Братство Тарасівців

Національно свідома молодь сама стала організовувати громади, які називалися молоді, або студентські. Особливо багато постало їх у 90-і роки ХІХ ст. Найрадикальнішою зі студентських груп було Братство тарасівців (1891-1898 pp.).

1891 Р. – створення братства "тарасівців".

Наддніпрянській Україністарі громадівці вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на культурницькій ниві. У 1898р. у Києві була створена Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконувала роль координатора діяльності громад.

1898 Р. – створення Загальноукраїнської безпартійної організації. Братство "тарасівців", його роль у розвитку українського національно-визвольного руху

На початку 90-х pp. XIX ст. у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. І. Міхновський, С. М. Шелест, А. П. Кучинський та ін. З цього гуртка вийшли діячі, які невдовзі заснували таємне "Братство тарасівців". Ще у 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О. О. Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. Саме під час цієї роботи склався гурток з чотирьох студентів (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик). Улітку 1891р. вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т. Г. Шевченка, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе "братство "тарасівців". Вперше поставили за мету – Незалежність України.

Місце, де було засновано Братство тарасівців, і назва міста, де тарасівці мали найбільший успіх:

А Канів, на могилі Тараса Шевченка; Харків. Б Київ, біля пам’ятника Богданові Хмельницькому; Полтава.

В Львів, біля Народного дому; Київ. Г Полтава, біля пам’ятника Іванові Котляревському; Чернігів.

Сутність Братства тарасівців:

А перша на східноукраїнських землях політична організація української молоді.

Б перше на східноукраїнських землях кооперативне господарство, засноване на пайовій участі.

В перше на східноукраїнських землях культурно-освітнє товариство.

Г перше на східноукраїнських землях літературно-художнє о б’єднання митців.

Першим прилюдним виступом "Братства" стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у галицькому часописі "Правда" під назвою "Profession de foi молодих українців". Ідеї, висловлені в промові, навряд чи можна охарактеризувати як націоналістичні (самостійницькі), але на тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського громадсько-політичного руху вони виглядали справжнім національним радикалізмом. У своїй промові вони стверджували:

– українці є окрема нація;

– як кожна нація, українці потребують національної волі для "праці і поступу";

– незалежність України (на той час на це гасло не відважувався ніхто);

– єдність українського народу;

– негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнали його користь для національного руху;

– необхідність українських шкіл, вживання української мови та ін.

«Самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби; федеративна в середині...; на чолі держави гетьман як президент і сейм...; свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія; боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками; Україна для українців, себто, що визнають себе українцями...; не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо».

Ідеї "Братства" знайшли своїх прихильників, але широкого поширення не знайшли в силу свого різко негативного ставлення до інших течій українського руху та й в силу особистих якостей лідера "Тарасівців" М. І. Міхновського.

Братство "тарасівців" було створено за принципами таємної організації і розбивалось на "п'ятірки", які на середину 90-х років діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.

У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з'їзд братства, який, можливо, мав надати організації більш стрункої форми. Але, оскільки братство "тарасівців" не мало конкретної програми дій, а подекуди просто дублювало старе культурництво в своєрідних екстремальних формах (наприклад, демонстративне носіння національного одягу), воно стало занепадати. Наприкінці 90-х років воно фактично розпалося. Цьому сприяли і поліцейські переслідування членів організації.

Прочитайте уривок з документа й укажіть назву організації, програмні положення якої наведено:

«... Ми, свідомі Українці, назавжди пориваємо зв’язок з українофілами. Ми оддаємо всі наші сили на творення української культури, на соціально-політичне визволення поневоленого українського народу. Ми вживаємо тільки українську мову. Ми працюємо тільки для українського народу. Ми мусимо агітувати за наші думки... кожен повинен протягом року вивчити українській грамоті не менше двох членів для нашої організації...»

А Братство тарасівців Б «Південні бунтарі»

В Південно-Західний відділ Російського географічного товариства Г Стара Київська громада

Культурний розвиток ХІХ ст.. став основою для формування української нації. Нація – це явище історичне, яке виникає на певному етапі розвитку людства. Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала та частина українських земель, що відома в історії під назвою Наддніпрянщини.

Українська нація формувалася переважно як селянська. За переписом 1897 р. на території Наддніпрянщини 84% населення становили селяни. З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації.

У же на початку XX ст. у світ вийшов упорядкований Борисом Грінченком чотиритомний словник української мови. Та найбільше сприяла розвитку української літературної мови художня література. Панас Мирний та Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький та Леся Українка, Павло Грабовський та Іван Франко не тільки творили літературну мову, а й гуртували народ. Але на цьому шляху доводилось долати багато перешкод. На початку XX ст. 3/4 українського населення було неписьменним; українство перебувало під гнітом економічних, політичних, соціальних, національних та інших проблем.

Борис Дмитрович Грінченко (1863–1910) – український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Автор «Рідного слова» – книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників «Просвіти», активний член Братства тарасівців, співзасновник УРП (1904).