3.2. Відмежування терористичного акту від подібних злочинів

За об’єктивними ознаками (застосування зброї, вибух, підпал, що спричинили загибель людей або завдали їм тілесних ушкоджень, посягання на життя посадової особи, загрози з метою досягти певних протиправних цілей тощо) терористичний акт має спільні риси з багатьма «загальнокримінальними злочинами», передбаченими іншими главами Кримінального кодексу. За таких обставин задля правильної кваліфікації є надважливим розрізняти таки злочини, відмежовувати їх одне від одного. Певною мірою це можна зробити, аналізуючи відповідні злочини у чинній редакції КК України, але в окремих випадках правоохоронна система стикається з об’єктивними складнощами, викликаними недосканалістю кримінального законодавства, тож, диспозиція низки статей КК потребує істотних уточнень.

Наприклад, як терористичний акт, так і диверсія (ст.113 КК України) можуть вчинятися шляхом вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини, заподіяння майнової шкоди. Вчиняючи терористичний акт і діючи з метою впливу на прийняття рішень органами державної влади, особа може погрожувати вбивством державного чи громадського діяча або знищенням заручників. Існуюча подібність терористичного акту до вказаних та інших злочинів за деякими об’єктивними ознаками, що у ряді випадків доповнюється подібністю за суб’єктивними ознаками, обумовлює потребу у проведенні кримінально-правового аналізу та визначенні специфічних ознак терористичного акту.

Розглянемо найбільш близьки до терористичного акту злочини та визначимо основні риси, що дозволяють їх розділяти.

Задля правильного відмежування перш за все слід згадати основні ознаки терористичного акту. Із наведених у попередніх розділах роботи рис, що характеризують терористичний акт, для цілей дослідження найбільш важливими є такі:

1) вчинення загальнонебезпечних діянь або погроза такими діяннями, що породжує загальну небезпеку. Тут слід звернути увагу на поняття «загальнонебезпечний». Будь-яке посягання на життя чи здоров’я людини, її майно або громадський порядок є суспільно небечпечним, але для терористичного акту є характерною не просто суспільна небезпечність, а саме загальна небезпечність, тобто небезпечність для необмеженого кола осіб;

2) публічний характер виконання з розрахунком на широкий резонанс;

3) навмисне створення стану страху, напруженості, спрямованого на залякування населення;

4) застосування насильства відносно одних осіб (невинних жертв) або майна з метою спонукання до певної поведінки інших осіб (суб’єктів впливу), від яких залежить прийняття вигідних для терористів рішень (органи державної влади, місцевого самоврядування, міжнародні органі зації, певні фізичні та юридичні особи) [136, с.8-10; 45, с.14-17; 142, с.23-26].

Саме сукупність вказаних ознак у їх взаємозв’язку та взаємообумовленості характеризує терористичний акт та дозволяє відмежувати його від подібних за характером вчиненні злочинів. Відсутність у діянні будь-якої з указаних ознак свідчить про відсутніть самого терористичного акту. Цією сукупністю ознак терористичний акт відрізняється від суміжних злочинів, які можуть містити будь-які з цих ознак, але не всі в їх сукупності.

Напевно, серед всіх злочинів найбільш схожим із терористичним актом є диверсія. Отже, виникає необхідність в їх детальному відмежуванні.

Відмінність терористичного акту від диверсії полягає в об’єктивних ознаках: об’єкті та об’єктивній стороні, а також в ознаках суб’єктивної сторони, а саме - меті вчинення злочину.

Деякі автори наголошують, що відмінність диверсії від терористичного акту за об’єктивними ознаками полягає в тому, що ці злочини посягають на різні суспільні відносини, яким заподіюється шкода. Диверсія належить до злочині в проти основ національної безпеки і посягає на внутрішню безпеку держави, її економічні основи. Терористичний акт є злочином проти громадської безпеки і заподіює шкоду стану захищеності суспільства (життю та здоров’ю людей, власності, довкіллю, нормальній діяльності підприємств, установ та організацій) від загальнонебезпечних посягань або від загроз їх вчинення [27, с.130].

На думку автора, такий критерій, хоча формально він цілком відповідає структурі чинного КК України, на практиці мало допомагає відокремити вказані злочини одне від одного, адже, як було наведено вище, сучасний тероризм вже давно виходить за межі злочинів проти громадської безпеки та, так само, як і диверсія, може посягати на внутрішню безпеку держави, її територіальну цілісність та економічні основи.

Інша відмінність диверсії від терористичного акту, пов’язана зі способом вчинення суспільно небезпечної дії. Якщо для терористичного акту властива більш відкрита поведінка винних осіб, публічне взяття на себе відповідальності, демонстрація причетності до насталих тяжких наслідків, то для диверсії - це таємність, прихованість дій злочинця, прагнення останнього та можливих організаторів диверсії лишатись якомога довше невідомими. Саме за цих обставин особа, що вчинила диверсію, не припускається до висування вимог, наприклад, щодо виконання органами влади певних дій чи утримання від таких.

