1.3 Становлення та розвиток відповідальності за терористичний акт в кримінальному законодавстві

Тероризм – це явище, знайоме людству ще з давніх часів. Його історія починається з утворення терористичної групи сікаріїх – членів секти, що діяла в Палестині в І сторіччі нової ери. Головною зброєю її членів був кинджал або короткий меч (сека), захований під одягом. Сікарії застосовували незвичайну тактику – атакували супротивника серед білого дня, переважно під час свят, коли Єрусалим був переповнений юрбами людей. Вони думали, що юрба зі своєю щільністю і тиснявою стане для них чимось подібним до темряви, в якій легше залишитися непоміченим або сховатися від переслідування. Сікарії знищували представників династії Іродів, руйнували їхні палаци, спалювали зерносховища, виводили з ладу системи водопостачання.

Втім, заради справедливості слід зазначити, що елементи терористичного насильства можна простежити і в значно більш стародавні часи. Так, ще з чотирнадцятого тисячоліття до нашої ери державний тероризм виявлявся у вигляді деспотичних державних устроїв, якими були централізовані рабовласницькі держави. З певними застереженнями, прообразом сучасного терористичного акту можна вважати вбивство давньоримського імператора Юлія Цезаря, адже воно мало на меті вирішення політичних питань шляхом публічного застосування насильства.

Жах наводили на народи Ближнього Сходу хрестоносці. Система поборів ясаку, яку використовувала Золота Орда, будувалась на загрозі набігів, розправ, спустошень.

Як Середньовіччя, так і епоха Відродження містить чимало прикладів внутрішньодержавних змов і вбивств політичних діячів. Папи навіть «легалізували» у своїх едиктах вбивство королів та імператорів, які не підкорялися Святому престолу. У Середні віки представники мусульманської секти вбивали префектов і халіфів. Тоді ж терористичні акти на політичному підґрунті практикували деякі таємні товариства Індії та Китаю.

Судовий терор в Росії був характерний для внутрішньої політики Івана IV (Грозного) у період опричнини. Позасудовий державний терор почався там у часи «смути» напочатку ХVІІ ст. і використовувся для знищення політичних супротивників.

Як вже зазначалося, саме слово «терор» у перекладі з латині означає жах, страх, жахливість. Саме ця обставина й визначає терор як особливу форму політичного насильства, що характеризується жорстокістю, цілеспрямованістю та удаваною ефективністю. Ці особливості визначили широке використання терору протягом людської історії як засобу політичної боротьби в інтересах держави, організацій та окремих груп осіб. Власне, самий факт публічної страти кримінальних або публічних злочинців чи процес аутодафе (публічне спалення на вогнищі єретиків, єретичних творів) у період середньовічної інквізиції, страта непокірних у період якобінської диктатури у Франції й інші політичні явища стали класичною формою терору в інтересах держави та католицької церкви.

До широкого вжитку термін «тероризм» увійшов наприкінці ХVІІІ ст. Спочатку він означав репресивну політику, що проводилася якобінцями відносно супротивників під час Великої французської буржуазної революції 1789-1784 р.р.

Засновником сучасного тероризму вважають німецького радикала Карла Гейцена, який в 1848 році висунув «філософію бомби», що виправдовує тирановбивство, посилаючись на авторитет Фоми Аквінського та отців християнської церкви.

З другої половини ХІХ ст. терористичні акти стають постійною ознакою суспільного життя у світі. До них удаються російські народники, радикальні націоналісти в Ірландії, Македонії, Сербії, анархісти у Франції 90-х років, а також аналогічні рухи в Італії, Іспанії та США.

В Росії лише протягом 1902-1907 р.р. есери та інші радикально налаштовані угрупування вчинили близько 5,5 тис. терористичних актів (вбивства міністрів, депутатів Державної думи, жандармів, працівників поліції та прокуратури).

Жовтневий переворот в Росії в 1917 році та на ступна за ним громадянська війна – це, по суті, протистояння червоного та білого терору з виявленням небувалої жорстокості з обох сторін.

В умовах внутрішньодержавних та зовнішніх терористичних актів проходила підготовка до захоплення та перерозподілу світу в Німеччині та Італії [152, с.24].

Розвиткові терористичних актів сприяли сучасні війни. Теракти виконували роль допоміжного фактора, з допомогою якого прокладалися шляхи до успіху збройних сил на полях битв.

