увійшла Словенія, а в січні 2008 р. - Кіпр і Мальта. Таким чином, до початку 2008 р. ЕВС містив у своєму складі 15 країн - членів Європейського союзу.

Економіка зони євро є однією з найбільших у світі, з якою можна порівняти лише економіка США. Матеріальну основу зони євро становлять провідні промислово розвинені країни: Німеччина, Італія, Франція, Іспанія, на яких припадає понад 80% сукупного ВВП країн, що входять в ЕВС.

З 1999 р. почала діяти Європейська система центральних банків (ЄСЦБ, а створений Європейський центральний банк - ЄЦБ почав використовувати євро для формування єдиної грошової політики країн-учасниць. ЄСЦБ також заохочує впровадження євро на світових валютних ринках, причому її власні операції проводяться тільки в євро.

Останній етап формування зони євро почався з 1 січня 2002 р., коли євро увійшов в готівковий обіг, при цьому спочатку звертався паралельно з національними валютами країн - членів зони євро, а потім останні поступово йшли з обігу, обмінюючись на євро. З 1 липня 2002 р. національні валюти були вилучені з обігу і здійснено повний перехід господарчого обігу країн-учасниць на євро.

До початку 2010 р. Великобританія не приєдналася до зони євро і роль світових фінансових центрів поступово починає переходити від Лондона до Франкфурту-на-Майні (де розташовується ЄЦБ) і Парижу. У перспективі завершення формування Економічного та валютного союзу може змінити розміщення сил у світовій економіці на користь "нової Європи" за рахунок деякого ослаблення позицій таких світових лідерів, як США і Японії.

В цілому економічний потенціал країн, що входять в ЕВС, створює передумови для того, щоб євро міг претендувати на роль однієї з провідних світових валют. Однак відносно слабким місцем для євро є відсутність достатньо розвинутого фінансового ринку, який би був порівнянний з відповідним ринком США (що мають за своєю суттю глобальні масштаби).

те, наскільки складно вирішити проблеми політичної консолідації країн ЄС, свідчить історія Конституції Європейського союзу, яка була прийнята країнами ЄС у 2004 р., але потім у 2005 р. не була затверджена на національних референдумах частини цих держав (Франції і Нідерландів). В результаті В жовтні 2007 р. 27 країнами - членами Європейського союзу був підписаний вже згадуваний в даній главі Лісабонський договір. Він фактично являє собою скорочену версію Конституції ЄС (це так званий Договір про реформи), яка лише вносить доповнення у вже існуючі договору ЄС. Договір не вимагав затвердження на загальнонаціональних референдумах, а міг бути схвалений тільки парламентами країн - членів ЄС. Останньою з країн ЄС цей договір восени 2009 р. ратифікувала Чехія. В результаті 1 грудня 2009 р. Лісабонський договір набув чинності і в ЄС розпочався новий етап інтеграційних перетворень, пов'язаних з передачею повноважень національних урядів на рівень співтовариства Європейського союзу. У період до 2017 р. в ЄС буде здійснено цілий ряд радикальних реформ, насамперед щодо механізму прийняття рішень. Як вже зазначалося, в ЄС створені пости президента і глави зовнішньополітичного відомства і серйозні зміни відбуваються в Європейській комісії.

Заснування та розвиток Європейських співтовариств – ключовий етап інтеграції на європейському континенті.

18 квітня 1951 року було підписано Паризький договір про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄОВС), який набрав чинності в липні 1952 р. Договір був підписаний на термін 50 років.

Членами нової організації стали: Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія та Люксембург.

Органами Європейського співтовариства вугілля і сталі стали:

- Висока Влада (першим головою став Жан Моне);

- Рада Міністрів;

- Парламентська Асамблея (дорадчий орган, який складався з представників парламентів країн-членів);

- Суд.

Договір окреслив принципи співпраці між країнами-членами.

Вони базувалися на 4 групах заборон:

- на встановленні імпортного та експортного мита чи схожих оплат на вугілля та сталь (а також кількісних обмежень) у межах організації;

- на застосуванні практики протекціонізму, обмежуючого конкуренцію;

- на податкових пільгах чи будь-яку іншу допомогу з боку держави;

- на застосовуванні обмежень щодо поділу ринків.

Паризький договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) створив не тільки спільний ринок чотирьох продуктів гірничорудної промисловості (вугілля, залізна руда, сталь і металобрухт), але й спільне реґулювання обсягів виробництва і рівня цін, інвестиційні програми і раціональне використання робочої сили.

25 березня 1957 р. у Римі було підписано Договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договір про створення Європейського співтовариства з питань атомної енергії (Євратом) – (Римські договори)

Європейські Співтовариства (ЄЕС) – "Спільний ринок” – було засновано з перспективною програмою економічної і політичної інтеґрації. Кінцевою метою ЄЕС було проголошено створення Сполучених Штатів Західної Європи.

Згідно з положеннями Договору, завданням ЄЕС була діяльність для гармонізації економічного розвитку, сталого та рівномірного економічного росту, а також прагнення до тіснішої співпраці між країнами-членами Співтовариства. Крім того, у Договорі згадувалося про поступову ліквідацію митних платежів при товарообміні між країнами-членами ЄЕС, встановлення спільних митних тарифів і впровадження спільної торговельної політики із третіми країнами, запровадження спільної сільськогосподарської політики, стандартизації національних законодавств країн-членів до тієї міри, яка буде необхідна для функціонування спільного ринку.

Європейське співтовариство з питань атомної енергії було створене для того, щоб контролювати мирне використання ядерної енергії. Завдання Співтовариства полягало у встановленні норм безпеки для санітарної охорони працівників та населення і в контролі над використанням радіоактивних матеріалів. Це Співтовариство не мало значного впливу на процес європейської інтеґрації.

++++++++++