Крім цього, терористичному акту притаманний такий спосіб скоєння злочину, як погроза вчинення певних дій. Вчинення ж диверсії шляхом погрози чинним кримінальним законодавством не передбачається.

Відмінність між диверсією та терористичним актом полягає і у моменті визнання цих злочинів закінченими. Так, диверсія є закінченою з моменту вчинення запланованих злочинних дій (вибуху, підпалу, поширення епідемій, епізоотій та інших дій, відповідно до диспозиції ст. 113 КК). Для терористичного акту вчинення вибуху чи, наприкладад, підпалу є, як правило, лише початком виконання об’єктивної сторони. Після створення обставин громадського занепокоєння шляхом влаштування вибуху чи підпалу суб’єкти терористичного акту свої наступні дії пов’язують із вчиненим, наприклад, вимагають від opгaнів місцевого самоврядування прийняти певне рішення.

За ознаками суб’єктивної сторони терористичний акт і диверсія відрізняються між собою за змістом мети. Вчинення терористичного акту може бути обумовлене прагненням винного порушити громадську безпеку, залякати населення, спровокувати воєнний конфлікт, міжнародне ускладнення, або вплинути на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами, або привернути увагу громадськості до певних своїх політичних, релігійних чи інших поглядів. У більшості випадків, особа, що вчинила терористичний акт, ставить собі за мету створення таких умов, за яких органам державної влади, юридичним чи фізичним особам найбільш ефективно нав’язується воля терориста, терористичної групи, організації. На відміну цьому, мета вчинення диверсії полягає в ослабленні держави з можливим наступним її знищенням як політичної організації суспільства. Щодо громадської занепокоєності, що виникає після диверсійних дій, то вона не охоплюється складом злочину [44, с.227].

Підсумовуючи, відмінності між терористичним актом і диверсією можна сформулювати так:

1. Диверсія передбачає реальне вчинення вибухів, підпалів та інших загальнонебезпечних дій, тим часом коли терористичний акт охоплює як фактичне вчинення таких дій, так і погрозу це зробити;

2. Заподіяння якоїсь шкоди (руйнування чи пошкодження підприємств, будинків, споруджень, об’єктів життєзабезпечення населення, масові отруєння тощо) є остаточною метою диверсії, тим часом коли для терористичного акту такі наслідки є лише засобом досягнення цілі, а сама мета – це залякування населення, створення та підтримання обстановки страху;

3. Диверсанти діють таємно і не афішують свою діяльність, тоді як терористи зазвичай діють відкрито, демонстративно із висуненням своїх вимог.

4. Диверсія спрямовується на ослаблення держави, підрив її економічної безпеки й обороноздатності, а терористичний акт має дещо інше завдання: вплинути на прийняття якихось рішень або відмову від них. Дещо спрощено можна сказати, що ціль диверсії – послабити державу (зробити так, щоб «вам було погано», щоб «ви стали слабкіше»), ціль терористичного акту – посилити себе, свою організацію (зробити так, щоб «нам було краще», щоб «ми стали сильніше»).

Від захоплення заручників, поєднаного з погрозою знищення людей (ч.2 ст.147 КК), терористичний акт, крім родового та безпосереднього об’єкта, відрізняється за кількістю потерпілих, життю яких загрожує винний. При захопленні заручників смерть загрожує лише заручникам і їх кількість відома винному. При терористичному акті винний загрожує вбивством невизначеного кола осіб. Саме за таких обставин законодавець визнав, що при захопленні заручників, на відміну від терористичного акту, вимоги винного можуть бути звернені і до родичів потерпілих [1, с.41]

Ще один подібний до терористичного акту злочин – піратство. Питання про співвідношення терористичного акту та піратства передусім виникає перед дослідниками, що займаються проблемами безпеки морського судноплавства, однак у їхніх наукових працях або взагалі не проводиться розмежування між цими злочинами, або воно проводиться за другорядними ознаками. Наприклад, С.О.Допілка вбачає різницю між тероризмом і піратством лише в тому, що перший відбувається з політичною метою, а другий – за особистими мотивами [40, с.19-21]. Л.А.Моджорян, вважаючи, що поняття морського тероризму взагалі слід включити до концепції піратства, оскільки не вбачає між ними принципової різниці, вказує, що ці діяння підривають «волю морів і спрямовані проти безпеки мореплавства», а що їхньою характерною рисою є «залякування, тобто поведінка злочинця, розрахована на те, щоб викликати жах, який паралізує жертв нападу» [122, с.37]. Не погоджуючись з такою думкою, В.П.Ємельянов наполягає, що «тероризм, як відомо, відбувається не лише за політичними мотивами. Тому він являє собою не політичну акцію, а злочинне діяння». Що ж стосується залякування жертв нападу, продовжує автор, то якщо для піратів це основний момент у процесі залякування, то для терористів залякування є проміжним етапом, який взагалі не спрямований проти жертв нападу, котрі залишаються безвинними жертвами. Залякування при вчиненні терористичного акту здійснюється одночасно на двох рівнях: по-перше, залякування населення (макрорівень), і, по-друге, залякування третіх осіб (суб’єктів впливу), які зацікавлені у безпеці жертв нападу (мікрорівень) [51, с.236].