Досліджуючи історичну генезу становлення санкцій за злочинні діяння стосовно терористичної діяльності й аналізуючи положення законодавства інших країн у частині встановлення відповідальності за створення та діяльність терористичної групи або вчинення терористичних актів, І.С.Шапкін наголошував на тому, що в деяких країнах за досліджувані діяння передбачено вищу міру покарання з урахуванням особливостей кримінального законодавства, тобто або довічне позбавлення волі, або страта [148, с.346]. Установлення такого виду покарання пояснюється надзвичайно великим ступенем суспільної небезпечності терористичних злочинів, оскільки терористичні злочинні групи й об’єднання спрямовують свою діяльність на спричинення шкоди чи загрози такої шкоди невизначеному колу осіб, а нерідко й національній безпеці [41, с.365].

Що стосується історії української державності, слід зазначити, що вперше кримінальну відповідальність за терористичний акт було запроваджено в Кримінальному кодексі УРСР, який було введено в дію 01 липня 1927 року [90]. Так, в главі про контрреволюційні злочини містилась ст.548, яка передбачала відповідальність за вчинення терористичних актів проти представників радянської влади або діячів революційних робітничих чи сільських організацій та участь у виконанні таких актів, хоча б і особами, які не належали до контрреволюційної організації.

Слід визнати, що диспозиція цієї кримінально-правової норми не розкривала змісту поняття терористичного акту, але згодом воно було відпрацьовано юридичною наукою. Того часу терористичний акт визначався як один з найтяжчих контрреволюційних злочинів, який полягає у вбивстві, замаху на вбивство, нанесенні тілесного ушкодження та інших насильствах щодо представників радянської влади чи діячів громадських організацій трудящих, у вбивстві чи насильстві над членами їх сімей, а також у пошкодженні чи знищенні майна цих осіб, якщо зазначені дії вчинені з контрреволюційним умислом. Вбивство жінки з метою завадити їі розкріпаченню, будучи «посяганням на політичні та національні здобутки Великої Жовтневої соціалістичної революції», також кваліфікуються як терористичний акт [69, с.4].

28 грудня 1960 року був прийнятий і введений в дію з 01 квітня 1961 року Кримінальний кодекс УРСР [87], в якому термін «терористичний акт» застосовувся у двох кримінально-правових нормах. Так, у ст.58 під ним розумілося вчинення вбивства чи заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, спрямовані проти державного або громадського діяча чи представника влади у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю і з метою підриву чи послаблення радянської влади. У ст.59 під терористичним актом розумілося вчинення вбивства чи заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, спрямовані проти представника іноземної держави з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень.

Після здобуття Україною незалежності відповідальність за вчинення злочинів терористичного характеру отримало закріплення на законодавчому рівні. До нині діючого Кримінального кодексу України, прийнятого 05 квітня 2001 року, було включену статтю 258 (терористичний акт), що належить до злочинів проти громадської безпеки. Диспозиція цієї норми залишається незмінною вже більше п’ятнадцяти років, хоча, як буде зазначено нижче, її формулювання не є ідеальним і на сучасному етапі не відповідає міжнародному визначенню цього поняття.

Прийняттю даної редакції статті 258 передувало чимало дискусій. Так, в проекті КК первісно передбачалася норма, що встановлює відповідальність за тероризм (а не за терористичний акт). Такий варіант викликав чимало справедливих зауважень. Так, неможна ототожнювати тероризм з вчиненням вибухів, підпалів та інших дій, адже поняття тероризм включає, окрім наведеного, ще й організацію, і фінансування, і підтримку, і створення терористичної групи [2, с.76].

Крім того, вказувалося на необхідність формулювання у законі ознак тероризму таким чином, щоб склад тероризму не вступав у протиріччя з іншими складами злочинів і не примушував у правозастосовчій практиці постійно кваліфікувати підпадаючі під його ознаки діяння по сукупності з іншими злочинами. [43, с.33]. Деякі науковці застережували проти надлишкової деталізації у визначенні злочину, адже це заважає піддавати кримінально-правовій оцінці всю різноманітність його проявів. Абстрактна диспозиція точніше вписується в систему права, вона зручна для застосування закону органами слідства та судом [125, с.49]. Висловлювалися заперечення й щодо положення про таку мету при вчиненні тероризму, як «привернення уваги». Зокрема, зазначалося, що, хоча демонстративність і є притаманною будь-якому терористичному акту, але вона не є метою, бажанням досягти певного стану (речі) тощо, яка на цей момент не є в наявності у особи (групи осіб), що вчинюють терористичний акт [104, с.55].

