Україна у складі Російської імперії наприкінці XVIII – першій половині хіх ст.

Українські землі на початку XIX ст. входили до складу Австрійської, Османської та Російської імперій.

Адміністративно-територіальний поділ

Унаслідок поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії ввійшли землі Правобережної України та Західної Волині. А після успішних війн з Туреччиною до Росії було приєднано Південь України і Крим (1783). Українські землі, що перебували під владою Російської імперії умовно називають Наддніпрянська Україна (Наддніпрянщина). У офіційному діловодстві термін Україна за цю добу практично припиняють вживати. Лівобережну Україну називають Малоросією, Правобережну Україну – Південно-Західним краєм, а південну Україну – Новоросією.

Після ліквідації Гетьманщини на українські землі був поширений загальноросійський адміністративно-територіальний устрій. У 1796 р. згідно з указом імператора Павла І запроваджувалися нові губернії. Остаточно поділ України на 9 губерній закріпився у 1802 р. У 20-30-ті рр. ХІХ ст. губернії були об’єднані в генерал-губернаторства. Полтавська та Чернігівська губернії від 1802 до 1835 р. становили Малоросійське генерал-губернаторство. У 1836 р. до його складу ввійшла Харківська губернія і його центр перенесено з Полтави до Харкова. Київська, Подільська, Волинська губернії від 1832 р. належали до складу Київського генерал-губернаторства. Катеринославську, Херсонську і Таврійську було об’єднано в Новоросійське генерал-губернаторство. Коли 1828 р. до Новоросійського генерал-губернаторства приєднали Бессарабську область, воно стало називатися Новоросійсько-Бессарабським. Таким Генерал-губернатори та губернатори особисто призначалися російським імператором.

У 1831 р. було скасоване магдебурзьке право на Лівобережжі.

У 1841 р. ліквідовано судочинство за Литовськими статутами на Правобережжі.

У 1847–1848 рр. на Правобережжі була проведена інвентарна реформа. Інвентарна реформа – система заходів, проведених урядом Росії з метою впорядкування кріпосницьких відносин, тобто визначення повинностей та розмірів земельних наділів залежних селян.

В Україні були остаточно встановлена загальноімперська система управління для якої було характерним:

• повна централізація управління (вся влада на місцях зосереджувалась в руках губернаторів та генерал-губернаторів, як наслідок зростала роль армії та адміністративного апарату);

• в ідсутність місцевого самоуправління, виборних органів влади узагалі;

• контроль держави над культурним життям, жорстка цензура.

Найчисленнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Після першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв «смугу осілості», за межами якої їм селитися заборонялося. Вона проіснувала до 1917 р. Уся Наддніпрянщина, крім Слобожанщини, входила до "смуги осілості". Крім цього, євреям було заборонено селитися у Києві, Миколаєві, Севастополі, державних та козацьких селах Полтавщини. У багатьох містах були створені спеціальні єврейські квартали.

Соціально-економічне положення

Сільське господарство. Кріпосне право введено у 1783 р. на Лівобережжі, у 1796р. – на Півдні. Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації селян. На Правобережжі кріпосництво набуло найбільшого поширення, на Півдні – найменшого. Селянство поділялося на дві основні групи – поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Поміщицькі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4–6 днів на тиждень. Державні селяни, які вважалися вільними сплачували майже 40% податок. Тягарем для державних селян стало існування протягом 1817–1857 рр. військових поселень, засновником яких був Олексій Аракчаєв. У військових поселеннях кожна селянська сім'я повинна була не лише займатися землеробством, але й одночасно утримувати 1–2 солдатів, нести військову службу.

Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які призвели до голоду та епідемій, спричинили розорення селянських господарств.

Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край. У 1838–1852 pp. з Лівобережжя переселилося в ці райони 58,5 тис. осіб.

Урочна система – одна з найжорстокіших форм панщини у Російській імперії. Після указу від 5 квітня 1797 р., яким рекомендувалося дотримуватися триденної панщини, поміщики, щоб обійти його, запроваджували т. зв. уроки, тобто певні норми виробітку на кожен день. Здебільшого кріпосниками встановлювалися такі уроки, для виконання яких селянину доводилося працювати по 2–3 дні, а то й більше.

Які явища та процеси характерні для розвитку сільського господарства земель підросійської України в першій половині 19 ст.?

1 Інтенсивний шлях розвитку. 2 Перенесення промислових підприємств з сіл у міста.

3 Зменшення визиску селянства та їхнього майнового розшарування. 4 Домінування поміщицького землеволодіння.

5 Панування натурального господарства.

Які форми соціального протесту населення українських земель мали поширення у першій половині XIX ст.?

А повстання Б судові позови В звернення з чолобитними Г бойкоти

Укажіть основні форми соціального протесту українського населення у першій половині XIX ст.

1 відмова виконувати панщину 2 голодування з політичними вимогами

3 масові й поодинокі втечі з маєтків 4 підпалювання поміщицьких маєтків

5 пікетування повітових адміністрацій 6 політичні демонстрації 7 політичні страйки

Укажіть причини невдач раціоналізаторських експериментів у поміщицьких господарствах України в першій половині XIX ст.

1 нестача вільної кваліфікованої робочої сили 2 нестача у поміщиків грошей 3 опір влади

4 опір селян 5 постійна зайнятість поміщиків 6 селянські промисли 7 тиск ззовні