Розмежування між терористичним актом і піратством можна проводити за такими критеріями:

1. Пірати завжди безпосередньо зустрічаються з потерпілими, тим часом коли потерпілі від терористичних актів (безвинні жертви) доволі часто дистанційовані від винних. Більш того, кінцеві суб’єкти впливу, від яких залежить прийняття вигідних для терористів рішень, дистанційовані від винних завжди (при піратстві такі суб’єкти впливу зазвичай взагалі відсутні);

2. Мета піратства є цілком корисною - заволодіти судном та майном, що на ньому перебуває (команда судна тут відіграє лише роль заручників), тим часом коли мета терористичного акту ніколи не є пов’язаною із бажанням власного збагачення, це лише політика, ідеологія або релігія;

3. Пірати досягають своїх цілей безпосередньо за рахунок власних дій в момент вчинення нападу на потерпілих, тим часом коли досягнення цілей терористів завжди пов’язано з поведінкою третіх осіб (суб’єктів впливу), на яких покликано зробити вплив насильство, вчинене проти безвинних жертв.

Боротьба з піратством (морським розбоєм) регулюється Женевською конвенцією про відкрите море (1958 р.) [73] і Конвенцією ООН по морському праву (1982 р.) [71]. Згідно з цими міжнародними документами піратство - це неправомірний акт насильства, затримання або грабіж у відкритому морі чи в місці, що перебуває поза юрисдикцією держави, вчинений з особистими цілями екіпажем або пасажирами приватновласницького судна чи літального апарату, й спрямований проти іншого судна чи літального апарату, проти осіб і майна, що перебувають на борту. Таким чином, відповідно до міжнародних угод піратськими визнаються лише дії приватновласницьких судів чи літальних апаратів, а також державних судів чи літальних апаратів, екіпаж яких підняв заколот і вийшов з-під контролю державних структур, що виключає можливість вчинення так званого «державного піратства». Дії ж військових судів і літальних апаратів, які знаходяться під контролем держави, повинні кваліфікуватися як акти агресії і тягнути політичну та моральну відповідальність держави, а також кримінальну відповідальність виконавців.

Досліджуючи проблему піратства, І.І.Карпець, намагаючись з’ясувати, чи правомірно вважати піратством бомбардування й обстріл, приходить до такого висновку: «традиційне поняття піратства пов’язане із захопленням людей, майна тощо, тобто здобуванням вигоди. Чого досягає «пірат», коли обстрілює корабель або шляхом нальоту з повітря знищує корабель чи людей? Подібність із піратством лише в одному: дії відбуваються у відкритому морі. На цьому подібність закінчується. За традицією такі дії називаються піратством, однак, вбачається, що в подібних випадках є підстави для іншої кваліфікації. Дії злочинців, які знищують корабель і людей, що на ньому перебувають, шляхом нальоту з повітря, скоріше подібні з діями терористів» [64, с.182].

В.П.Ємельянов, за свого боку, також не вважає подібні дії піратством, але одночасно заперечує проти того, що їх можна кваліфікувати як терористичний акт. Так, автор зазначає, що для терористів будь-які акти насильства мають особливий сенс, бо вони нічого не роблять «просто так» без наміру «оприлюднити» свої дії й учинити психологічний тиск на громадськість і суб’єктів впливу. Тому дії злочинців, які знищують корабель і людей, що перебувають на ньому, шляхом нальоту з повітря або іншим шляхом і які не переслідують ані мети здобуття матеріальної чи іншої вигоди, ані мети спонукання до прийняття якогось рішення, якщо вони вчинені військовослужбовцями певної держави, то підлягають кваліфікації як акти агресії, а якщо вони вчинені приватними особами чи військовослужбовцями, які вийшли з-під контролю владних структур, то такі дії мають кваліфікуватися як бандитизм [51, с.238].

