5.Культура Нового часу.

Виховання людини засобами мистецтва набуває життєдайної сили разом з розвитком науково теоретичної думки. Піднесений, ідеально-узагальнений образ, що склався в епоху Відродження , не відповідав в дійсності. Тепер людина перебуває в постійному діалозі з природою. Саме під таким гаслом формується просвітницька модель художньої культури. На думку видатних просвітителів Вольтера, Дідро, Руссо, мистецтво - це школа моралі, розуму і краси. Слід зазначити ,що саме в такі часи форсується поняття «художня культура».в працях філософів та поетів Гегеля, Гёте, Канта, Міллера, Шопенгауєра, які розглядали естетичну свідомість і мистецтво як суспільний феномен і шукали в мистецтві відповіді на основні поняття взаємовідносин людини й буття. В мистецтві розвивається класицизм – образцовий і змінюється романтизмом. Появляються нові образи ( фантастичні, народні, філософські), які пов’язані з новим філософським напрямом реалізмом.

У живопису класицизм - це картини Жана Давіда. Його твір «Смерть Сократа» був переломним на шляху становлення класицизму. Скульптура доби класицизму представлена творчістю французького митця Жана Антуана Гудона. Шедевром є статуя сидячого Вольтера (1781 р.) Романтизм вперше з’явився в творчості художників. Самим видатним є іспанський художник Францизко Гойя «Портрет родини короля Карла IV», де показано внутрішній світ персонажів за допомогою світла, рис обличчя, поставах фігур. В основі романтичного ідеалу - воля творчої особистості, культ сильних пристрастей, інтерес до національної культури і фольклору, тяга до минулого, до далеких країн. Характерна риса романтичного світогляду - гострий розлад між ідеалом і гнітючою реальністю. Романтики шукали взаємопроникнення і синтезу мистецтв, злиття видів і жанрів мистецтва. У пластичних мистецтвах романтизм найбільше яскраво проявився в живописі і графіку і практично не торкнувся архітектури, уплинувши тільки на садово-паркове мистецтво й архітектуру малих форм, що відбила екзотичні

мотиви.

Представницька школа романтичного мистецтва склалася у Франції. Живописці Т. Жерико, Э. Делакруа знову відкрили вільну динамічну композицію і яскравий насичений колорит. Вони писали людей героїчних у моменти напруги їхньої духовної і фізичної сил, коли вони протистояли природним чи соціальним стихіям. У творчості романтиків у відомій мері ще збереглися стильові основи класицизму, але при цьому одержала велику волю індивідуальна манера художника.

6. Принцип історизму та його значення у викладанні курсу «СХК».

Слово «принцип» (від латин. – основа, початок) в культурології розуміють як керівну ідею, першорядне правило для певної діяльності, що узагальнює зміст та обґрунтовує порядок і спосіб її здійснення. Це поняття розкриває співвідношення суб’єкта і об’єкта, міру пізнання об’єктивних законів людиною, щоб вона могла керувати ними у своїй діяльності та творчому перетворенні. Але використання принципу у свідомій цілеспрямованій діяльності дає бажані результати тільки тоді, коли в ньому правильно відображені основні властивості та відношення об’єктивного світу. Відповідно курс «Світова художня культура» ґрунтується на таких принципах: принцип історизму, опори на творчий метод митців, урахування аксіологічної функції мистецтва, поєднання особистісного, діяльнісного та полілогічного підходу у вивченні художньої культури.

Застосування першого принципу зумовлено тим, що традиційно історія посідає особливе місце в людському пізнанні. В науковій літературі історизм розуміють як пізнання походження та розвитку різноманітних явищ у конкретних умовах. Це не лише знання про минуле, бо призначення історії як сфери пізнання цим не вичерпується. В центрі інтересу до історії, соціального досвіду, що міститься в ній, знаходиться людина з її пориваннями і стилем життя, моральними установками і ставленням до інших, до суспільства і навколишнього середовища. Кожна епоха і кожний народ репрезентують самобутню культуру, що відрізняється від інших своєю неповторністю і унікальністю. Історизм відіграє виняткову роль у розкритті ціннісних аспектів художньої культури. Історичний опис так чи інакше так чи інакше віддзеркалює шкалу норм, цінностей певної доби, адже для кожної епохи параметри і критерії мистецтва минулого визначаються станом її власної культури й естетичної свідомості. До того ж збереження досягнень минулого, усвідомлення їх суспільної значущості на новому історичному рівні завжди є одним з показників високої культури суспільства. Тому завдання художньої культури полягає в тому, щоб відтворити особливості та історичну своєрідність кожної культури і тим самим ґрунтовно засвоїти дану сферу знань.

Таким чином, застосування під час вивчення художньої культури методів порівняння, співставлення, ретроспективи допомагає учням встановити зв'язок між подіями та часом. Вони отримують змогу побачити, як змінювалися оцінки щодо одного й того ж явища у різних поколінь дослідників, вчаться сприймати історичні характеристики у межах тих систем цінностей, в яких вони виникли. І вже потім співвідносити їх з сучасними поглядами, моральними категоріями. Визначити власне ставлення до митців та художніх творів.

Зрозуміло, що процес художньо-естетичної освіти учнів вимагає ознайомлення з сучасними мистецькими явищами, зокрема тими, що не були досліджені і оцінені. Введення подібного матеріалу до навчального процесу, обговорення його на уроках зумовлюється, перш за все дидактичними світоглядними завданнями. Адже працюючи з таким матеріалом, учні можуть у власній пізнавальній діяльності виявити деякі механізми історичних зв’язків, застосовувати ці знання для аналізу та оцінки сучасних художніх явищ.

Усе це свідчить про те, що принцип історизму відіграє важливу роль у формування художнього мислення учнів. За його допомогою вони пізнають попередній соціальний досвід людства у розмаїтті та динаміці відношень, переконань, діяльності, у багатомірності й мінливості історичного часу та простору.