Громадівський рух у Наддніпрянській Україні 60-90 pp. XIX ст.

1)Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург, де мешкало чимало українців і куди після відбуття покарань дозволили повернутися і обійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському, Шевченку.

Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.

З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініциативою Білозерського почала видавати журнал "Основа" (1861-1862) – на той час єдине українське періодичне видання, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах.

1861-1862 Pp. – виходить перший український журнал "Основа"

2)Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (від «холоп» – образлива назва польських панів українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів’я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих "вчили в національному напрямі".

На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився.

А нтонович Володимир Боніфатієвич (1834-1908). Історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863-1880); з 1878 р. – професор російської історії Київського університету; з 1881 р. – голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. До сьогодні остаточно не з’ясовано рік його народження (1830 чи 1834) та обряд його першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, проте переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту – на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах – здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів – і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях – і має чудові відносини з ворогами українства; в університеті він читає курс історії Росії, а приватно – українознавства; під своїм ім’ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом – науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде в Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за "нову еру" в україно-польських стосунках в Галичині та ін.

В. Анторонвич у своєму творі «Моя сповідь», опублікованому у «Основі» писав: «Якщо ви хочете бути послідовними демократами і служити народу, то мусите визнати, що більшість народу на Правобережній Україні становлять українські селяни... Отже, поляки-шляхтичі мають перед судом совісті два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами, повернутись до його національності... або залишитись у ролі визискувачів чужої праці і ворогів національного розвитку свого народу».