На думку автора, знищення корабля разом з людьми, які на ньому перебувають, вчинені військовослужбовцями за завданням офіційного командування, звісно, є актом агресії. Але в умовах гібридної війни, яку розв’язала останнім часом Росія проти ледь не всього світу, цілком ймовірною є ситуація, коли подібні дії цілком підпадають саме під поняття державного тероризму, оскільки агресор, як правило, діє відкрито та має на меті розв’язати військовий конфлікт, тоді як Російська Федерація, здається, ставить перед собою дещо інші завдання. Заперечуючи власну причетність до постійних порушень повітряного та морського простору інших держав, обстріли мирних населених пунктів на Сході України та в Сирії (тим часом коли для всього світу є очевидним протилежне), російська держава намагається залякати мирну Європу, довести, що міжнародне право нічого не варте і що у світі перемагає не закон, а сила. Подібні дії характеризують саме тероризм, а не військову агресію.

Вище був згаданий ще один злочин, який має спільні риси з терористичним актом – бандитизм. Відповідно до ст.257 КК України бандитизмом є організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі. Від терористичного акту бандитизм можна відокремити за такими ознаками:

1. Члени бандитського угрупування завжди безпосередньо діють проти потерпілих, і саме за рахунок насильницьких дій щодо потерпілих бандити досягають бажаного результату, тим часом коли при вчиненні терористичного акту шкода заподіюється безвинним жертвам і (або) майну, а бажаний результат винні особи прагнуть досягнути за рахунок дій третіх осіб (суб’єктів впливу), які завжди дистанційовані від місця насильницьких подій;

2. Напад на громадян та організації є безпосередньою метою бандитизму (так само, як і диверсії), тим часом коли основною метою терористичного акту є спонукання суб’єкта впливу до прийняття вигідних для терористів рішень;

3. Стан страху у населення, який може виникати від дій особливо зухвалої банди, як правило, не охоплюється злочинною метою бандитів і виникає як «побічний ефект» від скоюваних ними нападів, тим часом коли терористами стан страху серед населення створюється цілеспрямовано та використовується винними для спонукання суб’єктів впливу до певних дій чи рішень. З цього приводу все ж таки слід визнати, що й бандити іноді навмисно намагаються залякати мирне населення своєю зухвалістю з метою паралізувати будь-який супротив потенційних (майбутніх) жертв. Достатньо згадати, наприклад, відому банду «Чорна кішка», що діяла в післявоєнні роки в Києві та Одесі. Залишення характерної «візитівки» на місті злочину (малюнок або живе кошеня) є нічим іншим, ніж натяком: ми нічого не боїмося, ми непереможні, супротив не має сенсу. Але тут слід розуміти, що, хоча корисливий мотив і не є конструктивною ознакою складу бандитизму, все ж таки, як правило, напади на підприємства, організації та окремих громадян бандити вчиняють саме з метою наживи. Тому й залякування терористам потрібне не задля здійснення впливу на інших осіб (як це відбувається при здійсненні терористичних актів), а для полегшення подальших нападів та зменшення супротиву з боку потерпілих.

Далі терористичний акт за зовнішніми ознаками може мати спільні риси з умисним вбивством, учиненим небезпечним для життя багатьох осіб способом. Цей вид умисного вбивства має місце тоді, коли для позбавлення життя потерпілого винний обирає такий спосіб, який створює реальну небезпеку для життя інших осіб. Реальна небезпека для життя людей створюється і при вчиненні терористичного акту, який як структурний елемент може містити в собі й вчинення дій, що призводять до загибелі людей у результаті загальнонебезпечного способу насильницького акту.

Тут слід мати на увазі, що при вчиненні терористичного акту позбавлення життя однієї або кількох осіб, яким би не був обраний для цього спосіб, не становить цільову спрямованість дій винного, тоді як при умисному вбивстві загальнонебезпечним способом позбавлення життя потерпілого є той основний та кінцевий результат, до якого прагне винний, обравши такий небезпечний спосіб вчинення вбивства.

Водночас слід зауважити, що умисне вбивство може набути терористичного характеру, але лише тоді, коли буде служити засобом залякування населення та суб’єктів впливу з метою коригування поведінки останніх в інтересах терористів.

Тут доречно згадати нащодавній замах на відомого догхантера і менш відомого адвоката Олексія Святогора, який відбувся у Дніпровському районі міста Києва 13 січня 2017 року. Невідомі підклали вибухівку у поштову скриньку потенційної жертви, в результаті лише дивом не постраждав рідний брат адвоката, який вирішив перевірити пошту. Олексій Святогор вважає вчинені щодо нього дії терористичним актом лише з тієї підстави, що для його «ліквідації» обрано спосіб, небезпечний для життя багатьох людей. На думку автора, правоохоронці правильно кваліфікували дії невідомих осіб як замах на вбивство (ст.15, ч.1 ст.115 КК України), хоча про можливість розглядати такий спосіб позбавити життя потерпілого, небезпечний для життя багатьох осіб, а даному випадку говорити цілком слушно. Натомість, враховуючи кількість обурених скандальною діяльністю О.Святогора осіб та чисельність вже скоюваних щодо нього замахів, в даному випадку немає жодних підстав вважати, що метою злочинців було залякати населення та змусити органи влади вдатися до тих чи інших дій (терористичний акт), а не залякати або навіть вбити цілком конкретну людину, хоча і доволі небезпечним для інших осіб способом.