Як бачимо, законодавець, погодившись з необхідністю відмежовувати поняття «терористичний акт» від більш широкої категорії «тероризм», тим не менш, пішов шляхом конкретизації певних ознак, що мають характеризувати терористичний акт.

Одним із напрямів удосконалення існуючого законодавства у боротьбі з тероризмом є врахування досвіду іноземних держав. У зв’язку з цим після ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму 21 вересня 2006 року до КК України було внесено зміни, відповідно до яких зі ст.258 виключені частини 4 та 5 ст.258, натомість, додані чотири нові статті: ст.258-1 «Втягнення у вчинення терористичного акту», ст.258-2 «Публічні заклики до вчинення терористичного акту» ст.258-3 «Створення терористичної групи чи терористичної організації», ст.258-4 «Сприяння вчиненню терористичного акту» [134].

Слід визнати, що рішення вітчизняного законодавця щодо вдосконалення національного кримінального закону шляхом внесення до нього нових норм, суттєва зміна і доповнення інших законодавчих актів є наслідком реагування держави на збільшення потенційної загрози пошинення тероризму, терористичних проявів и терористичної діяльності на території України. Однак, на жаль, таке реагування не може вважатися оперативним, послідовним і достатнім.

Висновки до розділу 1:

1. Встановлено, що потенційні загрози тероризму, як внутрішні, так і зовнішні, в Україні існують давно, і на цю небезпеку неодноразово звертали увагу науковці. Однак, як державні органи, так і українське суспільство тривалий час перебувало у стані впевненості, що тероризм – це міжнародна проблема, яка є дуже далекою від України. В результаті країна виявилася абсолютно не готовою до терористичної агресії, зненацька і повномасштабно спрямованої на неї з боку Росії. Відтак Україна має вживати невідкладних та ефективних заходів задля протидії терористичним проявам, в тому чилі у законотворчій діяльності. Іменування військового конфлікту «антитерористичною операцією» стає серйозною перешкодою як на шляху вдосконалення законодавчої бази щодо боротьби з тероризмом, так і в практичній діяльності правоохоронних органів, які позбавлені можливості відокремити військові дії, реагувати на які мають Збройні Сили держави, від терористичних актів, що є злочинами і мають розслідуватися внутрішніми органами правопорядку.

2. Вивчені поняття тероризму, терору та терористичного акту, виявлені спільні риси і відмінності між ними. Встановлено, що вказані поняття є складними та багатогранними, чим і пояснюється проблема універсалізації їх визначення на міжнародній арені. Проте, це є необхідним для ефективної боротьби з терористичною загрозою та запобігання розширювального тлумачення поняття тероризму, адже у світлі останніх подій ця проблема є досить гострою. З’ясовано, що серед учених немає єдиної думки з питання кримінально-правового визначення понять «тероризму» і «терористичний акт». Законодавець також демонструє неповне усвідомлення різниці між тероризмом, як багатогранним явищем, і терористичним актом, як одним з елементів тероризму. Все це, безсумнівно, в значній мірі перешкоджає ефективній антитерористичній діяльності.

3. При дослідженні історичних коренів появи тероризму встановлено, що тероризм, як кримінальне явище, вже багато століть являє собою глобальну загрозу для людства, отже, боротьба з ним набуває загальносвітового значення. Сучасні акти тероризму зумовлюють порушення прав людини, основних свобод і демократичних основ суспільства. Доведено, що тероризму можна протидіяти лише шляхом стійкого усеосяжного підходу, включаючи активну участь і співробітництво всіх держав, міжнародних і регіональних організацій, а також шляхом активізації зусиль на національному рівні. Саме таким шляхом йде Україна. Доказом цього є ратифікація нашою державою міжнародних конвенцій, підписання двосторонніх угод щодо протидії виявам тероризму, а також впровадження в КК України кримінально-правової відповідальності за терористичний акт (ст.258), редакція якої істотно відрізняється від змісту, який містила ст.58 (терористичний акт) КК 1960 р.