7. Християнство у 1- 6 ст.: становлення, вселенські собори.

Християнство зародилося на сході Римської імперії (території сучасного Ізраїлю, в Палестині в 1 ст. Перші християнські об’єднання, які називалися еклезіями ( з грец. – „зібрання”, „збори”), створювались на території Іудеї, де проповідував Ісус Христос, але згодом їх велика кількість виникає в Сирії, Малій Азії, Єгипті, Греції і у самому Римі. Вони не мали храмів і постійних приміщень. Основне місце в релігійному житті ранніх християнських громад відігравали проповіді і молитви. У перші століття християни зазнавали переслідувань та гонінь. Особливо жорстоко переслідувались християни в період правління імператорів Траяна ,Діоклетіана, нерона та ін.

Цікавим феноменом ранньої історії християнства було так зване “катакомбове християнство”. Оскільки для забудови Риму із середини гір, на яких було розташоване місто, вирубалась велика кількість кам”яних блоків, остільки під містом утворилась розгалужена система штучних печер – катакомб. В Римській імперії часів раннього християнства були заборонені будь-які масові зібрання або організації, окрім офіційно санкціонованих, християни здійснювали в катакомбах свої зібрання, церковні відправи, а інколи навіть ховались там від переслідувань з боку влади. Саме в катакомбах археологи знаходять ранні християнські розписи стін, знаки, зображення символів та ін.

На початкову етапі в християнських общинах панував дух всезагальної рівності, але згодом актуалізується завдання упорядкування внутрішніх взаємовідносин між віруючими. Вже до кінця І ст. вводиться інститут єпископства, запроваджуються посади служителів нижчого рангу – дияконів. Так, поступово утворюється церковна ієрархія.

До IV ст. в основному сформувалась внутрішньо церковна структура. Ще в перші три сторіччя скликались помісні собори єпископів окремих провінцій, які розглядали питання щодо організації внутрішніх відносин та вирішення догматичних проблем. Рішення деяких соборів ( в Карфагені, Антіохії, Олександрії) мали суттєве значення для всієї церкви, але акти цих соборів не збереглись.

Від початку IV століття становище християнської церкви кардинально змінилось завдяки Міланському 313 р. едикту (указу) імператора Костянтина, згідно із яким християнство урівнюється в правах з іншими релігіями Римської імперії, тобто набувало легального, узаконеного статусу. В епоху правління Костянтина Великого церква із гнаної і переслідуваної швидко досягає привілейованого становища Цю добу християнської історії, коли утверджуються найважливіші догмати та формується церковна ієрархія, називають класичною. Поряд з помісними запроваджується практика Вселенських соборів, які стають найвищими органами управління християнської церкви. Перший Вселенський собор відбувся у 325 році у м. Нікеї., який затвердив Символ віри – короткий виклад основних догматів, обов’язковий для всіх християн. Він був доповнений на наступному соборі у Константинополі (381р.), а тому отримав назву Нікейсько-Константинопольського Символу віри. Всього до розколу християнської Церкви відбулось сім Вселенських соборів (останній у 787р.), рішення яких визнаються канонічними як католиками, так і православними по сьогоднішній день. В процесі канонізації віровчення, разом із оформленням чіткої системи християнської догматики відбувалась активна боротьба із різними численними відходами від її правильного розуміння (із сектами), засуджувались єретичні погляди та концепції.(аріанство, монофеліти) Кожен християнин зобов’язаний дотримуватись цих визначальних догматів і свято їх виконувати.

В процесі становлення віровчення утверджувалась також і релігійна обрядовість. У культовій практиці християн особливу роль відіграє поклоніння хресту як символу страждань Ісуса Христа, поклоніння іконам із зображеннями святих, а також мощам божих угодників, чудотворців, мучеників за віру.

Церковна організація остаточно сформувалась в IV ст. за імператора Костянтина (527 – 565 рр.), який офіційно визнав своїм указом її п’ять центрів: Рим, Константинополь, Олександрію, Антіохію, Єрусалим.