Аналогічні відмінності існують також між терористичним актом і політичними убивствами, а також вбивствами «на замовлення». Якщо смерть людини, яка відбулася в результаті вчинення терористичного акту, є засобом створення обстановки страху, напруженості й одночасно засобом впливу на третіх осіб, то політичне або замовне вбивство без елементів тероризування є засобом вирішення певних питань самим фактом його вчинення; тут немає необхідності у спонуканні когось до чогось, усе вирішується в результаті самого настання наслідку.

Відмежування терористичного акту від посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК) також є необхідним, адже за об’єктивною стороною посягання на життя державного чи громадського діяча може бути способом вчинення терористичного акту. Однак, оскільки чинна редакція ст.258 КК України не передбачає такого способу вчинення терористичного акту, в даному випадку має відбуватися кваліфікація за сукупністю злочинів. Така ситуація, на думку автора, є абсолютно неправильною, адже посягання на життя однієї конкретної особи, хоча б і відомої або займаючої високу посаду, є аж нічим не більш суспільно небезпечним, аніж, скажімо, вчинення вибуху в людному місці.

Виокремлення ж злочину, передбаченого ст.112 КК, може здійснюватися за ознакою відсутності у діях винних осіб наміру порушити громадську безпеку, залякати населення чи досягти іншої мети, притаманної терористичному акту.

Відмінність цих злочинів один від одного полягає і у моменті закінчення злочину. Посягання на життя державного чи громадського діяча є злочином з усіченим складом і визнається закінченим з моменту замаху на вбивство. Терористичний акт є злочином з формальним складом, і його об’єктивну сторону утворює сукупність дій, що порушують громадську безпеку і визначають мету такого порушення.

З суб’єктивної сторони, мета вчинення терористичного акту є більш широкою порівняно з метою вчинення посягання на життя державного чи громадського діяча. У разі посягання на життя державного чи громадського діяча протиправний вплив на його діяльність чи помста за таку є єдиною метою вчинення злочину, при терористичному акті – альтернативною.

Крім того, вчинення при терористичному акті, наприклад, вибуху з метою перешкоджання або помсти державному чи громадському діячеві не завжди пов’язане з посяганням на його життя і супроводжується, як правило, висуванням нових вимог [69, с. 93].

Частина 1 ст. 228-4 КК України передбачає відповідальність за погрозу вчинити викрадення радіоактивних матеріалів. Відмінність від тероризму можна провести за формою вираження цієї погрози. Так, при тероризмі погроза має демонстративний характер, вона висувається для створення обстановки жаху, пригніченості; тим часом коли у суміжному складі погроза може бути як публічною, так і вираженою у формі конфіденційного повідомлення особі чи обмеженому колу осіб.

Іноді виникають проблеми також у відмежування терористичного акту від вчинення загальнонебезпечних дій на ґрунті хуліганських спонукань. Основна відмінність тут полягає в мотивації та меті злочинного посягання. Хуліганський мотив полягає в прагненні винного відкрито протиставити себе, свою поведінку громадському порядку, суспільним інтересам, показати свою зневагу до навколишніх, виявити цинізм, жорстокість, зухвалість, вчинити буйство та бешкетування, показати грубу силу й у такий спосіб познущатися над беззахисними. У цій частині хуліганський мотив значною мірою схожий з терористичною спрямованістю діяння, але, на відміну від актів тероризму, для яких є характерною мотиваційна конкретність і визначеність, хуліганським спонуканням властива певна легковажність і незначність. Ця легковажність мотивації зумовлює і неясність мети хуліганських дій, на підставі чого у літературі робиться висновок про певне злиття мотиву та мети вчинення хуліганства, бо мета хуліганських дій полягає в самому вчиненні цих дій, тоді як при вчиненні терористичного акту самі по собі насильницькі дії не є самоціллю, а виступають засобом породження у суспільстві стану страху та досягнення мети схиляння суб’єктів впливу до задоволення інтересів терористів.

Зокрема, звертаючи увагу на можливість використання в момент учинення хуліганських дій вибухових речовин чи вибухових пристроїв, О.А.Івахненко цілком справедливо зазначає, що такого роду вибухи вчиняються «просто так», «заради хохми» і не мають ніякої іншої цільової спрямованості, тобто якщо при використанні вибухових речовин чи вибухових пристроїв із хуліганських мотивів діяння закінчується самим фактом вчинення вибуху, то при вчиненні вибухів терористичної спрямованості самий вибух є лише початковим етапом, за рахунок якого винні особи прагнуть породити у суспільстві стан страху та змусити суб’єктів впливу (державу, міжнародну організацію, фізичну або юридичну особу) до певних вигідних для терористів дій та рішень [59, с.75-77].

Певні спільні ознаки терористичний акт має і з вимаганням. Базове поняття вимагання наведене в диспозиції статті 189 КК України: вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (вимагання). Втім, КК України містить ще сім складів злочинів, що пов’язані з вимаганням:

- викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радиактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст.262);

- викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст.308);

- викрадення, привласнення, вимагання прекурсорів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст.312);

- викрадення, привласнення, вимагання обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем та інші незаконні дії з таким обладнанням (ст.313);

- прийняття пропозиції, обіцянки або одержання працівником підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, або особою, яка працює на користь підприємства, установи чи організації, неправомірної вигоди, а так само прохання надати таку вигоду для себе чи третьої особи за вчинення чи невчинення будь-яких дій з використанням становища, яке займає працівник на підприємстві, в установі чи організації, або у зв'язку з діяльністю особи на користь підприємства, установи чи організації, в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи, поєднані з вимаганням неправомірної вигоди (ч.4 ст.354);

- викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем або їх пошкодження (ст.357);

- прийняття пропозиції, обіцянки або одержання службовою особою неправомірної вигоди, а так само прохання надати таку вигоду для себе чи третьої особи за вчинення чи невчинення такою службовою особою в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища, поєднані з вимаганням неправомірної вигоди (ч.3 ст.368).

У науці кримінального права вимагання відносять до злочинів з ознаками тероризування [43, с.87-157; 48, с.131–135; 52, с.7-22], в зв’язку з чим і виникає необхідність відмежовувати їх від терористичного акту.

Як зазначається в юридичній літературі, сутність терористичного акту зводиться до залякування, переслідування, створення умов страху. Тероризування в даному випадку полягає в тому, що:

1) насильницькі та інші дії винного не є самоціллю, а слугують засобом досягнення інших цілей;

2) обстановка страху виникає не сама собою як наслідок вчиненого діяння або суспільного резонансу, а цілеспрямовано створюється винним в розрахунку на її сприяння у досягненні кінцевої мети в якості засобу спонукання до прийняття або відмови від прийняття будь-якого рішення в інтересах винного або інших осіб;

3) досягнення кінцевого результату здійснюється не за рахунок дій самої винної особи, а за рахунок дій тих осіб (фізичних або юридичних), стосовно яких спрямований залякувальний вплив;

4) насильницькі та інші злочинні дії можуть бути спрямовані проти одних осіб (як фізичних, так і юридичних), а досягнення кінцевих цілей винного здійснюється за рахунок дій третіх осіб (як фізичних, так і юридичних), але, можливо, і спрямованість дій і досягнення кінцевого результату пов’язуватимуться у винного з однією й тією ж особою [52, с.7–22].

У вимаганні ж тероризування має дещо інші ознаки:

1) вимагання – це корисливо-насильницький злочин (наприклад, стаття 189 КК України міститься в розділі VІ – «Злочини проти власності»; інші перелічені вище злочини, поєднані з вимаганням, також передбачають корисливий мотив або інші особисті інтереси). Важливою ознакою вимагання, є те, що застосування погрози насильством, обмеженням прав, свобод або законних інтересів, пошкодженням чи знищенням майна, розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі бажали зберегти у таємниці, виступають засобом досягнення мети – отримання винним чужого майна чи права на майно, або вчинення на його користь будь-яких дій майнового характеру;

2) при вимаганні винний цілеспрямовано викликає страх у потерпілого, розраховуючи що це сприятиме досягненню його кінцевої мети. Застосовуючи погрози насильством, обмеженням прав, свобод або законних інтересів, пошкодженням чи знищенням майна, розголошенням відомостей злочинець намагається спонукати потерпілу особу до прийняття рішення передати йому майно, право на майно, що йому належали чи перебували у його віданні, або вчинити будь-які дії майнового характеру на свою користь, або утриматись від повернення таких майнових благ;

3) реалізація кінцевої мети при вимаганні можлива лише за рахунок дій потерпілої особи, і саме для спонукання особи винний застосовує погрозу (насильство);

4) при вимаганні погроза насильством, обмеження прав, свобод або законних інтересів, пошкодження чи знищення майна, розголошення відомостей пов’язуватимуться у винного з однією й тією ж особою, але, можливо, що спрямованість дій і досягнення кінцевого результату можуть бути спрямовані проти одних осіб, а досягнення кінцевих цілей винного здійснюється за рахунок дій третіх осіб (як фізичних, так і юридичних).

Отже, вимагання належить до злочинів з ознаками тероризування. Як вказує В.П.Ємельянов, такі злочини за своєю конструкцією є неоднаковими і розрізняються у залежності від того, наскільки в конструкціях цих складів злочинів виражені ознаки тероризування [48, с.87–88]. Автор поділяє ці злочини на три групи:

- перша група – це склади злочинів, у яких тероризування, як властивість діяння, виражена в обов’язкових ознаках складу злочину, тобто, воно передбачене безпосередньо у самому складі злочину, і його відсутність у діянні означає й відсутність ознак даного складу злочину;

- друга група – це склади злочинів, у конструкції яких ознаки діяння з елементами тероризування виражені факультативно;

- третя група – це склади злочинів, що передбачають відповідальність за діяння, які в окремих випадках та за певних обставин можуть набувати характер тероризування [48, с.87-98].

Вимагання в будь-якому з перелічених вище складів злочину слід віднести до першої групи, оскільки у цих злочинах тероризування, як властивість діяння, безпосередньо виражене у самому складі злочину.

Порівнюючи терористичний акт та вимагання, як злочин з ознаками тероризування, можна виділити як спільні риси, так і відмінності у цих кримінально-правових категоріях.

Так, загальною ознакою для вимагань та терористичного акту є, власне, ознака тероризування. Її сутність полягає у цілеспрямованому створенні винним стану страху і прагнення за рахунок створення обстановки страху впливати, спонукати [52, с.15].

Разом із тим, на відміну від терористичного акту, при вимаганні стан страху створюється на індивідуальному рівні, з явним прагненням винної особи не набути широкого розголосу, у той час як при терористичному акті такий стан створюється на загально соціальному рівні.

Як зазначається у літературі, залякувальний вплив при тероризуванні може задаватися не тільки за допомогою насильства або погрози насильством, але і за допомогою ненасильницьких дій, або погрози такими [52, с.15]. Як злочин з ознаками тероризування, вимагання має погрозу розповсюдження відомостей, обмеження прав, свобод або законних інтересів, що не носять характеру загальної небезпечності. При терористичному акті погроза зводиться до вчинення загальнонебезпечних дій.

Слід зазначити, що при вчиненні вимагання, як злочину з ознаками тероризування, залякування відбувається безпосередньо щодо тих осіб, від яких залежить виконання вимог винних і не торкається інтересів тих, хто взагалі не має відношення до конфлікту, тоді як при вчиненні терористичного акту залякувальний вплив на тих, від кого залежить прийняття або неприйняття рішення, справляється за допомогою залякування населення або окремої його частину, тобто за допомогою залякування значної маси людей (невинних жертв), які не мають ніякого відношення до сутності конфлікту.

Якщо вимагання буде вчинятися з претензією на широкий розголос, спрямовуватиметься на залякування населення з метою спонукання держави, міжнародної організації, фізичної чи юридичної особи до прийняття певного рішення або відмови від нього, то воно стане терористичним злочином. За цією ознакою воно набуде ознак терористичного акту.

Підсумовуючи наведене, можна виділити суттєві недоліки, які виділяють науковці у складі терористичного акта, передбаченого ст.258 КК України. Передусім у даному складі такі ознаки, як «залякування населення» і здійснення «впливу», передбачаються не у взаємозв’язку та взаємообумовленості, а в альтернативному порядку, з чого виходить, що є можливим терористичний акт із залякуванням населення, але без впливу на кого-небудь, так само як із впливом на кого-небудь, але без залякування. Така конструкція не відповідає дійсності та уявленням про тероризм, виробленим сучасною наукою, згідно з якими без обох вказаних властивостей тероризму бути не може. Тому в складі відповідного злочину залякування населення повинно передбачатися не як альтернативна, а як конструктивна ознака, адже в інакшому випадку цим складом охоплюються численні діяння, які повинні кваліфікуватися за іншими статтями КК, тобто цей склад став всеохоплюючим і всепоглинаючим настільки, що переважна більшість злочинів повністю підпадає під ознаки складу терористичного акту. Так, під ознаку «вчинення ... інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків ... з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій», без ознаки «залякування населення», підпадають усі злочинні діяння з елементами примушування, протидії, перешкоджання (вимагання, протидія законній підприємницькій діяльності, погроза судді або працівнику правоохоронного органу, примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, тероризування в установах виконання покарань засуджених, погроза або насильство щодо захисника тощо).

З іншого боку, якщо згрупувати такі ознаки терористичного акту, як «вчинення ... інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної матеріальної шкоди чи настання інших тяжких наслідків ... з метою ... залякування населення», то за відсутністю такої альтернативно передбаченої ознаки, як здійснення «впливу» на когось, під ознаки складу терористичного акту також підпадає багато діянь, які зазвичай кваліфікуються за такими статтями КК, як хуліганство, різні види погроз тощо.

Щоб склад терористичного акту був дійсно точним, науково вивіреним і не конкурував би з багатьма іншими складами злочинів, він повинен містити у нерозривній єдності такі ознаки, як спрямованість указаних у ньому насильницьких дій на залякування населення і мету впливу – спонукання суб’єктів впливу до прийняття рішень, в яких зацікавлені терористи.

Крім того, необхідно усунути низку технічних недоліків, що мають місце у чинній редакції ст.258 КК України.

Перш за все, явно зайвою деталізацією у чинній конструкціії складу злочину є вказівка на мету «порушення громадської безпеки». Дійсно, оскільки ст.258 КК міститься у розділі IX Особливої частини КК, що має назву «Злочини проти громадської безпеки», така мета є і без того очевидною, адже саме громадська безпека є об’єктом усіх злочинів, передбачених у цьому розділі. Оскільки в жодному з інших складів злочинів, віднесених до зазначеного розділу КК, про мету порушення громадської безпеки жодним чином не згадується, то зроблене для терористичного акту виключення за принципом «масло масляне» позбавлене будь-якого юридичного сенсу. Крім того, в такому випадку відбувається змішування об’єкту злочину та мети, яка, як відомо, характеризує суб’єктивну сторону.

Зауваження викликає є вказівка на мету «провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення», оскільки ці обставини мають значення для терористів не як самоціль, а як засіб досягнення мети «впливу». Немає потреби визначати метою терористичного акту і «привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста)», адже «привернення уваги» для терористів є не самоціллю, а способом впливу на тих, хто може врахувати їхні інтереси. Привернення уваги - лише один з етапів здійснення впливу, а тому ця ознака не потребує виділення у самостійну ознаку терористичного акту.

Спірною є й необходність вказівки у диспозиції ст.258 КК на наслідки, оскільки такі діяння, як вибухи, підпали чи інші загальнонебезпечні дії, з неминучістю створюють небезпеку для життя чи здоров’я людини, заподіяння значної матеріальної шкоди чи настання інших тяжких наслідків.

Застосування зброї як об’єктивна ознака терористичного акту також не сприяє, а лише заважає відокремити його від багатьох інших складах насильницьких злочинів і, при цьому, жодним чином не характеризує терористичне діяння як таке.

Невдалою виглядає і словосполучення «а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою», зазначене наприкінці статті, простіше було б напочатку диспозиції слова «вчинення» замінити словами «вчинення або погроза вчинення».

Крім того, із складу злочину, передбаченого ст.258 КК, необґрунтовано «випадає» конкретна фізична особа як мождивий адресат впливу при вчиненні терористичного акту. По-перше, в реальному житті можливі терористичні акти зі зверненням до конкретної фізичної особи (політика, бізнесмена), тим часом коли формально вони не підпадають під дію ст.258 КК України. По-друге, це суперечить чинному кримінальному законодавству та міжнародним конвенціям, які містять перелік адресатів впливу стосовно інших злочинів терористичної спрямованості. Так, у ст.147 КК (захоплення заручників) і ч.1 ст.266 КК (погроза вчинити викрадення радіоактивних матеріалів) у точній відповідності до міжнародних стандартів серед адресатів впливу вказується також і фізична особа.

Висновки до розділу 3:

1. Незважаючи на виявлену у КК України тенденцію до більш глибокої диференціації кримінальної відповідальності за терористичний акт шляхом використання кваліфікуючих ознак, можна констатувати від­сутність єдиної концепції їх нормативного урегулювання в криміналь­ному законодавстві.

При конструюванні певних кваліфікуючих ознак не врахована їх відповідність іншим нормам КК України, зокрема, положенням Загаль­ної частини, що визначають форми співучасті. Крім того, при закріплені кваліфікуючих ознак складу злочину не зведено до мінімуму використання оціночних категорій.

Деякі кваліфікуючі ознаки мають певну схожість щодо своєї конструкції і закріплення між собою та відповідними ознаками інших злочинів, але уніфікації термінології та впорядкування потребує весь комплекс кваліфікуючих ознак, закріплених у КК України. Таким чином, усунення даного типу недоліків у одній статті чи одному розділі кри­мінального закону не є достатньою мірою. Слід використовувати єдиний сисмематизуючий підхід до кримінального законодавства, який має грунтуватися на наукових розробках кваліфікуючих ознак окремих злочинів та груп злочинів і, крім того, враховувати зарубіжний досвід та загальноприйняті в міжнародно-правових актах, згоду на обов’язковість яких на території України, надано Верховною Радою України, терміни і поняття.

2. Терористичний акт має багато спільних рис із цілою низкою інших насильницьких злочинів, передбачених різними розділами КК України. Разом з цим, чинне формулювання диспозиції ст.258 КК України не повною мірою відбиває в ознаках цього складу злочину ті властивості, що притаманні саме терористичному акту в реальній дійсності, в результаті чого чітке відмежування цього складу злочину від суміжних складів злочинів не завжди вдається зробити.